Лютий – останній місяць зими. Потім – весна. А я її не хочу. Зовсім. Я її боюсь.. Сьогодні вже аж дев’яте лютого. І кожен прийдешній день неухильно й упевнено наближає весну, та віддаляє від того життя, в якому ще все було інакше і був він. Ще живий. Як же тільки страшуся приходу весни. . Не як календарної пори. Ні. Боюсь отої весняної радості в природі, що от-от виплюхне сонцем, співом, буйноцвіттям. Всіх отих свіжих пахощів, яскравої зелені, бадьорих звуків, кумкання жаб у ставках, тьохкання солов’їв. Боже! Як же вони завзято щебечуть, коли цвіте яблуня на нашому подвір’ї. Такий солодко-бентежний запах квіту, лагідне тепло, що ніби леліє тебе і щебетання солов’їв… А ми сидимо на лавочці і все оте вдихаємо, слухаємо, блаженствуєм. І розмовляємо, розмовляємо… Хіба ж не рай? Хіба ж не щастя? Боже, як же боляче це згадувати. А як то було радісно нестримно реготати, без упину, бурхливо, до сліз. Які ж то були блаженно-солодкі сльози. Оті. Що від реготу.
- У вашого чоловіка поганий діагноз, - лікар помовчав , а після паузи додав: - Дуже.
- Ой! – зойкнула душа і холод скував тіло. – Ой, - міцно затисла рота рукою, щоб раптом не закричати, не подати ніякого знаку, стояти твердо - там за зачиненими дверима в коридорі чекає Він, такий рідний, єдиний, коханий. Ще не розумом, а всіма напруженими нервами чітко усвідомила: повинна бути сильною. Починається зовсім інше життя.
- Остання стадія, метастази. Все ускладнено легеневою кровотечею.
- Що робити? – ледь спромоглася вимовити пошерхлими губами.
Не відповів, помовчав, потім додав:
- Жоден лікар не візьметься проводити сеанси хіміотерапії чи променевого опромінення.
- Значить поїдемо додому, - промайнуло блискавкою в голові. – Я все робитиму, що зможу. Підійму, поставлю на ноги, ми переможемо, хвороба відступить… Не може не відступити, інакше як же це. Як?!
- З таким діагнозом довго не живуть, - добивав на друзки мої надії лікар
- Скільки? – видавила, страхаючись того запитання.
- Я не Бог.
Боже всевишній, Боже всесильний, Боже праведний, Боже милостивий! Боже, допоможи! Допоможи, будь ласка! Благаю!
***
.
Марся, наша маленька улюблениця Марсюня, здригається всім тілом, завмирає і в німому очікуванні вдивляється у прибулого. І так кожного разу, коли відчиняються двері. Вона ще сподівається, що то він. Даремно сподівається. А потім знову лягає на диван і кладе мордочку на лапки. Хто міг би сказати, що собача морда може виражати такий смуток. А очі… У них така несобача туга й горе. І німий біль. Він такий великий, що заповнює увесь простір. І тому нічим не можеш зарадити. Зтискаєш зуби, бо хочеться вити по-собачому на весь світ, щоб хоч якось полегшити тягар невимірної втрати.
Скоро весна... Зовсім скоро... Куди б від неї заховатись?
