4. Не такі парки ви, може, й бачили, але наш, найкращий, - єдиний!
- Панно Сово, не треба лаяти Сонечко: це ж не вона ті пігулки пила!
Квіт ще ніколи не розмовляв так із панною лікаркою. Якщо зовсім чесно, то він трохи її побоювався. Хоч йому самому ще ніколи не доводилося пити гіркі ліки: шурхики, взагалі, дуже рідко хворіють.
Однак панна Сова може поскаржитися мамі-шурхі, а та сваритиметься. Хоч мама, певне, не стільки розсердиться, як засмутиться, що син розгнівав таку поважну особу.
Але Сонечку можуть робити зауваження лише її батьки, навіть якщо вона справді завинила.
Ну, ще й сам Квіт. Бо це він колись давно знайшов зовсім малу шурхочку, коли вона загубилася.
Ну, ще Мишуня, бо то така прискіпливиця, що до всіх може причепитися.
І так більше ніж досить тих, хто може сварити малу, правда?
Тому Квіт і заступився. А не через щось інше. І нічого насмішкувато гугкати! Навіть поважній лікарці!
- Хлопче, ще не вистачало, аби шурхочка із гарної родини чинила так само, як і рудьки-шибайголови! Ви хоч розумієте, що вони могли серйозно захворіти!
- Вони і так захворіли… - тихенько промовила Сонечко.
Шурхик навіть не знав, що його менша подружка може бути такою впертою. Вона навіть, схоже, не дуже засмутилася через буркотіння панни Сови.
- Любо дитино! – дуже поважно почала лікарка, без поспіху гортаючи сторінки грубої книги. – Ось тут-от дуже багато написано про хвороби і ліки. Але запевняю вас, дітлахи: тут немає нічого про диво-пігулки! Тільки отой розбишака-Кажан може вигадати таку… казку.
- Але ж білченята не ростуть по правді!
- Третій день не ростуть, а вже всі побачили? Ідіть, не заважайте мені лікувати хворих!
Панна Сова, звісно, дуже розумна, але вона – доросла, тому інколи не помічає чогось дуже важливого.
Сонечку дуже хотілося сказати, що хворих біля старого дубу, де мешкала лікарка, зараз немає. Але Квіт потайки смикнув її за кіску. Дуже-дуже легенько. Та мала зрозуміла і змовчала.
Вони попрощалися і пішли до друзів. Хоч і нелегко признаватися, що їм нічим похвалитися. А услід їм ще пролунало:
- Тільки зовсім малі совенята вірять у всякі диво-ліки! Коли ще їх не встигають прийняти до лікарської школи і в них доста часу на всякі дурниці!
Рюмсик похмуро розчісував свого хвоста. Взагалі, він цього терпіти не міг, бо йому чомусь завжди траплялися капосні гребінці, які тільки й вичікували, аби боляче сіпнути шерстку. Але якщо не розчісуватися взагалі, то дорослі в Парку почнуть робити зауваження й називати нечепурою.
То тільки Мишак вважає, що як поблизу нема родичів, то й докоряти нема кому. Насправді ж дорослі, якщо за весь день не зроблять хоч однісіньке зауваження якомусь малому, почувають себе незручно. Так ніби забули щось важливе, ну, скажімо, зуби почистити.
А Рюмсу зовсім не хотілося, аби йому робили зауваження на початку важливої розмови. Це розуміли і Вивірченки. Тож сиділи мовчки і чекали, поки приятель закінчить чепуритися, не кепкували і навіть не підганяли його. Навіть не нагадали, що пан Крук – таки незвичайний дорослий і в нього нема часу роздивлятися, чи чепурні ті шибайголови, що плутаються під самісіньким його дзьобом.
Може, білченята тому і мовчали, що сподівалися: рюмсик провозиться довго-довго. Тож шурхики - Квіт і Сонечко – встигнуть повернутися від панні Сови. Раптом та зласкавиться, приготує потрібні ліки. Тоді й не доведеться розпитувати суворого пана Крука, чи не знає він, куди забрався отой Кажан?
Але чомусь так завжди: коли маєш принести погану новину, то ноги геть не хочуть поспішати. Тож шурхики зовсім-зовсім не хотіли затримуватися, але, як дійшли до галявинки, там уже нікого не було.
Вони перезирнулися, і Квіт міцно взяв малу шурхочку за руку. Ні, він не боявся, що дівча загубиться: Сонечко востаннє заблукала так давно, що вже майже встигла забути про це. Але пану Круку така поведінка повинна сподобатися: він любить, коли «малі шибайголови в їхньому парку випадково чинять як слід, кр-ра!». Так він сам інколи каже, коли в гарному гуморі. То в нього така похвала незвична для менших.
Але чомусь Квіту здавалося, що сьогодні пан Крук навряд чи захоче хоч когось хвалити.
- Ти не бійся, чуєш? – відчуваючи себе майже дорослим, попередив він Сонечко.
Шурхочка кілька разів кивнула голівкою, так, що аж бантик на маківці затріпотів, немов крильця яскравого метелика.
І потайки озирнулася: чи нема поблизу великої волохатої гусені? Бо була сміливим шурхеням, а може, просто надто малим. Тому й не боялася сердитих дорослих: вони рідко гнівалися саме на неї.
Сонечко, взагалі, думала, що найстрашніше, що є у їхньому Парку – то ненажерлива гусінь, що кривдить дерева, об’їдаючи їх листя. А ображати дерева – то все одно, що ображати шурхиків: вони ж, шурхики, найкраще розуміють усе, що росте й зеленіє.
