- Ми спочатку й не думали зовсім нічого такого! - гаряче запевнило старше білченя, а його брат на знак згоди метельнув хвостом.
- Ми відразу так поскакали до панни Сови! Так поскакали! Навіть швидше за вітер! Аби її порадувати…
Вивірченко скоса зиркнув на Мишуню. Певно чекав, що та скаже щось зовсім доросле. Мовляв, дехто «не спочатку», а зовсім-зовсім ніколи не думає.
Але та дуже старанно заплітала кіски Сонечку. Як хлопчаки таке втнули, то хай самі й розбираються! Шурхочка мужньо терпіла таке розчісування, лише голосно сопіла, коли гребінець смикав її зачіску надто сильно.
Та тут мала не втрималася:
- А вітерець у вас чарівних пігулок не прохав? Він же теж хоче вирости у буревій! Чи він образився, що ви – швидші?
- Сонечку, ну, коли ти виростеш? – Мишуня наморщила носик, вив’язуюючи подрузі бант. - Білченята тільки хваляться: за вітриськом їм не угнатися!
- Уже виросла… - понуро буркнув молодший Вивірченко. – З учорашнього дня… Зовсім-зовсім трішки, як не знати – то й не побачиш. Але виросла. І до завтра ще трі-ішечки виросте… А от ми…
- От що! – дуже-дуже рішуче увірвав друзів Квіт: так не те, що до сварки, а й до сліз недалеко – а то вже справжнє лихо! – Так ми й до завтра не почуємо, що і як трапилося. А то й до зими: будемо сидіти серед кучугур, замість того, аби спати, дрижиків ловити і сваритися.
- Не знаю, нащо треба тих дрижиків ловити, я їх і не бачив ніколи, то так дорослі кажуть, як хто дуже змерзне, - відразу похопився він, побачивши, що Рюмс от-от полізе із запитаннями.
Рюмсики, взагалі, дуже люблять запитувати про все на світі, тільки мало хто із ними хоче розмовляти. Тож вони й стиха бурмочуть собі під носа запитання без кінця-краю, а потім починають хлюпати носом, бо не знають відповідей.
- Ви розповідайте, а ми помовчимо аж до кінця, добре? – шурхик затулив рот рукою, подаючи приклад іншим.
Друзі вчинили так само. Найважче довелося Сонечку: вона зранку прихопила на їхню галявинку нову ляльку. Тож їй довелося однією долонькою закрити свій ротик, іншою – ляльчин. А третьої руки шурхики не мають, тож тримати іграшку було нічим. Довелося сунути її у вільну лапку Мишака, що стояв найближче. Добре, що той – хоробрий і ніколи не боїться, що його дражнитимуть дівчуром. Тож і заперечувати не став.
Білченята аж трохи запишалися: їх ніколи ще не слухали так уважно! І швиденько продовжили розповідь.
Панна Сова вчора була дуже заклопотана. Взагалі, вона щодня дуже заклопотана. Якщо всі мешканці Найкращого у світі парку здорові, вона робить ліки наперед.
Навряд чи вона зраділа, побачивши на гілці Дуба-лікарні двох розпашілих скуйовджених шибеників. Скільки мазі від синців довелося витратити на них! Чи не більше ніж на всю іншу паркову малечу разом!
Але ж цього разу вони прибігли не по допомогу, а аби порадувати панну лікарку гостинцем. От, певно, вона зрадіє! А може, якщо тих пігулок буде багато, то вона розщедриться і дасть їм хоч по одненькій?
Але панна Сова зовсім не зраділа гостинцю. Ну, ні на крихточку!
- Викиніть-но негайно оце-от і добре вимийте лапи! Оце втнули: податися хтозна-куди, розмовляти із незнайомцем, ще й узяти в нього підозрілі ліки! Я обов’язково поскаржусь вашій мамі, хай вона вас покарає, як годиться!
- Але ж… ми тільки хотіли…
- Негайно несіть оце-от на смітник! Чарівних пігулок не існує! Тим більше, таких, від яких швидко ростуть! А ваш пан Кажан, якщо ви його не вигадали, шарлатан, тобто брехун, от!
