- Не нервуйся, кадете. Як на лісапеті. Покотилася картушка компаса праворуч – стерно праворуч. Покотилася ліворіч – і стерно ліворуч, - підказував Денису старпом, стоячи позад нього. – Потроху стерно перекладай, на один-два градуси.
Денис сперсердя крутив отой сірий штурвальчик стернової машини занадто затято, висолопивши язика, і ніяк не міг втримати курсову риску на потрібній цифрі курсу 55 градусів. Вже одне те, що йому нарешті довірили стояти на стерні, як справжньому матросу, примушувало пітніти долоні й солодко лоскотало під ложечкою. Отепер вже він – справжній моряк!
Після відходу з Ереглі, врахувавши «попередній досвід роботи», їх з Сергієм розділили по різних вахтах. Тепер Денис стояв ходову вахту на містку разом зі старпомом з 16 до 20 години (та з 4 до 8), а Сергій – з другим помічником з 12 до 16 (та з 0 до 4). Тобто саме Денис зміняв Сергія біля штурвалу, і якомога незворушніше питав при зміні вахти:
- Курс?
- 55! – так само поважно відповідав Сергій.
- Вахту прийняв! – гукав Денис кудись в простір містка, де мали знаходитися обидва вахтових помічника капітана, що теж саме мінялися, і перехоплював від Сергія штурвал.
- Вахту здав! – підхоплював Сергій і відпускав штурвал.
Так двічі на день починалися для Дениса оті чотири години вдивляння в картушку гірокомпаса, рухомі циферки на білому кружеску, вночі ще й підсвіченому, й навколишній світ переставав для нього існувати. Старався втримувати судно на курсі так, аж спина потіла. І навіть звичайні розмови на містку мало його обходили. Тільки «зловиш» курсовою рискою потрібні цифри, як бац – хвиля вдаряє в борт і картушка знову котиться куди не треба, потрібно перекладати стерно ліворуч. Тільки виріняв курс, дмухнув з берегових гір вітерець – і вже треба крутити праворуч. Точно, як на велосипеді, коли балансуєш на малій швидкості, щоб не беркицьнутись.
- А колись, Денисе, стерно перекладали не стерновою машиною, а просто від штурвала ланцюги й троси на сектор стерна йшли. От накачані тоді морячки були! Тоді навіть не по чотири, а по дві години, заведено було стернувати. А наступні дві – стояти дозорцем з біноклем на носу судна. Радарів теж ще не було, не те що автокерманичів! Отож – було два матроси на вахті.
Власне, завдяки аварії отого автокерманича Сергій з Денисом і отримали таку «блатну» роботу стернових. На третю вахту поставили курсанта Богданчика, поки електромеханік Дмитрович та начальник радіостанції Теодорович чухали потилиці й повзали навколішки по електросхемах, розбираючись, що саме «вибило» в цьому диві ворожої техніки.
- Техніка взагалі – ворожа до нетямущих штурманів! – коментував цей факт начальник рації. – Побачу ще раз, що ви електрочайники від радара заживлюєте – стережіться, рогаті! Не заважайте апаратурі працювати!
- Ось вчасно ви, Денисе, нам трапилися! – радів старопом. – Інакше б довелося матросів від боцмана забирати й на стерно ставити. А хто б мені надбудову фарбував?
Як би там не було, не на автопілоті, так ручному управлінні, «Таврія» йшла собі на Схід вздовж Анатолійського берега Туреччини, й по правому її борту спливали прибережні сіруваті скелі, а в гарну видимість вранці та ввечері – ще й далекі засніжені вершини хребта Тавр віддалік від моря. Йшла на Азовське море, на порти Росії, як того вимагали диспетчери з бази флоту, й везла у свої трюмах кілька сот тонн звичайнісінької турецької цибулі у морських двадцятифутових контейнерах.
- Ну дожилися росіяни! – коментував старпом. – Цибулю – з Туреччини!
- А ви ще шоколадний бум згадайте! – пропонував третій помічник Євген Олексійович. – навіть водолазні ж судна і рибалки тоді той шоколад через море в Крим перли!
- Цибуля зараз – модна тема. Он пасажир наш каже, що скупив на корені урожай цибулі на кількох полях, а наступного року ще й самі поля орендуватиме, так дешевше.
