Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43507
Рецензій: 84768

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

В останньому ряду

© Елен Тен , 08-02-2013


Вона просто любила дощ і живі квіти на підвіконні. Вона ніколи не довіряла людям, бо вже мала гіркий досвід такої «довіри». А йому повірила… Він подарував їй новий, сповнений пригод, кольоровий світ. Та поруч з ним їй було потрібно небагато.
Вона любила дощ і усім серцем кохала його, а він любив її і театр. Живучи в однокімнатній квартирці в кінці міста, вони разом підкорювали столицю. Він був актором театру, а вона продавала квіти. Він був веселим і балакучим, вона – тихою і потайною. Дівчина могла годинами дивитися в  тиші у вікно, по склу якого повільно стікали сльози дощу.
Його дивувало, що вона так любить дощ, адже Софійка здавалася йому промінчиком сонця, сонячною дівчинкою. Її маленький зріст і яскраве руде волосся відрізняли дівчину від інших, робили особливою. Він називав свою Софійку сонечком, бо своїм теплом вона зігрівала кожну мить його життя.
Для Софійки сонцем був її Стас, талановитий, люблячий і, взагалі, єдиний. Колись він обов’язково стане відомим актором, а вона назавжди лишиться його найпалкішою шанувальницею.
Вони були із тих щасливих половинок, котрим поталанило віднайти свою пару і стати єдиним цілим. Вони розуміли одне одного з напівслова і їм було добре разом навіть мовчати.
Тільки столиця мало кому здається одразу. Вона мусить випробувати тебе на витривалість, і якщо ти гідно впораєшся з усіма її «сюрпризами», лише тоді отримаєш такий бажаний джек-пот. Молодого і перспективного актора не поспішали запрошувати на головні ролі. Він відносився до другого ешелону жорстокого світу під назвою «театр». Зароблених грошей ледь вистачало на життя. Стасу доводилось підробляти на будівництві.
Серце Софійки обливалося кров'ю. Стас Савін – актор від Бога. Він повинен грати Гамлета і Ромео, купатися в оваціях і квітах,  пити наповнений  славою келих і міцно тримати в руках успіх, а не колотити цемент і носити цеглу. Вона допомагала коханому, як могла. Крім основної роботи зайнялася продажем лотерейних квитків, розповсюдженням рекламної продукції – бралася за все, що приносило хоч якісь кошти.

Весна принесла із собою гарні новини. У театрі, де грав Стас, змінилося керівництво. Лариса Малевська, нова режисерка, була молодою, енергійною і вродливою. Софійці вона здавалася яскравим метеликом. Але «метелик» мав гострий розум і неабияку ділову хватку. В театрі почалися реформи. Багато голів полетіло. Але дехто отримав і підвищення.
Стасу пощастило. Йому дали велику роль. Прем’єра вистави  пройшла на «ура», і про нього, як про молодого перспективного актора, написали гарні відгуки в пресі.
За цією роллю пішли й інші, не менш значущі. Софійка дякувала Богу, радіючи, що починають здійснюватися їхні мрії. Спершу Стас був на сьомому небі від щастя. Тільки поступово він почав змінюватися. Став похмурим і небагатослівним, а інколи, що особливо лякало Софію, заводив мову про те, що, можливо, йому доведеться покинути театр. Чуючи щось подібне, у дівчини стискалося серце. Вона знала, що без театру він помре.
Усі запитання дівчини він лишав без конкретної відповіді, пояснюючи свій стан втомою і напруженою атмосферою в театрі. Вона вірила, хоч і відчувала, що є ще щось.
Одного разу, підходячи до Стасової гримерки, Софія почула через двері його сердитий голос:
- Тобі краще піти!
- Савін, ти мене розчаровуєш. Я не думала, що ти такий ідіот, - дзвінко засміялася Малевська. – І через кого ти відмовляєшся? Через якесь руде дівчисько?
- Я її кохаю.
- Але тільки зі мною ти зможеш стати відомим актором. У тебе є все, щоб цього досягти. Я кину до твоїх ніг славу і гроші.
- Мені це не потрібно. Розмову завершено.
- Запам’ятай, що від мене так просто не йдуть, - розізлилася вона. – Якщо ти не передумаєш, то можеш забути про театр. Назавжди! Я потурбуюся про те, щоб ти не отримав місця навіть у провінційному.

Того вечора Софійка довго блукала містом. Вона і Стас, Стас і театр… Чи зможуть вони існувати одне без одного? Софія знала, як важко, коли не здійснюються мрії. Це зламало її батька, а він уже отруїв своєю гіркотою життя її матері.
Ні, ні, ні! Вона не може позбавити його мрії. Не має права.

