Центр статистичних розрахунків гудів як вулик. Як столичні дороги в годину пік. Снували люди й роботи, відбувались палкі дискусії та обговорення. Винуватець цього всього, Карл(кандидат наук, не одружений, двадцять дев’ять років, відділ обробки статистичних даних великого масштабу, до ваших послуг), сидів в своєму кабінеті та гарячково намагався розв’язати якесь рівняння. Нічого не виходило, і він, забувши абсолютно про все, гриз нігті, легенько стукав правою ногою по підлозі і думав, думав, думав. Але він і сам розумів, в чому причина. Він думав не про рівняння і теорему, а про те, що з ним буде. Він пожбурив олівець в інший кінець кабінету і відкинувся на спинку стільця, зчепивши пальці за потилицею. В такому стані він сидів доволі довго. Нарешті, в кабінет постукали.
Зайшов, точніше, заїхав, робот. Нахилив голову, вітаючи Карла. Той понуро, спідлоба дивився на бляшанку.
- Голова управління хоче бачити вас, добродію. – сказав робот. Голос в нього був гарний, приємний. – Я думаю, ви здогадуєтесь, з якої причини.
- Так, здогадуюсь. Ну якщо він хоче, то о’кей.
Карл легко піднявся, посміхнувся роботу. Потім зрозумів, кому він посміхнувся. Зрозумів, перед ким піжониться. “Невже я починаю думати так, як інші?” – спитав він себе.
Роботи, роботи… Цей нічим не відрізнявся від тих, що були раніше, лише всередині були схеми, що давали йому фору перед будь-якою людиною в будь-якій розумовій праці. В усякому випадку, так казали виробники. Місце яких теж посіли роботи.
Та чи так? Ні, не так. Карл, нарешті, піднявся на потрібний поверх та підійшов до дверей. На дверях була проста табличка «РМ10245674, керівник відділу». Карла пересмикнуло, як пересмикувало кожного разу, коли він бачив таке. Робот. Робот-керівник.
Він вдихнув, видихнув. Постукав. Двері відчинились. В кабінеті керівника він бував лише кілька разів, і тому слабко пам’ятав, що там і до чого. Звичайний стіл, звичайні апарати, все як у людей. Заради того, щоб виглядати як люди. Але людей все одно в оману не введеш. В усякому випадку, не його, Карла.
- Вітаю, керівнику.
- Вітаю вас, Карле. – керівник посміхнувся. Виглядав він як людина. – Ви знаєте, чому я вас викликав?
- Так. Щоб розібратись в інциденті, який стався під час моєї зміни.
- Розібратись? Ох, ми вже розібрались. І вже розбираємось з наслідками. А наслідки неприємні, пане. Дуже неприємні . Втрата великих коштів. Але обійшлось без жертв. Ви знаєте, ви завжди здавались багатообіцяючим спеціалістом.
- Я і зараз здаюсь собі таким. – сказав Карл, на цей раз без будь-якої поваги.
- Ну-ну, Карле, навіщо ображатись та ображати? Давайте спокійно обговоримо все.
- Що «все»? Моє звільнення? Це очевидно. А на моє місце поставлять робота, так? Так от, друже, я тут підготував деякі папери. Якщо ви думаєте, що це все сталось лише через моє нехлюйство та мою неуважність, то ви дуже помиляєтесь. – “Матір його. Він думає. Господи, що я мелю” – думав Карл. – це була абсолютно нова структура даних, що з’явилась через збій в комп’ютері. Я дещо тут прикинув, це дуже цікаво. Можливо, це новий крок вперед у статистичній обробці мегаданих. Але тоді в мене не було ніяких шансів опанувати ситуацію. В будь-кого не було б.
З цими словами Карл подав підшивку листків із своїми викладками. Подав, треба відмітити, з гордістю. Це було складно, і він цілу ніч сидів, розробляючи цю теорему. І так і не доробив до кінця. Ну нічого, попереду вічність.
Керівник взяв пачку паперу, швидко прогорнув листки (Це ж робот, що йому. Сприйняття інформації на надлюдському рівні). Не пройшло й трьох секунд, як він вже засвоїв інформацію і обробив її усіма методами, які лише існують на планеті.
- Карле… Ця теорема… Чи навіть теорія. Нема ніяких засновків до цього. Ви це взяли з повітря. Вона необґрунтована. А ось до чого є засновки, так це до того, що в університеті у вас були проблеми саме з структурами даних. Ви навіть четвірку колись отримали за це.
- Слухай, залізяччя, я тут цілу ніч розпинався. За ніч таке не робиться. Дай мені місяць, я тобі намалюю таку теорію і зв’язки, що тільки кавкнеш! – вибухнув Карл. В процесі він сперся на стіл і наблизився до обличчя керівника.
- Тихо, тихо, Карле. Навіщо бушувати?..
- А моє минуле вам нащо? Минуле минулим, а теперішнє – теперішнім.
- Е ні, Карле. Ви самі подумайте. Ви ж лише людина. – сказав керівник з гіркою посмішкою. Як дорослі кажуть щось дітям, коли розуміють, що їх кровиночка ще неспроможна зробити щось, чого дуже хотілось би батькам. – І якщо ви помилялись раніше, ви можете помилитись і зараз. Ваше виправдання не приймається. Ми звільняємо вас.
Карл сів прямо на підлогу. Він готувався до цього, так. Він знав, що так буде. Не могло бути інакше. Але господи, як же болить.
- Мушу попередити, з великим жалем, що ви не зможете влаштуватись на будь-яку роботу, зв’язану з вашою спеціальністю. – доносився здалеку голос бляшанки.
- З великим жалем… Скажи, скільки відкриттів ви, роботи, зробили за весь час свого існування?
- Жодного. – відповів керівник. Карл виразно подивився на нього, мовляв, «Ну?!». – Бо не було передумов. Щойно з’являться – будуть нові теорії.
- А протиріччя ви не бачите? – спитав Карл. Смішно навіть для нього, в голосі звучала якась надія… Це ж бляшанки!
- Яке протиріччя? Ви про що, Карле?
- Ні про що…
Карл вийшов. Засунувши руки в кишені, він повільно йшов коридором. З динаміків лунали новини про нові досягнення в галузі робототехніки.
Відчуття того, що він йде назустріч новому життю, не було. А от відчуття, що треба хильнути…
