Брати-вивірчата винувато похнюпили хвости, як розповідали про свої пригоди приятелям. Але тут не втрималися, глянули нишком на слухачів: невже ті ні стілечки не заздрять отакій хоробрості?!
Шурхик Квіт лише головою хитнув: краще б ви вдома спати вклалися! Звісно, пані Вивірка вирішила б, що її синочки застудилися, бо доброю волею вилежуються серед дня. Ще й змусила б ковтати гіркі ліки. Але все одно, це було б краще.
Мишуня, що завжди чинить, як належить, таки зауважила, що не можна змушувати дорослих хвилюватися.
Шурхочка Сонечко зітхнула так співчутливо, немов то Вивірченки – маленькі-маленькі, а дурницю вкоїли велику.
Хіба Рюмс надто уважно обтрушував пухнастий хвіст, аби ніхто не зрозумів: йому трохи образливо, що він не такий відчайдух.
Ну, якщо зовсім щиро, то й самим білченятам стало трохи моторошно у старій темній хатці. А спробуйте-но заснути, коли страшно!
Хоч і пробувати не варто: дрімки, що сни під подушки малечі й дорослим примощують, ніколи не з’являються там, де може бути небезпечно.
Вони, дрімки, не боязкі, ні. Просто дуже обережні.
- Знаєш, мені спати не хочеться. Ні трішечки. Давай краще підемо мамі допоможемо. Від цього, панна Сова казала, діти теж швидше дорослішають. Молодший Вивірченко був переконаний, що, почувши це, брат почне підсміюватися, що, мовляв, наполохався?
Тоді можна буде трошки почубитися. А коли б’єшся – то й часу не маєш боятися. А потім вони помиряться та й підуть собі гратися в іншому, приємнішому, місці.
- Ага. Та й тут, як спати вкластися, то можна дуже забруднитися. Он, скільки пороху навколо, - не став сперечатися старший.
Певно, аби пані Вивірка, як почула таке, тільки б лапами сплеснула: якщо вже її нечепурики вирішили не бруднитися - то справа серйозна!
А може, навпаки, схвально б усміхнулася: мами люблять, коли їх малі ходять чистенькими.
Але усміхатися не було кому: мама білченят була далеко.
А от сміятися мастак поруч Вивірченків таки знайшовся:
- Ха-ха-ха-ха! – почулося ніби з усіх боків відразу. І це був дуже неприємний сміх.
Старшому братчику навіть видалося, що то сміється сама стара занедбана хатка. Сміється не тому, що їй весело, а щоб полякати зайд.
Але на те він і був старшим, щоб знати: хатка, навіть найстаріша і найзанедбаніша, сміятися не може. Не вміють будинки сміятися, та й по всьому.
Тож він міцно-міцно взяв молодшого братика за лапку. Той, звісно, злякався, але добре, хоч не скімлив.
Старший спитав голосно:
- Хто тут?
Тобто, він хотів спитати голосно і впевнено, а вийшло майже голосно, бо раптом трохи захрип.
- А чого це я повинен відповідати? Не я ж вам заважаю! – у кутку невдоволено колихнулося щось, схоже чи то на обтріпаний шматок темряви, чи то на стару запилену парасолю.
Голос, на відміну від сміху, не видався аж надто страшним. Але старший Вивірченко, про всяк випадок, вирішив бути дуже чемним:
- Ми не хотіли нікому заважати. І вам теж…
- Он як? То заважати ви не хочете, і спати не хочете, і бруднитися не хочете… А чи хочете ви хоч щось?
Звісно, з ними не розмовляла стара парасоля.
Та й у старому будинку рюмсиків хіба може бути парасоля? Рюмс, он, навіть новісінькі парасольки з лопухів завжди губить, тож ніколи їх не має. А його будиночок ще зовсім не старий…
Так от, у бік Вивірченків підсліпувато мружився Кажан.
Певно, їх мама нагадала б, що треба казати «пан Кажан».
Але одного разу, коли брати довго стояли у кутку, вони зовсім випадково почули дорослу розмову.
Можливо, тому, що у самому дуплі непросто відшукати куток: воно ж, дупло, округле. Тому пані Вивірка пристосувалася ставити неслухів у закуток між канапою і старою комодою із ледь тьмяним дзеркалом, перед яким розчісувала хвіст ще її бабуся, як була малою.
А там білченята не так впадали в око. То за чаюванням із панною Синицею про них просто забули.
Тоді їх мама отак прямо і сказала, що у їхньому, Найкращому у світі парку з’явився «отой Кажан» і краще буде, якщо він швидше забереться звідси!
Поки він десь сидить собі тихенько, але неприємності принесе обов’язково, як і скрізь, де з’являється. От-от почне усякі штуки виробляти, а вже як розсердиться… Так ще й лікарка, пані Сова, як дізнається про такого «гостя», буде дуже-дуже невдоволена…
Саме на цих словах про покараних бешкетників згадали і швиденько виставили на двір - гратися. Вони зраділи, що їх пробачили. Але до чого тут панна Сова, так і не збагнули.
Але ж зрозуміло, отой Кажан – дуже небезпечний. Тож треба відповідати, поки він ще більше не розсердився. Але як же відповісти правильно?
Поки старший брат вагався, молодший пояснив чесно:
- Вирости хочемо! – ще й зітхнув тяжко.
