Вони прийшли до замку, що був ще й міською ратушею, і Зоряна отримала змогу краще роздивитися його. Замок був збудований у стилі бароко, з химерним переплетінням башт, балконів та вікон. Біля входу стояли два кам’яні леви, статуї звичні для старовинних замків. А от статую вгорі над воротами звичною було важко назвати. То був велетенський орел, що тримав у дзьобі великий барвистий камінь.
Самі ж ворота були розмальовані випуклим візерунком у формі переплутаних стебел винограду. Стіни замку вражали сліпучою білизною. Та й не дивно: ті, хто володіє чарами не мусять вручну чистити стіни. Те що це саме замок, а не палац, було зрозуміло через вузькі бійниці, котрі заміняли вікна на двох перших поверхах.
— Все, зараз розбиратимемося з охороною. — рішуче мовила Ліна, стоячи біля воріт. — Діти, відійдіть подалі, вам не треба цього чути. Хтозна, як далеко дійде суперечка.
Її брат пирхнув:
— Можна подумати, я матюків не знаю!
— Знаєш чи не знаєш, а слухати їх зайвий раз не варто.
На цьому й порішили: Ліна з Андрієм пішли розбиратися з охороною, а Максим та Зоряна зосталися чекати на вулиці. Дівчинка одразу кинулась оглядати замок. Той стояв у незвичному для замку місці — вклинившись поміж будинків на одній з центральних вулиць міста. Не на площі чи біля входу, поміж будинків, навіть без захисного муру навкруги. Така безпечність мала прояснення — хто захоче нападати на летюче місто?
— Зоряно, пам’ятаєш, ти запитувала як створюються веселкові сходи? — несподівано озвався Максим.
— Пам’ятаю. Ти ще говорив про якийсь кристал.
— Еге ж. І обіцяв показати його тобі. Він он там, у дзьобі орла.
Дівчинка придивилась і зрозуміла, що предмет, який вона сприйняла за камінь насправді є великим кристалом.
— А як він діє?
— Коли смикаєш за важіль, орел піднімає голову і сонячні промені проходять крізь кристал. У результаті з’являються веселкові сходи. — пояснив їй друг.
— Ясно…
— Щось сестра там довго розбирається. Пішли послухаємо.
— Як? — оживилась Зоряна княгиня. Таки спілкування з Максимом на неї погано впливало.
— Дуже просто. Ти помітила, що в ратуші замість нижніх вікон бійниці. Через них добре підглядати. Щоб побачити шпигуна, треба підійти до бійниці впритул. А доти ми встигнемо втекти.
— Ну гаразд. — погодилась Зоряна
Удача сприяла друзям. Вони знайшли підходящу бійницю, сховану під кущем бузку, через яку було видно Ліну, котра сперечалася з охоронцем, широкоплечим чоловіком років тридцяти п'яти.
— Як це ви не можете мене пропустити?! — обурювалась дівчина. — Андрію можна, а мені ні?
— Але ж ви не являєтесь одним із Хранителів Світозару… — намагався заперечити охоронець.
— Ну то й що? Ви знаєте хто я? І хто мій батько?! — у Ліниних очах, схожих барвою на море, починався шторм.
— Максиме, що вона має на увазі? — пошепки спитала Зоряна.
— Наш тато — посол України у Франції з якихось там магічних питань. — нехотя відповів їй друг.
— Ого… — почув він у відповідь.
— Я розумію, але нічим не можу допомогти… — намагався заспокоїти розлючену дівчину охоронець.
Але Ліна заспокоюватись не бажала:
— Ну то я зателефоную тому, хто може! — вона схопила зі стійки, за якою стояв охоронець, телефон і стала яро натискати на кнопки.
— Куди ви дзвоните?
— До українського посольства у Франції!!
— Н-не треба! — злякався чоловік. — Згода, я пропущу вас до архіву. Тільки не треба нікому дзвонити!
— Домовились. — змилостивилась Ліна. — Я за мить повернусь.
— По нас йде. — прошепотів подружці Максим. — Повертаймось туди, де нас залишили.
Ліна справді вийшла до друзів і простягнула їм дві дерев’яні ложки.
— Навіщо це нам? — здивувався її брат.
— З цими ложками ви станете непомітними для приладів стеження і зможете пройти повз охоронця. Я не хочу, щоб про Зоряну дізналися ті, хто тринадцять років тому бажав її смерті.
— Звідки в тебе такі речі? — поцікавився у сестри Максим.
— Мама дала. Про всяк випадок.
Зоряна стиснула простягнуту їй ложку так, що аж пальці побіліли. Вона затамувала дихання і видихнула, лише опинившись у архіві.
— Щось ви довго… — тільки й мовив Андрій.
— Треба було розбиратись самому, — огризнулась Ліна. — Тоді б було скоріше.
— Давайте посваритеся пізніше! — втрутився її брат — Зараз не найкращий час виясняти стосунки!
Закохані мовчки кивнули і взялися до роботи.
— Спершу перевіряйте праці дослідників та мандрівників. Беріться за давніх, якби про те, як потрапити на острів Ассуани дізнався наш сучасник, про це б вже б знали всі, кому не ліньки. — повчав друзів Хранитель.
Зоряна ходила вздовж безкінечних стелажів і видивлялася потрібні книги. Вона так захопилася цим заняттям, що спіткнулася об ніжку стелажа і з її кишені випав мішечок, знайдений у Мармуровій кулі.
— Обережніше! — тихо гукнув Андрій. — А що це в тебе? — він підняв з підлоги мішечок.
— Не знаю… він був у кулі. Я його пробувала відкрити, але шнурок не розв’язується… — це була чиста правда: скільки дівчинка не докладала зусиль, вузол не піддавався. Перерізати його теж не виходило, тож Зоряна облишила марні зусилля і сама не могла відповісти на питання навіщо взяла мішечок із собою, вирушаючи до Максима.
— Гм.. Справді? — Андрій уважно роздивився мішечок, просунув пальця під вузол і смикнув. Той наче за помахом чарівної розв’язався і з нього на долоню Хранителя висипалися округлі пласкі камінці з дивними кривулястими знаками на обох сторонах.
— Що це таке? — спитала Зоряна, вражена побаченим.
— Це камені правди…— пролунала відповідь.
— Камені чого?
— Правди. Їх створили ще до нашої ери чарівники Ефіопії. Знаки на каменях належать мові Геєз, наразі мертвій. Ці камені можуть дати відповідь на будь-яке питання, потрібно лише розтлумачити їх послання.
— Яким чином? — дівчинка все ще не розуміла.
— Досить лише подумки запитати і кинути камені на стіл чи підлогу. Той, хто вміє тлумачити знаки на каменях, отримає правдиву відповідь на своє питання. Їх надзвичайно мало, зо два десятки комплектів, чи навіть менше. І лише одна людина на мільярд здатна розтлумачити ці знаки.
— А ти не вмієш? — спитав Андрія Максим.
— Звісно що ні! — огризнувся Хранитель.
— А Зоряна? — мовчання.
— Може варто спробувати… — протягнула Ліна — Не даремно ж у тебе ці камені опинилися?
Зоряна мовчки взяла камені. Вона була певна, що з цього нічого путнього не вийде. Але за спробу грошей не беруть…
— Що треба робити? — невже цей хрипкий голос належить їй?
— Подумки запитай щось і кинь камені на стіл. — проінструктував Андрій.
