Цс – с – с.
Давай розмовляти тишею. Чи вона за нас говоритиме, чи несвідоме нам стане мережею для передачі інформації – не знаю.
Не важливо.
Основне – мовчки.
Навіть не пошепки.
Все почнеться з очей. Ні, навіть не так. Стартом стане відчуття, котре народиться всередині, десь трохи вище пупка, між ребрами. Народиться і побіжить-потече тонкими електроструменями по тілу.
Незримі голки колотимуть пальці.
Потім пурхнуть вгору вії, набік, по-пташиному схилиться голова, і чотири чорні точки з’єднаються у дві паралелі, якими розряд побіжить далі.
Але – мовчки.
Далі тишу зміями обплетуть рухи. Від кінчиків пальців до плеча, по ключиці, на обличчя – німий танець дотиків продовжує бесіду. І тепер ми, наче сліпі, вивчаємо риси одне одного. Пальці ледь чутно торкаються обличчя, досліджуючи кожен міліметр, потім зненацька злітають і сплітаються у химерні знаки.
Однак ми осліпли.
Ми оніміли.
Тому давай слухати тишу, говорити нею, пити її залпом, проливати одне на одного краплі мовчанки. Пливти в ній та тонути в зіницях, у цих чорних, зовсім сліпих дірах німоти.
Давай стрибнемо в них – з розбігу, не озираючись, взявшись за руки.
Мільйони світлових років стануть однією миттю польоту.
Під повіками – не очі. Там пульсуючий Космос.
Давай слухатимемо галактики, лежачи на якійсь із комет серцем до серця. І на ввесь Всесвіт єдиним звуком стане їхнє биття. Чуєш? Вони стукають в такт із пульсацією.
Давай з тобою будем мовчати.
Цс – с – с?
