Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51016
Рецензій: 95760

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 35051, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.99.209')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Пригодницька проза

Культурний шок

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 23-01-2013
Перший закордонний порт в житті кожного моряка – як перший самостійний похід на горщик в дитсадку, перший день в першому класі, перша наколядована десятка чи ще щось таке ж епохальне. Пам’ятатимеш потім усе життя. Ось ми українці – і все з нами більш-менш зрозуміло. А в закордонних людей все геть не так, як у нас. Сала не їдять, на сільраду не хрестяться. Отаке мале – і вже турок. І не просто турок, а такий що веде свій родовід від самого Геракла.

Бо Ереглі названо на честь Геракла. Колись, задовго до того, як турки з’явилися в Малій Азії, це вимовлялося як Гераклея. З уточненням, що саме чорноморська. Бо Геракл таки повештався світом, мандрівний був дядечко. Тож Ереглі в Туреччині виявилося аж два. Інше – на Середземному морі. І про це, наше, Ереглі треба додавати: «Кара Деніз».

Кажуть, саме тут колись цей мандрівний герой відстав від експедиції аргонавтів. Загуляв на березі, а корабель «Арго» пішов на Грузію. Це і в наш час візового контролю й митниць іноді з моряками трапляється. А що вже про тринадцяте сторіччя до нашої ери казати? Дика пуща навкруг. Щоб якось розрадити такий дикий облом і цивілізувати місцину, Геракл і заснував тут місто. А потім повернувся пішки до Дарданел, наскоком захопив Трою і посадив на престол Пріама. Саме того, з «Іліади», батька Паріса та Гектора і ще чи не сотні царевичів, але ще молодого й бездітного.

У часи класичної Греції саме гераклейці заснували Херсонес Таврійський, сучасний Севастополь. Кажуть, колонія заборгувала метрополії данини за кілька сот років, але мабуть брешуть. У візантійські часи, після того як хрестоносці заблукали і замість Єруслима. звоювали Константинополь, саме по Гераклеї проходив кордон між Нікейським та Трапезундським царствами. Може саме тому сучасні гераклейці досі вболівають за футбольну команду «Трабзонспор» з того колишнього Трапезунду, а не за якусь зі стамбульських команд, хоча, здавалось би, Босфор за рогом..

Губа в Геракла була не з лопуцька. Виявилося, що місто він заснував у самому центрі кам’яновугільного басейну, на турецькому Донбасі, тож це місто не часто відвідують туристи з України. На домни й мартени й дома надивитися можна. Нам готелі і шведський стіл подавай.

«Таврія» підійшла на рейд Ереглі вже під вечір і кинула якір в одній милі від південного хвилелома, як і вимагала лоція. Зручна й затишна бухта Ереглі відкривалась на сході, прикрита горою від північних вітрів. Ось вміли геракли колонії засновувати.
- Ось він, закордон! – хотілося кричати Денису, і, схопивши Сергія за руку, вказувати пальцем на щойновідкриті на чужинському березі високі купи вугілля й руди на причалі, фіолетові дими із заводських димарів і металургійних печей, величні портальні крани та естакади контейнерного терміналу.
- Наче нікуди й не їхали, - скептично резюмував Сергій, роздивляючись у бінокль заводську гавань. – Самі залізяки на причалі.
- Тут найбільший у Туреччині металургійний комбінат, «Ердемір», - пояснив третій штурман Євген Олексійович і заходився викликати той Ердемір по рації, щоб замовити лоцмана на ранок.

В цей час через ворота порту між двома маяками на кінцях хвилеломів вивалилася у відкрите море ціла вервечка смішних турецьких риболовних сейнерів з високими триповерховими рубками на самому носі суден. Цими неможливими з точки зору суднобудівного глузду надбудовами вони нагадували жирафів, вифарбуваних навіщось у яскраві кольори веселки - корпуси в них були і сині, й промаранчеві та ядуче зелені, а також яскраво-червоні. Зелені капронові сітки чудернацькими осьминогами звисали по-під потужними стрілами над промисловими палубами. Сейнерки стернували просто на червоний сонячний диск, що вже пірнув у призахідне блакитне море до половини. На носах їхніх, там де в пристойних кораблів знаходяться якорі, навіщось були намальовані очі, як на давньогрецьких біремах. Таки закордон, а не наші сейнерки, які своїми одноманітними сірими бортами у Херсоні чи Очакові нагадували, швидше, першокласників у шкільній формі, ніж цей веселий строкатий зоопарк, що валив через ворота порту Ереглі на нічну риболовлю.