- Он як? – дивно, але чужинець став трохи не таким сердитим, як спочатку. – Знайшли на що хотіння витрачати! І так подорослішаєте, ну звісно, такими великими, як я, не станете…
«Ще й не такими станемо!»
Знаєте, як важко було не сказати це вголос? Бо, якщо чесно, то й зараз Кажан був не таким уже й великим на зріст, яким хотів видаватися.
Але молодший Вивірченко мовив зовсім інше:
- Ага, отоді, через багато часу, дорослим бути зовсім не цікаво… От якби лягти спати – а встати дорослим!
- Довгенько спати доведеться, ще й втомитеся подушку давити, - стиха хмикнув пан Кажан.
Усім відомо: кажани вдень повинні спати, але він уже не виглядав сердитим. Ніби вивірчата, що хочуть швиденько вирости, то – неабияка дивовижа, через яку не шкода й не виспатися.
- Та ні, не треба нам аж так довго спати! – старший брат смикнув братчика за лапку: час іти! – Краще вже зарядку робити, аби швидше дорослішати… Нам час, пане, вибачте!
- Ти ще скажи, що треба частіше їсти корисну зупу, як панна Сова каже! – чомусь молодший Вивірченко злякався менше, тож не так поспішав втекти.
Кажан раптом стрепенувся:
- Панна Сова? То вона тут, у вашому парку, лікаркою працює?
- Ага, - мабуть, краще було змовчати, бо раптом отой співрозмовник ще більше розсердиться?
Але ж дорослим треба завжди казати правду, хіба ні?
Ще й Кажан ні крихти не розсердився. Він аж ніби зрадів:
- То значить, розумниця Сова опинилася у крихітному парку і цілими днями лікує синці у малих хвостатих шибайголов і повчає, що їм краще їсти? Не знайшла собі кращого місця?! Чудова новина!
- Мама каже, не можна радіти так, коли у когось щось не вийшло! Це –неправильна радість! - не втрималося молодше білченя.
Звісно, це було нерозсудливо. Краще б вони мовчки втекли подалі. Але старший брат аж зрадів: йому набридло боятися:
- А ще, ви все-все неправильно кажете: наш Парк – найкращий у світі, от! А панна Сова – найкраща лікарка, вона усе може вилікувати, не лише там синці якісь! Це всі знають!
- Ходімо додому! – це вже молодшому.
Той слухняно кивнув головою. Але Кажан знову розсміявся.
Оте: «ха-ха-ха!» - зараз не видавалося таким страшним. Та й скінчилося зовсім скоро.
І Кажан раптом сказав зовсім серйозно:
- Може, ваша правда: і парк гарний, і панна Сова теж… І добре, що вона лікує таких гарних малих захисників. То підіть до неї і попрохайте особливі пігулки: від тих ліків можна подорослішати швидко-швидко.
- Такі ліки хіба є?!
- Звісно, є. Навіть я можу такі приготувати! Та що там, «можу»! Я нещодавно приготував отакі-от пігулки, хай і не був кращим учнем у лікарській школі, як та ж Сова…
Білченята глянули на співрозмовника по-іншому: усі дорослі в Найкращому у світі парку ставилися до лікарів із повагою. Якщо оцей пан Кажан вчився на лікаря разом із панною Совою, то, певно, їх мама лаяла якогось іншого Кажана, а не його.
- А знаєте що, малі? Певно, у вашої панни Сови надто багато справ: вона ж лікує усіх мешканців парку, а виготовити чарівні пігулки – то ж скільки часу треба! Може, у неї і справді немає отаких-от зростальних ліків?
- Давайте її порадуємо разом: я дам вам кілька таких пігулок. Варто ж глянути на вас, аби збагнути: ви гарні білченята й обов’язково передасте їй гостинець. От зрадіє ваша панна лікарка!
- А ви самі? Чому ви не передасте їй гостинця?
Старший Вивірченко затамував подих і стиха копнув недовірливого молодшого брата. Йому дуже хотілося передати панні Сові той подарунок. А раптом вона зрадіє аж так, що поділиться з ним і братом двома крихітними пігулочками? І вони обидва прочнуть зростати швидко-швидко?!
- Бо ми посварилися, - спокійно, хоч і трохи сумно пояснив пан Кажан. – Давно, ще коли вчилися разом на лікарів. А помиритися з того часу так і не можемо. От ви легко миритеся з товаришами?
- Ну, як коли… - вуха в старшого брата Вивірченка запалахкотіли від неправди, але цього через хутро ніхто не помітив.
- От-от, а ми так і не помирилися… - здавалося, Кажан щиро засмутився. Потім струснувся, знову став схожим на стару парасольку. І тицьнув білченятам невеличкий згорток із диво-пігулками.
- Ідіть уже звідси! Мені давно слід спати, а то я й посеред ночі позіхатиму. А вам ще вдома нагорить, то й настрій зіпсується. А із зіпсутим настроєм передавати комусь подарунки не варто: тоді вони нікого не порадують. Ідіть собі!
Білченята навшпиньки подалися до дверей: а раптом, якщо шуміти, у них відберуть подарунок для панни Сови?
Від порогу пошепки побажали гарних снів. Але почули у відповідь лише тихе похропування: пан Кажан чи то вже заснув, чи то не хотів більше із ними розмовляти.
