Він зупинив автомобіль. Темно-червоного кольору, котрий вночі нагадував ранкове сонце, що котиться на тебе.
Шлагбаум повільно опускався, наче в останнє виконував цю процедуру. Десь далеко загуркотів потяг.
Гектор запалив. Хух. Перша за цей довгий і тягучий, немов здерта з-під столу жувальна гумка, день. Хоча він же пообіцяв їй не палити, але нічого, після такого спробуй не запалити. Робота нервова.
– Ну що друже, прийдеться почекати. А дійсно, куди нам поспішати? Поспіх то для невдах і боягузів. Головне терпіння, тобі це будь-який кіллер розповість. Ніколи даремно не кіпішуй, чекай. Від своєї карми як від кулі - не втечеш... Знаєш як говорять китайці? Коли довго сидіти біля річки, то можна побачити труп свого ворога, що пливе по ній. Отак то. Розумний народ китайці. Та й культура у них класна. Не то що у нас. А що у нас? У нас он тільки місто.
На ньому були чорні окуляри, на щоці свіжа подряпина, рука, котра тримала цигарку, мала ознаки сьогоднішньої бійки. Дуже така нервова бійка. Одягнений в білу сорочку, краватка і тепле чорне пальто валялися на задньому сидінні.
Ліворуч від нього стояла жовта автівка, в ній білявка вдивляючись у дзеркальце заднього бачення підправляла макіяж. Гектор невловимо посміхнувся.
“Чепурись, чепурись маленька, проте знай перед смертю ми завжди матимемо вигляд переляканих і дурних вилупків цієї землі, а не розумних красенів і красунь. Чепурись, в тебе сьогодні напевно зустріч. Хтось тебе чекає, точно якийсь довбаний багатій, якого я сто відсотків знаю, я всіх їх знаю в місті. І вони мене знають.”
Потяг як той фатум - неминуче наближався.
“А, що приємно, і мене чекають. Вона там самотня сидить, не знає куди подітися, їй напевно страшно, а я тут в цій автівці з посередньою компанією. Але нічого, до ранку повернуся.”
Водій увімкнув радіо. З динаміку донісся неприємний голос радіоведучого:
- Доброго вечора мої друзі і ті, хто сьогодні залишився живий. Напевно, ви вже сидите в своїх квартирах, п’єте міцні напої і обіймаєте дружин, не сильно привабливих, але таких рідних. Ви раді , що у вас є нора, де можна сховатися від нього. Від цього небезпечного і привабливого міста. Він наче тяжкий наркотик - ми всі на ньому сидимо. Отже, для всіх нас, наркоманів, звучить ця пісня.
Салон автомобіля до краю наповнився приторним звуком сумного джазу. Душевної пісні.
За спиною вже повністю правила темрява. День безповоротно віддав своє життя на поталу повій, поліцейських і грабіжників та ґвалтівників.
Вікна будинків, цих безтурботних кам'яних титанів, наповнювалися пом’ятим жовтим світлом, пішоходи швидко рухали кінцівками, швидко зникали в під'їздах, немов заплигували до чорних порталів. На балконах виникали самотні постаті чоловіків і жінок, вони запалювали іскорки-сигарети в темряві і дивилися туди, де закінчується простір їхнього проживання.
- Знаєш, от дивишся ти у ці вікна, коли йдеш пустими тротуарами або так як зараз сидиш в автівці, і здається тобі, що бачиш якийсь маленький світ. Мініатюрний всесвіт. І хочеться туди, на хвилинку заглянути в іншу реальність, і одразу винирнути як плавець з води. Мене взагалі приваблюють вечірні квартири, вони нагадують зірки, яскраво світять в темряві, і дивлячись на них ти знаєш, що там хтось є. Але це не означає, що ти комусь потрібен..
Музика минула.
“Вона напевно теж сидить в цьому своєму маленькому всесвіті, сумує. Тобі звичайно хочеться думати, що ти їй потрібен. Але це не факт.”
Гектор викинув недопалок у вікно.
“Зупинись мужик, досить забивати голову цією мелодрамою. Зроби роботу, і повертайся до її і твого мікроскопічного універсому. Переконайся - сумніви лише сумніви.”
Потяг з болючим грюкотом промчався повз в темряву. Шлагбаум піднявся.
