Дон, звичайно, зачотна річка, лівий берег його ростовчани дуже прикольно називають Лібердоном, але - як би вам, донці, поввічливіше сказати? – бувають у світі річки і поширше, і поглибше. Особливо – судноплавні річки. Ось уявіть собі, що весь той флот, що зустрівся на сторінках цього путівного журналу у Херсоні, усі ті десятки суден і прапорів, скупчився на Цюрупинській конці, чи – взагалі на якомусь єрику. Не знаєте конки? Ну добре, у Венеціанській протоці в київському Гідропарку. Приходите ви, значить, у той свій гідропарк білизну прополоснути, а під протилежним берегом на якорях стоять у черзі до ресторану «Млин» усі ті сормовські під російськими, волгобалти під туркменськими й чешки під молдавськими прапорами, при цьому місця, щоб проїхати між тими пароплавами, що ошвартувалися під пляжними грибками, і тими, що на іншому березі завели швартови за колесо отого «Млина» - якраз для одного водного велосипеда.
Підставте тепер на місце млина Азовський морський порт на отому Лібердоні, майже при впадінні Дону в Таганрозьку затоку, на одному з його рукавів, і матимете правдиву картину. Що Дениса насправді вразило – це пароплави, що прямують степом до цього старовинного порту. На відміну від Дніпровських плавнів, рослинність в дельті Дону низька – сама травичка, ніяких дерев та очеретів, річка вузька, і коли дивитися з порту – здається, що пароплави сунуть просто по лугу. Повертають, петляють, збиваються на манівці. І зв’язку між цими примарами-міражами і хоч якоюсь забортною водою геть непомітно.
На азовському рейді їм з Сергієм видалася також гарна нагода зрозуміти, навіщо на річкових пароплавах не тільки звичні два якорі на носу судна, але й третій – на кормі. Усі судна в черзі до причалів порту стояли на двох якорях, носовому й кормовому, щоб пароплав, не дай Боже, не розвернуло вітром впоперек Дону й не перекрило судновий хід остаточно.
Попри такі скрутні обставини – усі причали й склади порту було запруджено різним крамом, Денис ще ніколи в житті не бачив штабелів з пакетованих дощок висотою з п’ятиповерхову хрущівку, а тут вони були саме такої височини, тож портальні крани аж навшпиньки ставали, щоб зачепити гачком черговий пакет з того штабеля, судна з кілометрової черги жваво одне за одним ставили під причали, вантажили тим лісом чи металом, чи ще там чимось, а залізниця ешелон за ешелоном підвозила на причальну лінію все нові й нові вагони вантажів. Пакети дощок знову складали в той штабель, і висота його не зменшувалася, але зрозумілішою ставала фраза «перевалка вантажів».
- Я б усіх херсонських лоцманів в примусовому порядку відправляв у відрядження в Азов, - сказав з цього приводу капітан Борис Павлович.
- А то підходиш, бувало, до порту, а диспетчер: «Ой, куди ж мені вас ставити, всі якірні місця зайнято», нема місця. Всіх в Азов, на підвищення кваліфікації – ось що таке «нема місця»! Але ж працюють!
Азовський лоцман поставив їх на якір під правим берегом, не відмовився від чарки і залишив судно на катері прикордонників та митниці разом з Бізнесменом Альбертовичем та його турецьким попутником, а «Таврія» стала сумлінно чекати своєї черги до причалів.
- А було б це буквально трьома століттями раніше, - сказав їм вслід третій штурман Євген Олексійович, - і митницю замовляти не довелось би.
- Це ще чому? – не зрозумів стармех Хоменко.
- Бо в 17 столітті тут ще була Туреччина, - пояснив Третій.
- Ну, три століття тому я був би не старшим механіком, а наглядачем на галері. А ти – гребцем, - «обрадував» третього Дід і пішов у кают-компанію.
По першому російському каналу крутили серіал про пітерських ментів, по другому – про бойових плавців, по третьому – про непідкупних прокурорів, по четвертому – про сміливих податківців, по п’ятому – про винахідливих гаїшників, по шостому – про добрих спецназівців, по сьомому – знову про ментів, але без вже Дукаліса, з самим майором Георгічем та Славіком. Тільки встигай канали на рекламі перемикати.
Втім, у зв’язку з тим, що до Азова приїхали дружини чи не до всіх моряків «Таврії», в кого вони були, а жінки такі створіння, що першим ділом виганяють з камбуза законного кухаря Сашка, починають смажити й шкварити щось своє, а в перервах клацати канали телевізора в кают-компанії, доводилося дивитися нескінченний мильний серіал «Санта-Барбара» по якомусь українському каналу, бо виявилося, що український Сісі Кепвел обігнав свого російського колегу вже на кількадесят серій, і лежить в комі вже на десять серій довше, і навіть споконвічні мешканці Лібердона теж користувалися тим, що в них ловить закордонні канали, щоб дізнатися наперед, що сталося з Мейсоном №3. Номер в цьому випадку позначав порядковий номер актора, що грав невгамовного Мейсона ось вже в третій сотні серій.
- Санта-Барбара єднає світ, - сказав капітан Борис Павлович. – Цю серію я вже бачив у Кейптауні.