Череп’яні дахи над білими іграшковими будиночками, що обсіли протилежний берег гавані, також не нагадували Єнакієве чи Троєщину. Здавалося, що «Таврія» негадано потрапила на ілюстрацію книжки про Буратіно. З північного боку гавані, з військового порту, донеслися звуки горнів і команди незрозумілою басурманською мовою через гучномовець: на турецьких військових кораблях спускали прапори.

- О, а ось і заробітчани наші є, - вказав старпом на якесь велике сіре судно, що начебто йшло на вихід з гавані, а потім, начебто щось забуло на причалі, розверталося і йшло назад, і так раз за разом, от забудько.
- Це землесос одеський з техфлоту. Фарватер туркам поглиблює. Так, «Балтійське море», - старпом розгледів у бінокль назву.
- Покликати? – спитав у капітана Бориса Павловича.
- Та навіщо, люди працюють. Всю ніч фарватер чиститимуть. Вже завтра вранці.
Але «Балтійське море» нарешті посунуло на вихід в море Чорне остаточно: відсосаний в попередні проходи ґрунт на глибину вивезти і вивалити за борт. І позвало їх першим.
- СТК, що стало на якір біля південного молу Ереглі...
- «Таврія», порт приписки Херсон...
- Вітаю у башибузуків, землячки, відійдемо на робочий канал? Як там вдома клімат і взагалі.
- Давно у наймах?
- Два місяці вже. Додому йтимете, передачку візьмете на Одесу?

В Ереглі, що вже ледь розрізнявся у сутінках, запалювали ліхтарі, а над водою з різних частин міста нісся переспів муедзинів з мінаретів мечетей. Сумний щемкий спів, якого у нас точно не почуєш. Ось він, закордон. Дениско не знав, як би його пошвидше заснути, щоб прокинувся – і вже в порту.

***
Першим іноземцем, що зустрівся їм на чужинському березі Ереглі, якщо не рахувати вусатих поліціянтів у синіх вигнутих бананом кашкетах на прохідній порту, був малолітній чистильник черевиків. Ще менший за Дениса з Сергієм хлопець. Але поважний і професійний. Зі скринькою через плече, повною усіляких баночок з гуталіном і щіток. Він пожвавився, ледь побачивши, в яких нечищених черевиках намагаються вийти до культурного міста Ереглі ці новоприбулі морячки, і заволав їм щось просто через дорогу, якою їхали до порту прикольні турецькі самоскиди, які теж геть несхожі на жоден КРАЗ.

По-перше тому, що два з шести їхніх колес не діставали до дороги й крутилися в повітрі під кузовом. А по-друге, тому що на бампері в кожної цієї «шайтан-арби» були намальовані оті вже знайомі по бортах рибальських сейнерів очі й написано якийсь оберіг. Навіщо таким зрячим автомобілям ще й вусаті смагляві шофери – невідомо. Втім відомо – щоб натиснути на гальма, коли малий шибеник зі скринькою через плече кидається просто під колеса самоскиду, щоб перебігти дорогу.

- Теміз чізмелер! Бір бін! – гукав абориген прибульцям і вказував на їхні забруднені під час прогулянки по рудному причалу черевики в рудих патьоках.
- Чого це турченя до нас причепилося? В школу, на уроки давай! – відбивався кухар Сашко, але якось невпевнено. А може в них не можна містом ходити в нечищених черевиках? Одразу секир-башка і калапуча?
- Кач пара? Тисяча лір? – та я за такі гроші сам кому хочеш черевики начищу! – не здавався кухар Сашко. – Торгуватися будемо.

Жвава торгівля закінчилася тим, що черевики усіх трьох прибульців, накремлені, заблищали як нова копійка. Тобто – як турецька ліра.