Загуркотів двигун. Автомобіль рушив.
В салоні знову зазвучав неприємний голос ведучого. Гектор вимкнув радіо.
- Ну не люблю я його. Не подобається, оця його псевдофілософія. Він так говорить, немов знає для чого ми всі живемо, і тільки він це знає, більш ніхто. Так, я не знаю навіщо я живу і для чого, але я по крайній мірі не намагаюсь робити вигляд мов знаю. Ніхто не знає, в тому і прикол, розумієш. Ми як пацюки, котрих в пустили в лабіринт, що хочеш те і роби, бігай там, шукай щось. Проте пацюки краще нас. Вони не забивають свої маленькі голови різними безглуздими поняттями типу сенсу життя, любові, вірності,страждання і тому подібній фігні. Живуть, та й потому. А нам ні, так жити не можна, не цікаво. Кожному, від бомжа і до самого Графа, потрібно знати навіщо живемо, в чому суть, сенс. А нафіга? Від цього особисто для тебе щось зміниться? Я щось сумніваюся.
За вікнами проходили повз, немов втомлені мандрівники, приватні будиночки, котрі щільно заселяли територію з двох сторін траси. Ці приватні сектори були продовженням міста. Тут жили в непримітних халупках переважно безробітні та пенсіонери. Тут вперше побачив небо Гектор. Саме в цьому приватному секторі він зібрав свою першу банду, саме на цих покручених вуличках, мов гілля дерев, він вперше відчув смак крові, алголю та сексу.
Сидячі у подвірї, п’ючи гірку наливку своєї бабки-алкоголічки, він дивився на місто. На його мерехтіння, на багатоповерхівки, в котрих, як він тоді думав, живуть тільки красиві і доступні жінки. Саме тоді він вирішив, що місто його прийме і як згодом виявилося - він не помилився. Наступного вечора він підпалив халупу разом з бабцею і пішов у місто. Маючи при собі військовий ніж - єдина річ, що залишилася від батька та дві пари шкарпеток.
- Ностальгія насправді дивна штука. От згадуєш ті давні часи, а не сильно веселі часи були, я тобі скажу . Але всеодно з приємністю, легким смутком згадуєш. З часом здається,що у них було щось таке, що тобі тепер бракує, якась така невловима емоція, котра тебе переповнювала і давала тобі силу робити всяку фігню.
Приватні сектори закінчилися. По бокам простягнулися чорні поля ночі, попереду майорів величезний міст, через котрий більшість потрапляло у це місто.
- Недаремно кажуть,що раніше дівчата були соковитіше і трава довша. Хоча мене повністю влаштовує теперішній стан речей. Є звичайно певні проблеми, але в кого їх немає? Це нормально. Не люблю тих людей, котрі постійно бурмотять мов те не так, то не то. Завжди треба дивитися на все з позитивом. Думаєш банальна фраза? Хм. Я бачив одного молодого чувака без ніг. Він казав, що життя прекрасне. Я так здивувався. Лежить чувак без ніг і життя прикрасне, так? А він мені пояснює, говорить до мене дівчата жаліють, а я їм кажу, кому я такий потрібен, ніг лишився на війні, (насправді замість Графа на міну наступив, але то таке), як мені далі жити і всяке таке. Ну, а дівчат довго вмовляти не потрібно. Завжди вирішують хлопця пожаліти. Розумієш, який способом. До цих пір пам’ятаю його слова – головне позитивне мислення.
Кольоровими вогнями заблискала заправка, немов запрошуючи.
- О, - Гектор спочатку глянув на неї, потім на показчик бензину, посміхнувся — А й справді, треба заїхати.
Через лічені хвилини автомобіль вже стояв біля бензоколонок.
До машини підбіг хлопчина років двадцяти і почав заправляти.
Гектор зайшов у магазинчик. За касою стояв дебелий чоловік років сорока, він зкоса подивився на відвідувача і хриплим басом промовив:
- Не заплатиш, в мене є дробовик. Розмаже тебе як ту муху, повір мені.
- Добрий вечір – промовив Гектор посміхаючись, роблячи вигляд, що не почув продавця.
- Ти мені не випендрюйся, знаю я таких.