Що ж такого запитати? Звісно, те, через що вони тут. Як знайти Царицю змій…
Питання поставлено, камені кинуто. От лише серед хаотичного розсипу знаків відповіді не було.
«Ну де ж він, цей мій дар, про який всі торочать? — думала Зоряна — Чому він не хоче мені допомогти?»
Волосся дівчинки розвіяв сильний порив вітру. «Звідки він тут узявся, в зачиненій кімнаті без вікон?» — майнула думка і майже одразу погасла, бо Зоряна вже знала — вітер прийшов їй на допомогу.
Вітер був старим, він пам’ятав всіх людей, над котрими проносився. І тих, що писали знаки на Каменях правди, теж пам’ятав. Вітер зашепотів дівчинці на вухо значення візерунків. Потрібно було враховувати не лише знак на камені, а й ті, що поруч і ще й візерунки, у які викладалися камені.
«Ось цей знак, — шепоче вітер лагідним і водночас сумним голосом — Означає моє ім’я. Але тобі його знати не треба. Лише вимовлене рідною мовою слово має Силу, все інше — просто засіб спілкування. Просто пам’ятай, що цей знак — моє ім’я.»
Вітер розповідав їй про кожен знак, про кожен камінь, вітер грався її волоссям, цілував щоки і відгородив дівчинку від навколишнього світу. Вона не бачила, як побіліла Ліна, як судома болю звела Андрієве обличчя, як Максим метнувся до неї, але його зупинила рука сестри. Нічого цього Зоряна не бачила. Вона знак за знаком розшифровувала таємниче послання каменів.
Коли ця робота нарешті скінчилася, вітер прошепотів «Щасти тобі!» — і покинув архів. Зоряна втерла чоло і глянула на своїх друзів:
— Що це було? — запитав Максим.
— Це?... Вітер допоміг мені розшифрувати знаки. — ледь чутно пробурмотіла його подружка
— Вітер? — не йняла віри Ліна.
— Так. Він.
— І що він тобі сказав?
— Він лише пояснив мені знаки. Камені правди розповіли мені, як дістатися до Ассуани.
— І що вони розповіли? — запалився Максим. Він вже зрозумів, що із Зоряною все добре і заспокоївся.
Зоряна не відповіла. Натомість вона підійшла до карти, що висіла на стіні і тицьнула пальцем в Атлантичний океан якраз навпроти славнозвісного Ріо-де-Жанейро:
— Тут знаходиться острів Ассуани? — Андрій кивнув.
— Ого! — присвиснув Максим. — Це ти так у Штати летів?
— Я ж казав: шторм тоді був страшенний! — огризнувся Хранитель.
— Відмазка так собі. На трієчку за дванадцятибальною системою. — не вгавав хлопчик.
Зоряна не звертала увагу на сварки за своєю спиною, вона довго вдивлялась у крихітну цяточку на карті, а потім озвалася:
— Вхід на острів знаходиться на лінії заходу сонця. Хто-небудь знає, що це означає?
— Я знаю. — відповів Андрій.
— Чудово. Щоб пройти на острів потрібно поставити запитання, на яке не можеш знайти відповіді.
— А в тебе є такі питання? — поцікавився Максим.
— Ціла купа. То що будемо робити?
— Андрій зараз дістане великого човна і ми полетимо до Ассуани. Не можна гаяти ні хвилини! — безапеляційним тоном заявила Ліна.
Хранитель не заперечив. Кохана дівчина завжди права, навіть якщо помиляється.
Тож він просто запевнив усіх, що вони вирушать, як тільки зможуть і пішов по човна.
На протязі кількох хвилин очікування Зоряна не знаходила собі місця. Коли не знаєш, що тебе очікує, таке відчуття нормальне. Однак, щоб зрозуміти це, потрібно хоча б заспокоїтись.
Андрій повернувся з човном та якимось великим пакунком. У пакунку виявився теплий одяг для всіх учасників подорожі. Воно й правильно — дорога до цариці змій значно довша, ніж шлях до Світозару. А вітер над океаном безжальніший. На мить дівчинка захотіла назад додому, але згадавши про Серце світу твердо вирішила не сходити з обраної дороги.
Всі одягнули куртки і сіли у човна. Той був чималенький, місця стало всім. Хранитель став за штурвал, а Ліна вмостилась поряд із ним. Зоряна й Максим розташувалися на кормі. Подорож на острів Ассуани розпочалась.
Вітер знов засвистів у вухах. Проте цей політ був значно стрімкіший і Зоряна не ризикнула виглянути назовні, щоб поглянути на краєвид. Вона опустилась на дно човна і заплющила очі, готуючись до довгої подорожі.
Навіть теплий одяг не рятував од холодного вітру. Дівчинка з подивом відзначила, що від її друга просто віє теплом, хоч сама вона промерзла до кісток. Зоряна деякий час мучилась над цією загадкою, а потім спитала:
— Максиме, тобі не холодно?
У відповідь хлопчик посміхнувся:
— Це заклинання таке — ego rentiam. Воно дає змогу підтримувати температуру тіла так, щоб не мерзнути, але й не перегріватись.
— А на мене ти це заклинання накласти не можеш? — поцікавилась дівчинка, в якої вже зуб на зуб не потрапляв.
— Ні. Це заклинання заборонено використовувати відносно інших людей. Може піднятися температура, обгоріти шкіра. Тож краще притулися до мене. Так тепліше буде.
— Гаразд. — відповіла йому подружка, підсовуючись ближче. Їй одразу стало тепліше. Чи то від ego rentiam, чи то від чогось іще…
Як добре було так сидіти заплющивши очі і прихилившись до Максимового плеча. Зоряна забула про все на світі, забула про ціль своєї подорожі, аж раптом човником труснуло.
— Що сталося? — перелякалась дівчинка.
— Нічого страшного. — заспокоїв її друг. — Це був лише портал.
— Який ще портал?
— В небі на великій висоті існують місця, з допомогою яких можна швидко подолати чималу відстань. Ними можуть користуватись лише чарівники. Прості люди їх навіть не помічають. Не хвилюйся, за кілька хвилин ми будемо на острові Ассуани.
Зоряна послухалась, бо розуміла, що від хвилювання все одно користі не буде. Натомість вона перевела погляд на Ліну. Дівчина стояла поруч із Хранителем, вдивляючись у далечінь. Їхні фігури майже зливалися на фоні неба.
На обрії з’явилась маленька цяточка і Андрій озвався:
— Я бачу острів Ассуани! Всім приготуватися до спуску! — і він почав опускати човник, слідуючи за рухом сонця.
Зоряна вперше замислилась, яке ж питання вона ставитиме, при вході на острів. Питань було багато і всі вони з’юрмилися в її мозкові, вимагаючи відповіді. Яке ж питання обрати?
Несподівано вона згадала подію, що сталася близько року тому і майже стерлася з пам’яті дівчинки. Та подія не мала під собою нічого страшного чи надзвичайного. Але…
Того дня вони з мамою зайшли до великої книгарні у обласному центрі. Зоряна довго блукала поміж стелажами, шукаючи книги зі слов’янської міфології. Але крім міфів давніх Греції та Риму нічого не було. Зорянина мама потроху втрачала терпіння:
— Навіщо тобі ті слов’янські міфи? — сердилася вона.
— Я хочу знати хто я! — відповіла дівчинка. Ці слова вирвались у неї випадково, Зоряна думала зовсім про інше. Чи може то її душа, котра знає значно більше ніж розум поставила це питання?
