Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 35041, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.149.214.28')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Полювання на людяність

© Лука, 20-01-2013
-Нічого, все якось вирішиться. Закревський як завжди домовиться. Цьому бобру можна вірити. Не раз вже витягував. І цього разу якось минеться, – розмірковував Сергій, блукаючи у затінку соснового лісу.
«Пішло воно все, треба пройтись». Він пам’ятав, що Степан Іванович суворо заборонив йому виходити з будинку. Але ж скільки можна сидіти у цих чотирьох стінах. Ще б трошки і він був ладен прирізати Сєню, цього тупого охоронця, що не міг і слова видавати. А з П’єром, кухарем Закревського, говорити взагалі було не можливо:  він знав, чи вдавав, що знає, усього декілька слів російською. «Французький недомірок».
Розмірковуючи над своїм становищем Сергій  вийшов на галявину. Ліс знаходився на височині, перед очима тепер вже колишнього депутата відкрився неймовірний краєвид: річка перетинала засіяне пшеницею поле блакитною шовковою стрічкою. Було досить жарко. І Сергію в якусь мить до нестями захотілось шубовснутись у цей прохолодний рай. Він забув про свої похмурі думки та чимдуж помчав до річки.
Як на людину, що багато годин просиджувала у кріслі за дубовим столом, виготовленим за ЙОГО ескізами з ЙОГО деревини, він був у гарній фізичній формі. В знаки давались години тренування у спортзалі, сауни та усіляки СПА-дурниці, які в принципі видавались йому досить недолугими, але популярними серед колег. А ще мисливство…але ні зараз тільки вода, вже близько…
Берег був досить крутим, але не розмірковуючи ні хвилини, Сергій стрибнув у воду. «Мабуть, це досить ефектно виглядало», - подував він. Але вмить забувся, насолоджуючись дотиком води до свого сильного, міцного, розпашілого від пробігу тіла.
Наплававшись досхочу, він розкинувся на траві, неподалік від води. Здавалось, кожна клітинка його тіла живиться цією цілющою силою землі, цим легким вітерцем, що ледь порушує гарячі пласти повітря, жарким сонцем, прохолодою, що долинає від води.
Набравши в легені повітря, він зробив над собою зусилля і встав. Потрібно було повертатись.
Раптом він побачив червоні ягідки, що як краплини крові були розбризкані по землі. Одна за одною він їв соковиті суниці, потім назбирав цілу жменю і разом поклав їх усі до рота. Декілька хвилин йому просто не хотілось ковтати зібраний скарб. У роті залишився запашний післясмак дитинства. Дитинство! В якусь мить, той факт, що у нього було дитинство видався йому якимось нереальним. Він пам’ятав усі свої хлопчачі розваги, батька, що добряче шмагав його військовим ременем. Та хіба той хлопець і Сергій – це одне і те саме? Ні, у це справді було важко повірити.  
Суниці завели Сергія у самий ліс. Раптом, випроставшись, він побачив повалені дерева, розкидане скрізь гілля, що виявилось нікому не потрібним, навіть не вартим того, щоб його прибрали. То в одному, то в іншому місці виднілись просіки, цілі галявини вирубаних дерев. Велика вантажівка, повна відбірного дубчака проїхала повз нього.
«Ліс – це ніким не пораховане багатство, бери скільки хочеш», – згадав він слова одного з своїх лісничих, не задовго до того як викинув його за барки зі своїх угідь. «Хай ще подякує, що живий лишився», - Сергій з огидою згадав того злодія.
«Що роблять, що роблять. Земля, куди не подивись, навіть не орана, лісу вже – три граба і одна береза – і це я сволота, і це мене переслідують ті бездарі-журналюги. Їм аби сенсацію, їм не потрібно розбиратись у чім справа. Та це ж такі, як той покидьок і нищать все навкруги, нищать своєю бездіяльністю, своїм нікчемним існуванням».
«А що, щоб з ним було – вже  завтра захлинувся  би своєю блювотою в якомусь темному закутку. Так ні, роздули, суки», - продовжував міркувати Сергій.
Раптом він згадав обличчя того чолов’яги. В той вечір нещасний ледь тримався на ногах. Як його занесло в угіддя Сергія?  Скільки разів він казав, попереджав, що не хоче бачити на своїй території цих клятих злодюжок. Все одно раз в півроку якась погань мала зустрітись йому на шляху.
Була п’ятниця, традиційно він привозив сюди компанію з важливих на даний момент для нього можновладців, вони гарно відпочивали в невеликому ресторанчику на околиці і відправлялись на полювання. Сауна, дівчата – це вже був навіть не відпочинок, а обов’язкова програма мінімум. Але цього разу цей п’яний мужик наштовхнув його колег на цікаву забавку. Йому дали 5 хвилин фори. Бідолашний п’яничка навіть не розумів, що з ним відбувається.
- Біжи, сука, - бризкали вони слиною. - В тебе є 5 хвилин, погань, біжи!!!
Десь глибоко всередині, навіть попри алкогольне сп’яніння, той нещасний розумів, що ця забавка коштуватиме йому життя, тому стояв як вкопаний. Роздратування драло на шматки їх хижі пащі. Щоб змусити його бігти, стали стріляти по ногам.
Інстинкт самозбереження нарешті прокинувся, чоловік кульгаючи почав відходити від розпашілої від люті компанії чоловіків з рушницями.
- Біжи, сука!
Декілька пострілів пришвидшили його ходу. Але кров вже юшила з простреленого плеча.
Гра не якось не пішла. Здобич ледь ворушилась, вони штовхали його ногами, рушницями прикладались до різних частин тіла. Але він вже не міг нікуди бігти. Страшна лють і відсутність можливості її реалізувати перевертали їх залиті кров’ю очі. Сергію стало страшно, що за невдалу розвагу вони накинуться на нього.
- Забери тіло, щоб не було зайвих запитань, - розгнівано сказав йому Гліб Федорович. Втамовувати тваринну пристрасть вони відправились в сауну, де на них вже чекали дівчата, готові впустити в себе тварину, щоб не випускати з рук дорого хутра та інших брязкалець.
А далі…в селі відкрили труну. І той селюк роздув проблему. Йому не встигли вчасно закрити рот, бо єдина родичка того п’яниці, мати, і та готова була за копійки все забути. Тож не син, а справжня кара в її житті. Але селюку потрібна була сенсація. Він каже справедливість, але хто зараз повірить в такі слова.
А може так з ним, Сергієм, хотіли покінчити, а селюк лише маріонетка…Чого він раніше про це не подумав. «Нічого, я їх всіх потягну за собою, якщо щось трапиться».