- Чудова погода, такий насичений чудовим повітрям осінній вечір, я читав в газеті, що буде дощ…
- Тобі, виблядку, ще щось, крім бензину? – перебив дебелий, голосно плямкаючи губами.
- Писали дощ, а ви подивіться на небо, ні однієї хмаринки, який в дупу дощ.
- Я тебе ще раз питаю, виродок… - почав був знову продавець, але не очікувано в руці Гектора з'явився ніж, отой батьків, і так же швидко встромився в руку продавця, котра лежала на прилавку.
Дебелий чолов’яга аж заскулив. Впав на одне коліно, силкуючись вийняти ніж.
Хлопчина на вулиці то все бачив, але боявся навіть поворухнутися, тільки відкривав і закривав рота, не видаючи при цьому жодного звуку.
Відвідувач нахилився до вуха продавця:
- Дозвольте поцікавитися: як такого невихованого мужчину звати?
- Пішов ти… - Гектор натиснув на руків’я ножа. У пораненого дико голосно заскрипіли зуби.
- Я повторюю – як звати такого не вихованого чоловіка?
- Дерек… - ледь чутно прохрипів продавець.
- Дуже приємно Дереку. А от мене звати Гектор. Я дуже здивуюся якщо ти не чув про мене.
- Чув.
- От бачиш, не даремно я мріяв в дитинстві про славу. Ось вона. Підходь і бери як ту повію.
Гектор дістав пачку цигарок, вийняв цигарку, підпалив.
- Будеш? – показав пачку Дереку.
Той у відповідь похитав головою.
- Так на чому я зупинився? А так, що всі мене знають, починаючи від наркоманів і закінчуючи Графом. Навіть ти про мене чув. І як тобі в голову збрело сплутати Гектора, люблю про себе говорити в третій особі, з якимось дурним відморозком.
- Вибач.
- Вибачення приймаються. Але ти мені настрій споганив. Я хотів з тобою про погоду поговорити, а натомість замастив таткового ножа.
- Вибач.
- Не вибачайся. Це просто моя клята імпульсивність. В ліжку вона допомагає, проте в спілкуваннях з такими неординарними особистостями як ти, заважає.
Гектор кинув недопалок собі під ноги.
- Скільки з мене?
- За рахунок закладу.
- Дякую. Я в тебе ще візьму отой шоколадний батончик.
Гектор різко витяг ножа. Продавець неголосно заволав, повільно сповзаючи під прилавок.
Покупець вийшов з магазинчика. Підійшов то машини.
- Заправив? – кивнув хлопчині.
- Так – перелякано промимрив той.
Гектор кинув йому пару купюр і виїхав із заправки.
Ніч вже змінила вечір.
- Знаєш, даремно я так обійшовся з тим здорованем. Не виховала його мама, що поробиш. Треба було більш йому делікатно пояснити, а не так як той герой з дешевих трилерів. До речі, давно так не дивився якогось хорошого бойовичка, робота та робота, немає ні на що часу. Повністю тебе поглинає ота клята робата, прямо як ті сипучі піски.. Ох треба подихати свіжим повітрям.
Автомобіль проїхав під мостом. Зупинився.
Гектор вийшов з автівки. Запалив.
Як приємно. Цигарки точно вигадав Бог. Єдина приємна річ, яку він створив.
Глянув на міст.
Той нагадував якусь міфічну істоту з відкритою пащекою, коли до неї увійдеш, то вже не вийдеш, а точніше не захочеш виходити.
Першим враженням приїжджих про місто був саме цей міст, матофорична і в то й же час реальна брама, портал, який тебе самий перший вітає і промовляє “ти вже мій голубчику, давай-давай, заходь, коли ти такий вже нерозумний”
Літери з назвою міста хаотично відблискували на тлі місяця.
Місто за спиною, дорога попереду. Ну що, Гекторе, ти знаєш, що ця дорога тебе не звабить, але ти так цього хотів би. Десь там в далекій комірчині твоєї голови.
Задзвонив мобільний.
Вона.
- Привіт.
- Палиш? – в слухавці почувся крихкий немов місяць, голос.
- Звідки ти взяла?
Цигарка пролетіла в повітрі кометою і впала під колеса дальнобійноцької фури, яка промчала повз.
- Ти рідко коли дотримуєшся своїх обіцянок, як і всі чоловіки загалом.