- Ну, ми подумали, що це ж образливо, коли комусь передаєш гостинця – а подарунок викидають на смітник… Треба хоч назад віднести…
- І що мама знову сваритиметься, як панна Сова до неї прилетить… І довго сваритиметься, аж поки ми й справді встигнемо вирости… хоч ми вже й так майже дорослі, але ж скільки ще чекати!
- І що Кажан пігулок не рахував – так сипонув у пакунок…
- І хто тут майже дорослий?! Тільки зовсім малі – справжні безголові немовлята – могли випити ліки без припису лікаря! Ще й такі дивні пігулки! – зовсім розгнівалася Мишуня.
Білченята – от диво з див! – навіть нічого не відповіли. А коли хто отак мовчки винувато зітхає, то й сварити його не цікаво. Навіть якщо він на те заслужив…
- Чекай-но, зараз найголовніше - з’ясувати, скільки вони тої гидоти випили? – це розсудливий Мишак – старший брат Мишуні.
Усі змовкли, бо ж відомо: Мишак може півдня мовчати. Але як уже щось схоче сказати, то не просто так, а вважливе.
- По пігулці, - молодший Вивірченко насупився. І навіть Рюмс збагнув: то –неправда.
- По пігулці і ще по половинці. Якби більше взяли – то там Кажан міг би помітити… - уточнив старший брат.
- А я не розумію! – це Сонечко. Голосно, бо за суперечками на неї старші і не зважають. Теж мені, друзі! – Вони ж випили ліки, аби стати великими, так? А чому ж тепер, навпаки, не ростимуть?
- Т-с-с! – усі, крім Квіта зашикали на малу: до цього вони намагалися й розповідати і навіть сваритися пошепки.
Квіт же напружено вслухався: шурхики найкраще розуміють мову вітру й дерев. А хто, як не вони, зможуть вчасно попередити про наближення торохтійки-сороки?
Ой, що буде, як та Сорока почує про цю пригоду! Зчинить такий галас, що не те що батьки – увесь Найкращий у світі парк дізнається!
На щастя, поки вона повідомляла чергову супер-новину в якомусь іншому місці…
- Та ми ж розказуємо про це! А ви – не слухаєте! – щиро обурилися Вивірченки.
- А що ми півдня робимо – у джерельці хлюпочимося чи в квача граємо?! – образився Рюмс. Але далі слухав так само уважно, як і всі інші.
Повернувшись до старої хатки, білченята трохи постояли перед розсохлими щілястими дверима. Ой, важко ж буде будити пана Кажана, що зараз солодко спить! Та ще й повідомляти йому, що панна Сова чогось аж так розсердилася, зовсім не хочеться...
Насправді, вони вагалися не через це, а тому, що добре розуміли: вчинили негаразд. Слід було б признатися, але ж, певно, Кажан дуже розсердиться?
Дивно, але він не спав: спаковував у клунок якісь таємничі згортки, стиха бурмочучи під ніс:
- Надто багато світла, аби щось розгледіти! І чому б усім не спати вдень, як личить порядним істотам? А, це ви?! – то до братів Вивірченків. – То що панна Сова, зраділа гостинцю?
- Розумієте, шановний пане… - дуже ґречно, немов перепрошував за якусь шкоду під поглядом сердитої матусі, почав старший братчик. – Сова якраз була дуже заклопотана… ну, тоді не до радості… і ще, вона… ее… подякувала і сказала… сказала…
Він потай відвісив сердитого стусана молодшому брату: чого ж не допомагаєш?! Той стрепенувся:
- І сказала, що вона не вірить у такі диво-пігулки! Тому вони їй не потрібні!
Оце-так «допоміг»! Старший брат ледь не копнув молодшенького знову. Але пан Кажан чомусь не образився:
- Тож панна лікарка нікому тих пігулок не припише і всі-всі мені повернула?! Шко… Тобто, спасибі, хлопці! Це – справді чудова новина! Я ж так переживав, що ледь на вулицю за вами не вискочив. Але ж сонце! Від нього я стаю зовсім хворим! Уявляєте: я переплутав торбинки і ледь не подарував їй інші пігулки. Не менш чарівні й важливі, зовсім ні! Але геть інші!
- Як-к… ін-нші? – язик у старшого білченяти раптом став зовсім-зовсім неслухняним. Хоч до кутка став такий поганий язик! Та де ж у роті куток знайдеш?!
А молодший братчик і зовсім нічого не зміг сказати, тільки кивав часто-часто: мовляв, і йому ж цікаво, що то за ліки були?
- А так! Сплутав – з ким не буває! – задеркувато, немов не дорослий пан, а одноліток білченят, кинув Кажан. – Це, навпаки, такі пігулки, що ковтнеш одну – і вже гарантовано більшим не станеш! Мій винахід! Скільки праці, скільки місячних ночей у дослідах, замість прогулянок найкрасивішими у світі гаями! Скільки цінних препаратів!
На думку старшого Вивірченка тут зовсім не було чим пишатися. Але він вирішив змовчати: такого дорослим не слід казати. Тим більше, що, як Кажан розсердиться, то їм й зовсім непереливки буде.
- А нащо такі ліки? – це його братик. – Хто їх пити буде?
- Гм, - Кажан на мить задумався. – Ну, хоч би… знав я одну Синичку, для вас, звісно, пані Синицю… Так вона із задоволенням дзьобала б такі пігулки ледь не щодня: гніздечко у неї невеличке, а поїсти вона любить, ще й куховарка справна… Тому, хоч уже й доросла, а росте, а от гніздечко – ні... Тісним стає гніздечко.
- То краще дати ліки для зростання гнізду…
- Хі-хі-хі…
Молодший Вивірченко і сам збагнув, що бовкнув дурницю: хіба ж у гніздечка буває рот, аби ковтати пігулки? А все одно, сміх того Кажана видався досить образливим.
- Та якби навіть і ні на що оті ліки були, усе одно: я винайшов – не хтось інший! А це – найголовніше! Ваша Сова таке не втне, лише всім відомі ліки готує!
Щось у цьому було зовсім неправильним. Та білченята не встигли до кінця збагнути, що саме.
Раптом Кажан миттю змінився. Тільки-но вигукував так, що старою хатиною виляски йшли, а тиша, що вже звикла почуватися тут господаркою, боязко тулилася по куткам. А ось уже став сонним-сонним, так, ніби бачив приємний сон, а тут його розбудили.
- Усе, хлопці, мені давно час спати. Ідіть собі, потім колись прийдете – побалакаємо: приємно із хоробрими хлопцями гомоніти…
Але старшому Вивірченку здалося, що Кажан прикидається. Як кому спати хочеться, то у нього вуха не можуть аж збільшуватися, так хотіти почути, що ж відбувається назовні…
- Пане Кажане! Нам дуже-дуже треба! Усього на хвилинку!
- А ну, щезніть миттю! Інакше й слова більше не почуєте!
І Ввірченки слухняно щезли. А це вони вміли ледь не швидше за всіх у Найкращому у світі в парку.
Кажуть, існують таємниці щезлики, що вміють це робити ще краще. Але лише мала Сонечко бачила їх напевне і навіть поділилася із ними улюбленим коржиком – інших щезлики соромляться. Тому й щезають, перш ніж їх встигнеш помітити.
А ще – їх зустріла Квітова мама, коли була зовсім малою шурхочкою. Вона й розповіла про тих щезликів синові та його друзям серед інших цікавезних казок.
Та щезлики в цій історії ні до чого, бо їх ніхто не побачить, як вони не захочуть. А Вивірченки, виявляється, даремно хвалилися своєю спритністю:
- Кр-ра! То це – ті руді, кра, шибайголови? Ті самі, що ко-олекціонують неприємності на свої… кр-ра, хвости?! – Пан Крук ніколи не був надто привітним із парковою дрібнотою.
Але сьогодні щось він виглядав занадто похмурим, не лише сердитим, але й стривоженим. Дзьобнути когось надто набридливого він завжди тільки обіцяв, а от крилом міг і потягти…
- Добр-рий день, пане Круче! Ми не колик.. не коліцео… ми не збираємо нічого! Ми гралися! І нам додому час!
- Дуже-дуже час! – підхопив молодший братчик. Але йому набридло боятися і він вчинив дуже мужньо: не став ховатися за спину старшого. Ну й крилом… Малих легко образити. А от налякати – важче!
- Крра? Кр-раємося, граємося тобто?! – пан Крук схилив голову набік й уважно оглянув обох Вивірченків. – Знайшли місце для грання, кра-а! Мати вам що, не кра-зала…
- Ми не входили туди, чесне слово! – вигукнув старший брат. – Ми… ми у вікна тільки зазирали! Ми посперечалися, що не боїмося!
Йому стало страшно: отак нахабно казати неправду! Зараз повинно трапитися щось погане-погане! Він аж очі зажмурив.
- Кр-аа…схоже на правду, кра-а… - пан Крук похмуро махнув крилом. – Щастить шибеникам: якби ви туди зайшли, кра-а… було б гірше. Там же… - він на мить змовк, а потім гукнув голосно-голосно: - Марш додому! Зараз тут буде небезпечно, кра! Потім вашій матері скажу – хай потиличниками пригостить! Невже я й сам, колись, жовтодзьобим, був таким?! Навряд, кра…
І білченята слухняно заквапилися додому. Певно, це трохи здивувало пана Крука. Він аж зачекав трохи, щоб переконатися: збитошники не повернуться і не втрутяться у важливу справу у найменш слушний момент.
Та братів зараз навіть не лякали обіцяні потиличники.
Старший спершу лише радів: мама казала, як сказати неправду – трапиться щось погане. А все гаразд!
- Чого ти ледь сунешся! Давай, не встигнемо на вечерю! – весело гукнув він молодшому братчику.
І раптом збагнув: той уже кілька хвилин ні пари з вуст не впустив. Стрибає мовчки, ще й так, аби бути подалі від старшого.
А тут зупинився на тоненькій гілці осики. Глянув на брата так… ну, не можна так на братів дивитися, ще й старших!
- Я не буду тебе більше слухати! Ніколи! Ти – боягуз, а через те, що боїшся – збрехав, от! А ще, як ми тепер ніколи не виростимо і завжди малими будемо, то все одно, що ти – ледь старший! Нема чого тебе слухати!
У першу мить старший Вивірченко ще не зрозумів усього. Обурився, що молодший сміє дражнитися. Потім збагнув: це ж і є оте неприємне, про що мама попереджала! Сказав неправду – і от… А ще як брат при друзях таке ляпне…
- Я лише раз хотів його вдарити, аби такого не казав більше…
На галявині усі мовчали. Але мовчання було якесь… гірше за образи.
- Я зовсім легенько…
Мовчання й на крихту не змінилося, лише молодше білченя стиха хмикнуло і потерло хвіст, немов той болів. Хоч до цього й думати забуло про ту бійку.
- І мені теж дісталося! І що, як він молодший?! Знаєте, як б’ється!
- Досить! – не витримав Квіт. - Ви ж до цього часу не б’єтеся? Тож хтось учора розборонив?!
- Мама… Ми від дому недалеко вже були. А сказати, чого зчепилися, ми не могли! То вона розсердилася, ще й дуже! Сказала, що нема чого таких неслухів смаколиками пригощати!
- І пиріг викинула?! – вжахнувся рюмсик, задля якого ніхто й ніколи ще не пік смачного пирога.
- Ні, зранку пані Вивірка прийшла до нас у гості і принесла отой пиріг, – пояснила Сонечко. І спробувала потішити похмурих білченят: - Там ще ба-а-агато залишилося. Мама казала, що дівчаткам-шурхам багато солодкого не можна, а то вони не такими гарними ростимуть. Тож звеліла, аби я із друзями поділилася. Хочете?
Квіт стиха пирхнув: навіть у малих шурхочок в голові інколи з’являються дорослі дурниці! Хоч Сонечко не винувата, що народилася дівчиськом…
А пиріг би таки не завадив, бо його сніданок, звісно, був смачним – інших сніданків мами-шурхи не готують. Але ж і шурхики та інша паркова дрібнота ніколи на апетит на скаржаться, а сонце уже височенько підбилося.
І, певно, білченята голодні: коли сумно завжди чогось смачненького хочеться!
- Не треба нам пирога! – в один голос запротестували брати Вивірченки, певно, забувши, що вони страшенно посварилися. – Ви що, не розумієте: який пиріг, коли отак усе погано і серйозно?!
- Пиріг вашої мами – то теж серйозно! – запевнив Мишак: пані Миша частіше готувала корисну кашу. – Чого ви тут нюните?! Гірше ніж…
Мишак запнувся, ледь винувато зиркнув на похмурого Рюмса, який зовсім і не думав зараз хлипати. Але рішуче продовжив:
- Гірше, ніж всі у парку! Скаржитесь, сваритесь, не знаєте, що робити! Як малята, і справді! Дурницю вчинили – виправляти треба! Йти до того пана Кажана, чесно розповісти, що чужими пігулками давилися, вибачитися, попрохати, аби допоміг. Хай дасть правильних пігулок – для зросту. Він, схоже, любить, коли його прохають. Як самим страшно – разом підемо!
- Знаю! – раптом голосно-голосно вигукнула Мишуня, ніби й не вона перед тим зацитькувала Сонечко. Схоже, вона аж забула, що гарні мишенята отак не галасують. – Знаю! Ми скажемо, що не хочемо йти до панни Сови, бо вона їх мамі поскаржиться, а так у неї тих пігулок для росту – о-ось-о стільки! Вчора приготувала! Він не захоче бути гіршим, бо вони ж посварилися! І дасть ліки!
Мишуня аж розпашілася, коли побачила з яким здивуванням і повагою на неї дивляться і шурхик, і брат, і всі-всі. Крім невдячних білченят.
- Розумні, так? Ми вже сьогодні ходили. Ще й світанок ледь прокинувся, вмитися не встиг, а ми уже пішли! Усю стару хатину обнишпорили – немає там Кажана! І речей його немає! І де він – невідомо!
На мить стало тихо-тихо. Навіть листя на деревах принишкло, чекаючи: що ж буде далі?
- Може, він кудись полетів… на прогулянку? Чи готувати нові ліки… - Квіт знав, що це не так, але мусив хоч щось сказати.
- Куди полетів?! Йому спати час!
- А як ви усі вночі недавно лазили – чарівне джерельце шукали, замість спати?! – нагадав Рюмс, у якого після того випадку зламався новенький стілець. Стільчик він після цього встиг кілька разів поремонтувати. Щоразу – майже зовсім успішно. Однак час від часу трохи дорікав друзям їхніми нічними пригодами.
Найцікавіший листочок, не втримавшись на гілці, впав просто на Сонечко, накривши її кіски ніби капелюшком. Усі посміхнулися, навіть брати Вивірченки, які вирішили були зовсім-зовсім ніколи не сміятися, як уже таке лихо трапилося.
Сонечко не образилася, лише струснула голівкою:
- Сорока от-от тут буде…
- Точно, мала, молодець! – щиро похвалив Квіт. Хотів було додати, що шурхочка розмірковує гарно як доросла, але глянув на білченят – і стримався. – Як побачимо Сороку – треба спитати, де той Кажан – вона ж геть усе знає. Ні, питати не можна: вона вчепиться – нащо нам це? Треба якось при ній розмову завести про того Кажана, наче ми її не чуємо…
- Ага, усі разом поглохли, - тихенько пробурмотів Рюмс: не почути пані Сороку було важко.
От і зараз:
- Скре-ке-ке! Супер-р-новина! Жах! У нашому парку – супер-подія! – донеслося здаля.
От варто згадати про скрекотуху, аж і вона тут.