«Треба щось робити», - прогнав огидні спогади Сергій.
Він ще раз оглянув ліс, цей ніким навіть не прикритий грабіж… «Ні, на його землі такого ніколи не буде. Все має своє місце в його угіддях. Скільки довелось змінити цих злодіїв і хапуг, перш ніж вдалось навести порядок. Здається, у цих покидьків генетично закладено красти. Ледь відучив цих мерзотників шастати по його лісу, по його землі.
Кажуть, незаконно землі отримав. Так хоч порядок є, а от подивись, що роблять, коли немає господаря, який би тримав усіх за одне місце і не давав навіть пискнути».
«Ні, треба щось робити. Треба якось заткнути їм всім горло. Нехай Закревський їде, домовляється. Скільки ще тут можна сидіти…На волю, швидше на волю».

В вечорі повернувся Закревський, виснажений, втомлений і надзвичайно роздратований.
- Слухай, план дій такий. Ти повинен прийти до них сам. Покаятись, мовляв, той п’яниця на тебе напав, образив, роздратував і ти у стані афекту…по іншому ніяк. Ніхто не хоче іти разом з тобою на дно. Тобі допоможуть, але зараз треба здатись мєнтам.
…………………………

Камера була затісна, люди навколо – ниці смердюки… але це не надовго, це не надовго, це не може бути надовго…. Треба заснути, щоб не бачити цих огидних облич і поглядів.
…………………………

Вони були рабами усе своє життя. Рабами були їх батьки, діди та прадіди. Їх народжені та ненароджені діти також мали один, раз і назавжди визначений шлях поневоленої скотини,  призначенням якої було слугування своєму господарю, примноження його багатства та розкоші.
– Ви вільні! –  зі свистом, як сотні нагайок лунали слова наглядача . – Біжіть! Хто встигне добігти до пагорба Свободи, матиме бажане і зможе викупити свою родину! Біжіть!
Але жоден з трьох десятків чоловіків, вщент заморених непосильною для людського тіла працею, навіть не поворухнувся. Їх отупілі від щоденних тортур та принижень погляди дивились у землю. Землю, яка дала їм життя, але яка, здавалось, назавжди відсахнулась від своїх дітей. Як могла вона, матір, що дала життя усьому сущому на землі, залишатись такою невблаганною, не чуттєвою, німою до їх страждань.
Попри спадковість свого становища, двадцятирічний Акель завжди гостро відчував усю його несправедливість, якусь неймовірно жорстоку вселенську змову проти нього, проти таких же рабів, як і він. Йому щоразу здавалось, що земля не зможе стерпіти стільки їхніх страждань і от-от розверзне свої всемогутні глибини і припинить це свавілля. Але і сьогодні, в останні мученицькі хвилини його, як виявилось, нікчемного, нічого невартого життя, земля залишалась дивовижно спокійною. Небо було невинно прозоре та чисте. Світило сонце.
Надії не залишилось, більше жодна емоція, жодна думка не мала притулку у цих  спустошених оболонках, котрі мали властивість бути людьми. Нечутна робота розпеченого сонцем мозку припинилась. Залишились лише інстинкти загнаної у пастку тварини.
Нещадний свист розтинає повітря. Одразу декілька чоловіків схиляються у смертельному поклоні перед своїми катами.  Розрубане навпіл тіло Акеля вивільняє, здається, помилково забуту в цьому молодому, сильному тілі душу. Забуту тут даремно, невиправдано забуту. Хтось з тих, що залишились жити, до крові стискає, ще за мить до того безсилі кулаки, захлинаючись німою люттю. Тваринний страх охоплює решту. Але ніхто не намагається щось змінити – століття рабства у спадок передали цим людям, здається, одвічну  смиренність.  
- Ворушіться, покидьки! Ви що оглухли! – здригається від криків наглядача закривавлена, розпечена сонцем земля. Ще декілька ударів нагайкою, і полонені рушають з місця. І ось вони вже не просто полонені, а здобич. Усі вони мчать до свободи, не вірячи в її існування. Але кожен метр у визначеному, бажаному напрямку породжує надію. І ось їх очі сповнюються блиском, реальність  втечі затьмарює мозок. Так! Це можливо. Потрібно лише бігти. Швидше. Ще швидше. І ця надія найстрашніша.
Троє заможних, добре озброєних чоловіків, давши полоненим декілька хвилин вбивчої, принизливої, але такої людської надії, рушають за ними навздогін. Їх сповнює радість полювання, відчуття своєї всесильності, сп’яніння від своєї могутності. Вони володарі світу! З особливою насолодою мисливці на людей добивають своїх жертв, вмиваючись ще живою кров’ю.  Переслідування беззахисних рабів за мить перетворюється в зловісне дійство, в якому втрачаються людські подоби, хиже полювання, кожен крок якого наближує неминучу загибель і тих, і інших. Щодо рабів, то мова йде про фізичне знищення. Але знищення людського образу в людині набагато страшніше.
«Що це?» Холодний піт заливає чоло. Кадри з кінострічки, жахливий сон, ще жахливіша правда сьогодення?