Справді, хто вона, звідки прийшли її предки, яке її місце в цьому світі? Зоряна не знала. Як дивно, що таке просте питання не має відповіді… А можливо має, от тільки знати цю відповідь дано не всім.
Як би там не було, коли Хранитель оголосив: «Ми на місці!», вона вже знала, яке питання ставитиме.
— Хто я?! — це питання пролунало в завислому над водною гладінню човні.
Максим та Ліна з Андрієм дивилися на неї, як на божевільну. Вони, мабуть уявляли питання без відповіді інакше. Одначе Зоряна була як ніколи певна у своїх словах. І справді, вода заіскрилася всіма барвами веселки і просто під човном виник острів.
Човник опустився на зелену траву і завмер, даючи своїм пасажирам змогу огледітися. Максим першим вискочив з нього і подав Зоряні руку. Дівчинка вибралася з човна слідом і завмерла, засліплена красою. Квіти стелилися їй під ноги різнобарвним килимом, рої метеликів кружляли над головою, немов вітаючи гостей Ассуани. Птахи співали так чарівно, що хотілося забути про все на світі і полинути вслід за цими прекрасними звуками. Зоряна вже майже забула причину свого приїзду до цариці змій, аж раптом перед її очима постало Серце світу і тихі слова: «Я помираю, Зоряна царице!».
Дівчинка миттю отямилась від солодкого туману і вигукнула:
— Де ти, Ассуано, царице змій?! Виходь, я маю до тебе справу!
Запала моторошна тиша. З-за дерев вилетіла зграйка маленьких барвистих пташок і закружляла навколо мандрівників.
— Здається, вони кличуть нас йти за ними. — висунув версію Максим.
— Спробуймо. — погодилась Зоряна. Тут, на цьому острові вона почувалась впевненіше, ніж у летючому місті чи у власному домі.
Друзі рушили за пташками. Попереду йшов Максим, далі Зоряна, а насамкінець Андрій та Ліна. Максим тихо бурчав щось про те, що ці двоє зовсім від любові збожеволіли, пташки весело щебетали, аж раптом у цей щебет увірвався сповнений болю зойк. Усі враз зупинилися. Зоряні наче щось вдарило в груди: все це до добра не доведе!
Але катастрофи не сталося: просто Ліна підвернула ногу. Вона оступилася і тепер сиділа на землі, розтираючи ступню.
— З тобою все гаразд? — сполошився Хранитель.
— Нічого. Я просто ногу підвернула. Посиджу пару хвилин і все минеться.
— Я залишуся з тобою. — Зоряна помітила, як в очах юнака засвітилися радісні вогники.
«Дивно — подумала дівчинка — Чого він так радіє?»
Ліна заперечно похитала головою:
— Не треба, хай зі мною залишиться Максим. А ти веди Зоряну до цариці змій.
Вогники в очах Андрія згасли.
— Ходімо. — кинув він Зоряні і попрямував углиб острова.
Андрій раз по раз озирався, але зовсім не для того, щоб поглянути на Зоряну — у нього було стурбоване обличчя і ця стурбованість зростала з кожним кроком, зробленим у напрямку від Ліни. Навколо нього повітря майже тремтіло від напруги. Зоряна спробувала зазирнути йому в очі, але нічого не вийшло. Хранитель не зупинявся ні на мить.
Пташки привели їх до струмка на березі якого було накидано купу каміння, підозріло схожого на коштовне. Тут крихітні співачки покинули своїх гостей і полетіли геть. Дівчинка розгублено озирнулася: ну і де ж Ассуана? Вона вже хотіла запитати про це в Андрія, але злякано відступила, глянувши на його обличчя.
Очі Хранителя Світозару були абсолютно порожні, а зіниці набули криваво-червоного кольору. Обличчя юнака немов перетворилося на маску, за якою ховався жорстокий язичницький божок із породи тих, хто вимагав собі кривавих жертвопринесень.
Минула всього секунда і Зоряна зрозуміла — це справді так! Веселого і доброго Хранителя, який ніжно кохав Ліну і зірвався серед ночі на перший заклик допомогти більше не існує. Перед нею лише оболонка в якій сидить божок, що прагне крові. Крові Зоряної княгині…
Зоряна не помітила коли в руці Андрія з’явився ніж. Вона просто побігла геть від цього монстра з людським обличчям. Рука, холодна мов лід, спробувала зупинити її, але дівчинка вирвалася.
Бігти, бігти… Не зупинятись і не озиратись. Просто бігти вздовж струмка, тікати від смерті, котра невблаганно наближалась. Дихання збилося, сили танули. Бігти, не зупинятися, продиратися крізь зарості, не звертати уваги на подряпини і не думати, що монстр позаду гарчить кожного разу, коли краплини її крові скапують на траву. Він хоче всю кров, всю, до останньої краплі. Навіщо? Не зараз, Зоряно не зараз. Потім над цим поміркуєш. Якщо лишишся жива…
Несподівано вона перечепилася через вузлуватий корінь і гонитва завершилася. Андрій був вже поряд. Точніше не Андрій а той, інший. Як його звуть? Самаж. Звідки вона знає? Не зараз, Зоряно, потім розберешся. Паніка огортає її, мов тютюновий дим. Пальці бігають по землі у пошуках хоч якоїсь зброї, натикаються на камінець. Краще це, ніж нічого.
Дівчинка кидає камінь у свого переслідувача: той потрапляє йому в руку. На мить зіниці Андрія втрачають червону барву, він скрикує: «Зоряно! Тікай!». Але вже через секунду його погляд гасне, зіниці червоніють — Самаж повернувся…
«Він боїться болю!» — проноситься в Зоряниному мозку. Що ж, у неї знайдеться достатньо болю, щоб не стати покірною жертвою. Вона мусить боротися до кінця. Заради Серця світу, заради мами, заради Максима. Та й заради самого Андрія теж.
Дівчинка зібрала весь біль, який тільки був у її тілі. Як вона це робила, Зоряна не могла зрозуміти, проте продовжувала збирати. Біль у м’язах, що з’явився після шаленої гонитви; біль від подряпин на руках та обличчі; біль у нозі, яка перечепилася через корінь… І, нарешті, біль у серці, ладному вискочити з грудей.
Вона зібрала весь цей біль у помаранчеву кулю і шпурнула у ворога в подобі друга.
Куля влучила Андрію просто в серце.
Юнак впав і з його грудей вирвався глухий стогін. Зоряна піднялася на тремтячі ноги, але зробивши пару кроків упала на коліна перед розпластаним на землі Хранителем. Несподівано в її руці виник кинджал. Він, здавалося, був зітканий з самого лише повітря, прозорий від леза до руків’я і надзвичайно смертоносний. В голові у дівчинки зазвучав скрадливий голос:
«Він хотів убити тебе, але ти перемогла. Убий його, інакше не зможеш спати спокійно!»
«Ні! — відчайдушно пручалася дівчинка, лякаючись власних думок. — Це зробив не він. Мене хотів убити Самаж!»
«Самаж нині у цьому тілі й беззахисний. Убий його!!
«Але ж Андрій!»
«Андрія більше нема! Самаж знищив його душу. Давай. У твоїй руці кинджал! Чого ти чекаєш?»
Рука з кинджалом піднялася і знову опустилася. Перед очима крутилися червоні плями. Зоряну била пропасниця:
«Ні! Я цього не робитиму! Не робитиму! Чуєш?!» — останні слова вона прокричала в повітря. Тієї ж миті кинджал у її руці розтанув.
Червоні плями перед очима зникли. Спершу Зоряна чула тільки шалене биття свого серця, якому чомусь стало затісно в грудях, але згодом до її слуху пробився тихий стогін. Живий! Андрій живий! Їй наче камінь з пліч впав.
Але чому він не приходить до тями? Дівчинка все ще з острахом схилилась над Хранителем. Серце б’ється, пульс, хоч слабкий, але є, дихати дихає. Що ж сталося?
— Він не отямитьс-ся. Принаймні найближчим час-сом. — Зоряна обернулась на голос і побачила у траві сріблястий потічок.
Придивившись, дівчинка зрозуміла, що то велетенська білосніжна змія. Її луска не мала жодної темної цяточки і мерехтіла, наче місячне сяйво на водній гладіні. Трикутну голову вінчала така ж білосніжна корона.
«Якщо в неї на голові корона, то це явно не проста змія.» — подумала Зоряна.
— Ти Ассуана? — тільки й запитала вона.
— Так. — цариця змій підповзла до дівчинки впритул, наче дозволяла роздивитись себе краще. Дівчинка скористалася цим, щоб помилуватися короною на голові Ассуани.
Корона була така ж сліпучо-біла, як і її володарка. Її поверхню вкривали сотні горбочків та ямок, схожих на місячні кратери. Зоряні пригадався шматочок коралу, котрий лежав на її поличці вдома і виглядав так само, хоч і не був так вишукано різьблений.
На короні переплелися змії, виноградні лози та квіти. Поміж них виднілися фігурки людей та тварин, а над усім цим сяяло сонце: могутнє і добре. Світ у мініатюрі!
— Чому ти кажеш, що Андрій не прокинеться? — дівчинка відірвалася від споглядання корони.
— Бо ти не прогнала С-самажа, а тільки ос-слабила його. Душа цього юнака бореться з ворогом і лише від нього с-самого залежить хто переможе у цій битві…
— Чому? Чому саме він? Я ж з ним до сьогодні і знайома не була… — дівчинка нічого не розповідала Цариці змій про себе, бо була певна, що та все знає і так. І справді, Ассуана не потребувала пояснень.
— Він був близький тій, що оберігала тебе. С-самаж обрав його, щоб підібратис-ся до тебе якомога ближче.
— Навіщо?
— Його пос-слала Ліреа, пообіцявши за це твою кров.
— Яка ще Ліреа? — відповіді Зоряна не почула, бо тієї ж миті з-за дерева вийшла, трохи накульгуючи, Ліна:
— Нарешті ми вас знайшли! — зраділа вона. — На цьому острові заблудитися — раз плюнути. А чому ти сама? Де… — дівчина запнулася на півслові, бо побачила непритомного Хранителя на землі.
Вона тихо підійшла до коханого і схилилась над ним, слухаючи биття серця. Тоді перевірила пульс, нагадуючи Зоряні її саму кілька хвилин тому.
— Що з ним? — Ліна намагалась говорити спокійно, але голос її зрадливо тремтів.
— Його тіло полонив С-самаж. — озвалась Ассуана.
Ліна, здавалося, щойно її помітила:
— Хто такий Самаж?
— Дрібний африканський божок. Він черпає с-силу в крові. І с-саме крові йому нині не вис-стачає.
— І що тепер робити? — губи дівчини тремтіли.
— Чекати. — цариця змій не відзначалась багатослівністю. — Він бореться, бо нього є ти… — прошелестіла вона, підповзаючи зовсім близько до Ліни.
— Ми можемо чимось йому допомогти? — пролунало в Зоряни за плечима. Максим. Вона зовсім забула про нього. Дівчинці стало соромно за свою коротку пам’ять.
— Ні. — просичала Ассуана. — Поки що ні… Пізніше…
— Коли? — видихнула Зоряна. Вона відчувала провину. Якби не вона, Самаж ніколи б не вселився в Андрія.
— Ти це відчуєш, Зоряна княгине.
Ліна більше не зронила ані слова. Вона дістала з кишені мішечок з якимсь порошком і сипнула пушку на Андрія. Тіло юнака піднялося в повітря і полетіло туди, звідки щойно прийшла Ліна. Дівчина встала і пішла слідом.
— Куди вона? — пошепки спитала Зоряна.
— До човна. — відповів Максим — Ти зрозумій, їй важко усвідомити те, що сталося…
— Я розумію… — прошепотіла Зоряна і тихо схлипнула — Це я винна!
— Зовсім ні! — Максим, як міг намагався заспокоїти свою подружку, але сльози все одно потекли по її щоках.
— Зараз не час-с для с-сліз… — озвалася Ассуана.
— Я знаю — схлипнула дівчинка.
— Тоді зас-спокойс-ся. Ти вс-стояла перед С-самажем, зможеш вс-стояти і перед влас-сним с-страхом.
— Перед Самажем?! — Зоряна миттю забула про сльози. — То це був він? Його кинджал?
— Авжеж. С-самаж хотів щоб ти вбила с-свого друга, тоді він зміг би вс-селитис-ся в тебе.
— Жах, — тільки й спромоглася відповісти Зоряна.
— Що нам тепер робити? — запитав Максим, дивлячись на занімілу подружку.
— Ти маєш право обирати с-свій шлях. А от вона вже обрала. — цариця змій повернула голову до Зоряни — Ти прийшла до мене дізнатися-ся с-своє призначення. Тож с-слухай: ти повинна знайти Зірку Любові, котру злі с-сили заховали від людей майже с-сто років тому.
— Яку ще Зірку Любові? Я про таку не чув! — втрутився Максим.
Цариця змій замислилась, потім підповзла до струмка і ткнула головою в невеликий камінь, який стирчав із води. Камінь розкрився, наче скринька і звідти виглянув корінець книжки.
— Візьми її… — наказала Ассуана дівчинці.
Зоряна підняла книгу. Та мала середні розміри і була доволі пухкою. Сторінок десь на триста-чотириста, прикинула дівчинка. Її обкладинка була витримана в зелених та червоних кольорах. Великі готичні літери складалися в назву: «ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ РУТИ». З чого ця палітурка? Явно не зі шкіри, шкіра не пасує до червоної рути. Напевно лляна. Так, саме лляна. Хоча…
Зоряна машинально розгорнула книгу. Папір був незвичайним на дотик, шурхотів і здавався дуже ламким. Пергамент? Ні, пергамент не такий. З чого ж тоді ця книжка?
— Це папірус-с. — пояснила Ассуана, немов прочитала думки дівчинки.
— Папірус? — здивувалася Зоряна — Скільки ж їй років?
— Вс-сього трис-ста. Це найновіший примірник. Прочитай її.
— Я не можу. Вона така стара… А раптом вона в мене у руках розсиплеться?
— Не розсиплеться-я… На неї накладено с-спеціальне заклинання, що оберігає від плину час-су. Бери, читай. Те, що тут напис-сано, с-стос-суєтьс-ся нас-самперед тебе.
Зоряна підкорилася і почала читати вголос.
ЛЕГЕНДА ПРО БІЛУ ЛІЛЕЮ
«Я, Червона Рута, Божою волею повелителька всіх земних рослин, пишу цей літопис, щоб люди не забули, що ми теж творіння Господні і маємо право існувати не лише служачи їм. Доля наша непроста — ми прив’язані до одного місця не можемо втекти від лиха. Порятунок наш лиш у нашому корінні і в насінні, яке вітер розносить у найдальші закутки світу.
