«Ой, доля моя – перекотиполе…» Це я твір пишу. Олена Іванівна сказала – роздум їй тре′. Ото вже днів зо три й роздумую. Щодня та по слову. Дарма, що повільно. Зате ж, ви тільки погляньте − наче стовпи закопую. Як татко в загорожі. Хи, та якщо добренько насісти, то і в мене талану знайдеться. Моїми стовпами можна таку огорожу вознести, що ого-го! Олена Іванівна некліпно дивитиметься на неї поверх окулярів, а Свєтка, Свєтка! Лусне!.. Бо чого ва′ртуватимуть її дрібні перелази. Так можна й тим, письменником стати. А що? Сиди собі, у вус не дуй, папірець на коліні… Мазюкай неспішно, чи то пак, стовпи трамбуй. Та одні шедеври, та одні шедеври! Ха!.. Тож коли братуха зиркнув упівока на мої, як-то баба Настя каже, каракулі, я йому відразу й утовкмачив:
− Стовпи!
Старший, відома річ, нічогісінько не втямив з моєї геніальності, тому я мусив додати ума: − і Свєтка не перелізе!
Я ще не встиг уявити бідолашну відмінницю, котра навшпиньках намарне силкується дотягтися до моїх словесних опор, як Володька оте «стовпотворіння» уяснив що не є, а буквально:
− Нема їй більше чого робити, як тини міряти! Вона інше…
− Що? – тенькнула моя душа, стішившись затаєною надією врешті не уздріти «кращих з найкращих» у класі Свєтчиних творів.
− Їй козаків треба.
− Козаків? З якої радості? – кудись до підборіддя покривіли мої губи, - а ми? Що?
Я згадав нашу козацьку натуру, котра частенько прозирає коло миски з маминими варениками.
− Е-е... Ми-и… Їй для сценки треба. − Володька непевно ворухнув рукою. − Виступати. На Покрову.
− То це блазнями? – схарапудилося моє козацьке нутро, − і перед людьми?
− Будемо писати листа турецькому султану, − не звернув уваги на мої «запереки» братуха, − казала, в тебе той, типаж, підходящий.
Я позирнув усім своїм «підходящим типажем» у дзеркало. Н-дя… А може сусідці видніше? Аби ж їй не заманулося сісти за писанину. Тоді, гляди, і мені дорога в широкі світи уготована…
− А оселедець − де? – я запустив п’ятірню в свою чуприну.
− Писарем будеш, − заспокоїв мене Володька, кивнувши на мої «загороди», − як на тій картині, в книжці. Там по нашому. Нема в нього оселедця.
Я відкрив підручник.
− А ти?
− Я он тим буду. Вусатим… У шапці, – братуха тицьнув пальцем на малюнок, − а перо − видеремо.
− З гусака?
− А то! Чим писатимеш?
…Сусідський Гришка, звісно, наробив ґвалту, не бажаючи прощатися зі своїм пір’ям. Та головне, мами не було вдома, а Свєтку, котра зненацька вгледіла у вікні окремі факти наруги над її гусаком, вдалося вмовити:
− До правди ближче!
Отак поволеньки ми з братухою почали втискуватися в той, як Свєтка сказала, образ. Для досконального втілення в сусідчину виставу я й домашнє пером писати пробував. Жаль, Олена Іванівна не розпізнала мого козачого почерку. Та то ще вилами по воді! Бо думається мені, чом то моєму таланту сиротою скніти, і може їх у мене відразу два? Я тією таїною з братухою поділився, та той тільки крякнув:
− Забагато буде.
− Ти краще про шапку подумай! – моєю спиною пробіг слизький холодок сирітської долі мого обдарування. − Де візьмеш?
Я з утіхою поглянув на кремезну постать хвацького козарлюги у гостроверхій шапці, що стояв за спиною писаря.
− А може, в Сокора? – Володька безпорадно глипнув на мене, − гляди, завалялася де…
− У брилі – був, бачив, – зморщив я носа, не надто вірячи в сусідів козацький спадок, − пасікою ходив…
І дійсно, наче у воду дивився – після довгеньких пошуків у запічку старий порадував нас лише тертим-потертим блейзером, повного вузликів з насінням:
− Здається, у мого прадіда така була, чи в пра-пра…
Я ще, мені в пам’ятку′, хотів Сокора спитати, куди пра-шапку його древній предок міг запроторити, та Володька знаюче стусонув мене під бік:
− Та козаків у шапках і ховали. А як же?
Правда, нам таки вдалося натрапити на козачу шапку в підсобці сільського клубу. Вона валялася там серед купи різного мотлоху. Скажу вам, до тієї справжньої, козацької, їй було далекувато: облізла, потерта, з лівого боку в зеленій фарбі, і що найстрашніше, її вершок був акуратно прошитий мишею.
− Шапка-бирка, зверху дірка, − братуха просунув п’ятірню в проріху, − козак Голота…
− Так затулити би чим, − присвиснув я, й собі знічев’я пальцями перемірявши діру, − он, − мій погляд ковзнув по якійсь червоній ганчірці поруч зламаної швабри, − зверху нашити. Як-то в козаків зветься… Позад шапки, наче хвіст. І в тебе буде.
Сказано – зроблено. Та на порозі клубу нас випадково перестріла прибиральниця тітка Варка:
− Куди ти її тягнеш? – вона смикнула Володькового «хвоста», поставивши на східці іржаве замизкане відро, − що це робиться, я вас питаю?!
− То на шапку. Залатати… − почав було пояснювати братуха, а я допоміг: − червоний треба, на сцену. Вершка миша прогризла, дірка…
− Це тобі на шлик? – наче трохи пом’якшала прибиральниця, але потім знову пішла в наступ: − а мені як підлогу мити? Чим? Останнє заберуть! Хвоста їм…
Наполоханий братуха тільки промимрив, що ми й гадки не мали поцупити останнє ганчір’я, аби тільки на те знаття, як тітка, розправивши відібрану ганчірку, опустила її у відро:
− На латку їм, − косо зиркнула на нас прибиральниця, − і що? Драні шаровари. Й куди? На голову!.. Придумають же. Тьху…
То вже вдома до мене дійшло:
− А штани?
− Що? – спочатку нерозуміюче знизав плечима братуха, та вже за хвилю додав: − А сам як?
Братова гадка, пам’ятаю, тоді мовчки потонула в безпросвітку моїх дум. А Володька, не надто надіючись на моє випадкове прозріння, кивнув на козаків: − не видно, щоб вони у штанах. Ні твій писар, ні той, що позад.
− То й що? – настовбурчився я, − а нам на сцену! І як?
− Ну так малюнок же… − непевно прошамкотів братуха, − подивися.
− Та козаки, вони всі – в шароварах! Всі! – відрізав я, − сам казав, до правди ближче!
Ось тутечки, скажу я вам, у нашій повісті ще одна заковика сталася. Печальна Бо чого-чого, а козацьких штанів у нашому селі не знайшлося. Ніде. Ні в сусідів, ні на кутку, ні далі. Ми в магазині лише так, на всяк випадок запитали, то продавщиця відповіла, що такого краму їй не возять. Років уже зо триста. Тож кращих за ті, якими тітка Варка мила підлогу в залузаному соняшниковим насінням клубі, годі було й шукати. Нема, і все тут. Крапка.
− Та що ж це робиться? – приснула розчавлено моя душа, − щоб уся Україна, і без штанів?
− Може, в джинси? – згадав наше недавнє базарювання братуха.
− Ти що-о? – не здався я, − козаки тобі і в джинсах? У китайських?! Та вони б тебе… Та як ту Варчину ганчірку, на клоччя!..
А вночі, ближче до ранку, мені чомусь привидівся той похований Сокорів предок. У гостроверхій шапці з червоним вогняним шликом, древній козак недбало вдарив ногою по трухлявій домовині, від чого та з глухим стуком провалилася назад в яму. Затим сусідів пра-пра розправив могутні плечі та ухопися важкою п’ятірнею за руків’я довжелезної шаблюки, що виблискувала сріблом піхов. Голий до пояса, в широких на півсела шароварах, він сердито потрясав палаючою люлькою, аж вус губився в димових пелехах:
− Не дам я тобі штанів! – загримів до мене козарлюга, − не годен ти! Ха-ха-ха!..
Він зайшовся таким несамовитим сміхом, що в мене під ногами задрижала земля, і я чимдуж скочив знову на ліжко, нажахано натягуючи на самісінькі вуха ковдру.
− Мазюкай бабині каракулі! Стовпи в нього! Ет... – козак закинув за вухо розтріпаного оселедця, − ухопилися за материну спідницю!
Мені хотілося сказати, що ми з братухою з того часу, як виклянчили в мами на комп’ютер, обидва стали ну дуже самостійні, але я з того переляку лише й спромігся запитати в предка тремтячим голосом, чого ж бо він, такий могутній та дужий, узяв та й помер?
− Бо мій час минув, а ваш – не прийшов! – прогримів наостанок козарлюга та й рухнув услід за домовиною.
А вранці я прокинувся сам не свій:
− Треба штани. Шаровари. – Штурнув я сонного Володьку, − козацькі.
− Хіба не знаєш?– витріщився на мене братуха, − де взяти? І чого так спросоння?
− Нам треба. Обом! – я переказав старшому нічні видіння, − треба. Козаками. Щоб час прийшов.
− Просити маму? Аби пошила? – старший почухав лоба, − та знов − за її спідницю?
− Ради такого діла – хай!.. – одрубав я.
…На примірку маминих шароварів Баба Настя винесла зі своєї кімнати вишиті сорочки – для мене й Володьки:
− Думала, як жениться будуть, тоді! Та вже коли така справа… Мо′, трохи завелика ще. – Вона приміряла до моїх плечей вишиванку, − нічого, поясом перетягнете…
Вистава наша вдалася на славу. Чесно. І аплодували нам дружно. Кланялися ми стільки ж, як і самої сценки. Ну, майже. Свєтка нас похвалила, сказала, що ми обоє з тією, з перспективою. То добре, хоч і не справжні, та все-одно − козаки.
А твір я так і не дописав. Не спромігся. Бо нема в мене двох талантів. Хай уже Олена Іванівна Свєтку хвалить. Правда, останнього стовпа в своєму шедеврі я таки укопав: «…Не буде письменника, та бути козаку. Ось тільки хай час прийде».