Пана Крука шурхики почули ще здалеку:
- Кра-красені! А якщо хто скаже кра-каміння ковтати, аби вирости?! Ковтнете?! Крра-ще б той Кра-кажан винайшов ліки, аби розуму додавали. Кра! А ви б їх укра-крали!
- Ми не крали! – голосно-голосно гукнули брати Вивірченки. І тут же затулили роти лапками.
Ой, що буде, як раптом налетить пані Сорока і почує це! Тоді треба буде втікати світ за очі! А чи знайдеться у світі місце ліпше за їх Найкращий у світі парк –то ще хтозна…
Від їх крику сердито стрепенувся вітерець, що саме примостився трішки відпочити на низенькій гілці куща. І струснув на білченят крапельки дощу, що ще не просохли на листі. Потім вітерець, через Квіта, запевняв, що не хотів «нічого такого» і втнув капость ненавмисне.
Але то сталося потім. А зараз білченята стали мокрісінькими, зовсім маленькими і нещасними.
Їм навіть рюмсик трохи поспівчував. Хоч, взагалі, Рюмс більше любить, коли жаліють саме його – така вже у нього і в його родичів вдача.
- Кра-красені, - ще раз протягнув пан Крук, але вже трохи не так сердито. – Взяли чуже, хай і кілька пігулок, кра, – то й значить, укра-крали!
Добре, що білченята не вміють провалюватися крізь землю, навіть коли їм дуже соромно. А то б у Парку з’явилося аж дві глибо-окі ями, а пані Вивірка так не дочекалася б своїх синочків на вечерю.
Пан Крук щось буркочучи собі під дзьоба, заліз у своє дупло. Друзі розгублено перезирнулися: невже він зовсім не зласкавиться?
Шурхик навіть хотів тихенько сказати товаришам, що доведеться самим розшукувати того Кажана. Звісно, це – небезпечно, але як дорослі не хочуть допомагати…
- Тримайте, кра! А то застудитеся, а від хвороби розуму не прибавляється, кра! – це – пан Крук, з’явився із дупла і притяг великого зеленавого рушника, сплетеного з трави. Рушник був цупким і втиратися ним було не зручно. Але білченята не насмілилися комизитися. Та ще й Мишуня, яка до цього часу тихесенько стояла збоку, пожвавилася і навіть послідкувала, щоб вони як слід витерли за вухами.
- Пане Круче, - раптом подала голос Сонечко. – Ви не хочете шукати пана Кажана, бо він поганий?
- Кра-а… - замислився пан Крук. Навіть потилицю почухав, хоч це ой як нелегко зробити крилом. – Можна ска-кра-зати, що так.
- Тоді білченята не можуть теж бути поганими: у Найкращому в світі парку не буває багато поганих, от!
- У Найкра-кра-щому? Я ще не такі парки бачив! – чогось знову розгнівався той.
- Не такі – бачили, а такого більше немає, от! – раптом гукнув Рюмс.
І сам здивувався цьому більше за всіх. Навіть потайки підібгав волохатий хвіст: пан Крук, коли сердився, обіцяв накрутити саме хвости усій парковій малечі. Добре шурхикам, у яких нема хвостів, а тут…
Але пан Крук не став нічого крутити. Він ніколи не всміхався, але глянув на зніченого Рюмса так, ніби хотів посміхнутися.
- Скажіть спасибі, кра, що гарних друзів маєте… - кинув він білченятам. – Хоч і невиховних, - додав він за мить.
- Не вірю я, кра, у незвичайні пігулки, але вечір ви мені зіпсували, кра! Навіть захід сонця кра-колекціонувати сьогодні не хочеться. Тож сидіть тут і не рипайтеся нікуди, кра, ясно?! Я зараз!
Він важко змахнув крилами і неспішно подався в далечину – туди, звідки долітало скрекотіння Сороки.
- А як він їй усе розповість?! – злякався старший Вивірченко.
- Не розповість, - запевнила Мишуня, зграбно прилаштовуючи рушник сушитися на найнижчій гілочці куща. – Він нас лише зараз не любить, бо завадили йому відпочивати, а Сороку – завжди, бо від неї надто багато галасу.
Квіт насупився: отаке при Сонечку сказати! А потім дорослі говоритимуть, що вони на малу погано впливають! Але Мишуня похопилася:
- Хоч, звісно, пані Сорока хоче як краще, так мама каже. А пан Крук – добрий, лише відлюдькуватий.
Не схоже, щоб білченята зовсім погодилися із цим, але сперечатися не стали: чи то ще не зовсім оговталися від сорому, чи просто не встигли. Пан Крук справді повернувся дуже швидко.
- Ніхто не втік, кра, пригод на свій хвіст шукати? Ану, одне, двоє… Кра, було шестеро, стало семеро! Зайвий, чи що?
- Він не зайвий, а Мишак, - заходилася пояснювати Сонечко. – Його пані Миша затримала вдома, аби він килимки вибив, тільки зараз прийшов.
- Кра-а, скількох ще чекати треба? Та здоров був уже, чи що! – це Мишаку, котрий тихенько пробурмотів привітання. – Нікого, точно!? То ходімо до вашого самозваного лікаря – хай скаже, що то був злий жарт, кра-а! Заспокоїтесь – і кра-марш додому! А я пані Вивірці скажу, аби не випускала декого із дупла, кра, аж поки не порозумнішаєте! Хоч, швидше, спершу ви виростите так, кра, що у тому дуплі вже й не вміщатиметеся!