Все життя крутиться у Сварожому колі, колі життя. Найменша кузька, найдрібніша травинка, складові цього кола, без них воно безповоротно зруйнується. І всі ми мусимо берегти доручену нам частку Сварожого кола. У цій книзі я напишу про довірену мені частину цього кола. Якщо вона допоможе зробити сю землю кращою і добрішою хоч на крихту, моя праця буде немарною.»
— Хто це писав? — дівчинка відірвала погляд від книги.
— Червона рута, або прос-сто Рута. Вона повелителька вс-сіх земних рос-слин так с-само як я — змій.
— А як вона виглядає? — дівчинка прикусила язика, збагнувши як по-дурному звучить її питання. Та Ассуана спокійно відповіла:
— Як людина. Я радше виключення, ніж правило. Більшіс-сть безс-смертних — звичайні люди, прос-сто мають надзвичайні здібнос-сті.
— Безсмертних? — перепитала дівчинка. — Поясніть.
— Безс-смертні — це ті,хто має величезну силу і дуже довге життя. Їх дуже мало і народжуються вони у різних с-світах. Безс-смертні бувають с-світлими й темними. Їх покликання — підтримувати рівновагу в Колі життя. Кожен з них відповідає за с-свою час-стину Кола і за один чи два с-світи. Найс-сильніші можуть опікуватис-ся багатьма с-світами. Час-сто Безс-смертних вважали за богів.
Максим замислився і відвів погляд. Ассуана глипнула на його подружку:
— Читай далі. Зі с-сторінки 96.
Зоряна слухняно відкрила вказану сторінку і почала читати:
Легенда про Білу лілею
«Колись давно, ще коли цей світ був юним, на Плавучому острові біля Серця Світу росла біла лілея. Вона цвіла під прихистком його крони, милувалася його могутнім стовбуром та густим листям. І покохала Біла лілея Серце світу. Покохала всією душею, щиро й вірно. Довго мовчала Лілея про своє кохання і, мабуть, досі б не розповідала про нього нікому, якби не велике лихо, що принесли люди.
Коли Бог прогнав людей із Раю, любов пішла слідом за ними, але Всевишній зупинив її, адже любов не можна отримати просто так, а лише як дар, або як покуту — шанс на нове життя. Тож лише тоді зможе любов піти до людей, коли хтось відкриє їй шлях, пожертвувавши власним життям. Чекала любов на цю жертву, та минали роки, а її все ще не було.
Але не можна вигнати світло з серця так, щоб на його місце не прийшла темрява. Замість любові у людських серцях оселилася ненависть. По всій землі заклекотіли війни, полилися ріки крові. Зло запанувало на землі і Серцю Світу ставало все важче підтримувати рівновагу. Його листя стало в’янути, гілки всихати, а коріння вже не так міцно трималося ґрунту.
Біла лілея дивилася на страждання коханого і сама страждала. День і ніч вона думала як вона може йому допомогти, та нічого не могла надумати.
Могутнє дерево ще трималося, доки не почалася нова війна більша і кривавіша за попередні. І не витримало Серце Світу, застогнало: «Гину!» — і стало падати. Як побачила це Біла лілея, то одразу зрозуміла, що має робити. За єдину коротку мить вона виросла настільки, що торкнулася пелюстками стовбура свого коханого і прошепотіла:
— Я віддаю тобі всю силу свого кохання. Нехай воно береже тебе.
Від її пелюсток відірвалася прекрасна зірка, котра променилася неземним сяйвом. Зірка злетіла над Серцем Світу і її цілющі промені вилікували дерево і подарували нові сили.
— Дякую тобі. — прошелестіло Серце Світу, але Біла лілея вже не чула його…
Вона вклала всі свої життєві сили у Зірку любові і померла. Зів’ялі пелюстки обсипалися і лежали навколо всохлого стебельця, яке стало ще більш тендітним, аніж за життя. Листя скрутилося в бурі трубочки і навіть ранкова роса на стеблі висохла. Заплакало Серце Світу гіркими сльозами, оплакуючи прекрасну Білу лілею, про чиє щире кохання ніхто не знав.
— Всемогутній Боже! — плакало дерево. — Ти забрав у мене Білу лілею. Забрав навіки, бо минуть мільйони років, доки загину я разом із цим світом. На все Твоя воля, лиш одного прошу: забери душу Лілеї до Раю, вона заслужила це.
І відповів Творець:
— Лілея твоя відчинила любові двері до цього світу і за це я дарую їй життя. Але вдруге вона народиться людиною, радітиме і страждатиме як людина і не пам’ятатиме, що колись була прекрасною квіткою. Тобі ж обіцяю, що тоді вернеться на цей острів твоя кохана, коли один із її нащадків повторить її подвиг. Чекай же і пам’ятай, що Слово Моє непорушне.
— Я пам’ятатиму… — відповіло Серце Світу — Пам’ятатиму і чекатиму… Але благаю Тебе, Господи, дай Білій лілеї охоронця, який би зміг захистити її душу від людської жорстокості.
І Всевишній подарував Білій лілеї вірного охоронця — любов. Любов оберігала Білу лілею все її людське життя, а потім стала оберігати її дітей. І досі нащадків Білої лілеї веде по життю любов.»
Зоряна скінчила читати і втерла непрошену сльозу.
— То я маю знайти цю саму Зірку любові? Ту Зірку, яку Біла лілея подарувала Серцю Світу?
— С-саме так. Ця зірка ніколи не покидала С-серце С-світу. Але на початку двадцятого століття вона безс-слідно зникла. Полонити Зірку міг тільки той, у чиїх жилах тече кров Білої лілеї. І звільнити Зірку може тільки її нащадок.
— Я? — по тілу дівчинки пробігла дрож.
— Ти…
— Я не зможу! — до Зоряни повернулась паніка. Вона не вміла вірити у себе і не знала, що вірі потрібно вчитися так, як треба вчитися ходити і говорити. Так як птахи вчаться літати, так і людина мусить вчитися вірити у власні сили.
— Ти недооцінюєш с-себе. У тобі с-схована могутня с-сила.
— Але ця сила мене не слухається! — розпач накочувався, як хвилі припливу і не було жодної скелі, здатної його зупинити.
— Пос-слухаєтьс-ся! — трохи роздратовано відповіла Ассуана. — Ніщо на цьому с-світі не дається-ся прос-сто так. Навіть перший вдих вартує зус-силь.
— Я знаю. — схлипнула дівчинка. — Але який же це за дар, коли я навіть не можу допомогти Андрію?
— Підійди до мене. — полагіднішала цариця змій. — Твоя с-сила с-спить. Вони намагалис-ся її знищити. Наївні. Хіба можна загатити річку с-соломинкою. Та й навіщо? Але ці боягузи не здатні бачити далі влас-сного нос-са.
Максим скривився. Він сприйняв «боягузів» за особисту образу:
— Ми принаймні щось зробили, а ваші безсмертні навіть пальцем не поворухнули!
— Я не кажу про твоїх рідних, хлопче, я кажу про тих, хто злякавшись тримісячної дитини, намагався знищити її. Ви й с-справді зробили вс-се, що могли.
Хлопчик пирхнув.
— Підійди до мене, дівчинко... — повторила Ассуана — Гадаю, я зможу допомогти твоїй с-силі пробудитис-ся. Тим паче вона навіть уві с-сні охороняє тебе.
