Колись давно, коли мавок ще не було в лісі, задумали зорі поділити небо.
- Гей, сусідко, а чом це твій шмат більший, ніж мій? - кричали вони одна одній. І такий гомін піднявся в небі, що навіть місяць не витримав і почав бігати поміж них, заспокоюючи.
- А тобі що до того? - кричали зорі йому вслід, а одна умудрилась навіть скрутити величезну соковиту дулю навздогін. Звісно, так, щоб він того не бачив.
У селі майже всі спали. А хто не спав - визирали в вікно і, бачачи, як місяць літає по небу, хрестилися й промовляли:
- Свят-свят-свят!
- Ба як напилося?! - гримала жінка на чоловіка, показуючи у вікно, - Та не бурчи мені тут, дітей побудиш!
Маленька відьмочка теж не спала і з цікавістю визирала в вікно.
- Бабусю, а що то воно таке?
Її бабця, дипломована відьма на пенсії, глянула на небо і, позіхнувши, відповіла:
- Не звертай уваги; то, певно, якесь чортеня бавиться.
Раптом з темряви винирнув великий чорний кіт і, жалібно нявкнувши, почав тертися об ноги відьмочки. Та засміялася і підхопила його на руки.
- Гарний котик, правда?
- Гидота, викинь! - скривилася бабуся і полізла на піч, - Лягай-но краще спати.
Відьмочка сумно зітхнула і полізла слідом, так і не додивляючись, чим закінчився той гармидер на нічному небі.
Якось непомітно настав ранок. Прозорий туман вкрив тендітну траву, що зігнулася під важкими краплями роси. І хоч надворі було літо, в лісі стояла ранкова прохолода. Десь у селі закукурікав півень. Його підхопив інший. І скоро все село наповнилось веселим кукуріканням, що линуло з різних кінців.
- Бісові птахи, лиха на вас не має, - стара відьма широко позіхнула і продерла очі.
- Вставай, чуєш? - штовхнула вона відьмочку, що солодко спала, звернувшись скраєчку калачиком. Та засопіла і заворушилася.
- Ото ледащо! - стара відьма злізла з печі й заходилася готувати сніданок.
- Та піди ж хоч води принеси!
Ще сонна відьмочка повільно стрибнула на підлогу, взяла відро і не прокинувшись ще як слід, вийшла надвір.
Ранок зразу ж схопив її у свої обійми і прогнав сон. Відьмочка востаннє позіхнула і пішла до струмка.
Веселий ліс повільно прокидався. Від дерева до дерева розливалася пташина пісня, яскраво виблискували тонесенькі павутинки під сонячними промінцями і повільно розпускалися чарівні квіти. Дивна радість охопила відьмочку. І їй захотілось усміхатися, їй захотілося зробити щось приємне для всіх-всіх-вісх, хто живе в лісі.
- Еге-ге-ге-гей! - вигукнула вона.
- Ге-гей! - відповіло відлуння.
- Ге-гей! - підхопив вітер.
- Ге-гей! - почуло зайченя і про всяк випадок шаснуло в нірку, злякано висунувши звідти пухнасту мордочку. Відьмочка засміялася і повернула ліворуч, до струмка, весело розмахуючи пустим відерцем.
Біля струмка вже збиралися звірі. Вони щоранку приходили сюди, щоб напитися цілющої води. Ледь зачувши кроки Відьмочки, вони швидко розбіглися на всі боки.
- Куди ж ви, дурненькі! - крикнула Відьмочка, весело усміхаючись. Та великий ліс відповів їй мовчанням.
- Де ж ви поділися! - і посмішка блискавкою злетіла з лиця.
Великий ліс продовжував мовчати. Тільки якесь нерозумне пташеня десь далеко закричало на весь ліс:
- Фіть, фіть, фіть!
Відьмочка закрила очі своїми маленькими долонцями і гірко заплакала…
- Теж мені вигадала, - бурчала стара Відьма, пораючись біля печі. Відьмочка сиділа за на лаві біля столу, розтираючи сльози по замурзаному обличчю.
- Друзі! І нащо то вони тобі? - Відьма саме поставила до печі горщик з борщем і тепер діставала з полиці горщик сметани.
- Але ж як же без них? - плакала відьмочка.
- Я все життя прожила без друзів, - бурчала стара.
- А я не хочу так як ти!
Від здивування відьма обернулася і завмерла.
- Але ж ти - відьмочка.
- Та я не хочу бути відьмою!
- А що ж ти хочеш? - розлютилася стара.
- Хочу мати багато друзів і допомагати іншим, - плакала відьмочка.
- То он воно як? - гримала відьма, - Тоді йди звідци геть! Не онука ти мені.
Відьмочка гірко заридала і вибігла надвір. Стара відьма ще довго бурчала щось під ніс, а потім байдуже змахнула рукою і почала накривати на стіл.
Відьмочка блукала лісом, не вибираючи стежки. Все навколо здавалося їй рідним, знайомим, та водночас чужим і далеким. Довго ходила Відьмочка по заплутаним лісовим доріжкам, аж поки не побачила Лісовика.
- Дядечку Лісовик, поможіть.
Лісовик - старий веселий козак з іскринкою в очах і великими крученими вусами - здивовано глянув на неї.
- Чого тобі, дівча?
- Мене бабця вигнала з хати.
- За віщо ж?
- Бо я хочу допомагати іншим і мати багатьох друзів. Та всі мене чомусь бояться, - заплакала відьмочка.
- Не плач, - лісовик обійняв її і погладив тепле русяве волосся, - йди-но краще до мене мавкою. Будеш звіряткам допомагати, і вони стануть твоїми друзями.
Відтоді як побачите в лісі мавку, знайте, - то Відьмочка, що захотіла мати багато-багато друзів і робити усім-усім-усім тільки хороше.