Так, на «Таврії» в Ереглі завелися пасажири, аж двоє. Росіянин Бізнесмен Альбертович та його турецький компаньон містер Алі. Огрядний, вгодований, пузатий, високий Бізнесмен Альбертович з рудою щіткою вусів і незмінною барсеткою в руках, з якою він навіть на обід в кают-компанію ходив, і невеличкий чорнявий безвусий гладко виголений турецький його «брателло», як називав його товариш по експортно-імпортних бізнесових оборудках. Поселили їх обох у лоцманській каюті, турка на диванчику. Вони вешталися судном удвох, обідали за капітанським столом, при чому турок щоразу перепитував щодо свинини.
- Ноу піг, кау. Біф! – відповідав зі своєї абразури кухар Сашко і для наочності ще мукав.
- Му-у-у!
Після походеньок в Ереглі його оштрафували на двадцять доларів і забрали від нього «асистентів», та Сашко особливо не переймався. Мабуть, в порівнянні з кар’єрними падіннями його кумира капітана Соляника це все були не варті уваги дрібниці.
Тож пасажири вешталися судном завжди вдвох, а оскільки старпом зазвичай виганяв з містка усіх сторонніх, Дениско їх майже не бачив. Зате Сергійко дуже кумедно перекривлював обох, особливо манеру Бізнесмена Альбертовича спілкуватися з компаньоном так, наче той розуміє російську:
- А пам’ятаєш, Алі, коли ми відправляли зразки літаком, так не вклали специфікацію на третю партію? Ти її не забув, брателло?
Містер Алі, який чудово, без акценту, говорив англійською, лише посміхався і винувато кивав: на березі з ними завжди був перекладач і жодних проблем спілкування не виникало, тож Бізнесмен Альбертович затямив, що усі турки знають російську, лише придурюються, щоб зручніше було торгуватися. Весь світ знає російську, лише придурюється, вважав Бізнесмен Альбертович, і розроджувався цілими монологами про бізнес, життя, погоду, жінок, футбол і політику, а нещасному компаньйону залишалося лише слухати й кивати.
Десь на другий день такого спілкування містер Алі крадькома підійшов до третього помічника й попросив виписати йому на аркушик паперу певні, найнеобхідніші, фрази – зрозумів, що ра з гора не йде до Алі, Алі має вивчити російську.
Меггі азартно обгавкувала обох гостей, варто їм було в своїх прогулянках верхньою палубою наблизитися до напів-баку та її будки біля брашпиля. Дрібненький містер Алі прожогом ховався за широку спину партнера по бізнесу, а Бізнесмен Альбертович починав виховувати ще й собаку:
- Ти б на злодіїв так гавкала! А ми – чесні бізнесмени! Цить, капосна!
Втім виявилося, що гавкала Меггі чомусь саме на Альбертовича, бо коли наступного дня він давав хропака у каюті й містер Алі прогулювався палубою сам, Меггі без ентузіазму, але вихляла хвостом й давала себе почухати за вухом. Але було видно, що турецький пасажир трохи побоюється.
- В нас в Туреччині майже нема собак, - пояснював містер Алі. – Коран каже – брудна тварина. Але я бачив, як ваші собаки шукали наших людей під завалами після землетрусу. Їх з України літаком на другий день привезли. Їм треба пам’ятник ставити, багатьох порятували. Гарна, гарна тварина!
- Меггі, дельфіни! Поганяй їх! Поганяй! – гукав хтось з матросів.
І Меггі тут же забувала про гостинність, вискакувала передніми лапами на фальшборт, і, в такій «антидельфінячій» стійці, висовувала писок за борт, оглядала хвилі, й радісно обгавкувала тих дельфінів, якщо матрос не надурив, як те іноді траплялося.
Дельфіни, чи то побачивши чи то почувши Меггі, рідну душу, тут таки вистрибували з хвилі, ледь не на борт. І в такі хвилини найпоміркованішими й найнуднішими на палубі «Таврії» залишалися два восьмикласники. Усі моряки: матроси, боцман, кухар Сашко і навіть поважний містер Алі, - заходилися сміхом, й захоплено вказували на прудкі живі торпеди витягнутими руками. Ну як діти, чесне слово!
***
Якщо подивитися на генеральну карту Чорного моря збоку, одразу стане помітним, що Чорне море схоже на вісімку, із Західним та Східним басейнами, а Кримському півострову, що на півночі розділяє собою кружечки тієї вісімки, на південному березі, за всіма законами симетрії, відповідає півострів, на якому примостився Синоп, хоча й значно менший за розмірами, зате саме навпроти найпівденнішого кримського мису Сарич. І по прямій між цими мисами, впоперек моря в найвужчій його частині, – всього 160 миль.