- Та припини. Ти ж знаєш, я чоловік слова, сказав - зробив.
- Але на даний момент ти палиш.
- Вірно. Це так миттєва спокуса.
- Спокуса, говориш.
- Так, в мене просто робота нервова.
- Ти сам порушуєш свої правила.
- Тобто?
- Говорив ніяких розмов про роботу, а тут сам про неї заговорив.
- А я так, про неї не детально, поміж іншим - перетворив все в жарт Гектор, намагаючись уникнути назріваючої сварки.
Вона зрозуміла. Всетаки вона була не з тієї породи жінок, котрі отримують оргазм від сварок та ефектних сцен з биттям посуду. Перевела розмову в інше русло.
- До мене сьогодні Кетті заходила.
Гектор полегшено видохнув.
- І що?
- Та нічого особливого. Посиділи випили вина, вона таке смачне принесла червоне, здається італійське, піцци поїли, саме спекла, тобі два шматки залишили.
- І як завжди мужиків обсудили?
- А як же. Куди без цього. Наче ви ніколи одне перед одним не вихваляєтесь, які ви герої в ліжку. Ми – жінки, просто мовчимо.
- Не завжди.
- Не завжди, - погодилася.
- Що там її бойфренд?
- Так як і ти - зайнятий справами.
- Зрозуміло. То ви цілий вечір сиділи глушили вино та мене обговорювали?
- Не тільки. Глянули кіно одне, мрачняк, нам не сильно сподобалось.
- Як назва? Можливо я бачив.
- Та навряд. Називається “Прекрасний сон” або “Чудовий сон”, не згадаю вже. Отак в суто жіночій компанії провела вечір… без тебе.
- Припини.
- Хочеш аби я кинула слухавку.
- Тоді я повішусь.
- Жартівник… - дратівливі нотки в голосі.
- Ти ж добре знаєш, в мене є справи, обов’язок. Розберусь приїду, обіцяю.
- І коли? Як завжди, через два дні, коли захочеш бугі-вугі?
- Сьогодні вночі.
- Знаємо ми вас.
- На ранок точно буду.
- Добре, хай буде так, зроблю вигляд, що повірила. Не дихай так голосно в слухавку. Бажай мені еротичних снів з твоєю участю і покінчимо з цим.
- Надобраніч.
Вона поклала трубку.
Механічний рух за пачкою. Всього лиш три.
Запалив.
Траса майже спорожніла. Тільки фури напаковані різним товаром, їздили з міста чи в місто. Вічний рух. Як рух землі, сонця або рух пальця на спусковому гачку.
Сів до автівки.
Цигарка ще в зубах.
- Жінки, що про них скажеш. Про них треба мовчати так, як мовчить ніж. Ти розумієш про що я?
Гектор увімкнув музику. Не старий добрий джаз, а рок.
Завів автомобіль. Рушив.
Села котрі лишались позаду, вже позасинали. Рідко де світилося в полуплених хатках. Біля однієї з них він побачив зовсім голого хлопчика років семи-восьми, який тримав в руках сапку і, як здалося Гектору, посміхався.
Він потрусив головою. Чого тільки не побачить втомлена свідомість. Однією рукою витягнув з бардачка флягу подаровану друзями, відпив з неї.
- Хороший віскарь. Хоча я люблю водку, під закуску з компанією, з розмовами про блядєй. Все як потрібно. По феншую.
Проїхав останнє село.
- Я вважаю той хлопчак мені здався. Бо якщо ні.. Моторошна то картина. Листопад місяць, а він голий. А можливо…
Тиша.
Ковток з фляги.
- Я просто забиваю собі баки різним непотребом.
Він звернув на лісову дорогу, протоптану регулярними маршами тракторів та возів.
Автомобіль нервово підплигнув на незвичній для нього дорозі. Точніше не пристосованій для нього дорозі. За пару місяців він до неї вже звик.
Здавалося ліс наступав з усіх сторін, наче добре підготовлена рота бійців. Затискав так невимушено і м'яко в лещата своїх крон таку маленьку, порівняно з ними, автівку.
Ліс гудів. Він не мовчав як раніше. Йому набридло мовчати. Він кричав голосами пташок, шелестінням опадаючого листя, невловимими кроками тварин.