«Вибач, але я покохала іншого. Не потрібно мене шукати, бо я не повернусь. Бережи себе і будь щасливий. Софія"

Вже вкотре він вдивлявся бездумним поглядом у ці рядки. Це якесь божевілля. Софійка не могла, не могла… Але вона зникла і  не лишила по собі жодну річ, яка б нагадувала про її присутність.
Кілька місяців Стас не припиняв пошуки. Софії ніде не було. Вона пішла з його життя так само непомітно, як влітку проходить маленький дощик. І ніби зникла з лиця землі.
Він не розумів, що насправді сталося, і це доводило його до сказу. Невже вона розлюбила? Невже тоді, коли в його очах продовжувало палати полум’я кохання, в її очах воно уже ледь жевріло? А він не помічав, чи не хотів помічати. Ні, вона не така… Це брехня! «Але ж Софійка не вміє брехати», - одні думки одразу суперечили іншим.
Поступово руки опускалися і йому стало байдуже до всього. Він прагнув померти, але щось іще тримало його на цьому світі. Софійку не повернути. Тепер лишилося одне – театр. Він пообіцяв собі, що зробить все, щоб втримати хоча б його.
Гнітюча самотність і біль, який навіть на сцені не можна вилити до останньої краплини. Він не закінчується, його завжди по самі вінця. А потім гірке вино, яке тільки підсилює спогади, і холодні обійми Лариси Малевської, яка обіцяє йому якийсь там успіх. Байдуже! До всього. Сонечко зайшло і вже ніколи не повернеться на його обрій.

Вона відпустила його в момент, коли він був їй найбільше потрібний. І відчувала, що не даремно. Її Стас мав успіх, який вона йому пророкувала. Успіх назавжди став його вірним супутником, йому з легкістю вдавалися  найважчі ролі. У нього закохувались жінки, його талантом захоплювались чоловіки. Він володів магією, яка приковувала до нього погляди глядачів, його купали у квітах і оваціях.
А Софійка весь час була поруч. Непомітною тінню крокувала за своїм кумиром. Не пропускала жодної його вистави. Він був на сцені, а вона завжди сиділа в залі в останньому ряду. Дивлячись на Стаса, серце то завмирало, то починало шалено калатати. Але тільки в ці моменти вона почувала себе насправді живою.
Інколи Стас відчував її присутність, інколи навіть блукав перед виставою залою у пошуках знайомого обличчя. «Ні, це божевілля», - говорив він собі, але не заспокоювався.

Стас Савін, заслужений актор кіно і театру, володар багатьох престижних премій, прожив п’ятдесят п’ять років. І помер практично на сцені, як і мріяв. Після однієї із вистав, котра, як завжди, пройшла з аншлагом, серце актора просто зупинилося.
Його смерть схвилювала всю країну. В останній шлях метра проводжали сотні прихильників, його могила, через тисячі принесених букетів і вінків, стала найяскравішою плямою на всьому кладовищі. Того дня була чудова літня погода. На небі яскравим колом світило сонечко, таке схоже за кольором на волосся його Софійки.

Софії не стало рівно через місяць. Тіло одинокої жінки, яка винаймала кімнатку в багатосімейці у передмісті,  знайшла її сусідка. Вона ж і викликала міліцію.
Сержантів, котрі приїхали на виклик, дуже здивувало, що в  кімнаті померлої так багато речей, присвячених Стасу Савіну: театральні афіші, плакати, фотографії, вирізки із газет і журналів, касети з його фільмами.
- Вона була справжньою фанаткою, - зауважив один із них.
- Ти ж не натякаєш, що вона померла через тугу за Савіним? – фиркнув інший. - Схоже на серцевий напад, - він відійшов до вікна. – Не розумію я цих фанатів. Живуть химерними мріями, а реальне життя проходить повз них.
- Це правда. А ти чув, що у Лариси Малевської з’явився новий фаворит? Молодий, гарний. Швидко вона забула Савіна.
- Швидко. Але не думаю, що той її новий хлопчик досягне подібних  висот. Савін був справжнім майстром. Такого більше не буде.
«Не буде», - ехом відгукнулася одна із афіш на стіні. «Не буде, - підтвердила інша. – Але сподіваюся, що тепер вони нарешті разом…»
Надворі завивав лютий вітер. З даху крапала волога, яка швидко змивала останні сліди жінки, котра так любила дощ.  


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ніна О. , 13-02-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35501194000244 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …