Навчання продовжується, щодня одноманітна сугесція на парах, зрідка проскакакує щось справді вартісне.Але куди ж відступати?Куди тікати від тих викладачів? Крізь немиті шиби вікон видно верхів’я напівголих гілок й далекі будівельні крани.Така от філософія пішла зараз.Видобувати зі свого часу найцінніше (ну, так як в пісні гурту “KoЯn” –I did my time), а потім неухильно приєднувати залишки до глухої стіни міського шуму. Я уявляю, скільки втраченого часу так непомітно лежить на дні затоплених шахт .
Якось бачив ключ перелітніх птахів крізь скло авдиторії, у глибокому ще досить нагрітому небі, певно це - останній. Й думалось про щоденний тлін та борсання крізь життя, малюючи на полях свого конспекту якісь незрозумілі написи-графіті.
На довгих перервах часто виходжу на тісний плац із високими тонкими стовбурами якихось позавікових дерев біля будівлі мого універу, яка знаходилася ув аварійному стані.Чути тільки далекі голоси:
-Ти відєл послєднюю модель бехі?
-Так, да.Ми с папікам вчєра єсділі сматрєть ета чуда в адін салон.
-Корчє, ми целую ноч тусілі в етом клубє.Вабщє, випілі бутилку текіли, а музло –галяк, тьолок ваабще нормальних нєт.Адні какіє -та дилди.
-Ха, помніш тагда на ваєнке я наснімал на твой смартфон тупова прапара, так тот ка мнє падбєгаєт і начінаєт матом мєня крить.А я бєру тєлєфон і гаварю, что щас старіку падзваню і тогда будут кранти прапору.А он падскакуєт і падзатильнік мнє.Ну а я назвал фамілію маєво старіка, так он сразу папустілса.Валчара.Вєсь взвод ржал.
-Карочє, паєхалі на “Маракеш” в біліардік, а то шота еті пари мєня напрягают.
Так преминаючись з ноги на ногу із сигаретами стоять наші мажорні студентики, перекидаючи по Blue tooth наступний одноденний прикол чи нові попсові Mp3 файли. А я собі тихенько п’ю синтетичний апельсиновий сік й спілкуюся із однією з моїх кращих подруг з групи по англійській мові.Вона вродлива та ерудована, мені з нею просто чудово, але це все до певної межі.Хоча я ще й пробував ступати за ту злоякісну межу.Цікаві розмови про музику та улюблені книги.Я ловлю її кокетливий пронинзливий погляд на собі, глибока зелень її очей, ось, що мене іноді тривожило.Але чомусь ми все одно були занадто відчуженими й близькими водночас.Довіри, про яку так пишуть американці на однодоларовій купюрі:”In God we trust», ще не вималювалося, потрібен був якийсь проміжок часу - відрахунок клепсидри із холодних листопадових дощів.
Якогось ще теплого жовтневого вечора мені в місті Х зателефонував мій друг Віталік-комуніст, сказавши, що буде ретро-тусівка по рейву 90-тих років у клубі «Прайм».Я, в принципі, погодився, бо він там мав крутити теж досить великий сет.То ж зустрічаюся із ним.І ми йдемо.Мій друг Вадім (екс-однокласник Віталіка- комуніста)мені зателефонував напередодні й сказав, що йому дали якусь премію за сумлінне навчання на істфаці.Я ж знав, що щось тут не так.Інтуіція говорила, що він мені хоче передати якийсь надважливий месидж.Виявляється на всі 180 гривень він купив дві таблетки екстезі.І це вперше.Ну, тепер я зрозумів його хвилювання.Перший раз –у перший клас.Й він вибрав мене в якості спостерігача та психолога за його наркофлюїдами та розширеними зіницями. Бо ж Віталік-комуніст є дуже великим пуританином й ненавидить всіх наркетів і алкоголіків.Не знаю, дивні в нього поняття та уявлення про сучасний світ.Він стопудовий романтик в душі.З дуже великими сентиментами.Та ще й до того сталініст.Це все з ним трапилося після однорічного перебування в Америці У нього була там купа якихось ефемерних проблем під час стажування.Ну, він тепер і не любить все американське.Іще вже вкотре голосує за тих перевертнів із Комуністичної партії України й іноді почитує Карла Маркса. А ще й в ді-джеї пнеться. Іще дуже критикує всю цю квазіліберальну ідеологію за те, що українське суспільство морально і фізично самознищується.Вимирає.Окей, хай так і буде.Його вже не переробиш.Та й ідеологію теж не так просто іншу придумати.А Вадім же нічогоне заперечує, бо він є зовсім протилежним полюсом і завжди майже аполітичний.