- Їх хлібом не годуй, дай поторгуватися, - пояснював кухар Сашко, поки малолітній гуталіновий бізнесмен обробляв двома щітками його штиблета. – Ось і розумію, що переплатили ми десь втричі, але що вже поробиш, як його інакше здихаєшся?
- А ви й турецьку знаєте? – поважно спитав Денис, поки вже його черевики кремилися маленькою щіточкою, а потім натиралися великими.
- Базарний мінімум, - пояснив кухар Сашко. – Кожен моряк, сходячи на берег, повинен знати, як сказати так – вар, ні – йок, як привітатися місцевою мовою, – мергаба, та це я не тобі малий, ти три собі, три; як рахувати до десяти – бір, ікі, уч, дьорт, беш, алти, йеді, секіз, докуз, он; і як подякувати – тешекюр ідерім, так, це вже тобі малий, дякую, тримай свої бір бін, пішли далі хлопці.

Але через якихось сто кроків вздовж набережної їх перестрів уже малолітній продавець кукурудзи з яткою на колесиках, яку він пхав просто на гостей міста, горлаючи: «Нефіс місір!» Довелося купити ще й кукурудзи, Сергій ще здивувався, що лише перші дні літа, а в турків вже кукурудзу продають. В Дениса одразу й слинки побігли, коли ще той серпень, а тут вже кукурудза!
- Так в них на південному березі, – в Мерісіні та Адані,- по два врожаї за рік знімають, - пояснив Сашко. – Я завжди овочі на пароплав взимку саме в Туреччині намагаюся купувати, якщо є вибір. – В них вже і кавуни зараз є, а то.

Малолітній торговець кукурудзою почув знайоме слово і одразу потягнув їх за собою в напрямку невеличкого базарчику, який він називав «пазар».
- Кавун! – ствердно кивав він головою і махав рукою, вказуючи, щоб прибульці йшли за ним. Але привів їх зовсім не до кавунів, а до ятки з динями.
- Кавун? – спитав Сашко в поважного вусатого базарника.
- Кавун, кавун! – зрадів вусатий дядько, але все так же пропонував їм дині. Навіть дав попробувати.

Поруч на прилавку лежали груші з табличкою «айва», виноград з написом ізюм, вірніше «узюм», помідори підписані «доматес», листя салату з підписом «салата», баклажани, або, як в нас на півдні кажуть, «сині», під написом «патліджан», кабачки, надписані як «кабак», і, кавуни справжні, рябі, підписані «карпуз».

- Слухай, Сергію. Якась вона не дуже іноземна, ця турецька мова, - поділився своїми спостереженнями Денис.
- Пачка вар, башка вар, - наче на підтвердження, сказав у цей час вусатий торговець кухареві Сашкові у відповідь на якесь його зауваження.
- Що там у нього з башкою? – тут-таки питав Сергійко в кухаря Сашка.

- Наша башка по-їхньому – баш, - засміявся Сашко. – Башка – це «інший». Це я просив ще одного пакета і замінити одного кабачка. А ви тут не гиготіть, пробіжіть рядами, знайдіть мені буряків для борщу. Одна нога тут, інша – там.

Може, турецька мова виявилася і не дуже іноземною, принаймні на базарі, тобто «пазарі», і принаймні для мешканців півдня України, які й самі іноді гарбузи називають кабаком, але пахощі турецького базару це з лишком компенсували: торгові ряди пахтіли прянощами і спеціями, розкладеними на столах у відкритих мішечках: перець чорний і білий, аніс, ваніль, гвоздика, імбир, калган, кардамон, кориця, мускатний горіх і кора мускатного дерева, розмарин, цедра, шафран, - накривали весь базар хвилями таких пряних запахів, що аж в носах лоскотало. Та що там лоскотало – носи судомило.

Оті пріснопам’ятні хрестоносці напали на Царгород-Константинополь тому, що саме сюди вже тоді стікалися усі арабські каравани зі спеціями з Індій та Східних Островів, бо, наприклад, мускатний горіх росте лише на чотирьох островах у світі, в Тихому океані, і тоді проходив через десяток рук перекупщиків, перш ніж діставався до візантійців. Тобто був шалено дорогим зіллям. Після падіння міста Константина цю східну торгівлю Візантії перебрала на себе Венеція, яка й підбурила хрестоносців шукати військового щастя не в землях сарацинів, а в захудалій імперії братів-християн.

