Мишуня ніколи б не призналася, але їй було зовсім трохи цікаво: як же виглядає дорослий хуліган? А поруч зі паном Круком, хай він і любить буркотіти, не страшно: він такий, що всіх зможе захистити!
Але Кажан зараз не виглядав дорослим – він так само нітився і виправдовувався, як і брати Вивірченки:
- Як комашня у казки вірить – не диво, але ж ти… Ви… дорослий! Що за дітвацтво! Чарівні пігулки! Ну, хотів Сову подратувати…
- Панну Сову, кр-раа, - з притиском виправив пан Крук, поглядаючи на скуйовдженого сяк-так розбудженого посеред дня Кажана, як на малого бешкетника. Немов перед ним – ровесник білченят. – Кра, подра-кра-тувати?! Мало ти її дратував, як разом вчилися, кр-р-аа?! У мене дядько у лікарській школі викладав, то інколи згадував, як одного Кажаниська витур-р-рили звідти, кра, за погану поведінку!
- А що, поведінку?! Я б теж міг як ваша пана лікарка гарно вчитися, мене ж хвалили! Та мені нецікаво робити лише те, що й усі! Я таке можу втнути, таке! – Кажан велично розгорнув крила, але йому було тісно: він заховався в якомусь закапелку на краю парку.
Пан Крук вчора таки зласкавився, не змусив вирушати світ за очі перед світанням, вирішив, хай уже вигнанець переднює. А тут Сорока видивилася його прихисток, розторохтіла усім – і він перетворився для Кажана на пастку: не втечеш, тож доводиться виправдовуватися.
Він гарячково почав порпатися в якомусь клунку, підсліпувато щурячись і час від часу підносячи якийсь слоїк до самих очей. Раптом він просяяв:
- Ось! Ось ті самі пігулки! Яке там диво?! Їх же пригорщами можна ковтати – і нічогісінько не буде! Не виростеш і не зменшишся! Кажу ж: я пожартував!
Кажан розмахував пакуночком перед самим дзьобом у пана Крука. Той аж трохи голову задер від несподіванки, але не зласкавився:
- Жартики, кр-ра! У нашому парку так не жар-кра-тують навіть ось вони, - він сердито кивнув на братів Вивірченків, які й дихати, здається, забули від хвилювання. – А як довести, що такі жар-рти не шкідливі, кра? На кому випр-робовуємо, кра?! На отакому-от винахідливому лі-кра-рю?!
Кажан скривився: ой, як йому не хотілося ковтати свої ж ліки. Але хіба із паном Круком посперечаєшся, коли той сердитий?! Тож він вирішив схитрувати: зробити вигляд, що проковтнув одну пігулочку.
Витяг її, показав всій принишклій компанії, потім підніс до рота. Аж тут почувся шурхіт крил та голосне:
- Стійте! Зараз же зупиніться!
Тобто, шурхики й рюмсик ще коли почули оте шурхотіння. Для тих, хто чує, чи правильно росте трава, чи аж надто повільно через затяжну спеку, почути таке зовсім легко. Але вони знали: Сорока літає зовсім інакше, а інші птахи в парку надто добре виховані, щоб лізти не в свої справи. Тож і не подумали, що треба попередити інших про появу незнайомки.
А то виявилася не незнайомка, а саме панна Сова. У темних окулярах, вона сунулася надто повільно і непевно, немов лише вчилася літати. Бо нелегка ж то справа для Сови, навіть якщо вона чудова лікарка, – літати вдень, коли для неї надто світло.
- Стійте! Не можна отак чинити! Не буває пігулок для жартів! – вигукувала вона згори, не в силі розгледіти, де саме їй сісти.
- Без дурниць! Нікому – ані руш, кра! – гукнувши так Кажану і сердито зиркнувши на братів Вивірченків та їх друзів, пан Крук здійнявся у повітря. Він сподівався хоч порадою допомогти пані Сові, а чи й крило підставити при потребі.
Усі мимоволі задрали голови догори. Усі, крім Сонечка, якій здалося, що дорослим легше буде впоратися з труднощами, якщо на них не будуть витріщатися.
Шурхочка голосно зойкнула: «Ні! Не треба так!». Вона побачила, як Кажан, аби хоч так дошкулити усім, а найперше – Сові, кинув до рота всі-всі пігулки, що були у пакуночку. Але було вже запізно: поки дорослі змогли приземлитися, поки вони збагнули, що так стривожило малу… Кажан встиг проковтнути ліки без залишку, хоч і морщився, бо вони були гіркущими.
- Бачите, я ж казав! – переможно почав він, але раптом змовк і зіщулився у клубок.