То ж ми виходимо на брудну поверхню метро Контрактової.Ще бабине літо.Літепло.Тогобічність.Павутинки з павуками в повітрі, мов мандрівні дяки.Не хочеться вірити у стальний холод та в суцільну стіну дощ й проходити забрьоханими брудними привидами крізь всі ті незрозумілі завали дощу.Жовте проміння пробило вікна всіх авто та маршруток своїм блискучим психоделічним поглядом.А ми вже простуємо якоюсь із бокових вуличок.Майже іржаві від постійних дощів осені кущі бузку схожі на покинутий старий велосипед, вирізаний із контексту цієї дійсності, жовчний перенапружений мурашник житлового масиву, вицвіла російськомовна реклама здачі офісів в оренду, брудні ребра хідників, простужені короткозорі очі світлофорів. Щось жваво обговорюється нами, а потім так само інтерактивно й забувається.Відходить у своє, так сказать, лінгвістичне небуття.Ми вже біля будівлі того клубу.
Звідтіль до нас долинають звуки біту.Скромненько і сіро ззовні, але нічого.З’являються перші тусовочники.До нас підходить якийсь хлопак і питає, чи в нас часом немає драпу.Нічого собі, куди я ж все-таки потрапив?Невже тут всі такі?Але ні, Віталік-комуніст, як завжди бурчить, що треба відстрілювати вже цих кончєних наркоманів.Окей, кажу я.І ми заходимо всередину.Непоганий дизайн.Широкі шкіряні дивани.Тусівка починається.Тут мене Вадім просить вийти. І я знаю, чому.Ми поспішно виходимо.На вулиці вже сутінь.Таке враження, що на небо накинули напівпрозорий ще не використаний сміттєвий поліетиленовий пакет.Вадім купує пляшку півлітрової теплої кока-коли в цілодобовому кіоску.Ми оглядаємося.Він бере одну з таблеток і швиденько запиває її великими ковтками.Помітно нервується, бо нічого так і не відбувається.Ми просто ходимо по стертій згрубілій шкірі тротуару, то туди - то сюди.На вулиці майже нікого немає.Десь далеко якийсь склад, яскраво спалахнули ліхтарі.І тут Вадім каже, що, певно, однієї не достатньо, тому бере ще половинку другої, знову запиває тієї теплою несмачною колою.А потім ще половинку.Ми знову безкінечно ходимо.Він починає глибоко вдихати й скаржиться, що його надули.Я ж нічого не кажу.В моїх зіницях лише незбагненний подив, бо все це я бачу вперше.Далі ми просто вертаємося на цю тусівку.До мене відразу підбігає Віталік-комуніст й питає, де ми все-таки вешталися.Ну, просто так виходили на зірки дивитися, відповідаю.Тусівка у повному розквіті.Великі дзеркала, де я бачу всі суцвіття відображень.Неначе це якась світла свіжозірвана квітка на темному фоні загального душевного пустирища. Потім сідаю на диван біля Вадіма, він похмуро сидить і дивиться на це гульбище.Каже, що точно нічого немає.Але через десять хвилин його починає розривати зсередини, міняється вираз обличчя.Вже починає діяти, я бачу по його незрозумілій масці, що вже торкнуло .Віталік, зрозуміло, поки нічого не підозрює.
Іноді публіка на дискотеках нагадує роботу якогось гігантського внутрішнього механізму.Лише самозгорання чорних дрібних комах у туалетних лампах денного освітлення, тільки гігантські хмари викидів невидимої безглуздої енергії, коричневий брудний мазут знесилених під ранок облич і глухий ритм чужого пересадженого на живо серця.Коротше, Вадім втрапив в пазли інших світів, де йому дуже добре.Вода з надр затопила підземний перехід його мозку.Але він ще може говорити, майже адекватно сприймає на віру наші слова.Він перший звернувся до Віталіка-комуніста, сказавши що знаходиться під шнягою.Для Віталіка-комуніста це було ударом в серце шарової блискавки.Він помітно розлютився.Він ненавидів все на цьому чорному та білому світі.Але доля так склалася, що ми недовго протанцювали.Начальство клубу вирішило припинити тусівку, бо ніхто не хотів купувати алкогольних напоїв у надто аж дорогому барі.Все обірвалося на напівноті.Всіх клуберів вивели з клубу, повернувши лише половину тих грошей, які були заплачені за вхід.Віталік-комуніст так і не встиг прокрутити свій сет.Він насідав на Вадіма.Чому?Що?Як ти посмів?У Вадіма починався якийсь інший вже апатичний стан, він тепер щось невпинно говорив про депресію.Екстезі ще діяло.Кілька десятків тусовочників о другій ночі по освітленій частині вулиці, мов армія мародерів чи партизанів йдуть в атаку на спляче місто.Чути лайки, невдоволені викрики.Потім ми знайшли якийсь цілодобовий кіоск, купили мінералки, я відчував себе трохи ущербно.Зіпсували тільки всім тусовочний запал.А Вадім вже трохи посвіжішав, все-таки він зранку мав йти до котроїсь Х церкви і стати хрещеним.Цікавий варіант:хрестять малу дитину, купають її в купелі, святять, і тут з’являється її майбутній виснажений хрещений-ковбасер, заряджений райдужним приливом, починає танцювати на середині церкви перед здивованою публікою своє шокуюче електро-бугі-вугі.Навіть Ірвін Уелш позаздрив би такому сюжетові з місцевими традиціями та звичаями, загалом із оригінальним українським колоритом.