В місячному світлі майже не було видно мешканців лісу. Як за старою сосною сховалася мавка,і так дивиться на водія, як може дивитися на чоловіка самотня жінка без тривалої ласки. За дубом сховався лісовик. Він слідкує за мавкою, а не за водієм.
Гектор не бачив їх. А чи існували вони дійсно ніхто не скаже.
Проїхав лісовою дорогою десь кілометра два. Зупинився.
- Потрібно навідати одного товариша.
Взяв із заднього крісла пакет і рушив через чагарники, уважно дивлячись собі під ноги. Нічний ліс як нічне місто, завжди чекає твоїх помилок.
Побачив лісову хатинку.
Біля неї копошився маленький дідок.
Гектор познайомився з ним тоді, коли вирішив, що західне передмістя йому буде краще для справ чим східне. Та й в східному ліс якийсь рідший, як волосся під пахвами у старої повії.
Дідок не злякався його, запросив на чай, пригостив домашньою ковбасою з дикого кабана, розповів йому безліч байок. Цей мешканець лісу вже років десять не полишав свої володіння.
Собака дідка почула Гектора. Весело загавкала, вітаючи його.
- Доброго вечора, діду, - він до цих пір не знав ім’я старого. Намагався спитати, але той у відповідь махав рукою мов, воно тобі треба?
- Здоров був. Чого вночі по лісу вештаєшся?
- Та я он з товаришем проїздив поруч, то вирішив заїхати, привітатися, гостинців передати – Гектор підняв руку з пакетом.
- Знаю я твоїх товаришів. Побачив на своєму віку досить. Як хоч звати товариша знаєш?
- Франц.
- Дивно, навіть ім'я знаєш. Чого стоїш, заходь до хати.
Старий перший прошмигнув в маленькі косі двері. Гектор, нахиляючись прослідкував за ним.
Спочатку була веранда, завішана сухими грибами, травами, ягодами. На підлозі валялися стопки старих книг. Для розпалювання, як говорив дід. Хоча Гектор сумнівався. Стопки ніколи не зменшувалися в обсязі.
Потім невелике приміщення, котре старий називав сінями, а вже тоді чималенька кімнати з пічкою.
- Поклади пакет на стіл. Дякую за гостинець, хоча непотрібно було.
Гектор виконав прохання. Сів на стілець.
- Чаю будеш?
- Ні. Я поспішаю трохи.
- У, ясно. Напевно до тієї, що має очі, мов захід сонця. В тобі пропав поет, Гекторе.
- Припини старий, ляпнув з п’яну, не потрібно мене тут під'южувати
- Тоді дозволь поцікавитися за чим ти тоді до мене завітав?
- Так, поговорити про життя.
- З тобою тільки про життя і говорити. Давай відразу до діла. Твій товариш буде переживати де ти дівся.
- Ти казав маєш гриби котрі проганяють погані сни.
- Маю.
- Дай будь-ласка.
- Добре.
Дідок підвівся, підійшов до старого буфету, дістав звідти склянку з грибами і шматочок ряднини. Підійшов до столу. Висипав на ряднину трохи грибів. Завернув. Простягнув Гектору.
Той посміхнувся.
- Я передумав, від чаю не відмовлюсь.
- Тебе чекають.
- Гостинний ти господар, старий.
- Угу.
Гектор поклав свій здобуток до кишені. Вийшов на вулицю, за ним дід.
- Бувай старий, буду в цих краях заїду.
- Небо біжить тоді коли вовк виє, а косуля втікає на північ.
- Я тебе зрозумів. Бувай ще раз.
Гектор розвернувся і рушив до машини. Він не обертався, але був певен дід дивиться йому прямо в спину, мов той снайпер.
- Ну що, зачекався? – автівка рушила прямо – Вирішив провідати старого, самотній. Та й грибів взяв, безсоння, навіть Вона не допомагає.
Машина зупинилася через десять хвилин.
Відчувалося спокійне дихання лісового озера.
- Ми приїхали друже.
Гектор вийшов з автівки. Підійшов до багажнику. Відчинив.
- Не був я сьогодні готовий до нашої зустрічі Франц, лопату не взяв. Вибач.
Він підняв Франца собі на плечі і поніс до озера.
Всплеск.
Гуркіт від’їжджаючої машини.
Монотонне квакання жаб.
