Шкільна тема завжди чіпляла мене, мов за відкритий нерв. На всяке згадування шкільних порядків мені хочеться повторити одну й ту ж, ніби завчену, фразу: «О, це ужас-ужас».
Ну, так, звісно, наша пам'ять в першу чергу витягує на світ Божий неперетравлених монстрів: підліткові роки, хвороби росту, таке інше… Психологи про це добре знають (вони все знають). Саме тому я не ходжу на зустрічі випускників. Бо, справді, я навряд чи зможу їм пояснити, яка за рахунком Женя стоїть перед ними – від того часу, як ми, з червоними стрічками через плече, мерзли перед школою холодного вітряного травня 98 року.
А ще – цей страх, страх знову опинитися у старій шкурі. І знову тобі п'ятнадцять, і німота, страшна німота тисне за горло, а в очах навколишніх – знайоме презирство. Бо хто ти така? Ти – німа-дівчинка-у-своїй-шкаралупі, яка нічого не знає про життя, бо що можна знати про нього, живучи, мов равлик?
Але ні, ні, ради Бога, отямся. Озирнися довкола – тобі не п'ятнадцять, твоя німота більше не стоїть, мов клубок у горлі, а згадка про те, що ти не знаєш життя, віддає болем від серця у ліве плече.
Звісно, - говорить мені мій внутрішній психолог, - ліпше було б звернутися одразу до своїх світлих спогадів. Адже вони були?
Ну, так, були. Наприклад, стара школа.
- Стара школа? – перепитує внутрішній психолог, повторюючи, за звичкою, останні слова клієнта.
- Так, стара школа. Стара церковнопарафіяльна школа, до якої ходили ще моя мама, дід, прабаба, і… тут список уривається.
Школа, де не було ні води, ні каналізації, ні тепла, і вчителі підкидали вугілля до грубки прямо на уроках.
Школа з величезним фруктовим садом (яблука, груші, абрикоси), де так солодко жувалося навесні листя барбарису – поряд зі страшним, як смерть, розваленим туалетом.
Церковна школа, що уціліла після того, як саму церкву зрівняли із землею – точніше, із гравієм, яким засипали новоявлений спортмайданчик. І навіть через півстоліття мої однокашники несподівано відкопували, мов пси, на тому майданчику вибілені кості священників.
- І що ж потім сталося із Вашою школою? – знову запитує мене психолог і робить позначку у нотатках.
- Вона загинула. Знаєте, у 90-ті багато хто гинув безславно і ганебно. Смерть школи стояла у тому ж ряду. Її розтягли на шматки. По цеглині. Ну, а якщо казати ближче до реальності: недалеко збудували нову школу, а стару сусіди просто розібрали, як непотрібну.
Що ж до нової школи… Я, коли дивлюся на рік її здачі, то щоразу дивуюся: 1993-й. Навіть не уявляю, яким чудом вдалося тодішньому директору видерти цей безнадійний довгобуд із пащі вже додихаючої радянської економіки. Але факт лишається фактом: у 93-му ми пішли вже до нової школи.
Величезний чотирикутник, із замкненими у коло коридорами. Можливо, саме тому від них віяло такою безвихіддю? На подвір'ї, замість саду, - бліді, мов примари, берізки.
- Угу… Проблеми пов’язані із переходом до нової школи… - бурмоче мій психолог, роблячи помітки.
- І буквально з того ж року, із 7-го класу, у нас почав викладати він. Головний герой. Учитель історії.
Щодня у своєму світло-сірому костюмчику, десь років за тридцять (Господи, це ж він був майже, як ми зараз?), замкненими у коло коридорами не ходив, а бігав – чомусь від стіни до стіни, так, ніби петляв, уникаючи погоні. Син якогось високопоставленого партійця, на той час колишнього – може, із цим була пов’язана його стрімка кар’єра аж до посади завуча у тридцять із гаком років?