Занадто критичний Віталік-комуніст і майже адекватний Вадім попрощались зі мною.Вони зникли в стороні брудного світанку першої вранішньої електрички.А в мене не було сенсу кудись йти.Ну, не йти ж в общагу.Бо я налаштувався на подальші енергетичні перехняблення в моїй душі .Через декілька хвилин до мене підійшов гурт вже добре знайоих облич клаберів, вони запроновували не стояти так бовванами цілу ніч біля кіоску чи десь там в переході, а піти ще на якусь цікаву тусівку.
То ж тієї ночі я був у ще одному клубі.На цей раз це був лаунж-бар “Статус”. Вечірка в стилі psy-trance.Я не знаю про що говорити з моїми новими знайомими.Хоча, спільні теми все-таки були.Ми обговорювали якийсь стиль музики.Смаки співпадали.І ось ми підійшли до входу впритул.Під’їхала якась біла спортивна наворочена іномарка і під музику техно з неї вийшло декілька стиляг.Замкнули машину.Техно продовжує голосно калатати.Зрозуміло, що музики не вимкнули.На мить клацнула сигналізація.Тут я раптово побачив одного свого знайомого, який виходив із клубу.Я зі здивувавнням спитав, а що він тут робить і чи можливо ще намутити флаєри.Він якось холодно відповів, що працює арт-менеджером.Я так і не зрозумів суть цієї посади.То ж він зайшов в клуб і переговорив із охороною і нас пустили трішки дешевше.
Неони, мерехтілки, я уявив, якщо би загробне життя стало саме таким, то я би безперечно у нього вірив.
Ще примарилося, типу святий Петро одягнений із наймодніших бутіків із проржавілими великими ключами до раю стоїть біля входу й своїм мобільним мовчки освітлює обличчя новоприбулих - проводить надскладний кастинг для обраних.Когось таки пропускає.А хтось опадає за його вказівками та рекомендаціями у витяжки інших вимірів.
І ось вкотре я танцюю за цю ніч, мої модні окуляри починають затуманюватися, моє волосся розкуйовджується. Уявляєте, якби на дискотеці були самі померлі душі та ще й в такій взаємогармонії.Знову відчуття, що час - нескіченний, до ранку іще років так зо тисячу. Дуже велике скупчення, дзеркальні стіни. Гарний дизайн поверхонь в стилі primitive-art, десь вгорі на котромусь із ярусів ячіє свічечка барної стійки, грає красивий сет сексапільна дівчина-ді-джей із Москви.
Псі - транс не тільки для овпен-еярів здичавілих вовкодавів та бродячих псів на темних згорблених пагорбах поверх нічного Дніпра.А ще для цих самих великих кількостей “мертвих душ”, коли свідомість вимикається, а на зміну приходить лише шумливий безкінечний ліс звуків та рухів.Там можна і заблукати.Й ніколи не вийти звідтіля.Перекрикувати до хрипоти стрікотіння цвіркунів.А зголоднівши їсти ожину та знайомі гриби.Хоча, можливо котрогось туманного росяного ранку ти все-таки натрапиш на просіку чи на далекий шум шосе та вийдеш в новий геопростір назавше.
В окулярах яскраве світло якось притуплюється та заломлюється.Десь поряд танцюють ті мої нові знайомі, ми по-змовницьки переглядаємось і перегукуємося, немов живі свідки якоїсь недавньої автомобільної аварії.На екрані різні нічні марева:наприклад, особливо мені сподобався п’ятисекундний уривок із якогось чорно-білого фільму про золотошукачів.На один ударник- приходився удар цього золотошукача об скелясту поверхню.Вразило це мене.Я навіть задумався про ігри фатуму у долях тисячі наївних авантюрних людей під час напруженого щоденного розбивання майже порожньої пород в пошуках щастя.Ех, золота лихоманка.Ех, California love.Ефективненько ж попрацювали ві-джеї.
Я танцюю і тут до мене підходить якась дівчинка.Піднімає мою білу сорочку і починає гладити мій прес.В мене незрозумілі відчуття.Змішані міксером цієї миті.Приємно, що таким чином випромінюється стільки ірраціональної уваги.Еротично.Кожен такий новий похід-це справжнє відкриття нових граней твого надскладного “его”, зображення твоїх таких незнайомих постатей на фотонегативах, які ти ніколи ще в житті не бачив.Але це все тривало десь близько двох хвилин. Далі вона десь так швидко розчинилася трансовому тумані.Декілька разів я виходив із клубу.Бачив тих моїх знайомих клаберів, вони стояли десь осторонь і курили драп.Мені було якось занадто неприємно серед них.Я знову зайшов у приміщення.На цей раз у маленьку чіл-аут кімнату зі своїм ді-джеєм та тихою атомосферою.Я втомився від ритму нелюдського комп’ютерного організму.Ліг на чорний шкіряний диван й відразу заснув під якусь красиву космічну мелодію.Прокинувшись (це було чомусь дуже легко) із обличчям сновиди поїхав у гуртожиток відсипатися.
Потім у мене повністю така політика подвійного стандарту вичерпалася, я перестав робити, а став неповоротким та трішки лінивим до свого найближчого майбутнього, яке прохолодним вітром вже ледь торкається твоїх вій. Політична та моральна кризи співпали.З друзями мало спілкувався у цей період.Посивіла, вся в інеї наречена -осінь крутилася перед порожнім свічадом у кожного з нас.Ніяких дівчат, тобто вони були, але до якоїсь певної межі я не міг з ними наблизитися, так само як з цією моєю новою подругою.Вона мене запросила на день народження. Але скажу наперед - той день був не з приємних для мого життя.
Ми з моїм однокімнатником Андроном вирішили розділити подарунки.Я купив на Либідській у кіоску диск “Deep Dish”, бо ж та дівчина дуже любила комерційну танцювальну музику.Я думав, що їй це дуже сподобається.А Андрон взяв букет, вже не пам’ятаю яких квітів у тому ж таки переході Либідської.Я тільки пам’ятаю загальний запах зів’ялих квітів.Неначе ці всі квіткарі щось приховували від нас, коли продавали трохи несвіжі квіти.Всесвітня змова квіткарок.Пакт Ріббентропа і Молотова.Я хвилювався.Ну, ви б теж зрозуміли мій підсвідомий страх . І ось залишається півгодини до назначеного часу.Я сиджу в кімнаті гуртожитку.Мені трішечки лячно.Андрон вже по-святковому одягнувся.І тут мені в голову приходить ідея, що треба зробити собі епатажну зачіску.Ну, а як же без шоку?Я беру багато гелю (той, що залишився та ще позичаю його в іншого однокімнатника Дюмона) й роблю собі досить екстравагантну зачіску а-ля Linkin park.Потім згадую про диск-подарунок і вмикаю його для себе, все таки цікава музика.Але ж диск, курво, задряпаний.Неначе по асфальту ним котили.Ну і що тепер я з тим подарунком буду робити?Але все-таки ставлю його в бум-бокс.Грає, все-таки грає.То ж ми з Андроном окрилені цим мимовільним відкриттям вирушаємо на день народження.
Вже всі зібралися.Ті ж самі дівчата з її кімнати.Ті самі лиця.Ми по черзі підходимо і бажаємо банального щастя та здоров’я.Даруємо.Цілуємо іменинницю.І йдемо просто на свої місця пити справжнє молдавське вино (бо вона живе на кородоні із Молдавією).Звичайно, вона помітила мою зачіску.Але чорт забирай, біля неї сидить чувак, якого я раніше не помічав, хоча ми вже десь вже бачилися.Його звати Алекс.Він колись жив в цій общазі.Часто заходив сюди до ще одного мого однокімнатника Сергія.І тепер сидить біля неї, мов піжон-жених.І з мене починає виливатися найбридкіших мул агресії.Боже милостивий, на мене дивитися навіть іменинниця.Я поводжуся зовсім неадекватно. Бо щось там кричу на нього.Але якось беру в руки цей весь пекучий сухий хмиз спокою і заспокуююся.Молдавське вино починає діяти.Ми трохи посиділи і ось я бачу, що дівчата збираються в “Карібіан”.Я, зрозуміло, проти, але чомусь підсвідомо хочу йти туди, розв’язати цей гордіїв вузол у своєму горлі.Андрон не хоче йти.Не знаю, каже, що втомився.І я йду.