Саме до тих чотирьох островів в океані, самих витоків цієї річки прянощів, спрямував був свої каравели Фернан Магелан – португальский капітан на іспанській службі, дарма що для цього йому довелося обійти довкола світу. І все через оцей перець та мускатний горіх.
Географічка Марія Іванівна могла б пишатися обома своїми учнями, які заходилися оце зі знанням справи обговорювати проблему прянощів, вештаючись турецьким базарчиком. От що значить – ходили на позакласні зайняття! А тепер ще й – на практику,  щоб власнооч переконатися, що нічого з часів базилевсів з прянощами не змінилося. Мабуть, старі торгові шляхи травою не заростають, навіть коли на місце візантійців приходять турки-сельджуки, а потім і османи. Переможці успадковують від переможених не лише «турецькі» лазні й колишні собори, перетворені на мечеті, але й кухню, повну гострих страв та наїдків. Хіба що от ціни, в порівнянні з 15 століттям впали, копійки якісь той перець тепер коштує... Кач пара? Ну смішно ж. Варто оце довкола світу їхати?
- Португальці обвалили ринок, - поважно пояснював Сергій.
- Та які португальці? Голландці! – не погоджувався Денис.

А буряків, між тим, вони так і не знаходили, хоча обійшли вже всі ряди, покуштували кураги, урюку й ще з півдесятка сортів сушених абрикосів, назв яких вони вже не знали, стільки ж сортів родзинок, і п’ятнадцять сортів оливок, які продавалися відрами,  і навіть пооблизувалися на шаурму, яку правильно було називати шаварма: її шкварили на іншому кутку базарного майдану (хе-хе, теж по-нашому).

- Ну що, асистенти, є буряк? – перестрів їх кухар Сашко.
- Та щось не знайшли...
- Так отож, і не знайдете! – задоволено захихотів Сашко. Виявляється, це була всього лише стара флотська гра в напильники для якорів.
- Що не їдять буряка? – стенув плечима Дениско. – Дарма.
- Аби ж то! – ще з більшим задоволенням захихотів Сашко. – Їдять, аж за вухами лящить, але не сам буряк, тобто корінець, а...
- Так ось же, листя бурякове, - здогадався нарешті Сергій.
- Так, вони листя в салат кришать, - підтвердив Сашко. – Ну дикуни, та й годі!
- А я думаю, ми з турками одне одного ідеально доповнюємо, - не погодився Денис.
- Їм вершки, а нам корінці!
- А ще краще доповнюємо америкосів. Їм голова Буша, а нам – ніжки! – підхопив Сергій
- Пішли, я вже домовився з цим кукурудзяним піонером, що він усю городину відвезе на своєму возику прямо до нашого трапу. Це його дід динями й кавунами торгує.
- А казали що турецької не знаєте, - зауважив Сергій.
- Щоб порозумітися з базарним торговцем, потрібно знати не мову, а ціни, - відповів кухар Сашко. – Знаєте, як дід турецькою буде? Деде. А пароплав? Сандал! Ви що, не здогадались би?

Коли вони повернулися на набережну, саме проїздила колона отих самоскидів, яку вони зустріли в порту, але вантажівки йшли вже груженими чавунними чушками, саме тими, які привезла «Таврія», і – на всіх шести колесах.
- Он воно що! – показав Дениско Сергієві. – Третє колесо притискається до дороги, тільки коли машина завантажена. Так шини менше зношуються. Кулібіни, та й годі!
І хтось з поважних вусатих турецьких водіїв також упізнав їх, натиснув на клаксон і помахав рукою у відкрите вікно.

- Ефенді! Ефенді! – почули вони ззаду, коли колона пройшла і вони намірялися переходити вулицю. «Кукурудзяний піонер», але вже без свого возика, біг до них і щось там кричав, щоб вони не йшли далі.
- Щось малий забув, - зрозумів кухар Сашко. – Зачекаємо.
Але виявилося, що забув не малий, а сам Сашко. Бо «піонер» їх наздогнав і віддав Сашкові... його гаманця, забутого на прилавку в діда. Гроші були на місці.
- От Блін Клінтон! – не міг заспокоїтися Сашко усю дорогу до центра міста. – Скільки раз, в скількох портах світу, в мене цупили гаманці, на те і ярмарок, і треба ж було зайти до Ереглі, щоб мені вперше посіяний гаманець повернули! Ні, це треба замочити, мені це в голові не вкладається! Але це ще не був культурний шок для Дениска, хоча так, уявити такого вдома він не міг би.
- Мужчина, який гаманець? Валандаються тут усякі, а тоді гумаки пропадають! – максимум на що міг би розраховувати кухар Сашко на нашому базарі, навіть якби сам згадав про гаманець і повернувся до ятки.

Тож в центрі, в парку, проміж пальмами, вони швиденько сфоткалися фотоапаратом-мильницею під пам’ятником якомусь простоволосому дядечкові у костюмі-трійці, який простер руку в бік порту. Дядечко стояв на тлі скаменілих прапорів і місцевих робітника й колгоспниці.

- Ну кажу ж, - наче й нікуди не їхали! – сказав на це Сергійко, натякаючи на той пам’ятник над греблею, від якого розпочалося це плавання «Таврії»..
- Е ні! – не погодився кухар Сашко. – Засновник турецької держави Ататюрк – куди вдячніша модель для скульпторів. Його й у фраку та циліндрі можна ваяти, і навіть – на коні у військовій формі, з шаблею. А що ви хочете – бойовий генерал Першої світової. Ось можна було б нашого вождя на коня всадовити замість Щорса, чи на тачанку в Каховці підсадити замість кулеметника, ще невідомо, як історія склалась би! А то все в кепці та в пальтечку в кожному райцентрі. Народу набридло.

По парку гуляли молоді місцеві матусі – усі в шовкових хусточках, в якихось чи то плащиках чи то халатах до п’ят, з довгими рукавами, застебнутими на манжетах, так що відкритими залишались лише овал обличчя й кисті рук – і галасливі турецькі дітлахи, одежа яких не відрізнялася від європейської: тіж светрики «Бойз» у хлопчиків і рожеві платтячка з білими кружевами в дівчаток. Ну це, звісно, якщо вважати Європою нашу Чорнобаївку.

Дітлахи, теж цілком по-нашому, вимагали від матусь морозива, яке продавалося тут-таки з ятки, і вже не дивувало, що  торгував морозивом теж якийсь підліток.
- Я колись питав у лоцмана, чому так, - сказав кухар Сашко. – Каже, що в них обов’язкова шестикласна освіта, далі батьки мають платити за навчання в школі. Тож якщо вмієш торгувати, вчитися далі вже не потрібно – йди працювати на базар чи у крамницю батьків.
- Клас! – одночано вигукнули Сергійко з Дениском. Чого оце мучитися одинадцять класів.
- А це ви з механіками поговоріть, клас чи не клас, - запропонував Сашко. – Коли нам в Текрідагу треба було виточити якийсь фланець на токарному станку, виявилося, що турецькі токарі на вміють читати креслень. Все ж пов’язане. Німецький канцлер Бісмарк колись навіть казав, що війни виграють вчителі, а не солдати.

Дениско тут-таки уявив їхню географічку Марію Іванівну у кайзерівському шпичастому шоломі, як вона з моноклем в оці і указкою в руках, веде їхній вже восьмий бе на штурм Бердянського педагогічного університету, і посміхнувся. Він не знав, чому саме Бердянського, а не, скажімо Стенфордського. Мабуть тому, що мама чомусь щоліта возила його на море саме до Бердянська, а не до Каліфорнії.

- Останній раз питаю, морозиво будете? – спитав Сашко. –  Добре, тоді підемо відсвяткуємо щасливе повернення мого гаманця, і на пароплав.