- А я у Львові жив на Санта-Барбарі, - підтверджував начальник радіостанції Теодорович.
Український дубляж мешканцям Азова ні краплі не заважав, і коли на двісті тридцять п’ятій серії шостого сезону «Таврію» таки поставили до причалу, тутешні тальманші Валі та кранівниці Люби залюбки приєднувалися до дружин моряків в кают-компанії за першої ж нагоди.
А нагоди Бізнесмен Альбертович їм регулярно забезпечував. Справа в тому, що він чомусь забирав свій вантаж... автобусами «Ікарус».
- Містере Євгеній, ви не можете мені пояснити, чому не можна завантажити контейнери на тягачі й відвезти просто за призначенням, «від дверей до дверей»? – питав стурбований турок.
- Це важко пояснити, містере Алі. Російська логістика непередбачувана.
- Схоже на те, що не тільки логістика, - стоїчно погоджувався містер Алі. Він вже до цього скаржився містерові Євгену, що валюту в готелі не обмінювали, тільки в банку на іншому кінці міста, і тільки до другої години. В номері чомусь нема махрового халату для ванної кімнати й капців, а двері на ключ запираються тільки ззовні.
Тож черговий контейнер ставили на причалі, відкривали, і якісь мужички з винною засмагою, яких Альбертович теж привіз з собою, щоб не переплачувати портовим докерам, починали вантажити лантухи з цибулею до автобуса, вишикувавшись вервечкою. І що найпікантніше – від’їздили цим же автобусом, щоб ще й вивантажити його на іншомі кінці цього цибуляного шляху. Судновласники усіх тих суден, що чекали на рейді своєї черги, мали бажати Бізнесмену Альбертовичу сплутати снодійне з проносним, чи й випити обидві таблетки одночасно, натомість усі екіпажі його щиро полюбили. Бо що погано судновласникові, то морякові в жилу. Солдат спить, а платня йде. Судновласникам тільки дай волю – заганяють моряка до мила, й перекурити на якорі не дадуть, цигель-цигель ай лю-лю – в морях твої дороги! Ось чому моряки так люблять штормові попередження, якщо самі в цей час стоять в порту. А тут Бізнесмен Альбертович взяв на себе функції невеличкого шторму і забезпечив усім вихідний за гарної погоди. В решті решт, людина платить за перестій судна і за причал з власної кишені, має повне право. Навіть якщо кишеня не власна, а містера Алі.
Отож, усі моряки «Таврії», крім капітана Ватаманюка, Бізнесмена Альбертовича щиро полюбили, і вже на другий день стоянки під причалом на судні залишалась лише вахта – усі подалися тинятися Азовом, фотографуватися на фоні фортечних валів та старовинних гармат, ще й з дружинами в кадрі. Але не поспішайте діставати фотоапарати-мильниці й парадні кросівки, хлопці. Бо отією вахтою біля трапа виявилися... саме Сергій з Денисом. Так їх вирішили покарати за зальот у Ереглі, хоча вони, власне, тут до чого? Парадокс був у тому, що кухаря Сашка, якраз, на берег пускали. Бо кого ж іще на базар послати, як не кухаря. До того ж, Сашка ж уже оштрафували за той зальот на двадцять доларів, а двічі за те саме либонь і український суд не карає.
Навіть Меггі щоранку поважно сходила по трапу, принюхувалась до розмаїття нових берегових запахів і йшла вештатись портом між контейнерами й штабелями дощок. Хтось із матросів піддивився, що з рештою вона знайшла на причалі невеличке болітце, чи то пак «вічну» калюжу, яку обсіли жаби, підкрадалася до неї нечутно і стрибала просто на середину усіма чотирма лапами. Хлюп! Жаби, сполохані припливною хвилею, панічно тікали навсебіч, а Меггі задоволено гавкали їм вслід. Така в неї була культурна програма.
Сергій же з Денисом зміняли один одного біля трапу, одягали на ліву руку червону пов’язку, й всіх впускали, нікого не випускали, чи навпаки- всіх випускали, нікого не впускали, як вахтовий начальник Євген Олексійович звелить. Просто викликали Трояка до трапу дзвоником і не забували дати довгий сигнал, коли капітан залишає судно, чи повертається з берега. Гарна флотська традиція, яка дозволяє членам екіпажу вчасно сховатися по шхерах, якщо у відсутність капітана на борту чинили щось не по Статуту служби на суднах річкового та морського флоту.
Капітан Ватаманюк натомість спочатку ходив лаятися з портовиками, щоб вивантажили усі контейнери на причал одразу і не влаштовували цирк на дроті, потім телефонував у рідну контору судновласникові, отримав приголомшливу відповідь, що Бізнесмен Альбертович зафрахтував їх ще на два рейси, тож усі робочі питання слід вирішувати саме з ним. І як його ті питання вирішувати? «Ікаруси» самим навантажувати цибулею?
В кают-компанії ж ніяк не припинялася «Санта-Барбара». Денис після вахти кілька раз намагався перемкнути на Дукаліса, але безрезультатно.
- На, Денисе, краще книжечку почитай, - підсунув йому якусь брошурку добрий електромеханік Дмитрович. – І назва якраз підходяща.