- Пан Крук – моло-ске-ке-ць! Молодець! – а це вже дивно: Сорока не дуже полюбляла когось хвалити, а пана Крука побоювалася. Правда, зовсім трішечки, бо коли навколо стільки новин, про які треба всім-всім повідомити, то на страх і часу не вистачає.
- Пан Крук – гер-рой, скрек! Врятував парк, срек-кеке! Від стр-рашного хулігана Кажаниська, скре-кеке! Пар-рк радіє! Герой скр-скромний! Хуліган тікає, скре!
Друзі на галявинці перезирнулися між собою: оце-то справді «супер-р-новина», як чомусь називає важливі події ота торохтуха! Хоч і не зовсім зрозуміло, що ж там трапилося?
- Пані Сороко! – голосно гукнула Мишуня. – А що то за хуліган і як його пан Крук прогнав? Розкажіть, будь ласка!
- Півгодини тор-рочу, скре! Аж захрипла! – обурилася Сорока, але кинула кружляти угорі й охоче присіла на найближчу гілку. – Хуліган – Кажан! Страшний! Усім відомий, скре-ке-ке! Але пан Крук поклав кр-рай р-розбишацтву, ске-ке!
- А нам не відомий, - дуже обережно зауважив Квіт і схрестив пальці за спиною: тоді не вважається, що кажеш неправду.
Хоч мама так і не думає, але її поблизу нема. А ще, сам шурхик чесно не встиг познайомитися із Кажаном. – Нема такого серед таких, як ми, не зовсім дорослих. Пан Крук його з іншого парку вигнав?
- Скре! У пана Крука часу нема, щоб ще інші пар-рки бор-ронити, скре-ке-ке! – обурилася Сорока. – У нашому! Той Кажан – дор-рослий хуліган! Такі теж зустр-річа-ске-ються! Тільки рідко. Він, Кажан тобто, навіть вчився із панною Совою на лікар-ря, скре! Лікар-р! Спр-равжнісінький хуліган! Вигнали його з лікар-рської школи – він капостити почав. Пан Крук дізнався, що Кажан до нашого пар-рку, скре, прибився, відр-разу сказав: забир-райся, скре, а то гір-рше буде!
- Пані Сороко, - ґречно, не згірше за свою сестру, озвався Мишак. – А що той дорослий хуліган накоїти встиг у нашому парку?
- Нічого цього разу! Пан Крук – гер-рой, скр-ре! Почув про Кажана – відразу до нього і пр-рогнав!
- Тоді Кажан образився: не зробив нічого поганого, а його прогнали із такого гарного парку, - Сонечко чогось почала стиха посопувати – то вона так співчуває, коли когось кривдять.
- Хуліган образився, скре! Теж мені, супер-р-новина відшукалася! – на диво розсудливо зреагувала Сорока. – Не хуліганив би, скре-ке-ке – не ображали б! Скре?
Але останнє прозвучало без звичайної для неї певності.
- Нічого не зробив?! Та він… - почало молодше білченя. Та тут його непомітно штовхнули і братчик, і шурхик. Ніби й легенько, аби тільки вмовкло, а воно раптом посковзнулося у траві й аж сіло.
- Скре? – схилила на бік голову Сорока. – Забився? Оступився? Обр-ражають?!
- Це він сам, - похмуро пояснив шурхик. – Від захоплення паном Круком.
Ще їхнім батькам не вистачало почути супер-новину про бійку!
- Скре-ке-ке! Пар-ркова др-рібнота у захопленні, скр-ре, від гер-роя! Хоче бр-рати з нього пр-риклад! – пролунало згори.
- А де він зараз, отой Кажан? – раптом гукнув старший Вивірченко їй навздогін. Не дуже ввічливо, але вчасно.
Сорока на мить аж вмовкла.
- Спр-равді, де? – пролунало за секунду. – Р-розпитати пана Кр-рука! Супер-новина, хуліган зник у невідомому напр-рямку! Щез! Хоч і не в пар-рку, але! Ніхто не знає: р-раптом він зачаївся поблизу?! Ск-ре! Супер-новина!
- Супер-новина: ми з братом влипли… - тихенько зітхнуло молодше білченя.
Далі буде