Але комуністом був не лише його батько – син також усіляко підкреслював свою вірність справі партії. Хвалився старанно збереженим партквитком. Розповідав про переваги комуністичного строю. Сварив новоявлений капіталізм. Був ярим атеїстом. Якщо існують атеїсти озимі і ярі, то цей епітет цілком відображає його відкриту й безкомпромісну боротьбу проти справи Бога (але, далебі, з таким завзяттям неможливо боротися проти того, кого не існує). Душу вважав шкідливою вигадкою. У цьому намагався переконати нас, дітей, за всяку ціну – так, ніби сам був у цьому кровно зацікавлений. Для більшої переконливості використовував просто дива вигадливості.
- Наприклад?..
- Ну, наприклад, розповідав, як він спостерігав за хірургічною операцією. «Я бачив, як розтинали грудну клітину. Повірте: там не було ніякої душі». Врешті, навіть вдавався до психологічних експериментів (він же був, тіпа, психолог). «Я провів дослідження: на різні класи намагався вплинути через різні частини тіла. На один – через мозок, на другий – через шлунок, а на вас – через душу. Так от: ви здогадуєтеся, які результати я отримав?» Ми здогадувалися. «Саме так: душі немає, її немає!!»
- А він, випадково, не був божевільним?
- Ні, не думаю. Це було б занадто просто і навіть – банально. А ще, крім іншого, він був поетом.
- Тіпа-поетом?
- Ну, так… Мені судити важко, я була погано знайома з його творчістю. Згадується лише один віршик на дошці оголошень: «Любимым женщинам к 8-му Марта!» Пам’ятаю, віршик був, на диво, позбавлений дієслівних рим і не позбавлений певної оригінальності (як для такого жанру). А ще він любив розмірковування на тему: «Українською мовою неможливо писати поезію так само прекрасно, як російською». Дивовижно, як багато речей я роблю тепер, наче в піку йому…
«Вчитель бездушний у класах душних
Правив по плану дітей бездушних…»
Це з моїх пізніших кумедних вправлянь. Але цікаво: чи й справді у нього був щодо нас певний план? Тобто, чи знав він напевно, кого саме хотів викувати із нас, до якого ідеалу прагнув? Будівничі комунізму відпадали, з огляду на повну зупинку будівництва. Чи, може, його дії, його експерименти, врешті – навмисне приниження окремих із нас, включаючи мене – все це було тільки хаотичними рухами у його мозку, такими ж безладними, як його пересування шкільними коридорами?
Та найбільше мене зараз вражає наша беззахисність. Ми були беззахисні-беззахисні. Цілком. Бо, коли згадуєш якогось пацана- однокашника, пацана, який тобі подобався і який міг – о Боже! – на очах класу сказати тобі: «Поглянь на себе: ти ж ненормальна, смішна!» – то це одне. Дорослій людині не личить ображатися на дитину. (Я й зараз, коли дивлюся на його фото у якомусь «Вконтакті», думаю: цікаво, чи й досі він тягне на собі усі свої комплекси? Чи досі завдає болю своїм жінкам? Чи з фото дивиться на мене уже зовсім інша людина? Але, їй-Богу, як же мало ми змінилися за ці п'ятнадцять років, принаймні на фото. Покоління дітей, як я деколи кажу)…
- Ну добре, добре. Але повернімося до вчителя.
- Так, вибачте. Так от: те, що треба вибачати дитині, чи можна вибачити дорослому? Мені й досі, мов прагнучи завершити гештальт (Вам, гадаю, ці терміни знайомі краще, ніж мені), іноді хочеться зустріти його десь у коридорах державної служби (бо, на щастя, він більше не викладає), і запросто так запитати:
«Скажіть, а чи не стали Ви, часом, полум’яно віруючим? З атеїстами це трапляється, і навіть часто. Особливо з ярими (з озимими теж, але не так явно).
Скажіть, а чи Ваш син, якого Ви у два роки змушували читати Вам газети, іще не пом’янув Вам украдене дитинство?
Знаєте, а Ви таки в дечому були праві. У світі справді немало місць, де немає душі, і в цій країні їх незрівнянно більше, ніж будь-де у світі. А місць, де є душа, насправді зовсім, зовсім не так багато...»
Але все це трохи схоже на помсту, Вам не здається?
- Мені здається, що варто знову повернутися до світлих спогадів.
- Ну так, звісно. Щасливе дитинство, стара школа… Врешті, так приємно перебирати у пам’яті речі, яких не існує і більше ніколи не існуватиме. Принаймні, у цьому світі.