Зоряна підступила до цариці змій і налякано зажмурилась, коли Ассуана обвила її коліна і стала підійматися вище.
— Кожна людина може обирати с-свій шлях. Ти вже двічі обирала, але зараз прийшов час-с ос-статочного вибору. Тепер ти знаєш більше, чи не відмовишс-ся від с-свого вибору, Зоряна княгине ?
— Ні! — глухо відповіла Зоряна і одразу відчула, як щось важке впало їй на плечі. Відповідальність. Вона завжди боялась відповідальності. Навіть буденні справи вирішувала мама, Зоряна просто виконувала її доручення. А тут цілий світ! Що ж робити?
Вона зустрілася поглядом з Максимом. «Я вірю в тебе!» — говорили його очі. Ці очі не дали дівчинці впасти, підтримали. Зоряна ніколи не вірила у власні сили. Максим якимось шостим чуттям це зрозумів і вирішив вірити за двох.
— С-слухай мене, Зоряна княгине. Я не знаю, де схована Зірка. Але вона пов’язана з тобою і озветься-ся на твій поклик. Шукай її. Мирос-слава тобі допоможе.
— Хто така Мирослава? — дівчинка пригадала лист, який розсипався в порох після прочитання.
— Дівчина, на с-совіс-сті якої величезний тягар. Але це не моя таємниця, коли нас-стане час-с, вона розповіс-сть тобі с-сама.
Ти ж йди с-своїм шляхом і не бійс-ся перешкод. У тебе хоробре с-серце і добра душа. І терни нехай розс-ступаютьс-ся перед тобою, і с-сонце завжди ос-сяває твій шлях. — Ассуана встала на хвіст і розхитуючись, наче маятник, свердлила Зоряну поглядом — Нехай зло не має над тобою влади, нехай с-сльози не затуманюють твій зір, а тільки загос-стрюють його. Як нап’ята с-струна бринить від найменшого подиху вітру, так і ти відгукуйс-ся на прохання допомоги.
Благос-словляю тебе, Зоряна Княгине!
Зоряна дивилася просто в очі Цариці змій, доки Ассуана сама не відвела погляд. Тієї ж миті дівчинка відчула, як у неї запаморочилось у голові і вона важко опустилась на траву.
— Зоряно! Що з тобою? — наполохався Максим.
— Не переймайс-ся так. Я ніколи нікому не чинила зла. І не збираюс-ся починати…
— Зі мною все гаразд. — Зоряна піднялась та перевела подих і прислухалась до себе — У мене всередині наче все перевертається…
— Так і має бути… Твоя с-сила прокидаєтьс-ся від довгого с-сну. Тепер ти можеш починати с-свою міс-сію.
— Дякую… — дівчинка сперлася на дерево, щоб не впасти. — Я повинна ще щось знати?
— Повинна. Але не вс-се одразу. Візьми цю книгу, вона тобі допоможе. І чекай на Мирос-славу. І головне, нічого не бійс-ся. У твоїх с-силах змінити с-світ на краще. Не забувай про це.
— Дякую. — Зоряна взяла «Літопис Червоної рути» і спитала наостанок. — Чому всі називають мене Зоряною княгинею?
— С-скоро ти це зрозумієш. А тепер іди. І не дай відчаю постукати у твоє с-серце.
Максим взяв подружку за руку і повів до човна. Більшість часу дівчинка мовчала, а потім несподівано озвалася:
— Максиме, що ти знаєш про Безсмертних?
Хлопчик не відповів і Зоряна легенько потисла йому руку
— Що я про них знаю? — нарешті озвався він. — Та небагато. У них величезна магічна сила і живуть вони в своїх світах. Світлі в одному, темні — в іншому. Але і світлі, і темні однаково гнуть кирпу і на простих смертних дивляться згори вниз.
— А чим вони займаються?
Максим стенув плечима:
— Офіційно вони як передові військові частини в боротьбі добра зі злом. Воюють за вплив над світами, за людські душі. Однак насправді вони просто-напросто гризуться поміж собою.
Дівчинка замислилась:
— Як ти думаєш, я можу виявитися однією з них.
— Ну-у… Все може бути. Але якщо це виявиться правдою, вони не скоро відійдуть від шоку.
— Чому?
— Бо в них сили пробиваються у двадцять-тридцять років. Може тому вони й такі циніки, що розучилися вірити в диво ще до того, як воно з ними сталося. Та й які б не були вони могутні. з тобою їм не зрівнятися.
Дівчинка зніяковіла від останніх слів друга і поспішила перевести розмову:
— То я буду змушена піти зі свого світу до світу до Світлих безсмертних? — можливість переходу на бік зла дівчинка навіть не розглядала.
— Можливо. Але доки ти не досягнеш повноліття, Безсмертні до тебе не поткнуться. Мені здається, що вони взагалі не знають, що робити із дітьми. — хлопчик посміхнувся. — Та й якщо тобі вдасться врятувати Серце Світу, то правила встановлюватимеш ти.
— А їм не байдуже до нашого світу? Судячи з твоєї розповіді вони не дуже ним переймаються.
— Е-е-е, ні! Якщо гине один світ, іншим це також відгукується. І відгукується доволі боляче. Тож якщо ти врятуєш Серце Світу, Безсмертні змушені будуть рахуватися з тобою.
— Мдя… Не любиш ти їх.
— А за що їх любити? Сидять у своїх світах, навіть пальцем не ворухнуть заради інших. Ассуана — виключення. Та й Червона рута теж.
Вони замовкли і не зронили жодного слова, доки не дійшли до човна. Власне, човен вже був недалеко і саме його близькість спричинила мовчанку. Максим стурбовано дивився на подружку. Зоряна зблідла, сповільнила крок і повсякчас озиралася. Він робив усе, що міг, для того, щоб вона хоч на мить забула про Андрія і про демона, який вселився у його тіло. Але це все одно сплило на поверхню, як спливає розлита у морі нафта. Спливає і отруює…
— Це я в усьому винна! — знову схлипнула Зоряна. Максим не став питати в чому. Він усе зрозумів:
— Навпаки. Ти його врятувала.
Зоряна глянула на друга з подивом. Той спробував пояснити:
— Що роблять з пістолетом, коли з нього когось уб’ють?
— Викидають…
— Ні, так роблять дилетанти. Професіонали знищують. І Андрія так само знищили б. Але завдяки тобі у нього є шанс.
Зоряна не відповіла. Їй не йшла з голови заплакана Ліна, що схилилася над тілом коханого…
Ліна чекала на них біля човна. Її було не впізнати: сльози висохли, обличчя абсолютно спокійне, навіть очі не видавали жодних емоцій. Тільки руки зрадливо тремтіли та одна рука викручувала пальці іншій.
— Ви вже? Що сказала Ассуана. — абсолютно безбарвний голос. Від нього Зоряні стало не по собі.
— Нічого конкретного. — відповів їй Максим, розуміючи, що його подружці зараз не до розмов. — Вона сказала, що Зоряна мусить знайти Зірку любові, але не сказала де цю зірку шукати.
— Зірку любові? Не чула про таку. — на мить дівчина скинула безпристрасну маску і знову стала тією самою Ліною, яку Максим знав усі тринадцять років свого життя.
Але цей проблиск був недовгим. За хвильку дівчина знову натягла на обличчя байдужий вираз. Друзі сіли до човна і скоцюрбилися у кутку. Андрій лежав на дні човна, метаючись гарячці і шепотів якісь незрозумілі слова. Ліна стала до штурвалу і човен знявся у небо.
Зоряна невідривно дивилась на Андрія. Максим віддав би багато чого, щоб відвести її погляд. Але не було на світі сили, здатної це зробити… Сидіти в одному човні з двома заплаканими дівчатами — справжня каторга. Особливо якщо обидві тобі дорогі. Хлопчику нічого не залишалося крім як мовчки чекати кінця подорожі.
Вони летіли нестерпно довго. Так довго, що друзі не одразу збагнули, що мандрівка скінчилася і вони знову у Світозарі. Зоряна швидко вибралася з човна і спитала, не дивлячись на Ліну:
— Що ти будеш робити з… з Андрієм?
— А що мені лишається робити? — відповіла дівчина, теж дивлячись у інший бік. — Чекатиму…
— Я не про це…. — Зоряна княгиня прикусила губу, ледь стримуючи сльози. — Його ж шукатимуть… У нього робота… Рідні…
— Щось придумаю. Його батьки живуть унизу, на землі, тиждень-другий вони нічого не запідозрять. А на роботі я скажу, що Андрій захворів, домовлюся про довідку.
— Ясно… — обидві розмовляли так, наче намацували дорогу через болото, або чистили гниючу рану. Боялися зробити хибний рух.
Зоряна кивнула, стиснувши кулаки, щоб не заплакати. Вона коротко попрощалася з Максимом, кивнула Ліні і побігла світ за очі. Додому… Будь-куди, лиш би сховатись від почуття провини, яке несамовито гризло її.
Вона підбігла до краю хмари і зупинилася. Тоді згадала про важіль, якого їй показував Максим, знайшла його і смикнула з усіх сил. Сходи не змусили на себе чекати і виникли перед дівчинкою, виграючи всіма барвами веселки. Але для її повних сліз очей сходи видавалися величезною барвистою плямою, акварельними фарбами, які хтось розлив у небі…
ШУКАЙ КОРОЛЯ
Коли дівчинка повернулась додому, стояв тихий і погожий травневий вечір і вона настроїлась на невеличку головомийку, проте її чекала несподіванка. Мама, схоже, ніскільки не здивувалася її пізній появі і не стала кричати. Вона тільки лагідно посміхнулася:
— Доню! Ось ти де! Я вже переживати стала. Ти, мабуть, зголодніла. Сідай, я вечерю підігрію.
Схоже, заморожене заклинання, як і обіцяв Максим, досі діяло і сварки можна не боятися. Але замість полегшено зітхнути, Зоряна залилася сльозами. Відчай, мов холодна гадюка, обвивав її серце. Що робити далі? Як допомогти Андрію? Як дивитися в очі Ліні?
Зоряна стояла в темряві, не бачачи жодної стежки, якою б можна було цю темряву минути.
— Донечко! Чому ти плачеш? Тебе хтось образив? — спитала мама і відповіла, не очікуючи відповіді сама винесла вирок — Це той хлопчисько, який вчора був із тобою? Як там його? Максим?
— Ні, це не він… — схлипнула дівчинка. Щоб цілковито відвернути Максима від неї, не вистачало тільки маминого скандалу в оборону любої донечки.
— Ой доню… — зітхнула мама і вийшла з кімнати.
Зоряна глянула на неї крізь ґрати вій, на яких тремтіли росинки сліз. Мабуть, через ці сльозини мама постала зовсім незвично, якось навіть ірреально: її постать була оточена темними дощовими хмарами, з яких час від часу вилітали блискавиці. У цій жінці клекотіла величезна енергія, яка, не знаходячи собі виходу, вдаряла по найближчих людях. Тієї миті дівчинка стала краще розуміти свою маму…
Спершу Зоряна тихенько плакала в куточку, а потім розридалася на повну силу. Її мама вже не звертала на це уваги, її увагу привернула несподівана гроза, що налетіла буквально за кілька хвилин.
Вона почалась, як маленький дощик, але на очах переросла у справжню зливу. Зорянина мати поспішно ховала від дощу білизну, яку вивісила після прання, та інші речі, на які згубно діяв дощ. Вона заганяла курей до сховку, ковзаючи по миттєво виниклому болоті і вражено шепотіла: «Ну звідки ж ця злива взялася?»
Максим думав про те саме. У Світозарі, котрий літав на рівні з дощовими хмарами, досконало вміли передбачати погоду. Та не дивлячись на віковий досвід, ця гроза стала для Світозарців несподіванкою. Вона почалася так стрімко, що виникало враження, наче якийсь могутній велетень притягнув сюди хмари і викрутив їх, як викручують випраний одяг. Все це видавалося хлопчикові підозрілим.
Він думав про цю грозу, доки заплакана Ліна вкладала Андрія в ліжко у їхньому домі, не ризикнувши доставляти хворого через півміста до його власної квартири. Для того, щоб занести Хранителя до будинку, (Максимова сім’я жила в своєму будинку з садочком) довелося застосувати чари, бо брату й сестрі навіть разом це виявилося не під силу. Тож поки його сестра клопотала біля свого коханого, Максим дивився у вікно і намагався збагнути причини цієї стрімкої грози.
Хлопчик думав і про Зоряну. Він картав себе за те, що не побіг за нею, коли дівчинка втекла. Але вчиненого не зміниш. Як там вона? Встигла дістатися додому чи втрапила під цю зливу? Ще плаче, чи вже заспокоїлась? На цій думці він аж стрепенувся: Зоряна плакала, коли почався дощ. Зорянина сила підпорядковує собі стихії… Далі він вже не думав, а просто встав і вийшов з кімнати.
Надворі шаленіла гроза і чергова Хранителька Світозару поспішила відвести місто подалі від епіцентру розбурханої стихії. Це було розумне рішення, але воно сплутало Максиму всі карти. Тепер пішки він до Зоряни не добереться. Можна, звісно, вкрасти зі сховища у ЦУПС летючого човника, злітати до подружки і поставити човник на місце. Ніхто нічого не помітить. Максим так не раз робив, і не тільки він. Але в таку погоду летіти човником нереально. Дощ змиває всю магію і човник каменем падає вниз. Був лише один засіб для польоту в таку погоду, от тільки дістати його Максим не мав змоги. Хоча… Хлопчик вибіг на вулицю, не звертаючи увагу на потоки води, що ринули з неба.
Бігти було недалеко, всього кілька хвилин — і от він вже стукає у двері до однокласника. Двері відчинив білявий хлопчина з кучерявим чубом і спитав:
— Чого тобі треба?
— Привіт. — намагався бути ввічливим Максим — Віталь, позич мені свого вітрильника!
Той, кого він назвав Віталієм тільки присвиснув:
— Ти хочеш летіти в таку погоду? — отримавши ствердну відповідь, він додав — Ти здурів.
— Здурів — не став сперечатись Максим — То позичиш вітрильника чи ні?
Віталій замислився:
— Гаразд, дам. Тільки, якщо розіб’єш голову, я тут ні при чому.
— Домовились. — і Максим отримав вітрильника.
Звісно, то не був просто вітрильник. Так само, як мобілка, це не просто мобілка, а портативний стільниковий телефон. Насправді вітрильником звали спеціальну дошку з системою вітрил, на якій можна було літати.