- Я ж попереджала! – обурено почала пана Сова. І відразу потяглася до своєї знаменитої сумки, де завжди були всі-всі потрібні ліки.
Брати Вивірченки втупилися в Кажана майже переможно: вони майже повірили в те, що їх надурили.
Тож і їхня вчорашня сварка, і мамині докори, і зіпсований ранок, і сердиті друзі – усього цього могло б і не бути, якби вони не повірили вчора оцьому чужинцю.
От тепер хай і його полікують як слід!
Аж тут надто цікавий сонячний зайчик не втримався. До цього він скромно сидів у закутку печери й уважно спостерігав за дивною пригодою. А тут кинуся за своїми братами: ну, як же вони такого, та й не побачать?!
І велика родина сонячних плямок застрибала стінами печери. Найскромніші пошепки прохали: «Ви не звертайте на нас уваги! Ми лише глянемо! Спробуємо вам не заважати!»
Де там, не заважатимуть!
Не лише панна Сова – усі, хто був у печері та поруч, мимоволі закліпали і почали терти очі. А коли присоромлені зайчики схаменулися і застрибали вбік, стало зрозуміло: лікувати Кажана вже запізно.
Тепер навіть найввічливіші мешканці парку не стали б звертатися до нього пан Кажан. Бо ніхто так не звертається до зовсім малих каженят.
- Чого витріщилися?! – запискотіло воно ображено. Спробувало злетіти, але лише кружляло підлогою печери. – Вас би так!
- Поворот, одначче, кра-а, - стиха буркнув пан Крук, одначе не став втручатися до розмови між малими.
- А ніхто не змушував тебе ковтати ті пігулки! Сам винен! – хором відгукнулися задоволені брати Вивірченки. Тепер вони могли дивитися на Каженя згори вниз, і їм це дуже сподобалося.
- Як вам не соромно! – Сонечко стала перед ними, заступивши розгублене й ображене Каженя. Дивно, але зараз шурхочка не здавалася малою. На мить стало видно, якою вона стане, коли виросте: турботливою і справедливою шурхою-мамою.
- А чого він? Справді сам винен, - загули білченята, немов і справді розмовляли з дорослою.
- Винен, - серйозно кивнула шурхочка. – Але ж йому від того не легше.
- Ух-ух, а твоя правда, дитино, - втрутилася пана Сова. – Що ж нам із тим винним робити? Це ж треба… таки винайшов нові ліки, як і хвалився, але такі, що від них лише шкода. Найперше ж – і йому самому…
Бантик на голові шурхочки запитливо затріпотів: вона знову стала не дуже великим шуреням:
- Він же виросте? Потроху?
- Може, й виросте колись… Хоча стільки гидоти ковтнути… Якби таким і не залишився, - пана Сова щиро засмутилася.
- Але ж… тоді - то був не жарт! – вихопився стривожений Рюмс. – Тоді і вони можуть більше не вирости!
Білченятам відразу перехотілося зловтішатися.
Молодший Вивірченко навіть забув, що ще трохи сердитий на старшого брата і покрадьки взяв його за лапу: так було трохи спокійніше.
Сонечко задумливо кивнула:
- А ще кажуть, що, аби вирости, треба як слід їсти. Найкраще – зупу, але й від пирога, мабуть, меншими не стають. То ходімо до мене, почнемо з пирога…
- Кра-а! та йдіть уже до того пиро-кра-га! – втрутився і пан Крук. – Якщо ці-от троє - кра-а, назавжди залишаться малими бешкетни-кра-ми, то… Тут вар-рто навіть і пиріг, кра, спробувати!
Якщо панна Сова і мала якийсь сумнів щодо корисності пирога, то вирішила поки змовчати. Вона перебирала клуночки Кажана із якимись ліками й докірливо зітхала.
Каженя нашорошено замерло у кутку. Але шурхочка обернулася на порозі і здивовано глянула на нього:
- Ти зовсім-зовсім пиріг не любиш? Чи боїшся удень на вулицю виходити, так? Тобі сюди поїсти принести?
Білченята дуже-дуже голосно засопіли. Але Квіт і Мишак стиха нагадали, що той пиріг зараз – Сонечкин. Тож малій і вирішувати, кого частувати смаколиками.
- І нічого я не боюся, от і на стілечки! І не треба мені того дурного пирога! – стиха пискнуло каженя.
Але, покосувавши на пана Крука і панну Сову, вирішило краще піти разом із компанією, ніж залишатися з ними.
Дивно, але дорослі не стали його зупиняти. Вони про щось радилися пошепки. Пан Крук у чомусь переконував панну лікарку, а та непевно хитала головою