Але по дорозі до ресторанчика на набережній, з видом на чепурні турецькі ялики на пляжі, білі, з синіми смугами й двигунцями-дирчиками, з уже знайомими очима на бортах, вони зазирнули ще до шкіряної крамниці. Кухар Сашко хотів прицінитися до шкірянок, чи не дешевше, ніж у Стамбулі, часом. Крамниця була незачиненою і геть порожньою. Шкіряні куртки, піджаки та плащі вісіли вздовж стін на тремпелях, в кутку лежали на підлозі шкіряні ж подушки довкола низького столика, на якому стояли якісь чудернацькі рюмашечки на срібних блюдечках, з яких, як пояснив Сашко, в турків заведено пити чай. Кожного покупця турецький торговець зазвичай напуває чаєм. Бізнес – потім. Але в покинутій напризволяще крамниці ні пригостити чаєм, ні сказати ціни було нікому. От же живуть. Попробував би оце у нас так покинути робоче місце.

Проте, Денис з Сергієм встигли всістися довкола столика, склавши ноги по-турецьки, і навіть трохи полупцювати один одного тими подушками, перш, ніж Сашко вигнав їх на вулицю. Вони просто перейшли до сусідньої крамниці, в якій продавець таки за тим столиком знайшовся. Ось це Сашкові в Туреччині подобалося. Усі подібні крамниці традиційно розташовуються в одному кварталі. Тут – магазини електровиробів, усі поріч. А в тому кварталі – усі автомайстерні. Якщо вже дістався до потрібного кварталу, знайдеш, що треба обов’язково. Ще й прибіжать, якщо сусіда нема на місці, обслужать і його клієнта, чесно віддавши сусіді зароблені гроші. Ось і пояснюй таким про дику капіталістичну конкуренцію.

- Чай буде? – перш за все спитав Сашко, ледь зайшовши до сусіднього магазину. – Мергаба.

Втім виявилося, що хазяїн крамниці, зовсім молодий патлатий хлопець, пристойно розмовляє англійською. В Дениса аж голос задрижжав, коли він зрозумів за чаєпиттям і неспішними розмовами Сашка з гостинним хазяїном, що не тільки він розуміє геть усю розмову (А звідкіля ви? О, Україна! Я був у Миколаєві минулого року! Дуже красиве місто! Дуже гарні дівчата!), але й сам може щось сказати, і його ось цей геть не вчитель англійської Дмитро Васильович, а зовсім навпаки – справжній іноземний башибузук – розуміє! Так значить, усе не марно? Усі ці дванадцять часів англійської мови й пасивні форми англійських дієслів? Сергійко, який в своїй Керчі не знався з суворим Дмитром Васильовичем, не розумів цієї розмови і відверто нудьгував. А Дениско ж пишався, що йому навіть вдалося згадати, коли Сашко забув, як англійською будуть оті чавунні чушки, які вони привезли до Ереглі. А про Майкла Джексона Сашко взагалі не знав, що казати. Майкл коннеткітнг піплз, що тут говорити?

Після цієї розмови Сашко приміряв кілька курток, спитав у хлопців, як йому, переконався, що в Стамбулі все дешевше, подякував за чай, і вони нарешті пішли до того ресторанчика біля човників-яликів..

- Ось що цікаво, - розповідав Сашко, коли вони проходили повз рибну лавку, біля якої прямо на вулиці, на кризі, було навалено усілякої свіжої, щойно з моря, риби.
- Браконьєрів у Туреччині нема. Кожен, хто має човна, може виходити в море, ставити сітку, й здавати рибу одразу ось у такий магазин. І так щоранку, вони її не морозять, їдять тільки свіжу. І ніяких дозволів не треба. Лише берегова охорона може в морі заміряти розмір комірок у путанці, щоб малька не ловили. Скажи це якомусь нашому генічеському хлопцю, який робить те ж саме, але роками живе, про всяк випадок розведений з дружиною, готовий до суду й конфіскації майна, якщо в морі попадеться рибінспекції, - розплачеться. Чи довго матюкатиметься.