«Нарешті побачення. Це, мабуть, Закревський. Скільки можна. Коли, коли вони планують мене витягнути».

Його він не очікував побачити. «Нарешті, гроші вкладені в його освіту принесуть хоч якусь користь», - подумав Сергій.
Він його ненавидів. Не відкрито, ні. Таку людину ніхто б не наважувався ненавидіти відкрито. Навіть власний син…
З кожним роком ця ненависть зростала в ньому зі швидкістю бройлерної курки, яку годують хімією, поки її печінка остаточно не розкладається, а потім  вже соковито засмажену, набагато веселішу та привабливішу, за колишню живу подобу, пропонують нам з блакитних екранів. Чи не надто гарний колір для такої патології людської свідомості?
Він завжди ненавидів дивовижний ефект висвітлення, який відбувався з обличчям його батька у світлі фотоспалахів та камер у цьому блакитному ящику. Для мільйонів глядачів прийом висвітлення спрацьовував безвідмовно, але у такі хвилини Лука, як ніколи чітко розрізняв жахливу гримасу цинізму та тваринної люті, що наче хижий звір жерла з середини рештки чогось рідного, ба навіть світлого в очах батька. «Хто він? Чому я - це невід’ємне його продовження?»

В усьому винні гроші? Він пам’ятав, як вони носили гроші мішками. Це не перебільшення. Але батько ніколи не лінувався їх рахувати, якась тваринна жадібність змушували його очі при цьому шалено виблискувати. Але ні, сьогодні гроші вже не могли вирішити усіх проблем. Справжнім козирем могла стати лише влада, зв’язки та впливовість. Якійсь там Петро з кількома мільйонами у клітчастій торбі не міг собі дозволити того, що дозволяли хазяї цієї країни, можливо навіть менш заможні. Та кого ми намагаємось обдурити – тих, що бідують, серед цих людей важко знайти.

Все, здавалось,було в сильних, хижих батькових руках.  Починаючи від лікарні, де народився Лука, і закінчуючи прокуратурою, де він зараз працював, також завдяки батькові – скрізь були свої. Люди, які так чи інакше, були залежні, вдячні, поставлені на коліна. Таких завжди вистачало.  

Варто було лише посіпати за потрібну ниточку і все чи не миттєво вирішувалось. Головне, потрібно було знати, як, і що найважливіше, за що потрібно смикнути.

Але зараз батько виглядав досить беззахисно. Вперше Лука дивився на нього згори вниз.
- Тебе Закревський прислав? Коли ти мене витягнеш? Не хвилюйся, ти ж знаєш, гроші під заставу не проблема…- він хотів ще щось сказати, але його зупинив погляд сина.
- Я нічого не можу зробити, - холодно сказав Лука. Він опустив голову, щоб батько не побачив його шалені очі. Це відчуття влади над його багаторічним катом п’янило. Воно полонило його, йому хотілось сміятись від насолоди. – Ми безсилі щось зробити, мені шкода, - додав Лука.
Сергій помітив погляд сина і жахнувся. «Що сталось з цим маленьким щуром, що завжди ховався за маминою спідницею?»
На відповідь у нього було майже 12 років, а можливо і все життя.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.029852151870728 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати