1
Діана не любила читати.
Діана не любила слухати музику.
Діана не любила випивати разом зі своїми подругами та кавалерами, котрі постійно їх оточували, якщо язик звісно повернеться, тих зрілих і незрілих чоловіків назвати кавалерами. Під цю категорію підпадав кожний, хто мав певну суму.
Діана, ця світловолоса від природи жінка, тепер вже пофарбована у чорний колір, дійсно мало що любила. Вона не переносила нудних фільмів- для неї всі фільми були нудні, її нудило від прогулянок нічним або денним містом, хотілося порізати вени від стосунків із представниками чоловічої статі, хотілося вирвати волосся після розмов із представниками її ж статті.
Вона не знала яка сила занесла її в це забуте світом місто, з його правилами та норовливим характером, немов у цнотливиці.
Що дійсно любила Діана так це палити.
Прості добрі цигарки з фільтром, не сильно дорогої марки, аби відчувати досвідченими легенями смак і колір диму, котрий немов аквалангіст поступово проникав до неї всередину.
Вона просто ненавиділа оті дамські цигарки. То для дешевих шльондр, вона ж доволі в ціні. Поки що.
От і тепер перед важким робочим днем, вона втиснулася спиною в пошорклу стіну, склала ноги в позі лотоса на скрипучому ліжку, котре їй дісталася в подарунок від попереднього власника, і запалила свою тридцять сьому цигарку за добу.
Вона уважно дивилася в зелену стіну перед собою, таку ж зелену, як і озеро в котрому втопили її першого сутенера, здається його звали Артур, чи якось так.
Крім ліжка, шафи та стола більше нічого в кімнаті не було, та і навіщо. Навіть наявність стола викликало запитання, а чи він не лишній часом?
Діана любила дивитися в стіну. Це було краще чим дивитися на монітор телевізора чи комп’ютера, де жили, кохались і помирали якісь уроди, вона це і в житті бачила.
Уродів всюди вистачало.
Викинула недопалок на підлогу. Він впав поряд з іншими своїми товарищами по нещастю. Майже всю підлогу вкривала братська могила з недопалків.
Тридцять восьма.
На рівні плечей було маленьке незашторене вікно. До нього заглядала темрява осіннього вечора. Ближче до зими ніч і темрява стають ріднішими чим місячні, вважала Діана.
Темрява заспокоювала.
В темряві краще палити.
Вона жила вже в цій кімнаті майже рік. Сюди поселив другий сутенер Діани – Міллер. Такий собі самозакоханий тип, який постійно ходив в білому костюмі та фіолетовій краватці. Дуже любив показувати знак піс.
Коли він цей знак показав Графу, а в той момент він перебував в жорстокій депресії - двома днями як вбив свою третю дружину,яка вже сильно багато часу приділяла розмовам з поштарями, Граф приказав відрізати Міллеру пальці на лівій руці, підсмажити і скормити сутенеру. Той з’їв все. Навіть подякував.
Граф керував майже всім містом. Діана його ніколи не бачила.
Сім гуртожитків, котрі він викупив у заводів і поселив туди різний непотріб, повністю належали йому. В одному з них і жила Діана.
Тридцять дев’ята.
Дим здавалося перетворився на сірого китайського дракона, котрий повністю окопував кімнату, шукаючи собі жертву, або принцесу, яку захоче заточитися в якомусь із своїх замків.
Діана струснула головою. Потрібно повертатися до життя, де вона смокче немиті геніталії, де її замовляють в баню шість голодних мужиків із заводу по виробництву холодильників, де вона вже втомилася дихати його гнилим повітрям та оминати великі зграї бездомних собак цього блядського міста. В прямому сенсі блядського.
В дворі завищали фальцетом гальма.
Із чорного бумера вилізла Мальвіна. ЇЇ синє волосся виділялось у темряві як транссвестит в армії. Сказала щось водієві, зайшла в під’їзд. ЇЇ кімната була навпроти Діаниної.
При включеному світлі важко розгледіти якісь фігури і події, котрі відбуваються в темряві вулиць. Навіть при такому світлі, яке давала ота нещасна лампочка, що висіла немов перевернутий догори дригом великий головастик, заглядаючи у вікно переважно бачиш себе.
В двері постукали.
Сорокова.
Мальвіна.
- Привіт, сонечко, - звернулася колега по цеху, - Як твоє життя, манюнь?
- Нормально, трахають. Не жаліюсь.
- Я бачу ти як завжди в гуморі. Тобі сьогодні на скільки?
- Як тільки Лом припаркує свою тачку у нашому подвір’ї так і поїду.
- Логічно. В мене сьогодні такий клієнт був… Ого… Все болить… Чесне слово.
- Мені похуй.
- Ну і пішла нахуй.
Мальвіна грюкнула дверима.
Сорок перша.
Діана і не думала кидати курити. Поглянула на дорогий годинник на руці - без п’яти вісім. Восени швидко темніло. Годинник подарував черговий багатий клієнт. Діана вважала це зайвим - він платить гроші, вона йому дає і більш нічого, ринкова система, проте подарунок взяла.
Тиша. Благословенна і блядська тиша в прямому сенсі. Ви ж розумієте.
Діана любила слухати як живе її гуртожиток. Як він дихає важко і гидко, немов помираючий курець, котрий щораз хватається за гриплячі груди та харкається гнилою плоттю мертвих легенів.
За стіною зліва чоловік бив свою дружину. Сімнадцять років щасливого шлюбу. Сімнадцять років щастя, сімнадцять років любові та вісім зламаних ребер, двічі зламані руки та струс мозку в сумі. Оце пристрасть.
Він бив її ритмічно, немов грав на ній джаз. Такий собі суровий п’яний джаз робочого чоловіка.
Зверху, Джулія, приймала клієнта на дому. Вона неправдоподібно кричала, але її публіці це подобалося, вони любили фальшиву гру.
Знизу гавкала собака. Вже третій день. Хозяїн тієї квартири кудись зник, а собаку залишив. Ніхто не думав відкрити двері і накормити тваринку, всім було байдуже. Діані теж.
Збоку почувся дивний звук.
Хтось друкував на машинці
Діана накинула на себе халат та вийшла з кімнати.
2.
Їй відчинив лисуватий чоловічок років під сорок, у білій майці, на котру було нанесено декілька різнокольорових плям, неначе над нею постарався якийсь художник–експресіоніст. На сусідові були сині засмальцьовані спортивні штани, колоша яких знизу була трохи надірвана, а в руці була пляшка дешевого пива. Ноги взуті у тапці у вигляді собак. Він створював дуже сильний ефект.
- Чого приперлась? – люб’язно запитав він.
- Тобі в двері стукає приваблива дівчина, а ти її запитуєш чому вона приперлась? – підняла брову Діана.
- Знаєш в мене немає бабла, йди на вулицю, когось там знайдеш, - сусід намагався зачинити двері, вона швидко поставила ногу, заважаючи йому це зробити.
- Почекай, милий чоловічку, дозволь зайти, я тебе не вкушу.
Чоловік уважно подивився їй в очі. Ця шльондра не відступить.
- Заходь, - він рушив до кімнати, - зачини за собою двері.
Діана послухалась.
Обставлена квартира сусіда буле ще більш аскетично ніж її. Старий, як Папа Римський диван, табурет на якому знаходилась друкарська машинка, під стінами кімнати валялися немов бомжі на вокзалі одежа, книги і пляшки порожні та повні від віскі, рому та інші високоградусні напої. Вона без запрошення сіл на диван.
- Що будеш пити? – запитав, наливаючи собі у брудну склянку ром.
Випив. Запив пивом.
- Нічого, - відповіла Діана, - я перед роботою не п'ю.
- От і добре. В мене всього лиш одна склянка.
Діана мовчала.
- Чого приперлась.
- Я почула ти пишеш?
- І що?
- Ну просто в цьому місті переважно літератори не живуть.
- А я що схожий на літератора.
- Та не дуже.
- Ото ж бо.
Запанувала тиша.
Сусід вийняв з під подушки радіоприймач.
- Музику любиш?
- Ні.
- Добре.
Увімкнув програвач. Кімнату заповнив старий добрий джаз.
- Ще є такі радіостанції, котрі крутять джаз? Значить цей світ заслуговує на те аби ще пожити пару століть, а там буде видно, - чоловік допив пляшку рому. Відкину порожню. Дістав непочату, відкрив. Налив. Помовчав.
- Мене звати Діана, - промовила.
- Мені насрати, - сусід випив, відригнув, - А мене Максимільян.
Знову тиша.
Діані подобалось сидіти тут з цим хворим на голову чоловіком, якщо задуматись то хто із суспільства не хворий, і просто мовчати. Вона не хотіла, аби задзвонив її мобільний, в якому б вона почула б голос Лома, що казав би, “пора крихітка політати”. Їй навіть почалось подобатись слухати музику, раніше цього не було. Разом з цим чоловіком була якась дивна атмосфера, яка затягувала неначе сипучі піски.
- Про що ви пишете?
- Про те як вбив свою дружину.
- Можна почитати.
- Ні.
- Ясно. – Діана підпалила сигарету.
Сорок друга.
Їй захотілося просто говорити.
- Хочеш почути справді класні історії?
- Ну давай.
Максимілян підсунув до себе табурет з машинкою.
3
Вона говорила швидко, постійно очікуючи, що ось–ось запульсує в руці мобільний, і вона повина буде покинути цю квартиру.
Взагалі це дійство було схоже на якесь шаманство.
Чоловік друкував як божевільний, немов грав на піаніно на якомусь джаз концерті, його стукання ставало все ритмічніше. Вона ходила довкола нього, немов танцювала ритуальний танок. Говорила, говорила і говорила. І було так приємно, як тоді коли вперше спробувала цигарки.
4
Всі історії вже розказані, вже все вигадано, але іноді просто хочеться розповісти щось. Неважливо чи це історія всього життя, чи просто якась дурна побрехенька, і коли отримуєш таку можливість життя на мить стає не таким паскудним, і телефон турбує вже тоді коли все розказано і не гидко пити ром з брудної склянки.