В ресторанчику Сашко востаннє запропонував їм морозива, вони востаннє відмовилися, замовили натомість мідій. А кока-кола і турецькою була кока-кола. Сашко ж натомість замовив собі горілки, яка турецькою називалась «воТка». Ну, з ким поведешся, від того і наберешся. Будьмо. Або, як кажуть турки, шарафе. Сашко так поспішав відсвяткувати щасливе повернення свого гаманця, що навіть не дочекався закуски

В цьому припортовому генделі, вочевидь, саме ось такі рибалки і збиралися. Поважні турецькі діди у піджаках, застебнутих під самий комір бавовняних сорочках і папахах та кащкетах, дудлили отой чай з рюмочок, грали в нарди, й поважно про щось розмовляли, розглядаючи хмари над морем. Неголений офіціант з тацею снував між столами, встеленими подекуди пропаленими цигарками, але акуратно заштопаними, картатими скатертинами, міняв попільнички, й питав, чи не принести ще чаю.

Ось тут Сергій змовницьки підморгнув Денискові, мовляв, диви, що в мене є, і показв йому того годинника. «Сейко». Майже новий, лише трохи пошкрябаний на склі.
- Де взяв?
- Знайшов! Країна – казкова. Годинники просто під ногами валяються.
- Везе ж тобі, - позаздрив Дениско.
- Він щось то йде, то не йде. Батарейку слід поміняти. А так ще й нічого – модні котли, - вихвалявся Сергійко.

За сусіднім столиком розмовляли англійською. Старий поважний кучерявий смаглявий вусань, з наче нагуталіненими отим чистильником чобіт чорнющими вусами, але вже з сідуватою простоволосою шевелюрою, втовкмачував щось двом блондинам з прямим довгим волоссям, теж вусатим, але якось не так, з іншого фасону вусами: здорованю, який міг би за бажання повністю накрити своєю долонею оту дрібненьку скляночку з чаєм, як бик вівцю, та дрібненькому його супутникові, - втім, обоє були в однакових картатих панамках, щоб ніхто не сумнівався, що вони разом.

- Хлопці, так справи не робляться, - пояснював вусань. – У вас був хороший бізнес, рятувальні жилети...
- Польські жилети... – сказав здоровань.
- Старий, ти знаєш де Польща – далеко, - підхопив дрібненький.
- Хороші жилети, я ж не заперечую. Зручні, з маячками. Рибалок в нас багато, кожному жилет треба. Але що ж ви зробили? Раніше ви продавали їх тільки мені, і всі знали, що вони в мене є, я тримав ціну. Я платив вам за кожен...
- Сорок доларів... – сказав здоровань.
- Але ж ви захотіли більше. Ви пішли в рибальський магазин до Марата, ви пішли до Меліка. Я вже не можу тримати ціну, бо в них дешевше. По скільки тепер вам доводиться продавати жилети? Двадцять доларів? Хіба це бізнес? Хіба можна утримувати ринок? Все через жадібність.
Здоровань вилаявся. І одразу ні в кого не залишилось сумнівів, звідки він. Навіть кухар Сашко почув і озирнувся.
- Опа-опа, землячки! – озвався він.
- «Камелія», Новоросійськ, - замість «добридень» представився дрібненький панамець.
- «Таврія», Херсон, - відрекомендувався кухар Сашко.
- Зсунемо столи? – спитав здоровань.
Це було найневдаліше рішення кухаря Сашка за цей день. Бо сідати пити воТку з росіянами, і сподіватися встати з-за столу хоч приблизно тверезим – то невиправданий оптимізм.

***
- Ну ось що батько тепер скаже, - нервувався Сергійко.

Був уже вечір. Вони йшли вздовж набережної, під ліхтарями, що відбивалися у воді, а на дорозі творилося щось неймовірне. Дорогою сунули одна за одною й сигналили автівки, у вікна яких висовувалися пасажири з прапорами. За ними неслися вантажівки, в кузовах яких теж стояли турки й щось горлали. Чулися звуки вибухів, втім всього лише феєрверків. Якби не це, хлопці подумали б, що потрапили на якусь революцію. Втім все пояснювалося простіше: саме сьогодні чорноморський «Трабзонспор» виграв у футбол в столичного «Бешікташа», й мешканці Ереглі світкували цю подію, хто як міг. Хлопцям ледве вдавалося висмикувати «втомленого» кухаря з-під колес пікапів та мікроавтобусів.