Навіть кругові течії вздовж берегів у Чорному морі – дві, і обидві обертаються проти годинникової стрілки, або, як кажуть моряки, «проти сонця». Тож «проскакування» між вигнутим до півночі Анатолійським берегом Туреччини і Кримським півостровом можна ще й прискорити, якщо потрапити в «правильну» течію, яка підганятиме, а не гальмуватиме судно. Тоді можна було вкластися всього в десять годин ходу від берега до берега, що спокушало «зрізати шлях» навіть тих чорноморських моряків, від яких суворий Регістр торгового мореплавства вимагав триматися берега, як ось від нашої «Таврії», яка відносилася до класу ріка-море, і їй було заборонено віддалятися від берегів далі, ніж на 12 миль, і на 50 миль від порту-сховища.
Тож капітан Ватаманюк, Борис Павлович, отримавши по радіо наказ диспетчерів вантажитися в Ереглі цибулею і йти на азовські порти Росії, чи то на Таганрог, чи то на Азов, одразу став чухати потилицю, як би його чкурнути до Криму навпростець.
- Ну не через Грузію ж оце, насправді, нам до Керченської протоки добиратися! – висказував свою цінну думку на судноводіння третій помічник Євген Олексійович. І без карти було зрозуміло, що тоді доведеться рухатися по зовнішньому колу отієї уявної вісімки – найдовшим шляхом. На боці третього помічника була давня флотська традиція, за якою на нарадах, навіть імпровізованих, перше слово належить наймолодшому офіцеру.
- Одні такі вже колись зрізали шлях були, - бурчав натомість старший механік Хоменко, що саме піднявся на місток з папірцем «запасів» - кількості води та палива в танках судна, які щоранку вносили до суднового журналу. Ну і поговорити за життя з моряками.
- «Таврія – 7», теж кудись там запізнювалася і пішла від Босфору напрямки на Очаків. Ну і що, встигла? Догори кілем встигла – це точно.
(«Знову про цю «Таврію-7», - відмітив Дениско, що мимохіть підслухав цю розмову. – Що ж там з нею сталося, насправді?)
Стармех Хоменко був найстаршим, найбувалішим з моряків на судні, Дідом його недарма дражнили. З розмов стернових-мотористів у курилці Денис знав, що старий одного разу вже тонув на якомусь «волго-балті» під тоді ще югославським Сплітом, команда ледь встигла прожогом вискочити на невеличкий острівець, яких в Хорватії на підході до Спліту до чортиків, перш ніж зірване з якоря українське судно затонуло на сімдесятиметровій глибині. Показово, що механік Хоменко встиг заскочити до каюти і вдягнути щойно купленого шкіряного плаща. Іноді стернові-мотористи, які за характером служби чули, що робиться на містку, навмисне натравлювали колишнього потопельника на штурманів, коли чомусь хотілося не пертися морем в шторм, а перестояти його на якорі в якійсь затишній грецькій бухті й потягати ставридку на вудочку.
Стармех Хоменко міг проїсти плішину на голові будь-якому капітану, варто було вітрові на один метр в секунду перевищити штормові показники, а судно ще не відстоювалося в бухті Карістос. Ось і «стрибка» на Крим від турецького берега навпростець він не схвалював, наче не стармеха, чиє діло – машина, а самого Регістра в рейс з собою взяли. Ось просто тобі ходить і циркулем відстань від берега заміряє щогодини.
- Навпростець – десять годин ходу, - казав старпом. – Навкруги – більше трьох діб. Коли більше ймовірність, що варненський вітерець здійметься? Та ще й повз Новоросійськ, по 555 району, треба буде проходити. Традиційно штормовий район, Діду. Може й бора їхня клята, вітер з гір, прихопити. Отам вже точно ніде не сховаєшся.
Але стармех Хоменко не здавався:
- В Туапсе, Геленджику та Сочі сховатися можна. Чудові гавані.
- Ти б ще Сухумі згадав, Діду. Там між іншим війна ще триває. Вже не 92 рік, звичайно. Але по йолопах, що в дванадцятимильній зоні сунуть, за вимогами Регістра, ще, буває, з гармат пострілюють, - «радував» старпом.
При цьому кожен з «доповідачів» краєм поглядав на капітана Бориса Павловича, бо скільки б не тривали флотські дискусії і суперечки, вирішує їх завжди одна людина, чиє слово завжди останнє. Капітан.
А Борис Павлович все не казав того останнього слова, наче на щось очікував. Коли на місток з радіограмою у руці піднявся начальник радіостанції, стало зрозуміло, на що саме. На довгостроковий, трьохдобовий, прогноз погоди з Одеси. Борис Павлович пробігся поглядом по радіограмі, вишукуючи потрібний район:
- Вітер північно-західний, 6-11 м/с, висота хвилі 5-10 дециметрів. Від маяка Інеболу лягаємо на Норд.
Старшому механіку перевірити пальне й роботоздатність двигуна у рятувальній шлюпці. Старпому провести навчальну тривогу по залишенню судна.
Денис вже настільки гарно вивчив характер їхнього капітана, що не був здивований такому наказу. Борис Павлович на кожну згадку про оту таємничу нещасливу «Таврію-7» щораз відповідав навчальною тривогою.
***
Денис з Сергієм спали в каюті після нічної вахти, коли їх розбудив Богданчик. Втім Денис прокинувся сам за мить до його появи від того... що було тихо. Двигун у машинному відділенні замовк, не гудів глухо й безперервно, не вібрувала більше переборка, в яку він уткнувся лобом під час сну, й чутно було лише шурхіт хвилі за ілюмінатором.
- Вставайте, колеги. Зараз тривогу гратимуть, не зіпсуйте памперсів марно – навчальну. Організовано берете спасжилети й рухаєтесь до шлюпочної палуби. І тоє, Денис, Євген Олексійович просив пасажирів теж попередити, щоб кіндрат їх не схопив. Я чув, ти в англійській рубиш, пішли, допоможеш туркові пояснити, що навчальна.
За мить вони вже стукали до лоцманьскої каюти. Містер Алі не спав. І, мабуть, не міг би заснути, такого хропака давав його компаньон.
- Екскюз мі, сьор, - почав Богданчик чистісінькою тобі англійською мовою. – Зараз буде гучно. Тобто, дзвенітиме дзвіночок. Сім коротких, один довгий. Це значить, що треба взяти живий жилет під ліжком, одягнути його. Зберігайте спокій і рухайтесь до шлюпки... Це несправжня триво...
Містер Алі начебто вже все зрозумів, закивав головою і висунув з-під койки ящик з рятувальним жилетом, і став його витягати, але в цей час просто над головою задзеленчали оті «сім коротких один довгий» і голос Євгена Олексійовича по примусовій трансляції оголосив:
- Загальносуднова тривога! Команді покинути судно! Місце збору – рятувальна шлюпка лівого борту!
Бізнесмен Альбертович, який щойно виводив носом рулади, зметикував усе значно швидше за містера Алі і без жодних пояснень. Він схопився на ноги, побачив двох моряків у рятувальних жилетах в дверях, кинувся під койку, і, виявивши, що жилет в каюті тільки один, і до нього вже тягне руки підступний турецький попутник, рванув помаранчевий рятувальний засіб на себе і так швидко вилетів з каюти, що хлопці тільки в різні боки розлетілися. Він пройшов через них, як жвавий гандбольний форвард через сонний захист, хоча щойно ще давав хропака саме він.
- Соррі, сьор, - посмішкою стюардеси посміхнувся Богданчик і віддав туркові свого жилета. В курсантській каюті був зайвий. А коли наляканий таким розвитком подій іноземний гість теж чкурнув на вихід, додав:
- Здається мені, хтось щойно залишився без іноземного компаньйона.
Коли хлопці і собі вибігли на палубу, Бізнесмен Альбертович вже дисципліновано сидів у шлюпці, хоча матроси ще не встигли вивалити її за борт на шлюпбалці. Нарешті шлюпка захиталася на хвилях і в неї по штортрапу почали спускатися усі моряки, які не були на вахті. Шлюпку підкидало вгору-вниз на хвилі. Боцман Каримов вчасно схопив Дениска за поперек і поставив на ноги вже в шлюпці, коли вона саме провалилася між двома хвилями і Денискові ноги, якими він цілився ступити, заметелялися в повітрі.
- Всі? – спитав капітан, стоячи на борту судна і рахуючи екіпаж по головах.
- Третій на вахті, другий механік в машині. Всі! - доповів старпом знизу.
- Ну, запускайте тракторець! Коло пошани довкола судна, Чифе, погода гарна, - скомандував Борис Павлович. Він, схоже, не збирався приєднуватися до екіпажу в цих вправах.
- Ну, Діду! Я ж просив усе перевірити! – скривився капітан, коли шлюпковий дизельок замість завестися закашлявся й оповив усе товариство вихлопним димом. І ось, коли Дід, лаючись, перемкнув якийсь вентиль на днищі і шлюпка відвалила від борту, виявилося, що сіли в неї таки не всі. Меггі, гавкаючи, неслася за шлюпкою вздовж борту, від корми до носу, а коли шлюпка пішла собі далі, не довго думаючи, перескочила фальшборт, шубовснула у хвилю позаду неї, й попливла слідом, висолопивши над водою саму кудлату голову.
- Тпру! – скомандував старпом другому помічникові, який керував вельботом. – Людина, тобто собака, за бортом!
Поки Меггі навздогнала шлюпку, поки її витягали боцман Каримов та один з матросів, звісившись за борт, поки вона обтрушувалась, вискочивши на ніс вельбота й радісно гавкала, зацінивши чорноморську водичку, Денискові ніколи було й глянути у бік полишеного судна, а ось коли вона вже радісно, висолопивши язика, всілася на лавці поруч з Сергійком, Денис таки глянув і... «Таврія» одиноко хиталася на хвилі посеред моря вже далеко-далеко, така маленька-маленька, і її відносило ще далі. А море навкруги було величезне, безкрає, жодного берега на горизонті. А що як?...
- Сергію, ти пам’ятаєш, як починався «П’ятнадцятилітній капітан»? – пошепки спитав він у Сергійка.
Сергій кивнув. Для тих, хто Жуль Верна не читав, автор може натякнути – саме так все і починалося, уся команда сіла у шлюпку, і...
Між тим, дизельок знову відмовився заводитися, стармех Хоменко з кимось з мотористів схилилися над двигунцем і щось там регулювали, старпом невдоволено крякнув, але більше нічим не виявив свого невдоволення.
- Отож, мореплавці, запам’ятайте це відчуття, - сказав старпом. І продовжував:
- Прісна вода в анкерках під баночками... - Денискові одразу захотілося пити.
- Галети в аварійному запасі... – Денис згадав, що сьогодні не снідав, бо на сніданок був отой оселедець.
- До найближчого берега – 80 миль, - Денис одразу став перемножувати подумки, скільки це в кілометрах. 148.
- Але на рятувальних шлюпках, значно ненадійніших за нашу, люди перетинали Атлантику, ба навіть – Північну Атлантику та ще й під час війни. Якщо, не приведи Господи, із судном щось станеться в Чорному морі, на допомогу можна сподіватися максимум протягом доби. Навіть якщо наш високоповажний начальник радіостанції не встигне подати сигнал SOS з судна, в шлюпці є аварійна радіостанція, яка працює від динамо-машини...
- Давайте, Марконі, розчохляйте свою техніку, нехай панове мореплавці покрутять педалі...
- І навіть якщо судно затоне, на глибині 14 метрів з нього автоматично відстрелиться супутниковий радіобуй і рятувальні плоти...
- Тож навіть якщо не вдалося спустити шлюпку, слід відпливти від борту подалі, щоб не затягнуло у вир, ПО ВІТРУ, - чуєте, з підвітреного борту! – і чекати поки плоти надмуться і спливуть на поверхню. Сигнал радіобуя отримує супутник, передає координати у рятувальний центр, судна-рятувальники негайно виходять у море...
- Ну, це по погоді, - озвався з-під дизелька стармех Хоменко. І тільки було старпом зібрався вилаятися на недоречні коментарі машинної команди, двигунця краще ремонтуй, як дизельок загарчав, знову пихнув вихлопом, і шлюпка рвонула вперед. Тобто назад, до «Таврії».
- А тут глибоко? – сам не знав навіщо, спитав Дениско в старпома, який закінчив свою лекцію через неможливість її продовжувати у вихлопних газах і гуркоті дизелька, й сів на баночку поруч з хлопцями.
- 2210 метрів. Найглибша частина моря. Євген наш Олексійович навмисне цілився, щоб саме в цій точці, – засміявся старпом.
Дениско визирнув за борт шлюпки, у прозору, підсвічену променями сонця хвилю, яка з глибиною поринала у темряву, внутрішньо зіщулився, уявивши два кілометри води під кілем, і глибокодумно констатував:
- Безодня!
За 5 хвилин шлюпка вже привалювала до сірого борту «Таврії». "П’ятнадцятилітні капітани" залишились кадетами, і це було гарно.