Такий політ був досить небезпечним, тому неповнолітнім їх не продавали. Але Віталію вітрильник подарували батьки, які рідко бували вдома і ще рідше цікавились життям сина. Мабуть через це і відкуповувались дорогими подарунками. Максим цього хлопця недолюблював. Той був хвальком і ліз у бійку з причиною чи без. Максим з ним не зв’язувався, більше того, відверто ворогував. Але у Віталія був вітрильник, тож хлопчик переступив через власну гордість, щоб його отримати.
Максим з вітрильником дійшов до краю міського парку, мокнучи до самих кісток під зливою, що й не думала вщухати. Вже на краю хмари він розгорнув свого вітрильника, застібнув на ногах та руках спеціальні ремені безпеки. Звісно, можна літати і без них, але у таку погоду краще не ризикувати. Вітрила лопотіли над головою, не бажаючи ставати на свої місця, а мотузки, наче насміхаючись, виривалися з рук. Коли ж хлопчик врешті укоськав неслухняного вітрильника, несподіваний порив вітру ледь не скинув його у прірву. Максим втримався дивом.
Після цього вітрильник наче заспокоївся і дозволив себе осідлати. Максим полетів до Зоряни і чим ближче він був до цілі, тим більше шаленіла стихія, та це лише підтверджувало його підозри. Досягнувши своєї цілі, хлопчик промок до нитки і з сумом пригадував ті дні, коли мама веліла йому вдягати дощовика, а він, дурень, не слухався.
Хлопчик приземлився одразу за селом. У таку погоду більшість людей сидить вдома, але краще не ризикувати. Максим старанно згорнув вітрильника, заховав його у кущах подалі від дороги і поспішив до Зоряни, з кожним кроком все більше переконуючись у своїх припущеннях.
На порозі Зоряниного будинку він постав мокрий, мов хлющ. Висушивши одяг заклинанням, щоб не наслідити, Максим турнув двері. Ті виявилися незамкненими і хлопчик тихенько зайшов усередину, сподіваючись нікому не потрапити на очі. Зорянина мама клопоталась на кухні і не звернула уваги на скрип дверей. Максим прокрався до кімнати своєї подружки.
Кімната була маленькою, можна навіть сказати крихітною. Громіздка шафа в одному кутку і письмовий стіл в іншому ще більше стискали її. Плюс ліжко, полиця для книг, кілька стільців: біля вікна і біля письмового столу... Вільного простору залишалось не так вже й багато. Десь три кроки. Тісно. Мабуть тому двері до сусідньої кімнати прочинені і для надійності приперті стільцем. Зачиненою ця кімната скидалася б на одиночну камеру.
У найдальшому закутку кімнати, сховавшись за нещільно присунутою до стіни шафою, сиділа Зоряна і гірко плакала. Почувши кроки, вона підвела голову:
— Максиме! Що ти тут робиш? — почув хлопчик крізь хлипання.
— До тебе прийшов. Може досить уже лити сльози?
Після цих слів Зоряна заплакала ще дужче.
— Ну перестань… — розгубився він і подумав, що хлопцю, який вміє заспокоїти заплакану дівчину, треба поставити прижиттєвий пам’ятник. — Не плач, Зоряно, ти ні в чому не винна. Я впевнений, що Андрій не сердиться на тебе. Та заспокойся врешті… Все буде добре, все владнається…
— Як? — все ще не вилазячи з-за шафи, дівчинка на мить припинила плакати і глянула на свого друга з надією.
«Гарне питання… — подумав Максим — Якби я сам знав на нього відповідь…»
Але вголос він відповів зовсім інше:
— Андрій не здасться. Він боротиметься. І ти можеш йому допомогти…
— Як?
— Ну… ти ж змогла тоді подолати Самажа… Якби ти тільки трохи допомогла Андрію…
— Я й рада допомогти! Але що я можу?
— У тебе ж дар! Та ще й який!
— От лише він мене не слухається! — Зоряна була близька до істерики.
— Так вже й не слухається? — гмикнув Максим — Ти у вікно поглянь.
Дівчинка слухняно вибралася з-за шафи і визирнула у вікно: дощ досі барабанив у шибку, але вже стихав.
— Ну то й що? — спитала вона все ще тремтячим голосом.
— Ти дивись, дивись.
Злива потроху вщухла, залишивши по собі не лише веселку та росяне намисто на деревах, а й калюжі та багнюку. Сонце спершу несміливо, а потім впевнено випливло на небо, заливаючи землю світлом. Миттю озвалися птахи, сповнивши все довкола своїм радісним цвіріньканням.
Помилувавшись панорамою, Зоряна питально глянула на друга:
— Ну то й що?
— А ти хіба не помітила? Дощ припинився, щойно ти перестала плакати.
Дівчинка тихо застогнала і важко опустилася на стілець.
— То мені тепер навіть плакати не можна? — майже пошепки спитала вона.
Максим відчув, як повітря навколо його подружки немов наелектризувалося. По її волоссю пробігали іскри, але сама вона мовби не помічала цього, сиділа, прикусивши губу, із червоним від сліз обличчям і припухлими очима і дивилася в порожнечу. Якби не сліди плачу на її лиці, Зоряна виглядала б абсолютно спокійною. Надміру спокійною... Хлопчик спробував розрядити ситуацію:
— Чому ж не можна? Іноді навіть треба. Коли дощу довго нема.
Зоряна ледь помітно посміхнулася:
— Але Андрію це навряд чи допоможе… — за мить спохмурніла вона.
— Це не допоможе. Та якщо твою силу приручити, навчитися її використовувати, то ти цілком зможеш перемогти Самажа. Судячи з усього, він не такий вже й сильний і якби він не зайняв тіло Андрія, його б переміг і першокласник. Та тепер він пустив у тіло хранителя коріння, як осот і викорчувати його буде непросто.
— Якщо він такий слабкий, то як зумів полонити Хранителя? — з відтінком іронії запитала дівчинка.
«Ура! Заспокоїлась!» — подумки тріумфував Максим.
— Просто йому хтось допоміг. Посадив, так би мовити. А за це наказав тебе вбити.
— Наказала. То була жінка… — Зоряна пригадала голос зі свого сну.
— Давай спробуємо запитати поради у каменів правди. — запропонував їй друг, щоб перевести розмову на інше.
Дівчинка кивнула, дивуючись, як сама не здогадалася це зробити. Вона дістала з шухляди мішечок з каменями і подумки запитала, як допомогти Хранителю.
Камені лягли на підлогу вигадливим візерунком, схожим на якогось казкового звіра. Зоряна опустилася на коліна, заглибившись у розшифрування знаків. Ті ніяк не бажали ставати в логічний ряд, слова плуталися, а пульс гупав у скронях, наче відбійний молот. Та крок за кроком загадка відступала, випускала слова на свободу. Здавалося, минула ціла вічність, доки дівчинка зітхнула і підвелася.
— Ну що? — нетерпляче запитав її друг.
— Не розумію… якась загадка. Шукай короля з міста короля, сина короля.
— Гм… І що це означає?
— Поняття не маю. Хоча… — вона знову схилилася над каменями правди:
«Де знаходиться це місто? В Україні?»
«А де ж іще?» — прочитала Зоряна іронічну відповідь.
— Що там? — знову озвався схвильований Максим.
— Вже легше, за кордон їхати не треба.
Друзі замислилися, першим озвався Максим:
— Тоді все значно простіше. В нас королів було не так багато. Першим був Данило Галицький, тоді його син Лев… а що означає «місто короля»?
— Напевно, його столиця. — відповіла Зоряна і за мить вигукнула, — Львів! Це Львів — столиця Лева Галицького! А третій король це лев, король звірів!