– Вдруге пішли на берег з моряком, і вдруге той моряк повертається на судно на бровах! – не вгавав Сергійко.
– Дались йому ті новоросійці!

Втім, виявилося, що переймався Сергійко зовсім не через те, через що мав би. Бо біля прохідної порту на них вже чекали. Поліціянти, що вийшли зі своєї скляної буди, якийсь літній сердитий дядечко і... отой молодий патлатий торговець шкірянками, який напував їх чаєм у крамниці. Патлатий торговець вказав на них і щось сказав поліціянтам. І всіх трьох «кухарчуків» одразу загребли до відділка. Отакої! Гарно погуляли за кордоном, Сергію! Нормально, Денисе!

Поліціянти одразу заходилися складати протокол, патлатий молодик став перекладати англійською, а насуплений дядечко – зло зиркати на прибульців і щось ствердно бурчати. І все це ускладнювалося тим, що кухар Сашко тимчасово втратив дар англійської мови, і з нашого боку перекладати доводилося Денисові.

- Сергію, вони про годинник щось питають. Колотимемося? Де ти його взяв?
- Та де-де? В першій крамниці на підлозі валявся. Я думав, хтось посіяв.
- Ну і як я оце перекладатиму? – думав Дениско, в нього аж долоні запотіли від хвилювання, бо справа пахла керосином, тобто міжнародними ускладненнями.

Сергій зітхнув і виклав на стіл свого так «щасливо знайденого» годинника, тобто не свого, а як виявилося, ось цього сердитого дядечка. Поліціянт теж зітхнув і поклав годинника поверх свого протоколу. Йому теж не хотілося міжнародних ускладнень.

І тут Дениско побачив через скляну стінку відділку їхніх рятівників. Старпом Андрій Анатолійович та боцман Каримов теж поверталися з міста. Дениско став махати їм руками. Рідненькі, куди ж ви, не проходьте повз! На щастя, боцман помітив його фіглі-миглі.

- О, знайшлася пропажа, - сказав старпом, ледь глянувши на кухаря Сашка. – А то ми вже хвилювалися. Овочі приїхали, повара нема. Ну, хлопці, хоч не відпускай більше нікого з вами на берег. Що він вже накоїв?
- Це не він, це я, - ледь не проскиглив Сергійко. – Годинник... – Сергій вже був червоний, як рак. А в Дениса чомусь теж почервоніли вуха. І більш, того, він бачив, як наливаються червоним і вуха старпома Анатолйовича, поки він вникав у суть справи.

Лише боцман Каримов не знітився. Не дарма він служив на Каспійській флотилії і знав азербайджанську, яка, що не кажи, дуже подібна до турецької. Слово за слово, щось спитав, щось відповів, щось ввернув, і насуплений обкрадений дядечко і навіть поліціянт вперше посміхнулися. Боцман Каримов посилався на стародавнє українське звичаєве право «Що з воза впало, те пропало». Інцидент владнали за чверть години. Біля виходу з відділку... їх вже чекала Меггі, яка знову невідь як відчула, що справа нечиста, й радісно загавкала, коли з дверей з’явився звільнений Сергій. Втім, він щось не поділяв її щенячих радощів. Йшов похнюплений і мовчазний, поки старпом та боцман по-під руки вели кухаря Сашка до причалу. І вже перед самим трапом попросив:

- Андрію Анатолійовичу, можна батькові нічого не казати? Соромно.
- А як мені соромно, коли уявиш, що ось є стотисячне турецьке місто, а вкрасти в ньому нікому, окрім наших зальотних морячків. Просто тобі культурний шок, - зітхнув Анатолійович. – Ну добре, самі розібралися, капітанові не казатиму. Але ж дивися, не підводь мене, щоб більше – ні за яких розкладів!
- Ніколи! – одночасно пообіцяли Сергій та Денис. Хоча Дениса начебто ніхто й не питав.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Ех, і в мене вуха почервоніли...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 30-01-2013

Для дорослого читача...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 25-01-2013

"Культурний шок"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 24-01-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 23-01-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0956997871399 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …