1.
Лихо: білченята не будуть більше гратися і… рости
- Ми більше не будемо бавитися з вами, - понуро зітхнув старший Вивірченко.
- І не тільки з вами, взагалі гратися не будемо, - підхопив його молодший братчик. – І не їстимемо, навіть якщо на обід будуть одні пряники, от! І спати вкладатися більше не будемо. І за вухами мити. Бо навіщо?
Їх друзі промовчали. Та й що тут скажеш?
Тут не говорити, а щось робити треба. Швидко-швидко, от просто зараз. Бо що ж буде із їхнім, Найкращий у світі, парком, якщо все летить шкереберть?!
Он, уже й шибайголови-вивірчата повісили носи гірше за спражнісіньких рюмсиків.
А Рюмсу що тоді залишається робити, як його перерюмсають?! Швиденько перетворитися на бешкетника чи хоч почати вести себе ніби якийсь шурхик?
Але поки що він не встиг надто змінитися, бо стиха буркнув:
- Краще ви б вчора взагалі дома сиділи – клопоту менше було б!
Й одразу отримав легенького стусана від Квіта: шурхики не люблять теревенів про те, що й так зрозуміло.
Хоч учора зранку білченята були напрочуд чемними.
Навіть їхня сувора матуся - пані Вивірка - ледь не похвалила своїх синочків. За весь ранок вони лише раз почубилися. Та й то зовсім не через те, що посварилися.
Просто менший брат взявся довести, що став дорослим і дужим. Тож може підняти старшого. А тому зовсім не хотілося, аби його підіймали, а ще менше - аби його потім впускали додолу. Навіть незумисне.
Тож і довелося Вивірченкові скубнути молодшого, аби той відчепився.
А миска з жолудями сама, власною волею, перевернулася. Ніхто у її бік і не глянув! Знає ж, капосниця, що не її пані Вивірка лаятиме.
Але їх мама вже встигла приготувати тісто, аби спекти пиріг для слухняних синів. Не пропадати ж дурно праці?!
Тож вона не стала їх карати. Лише звеліла їм поки йти гратися деінде, подалі від хатинки-дупла у кривій ялині.
- Коли вже ви вже закінчите пустувати?! – лунало услід непосидькам. - Он, як витяглися, на дорослих уже здаля схожі, а все одні забавки в голові. Та нічого: скоро ви справді подорослішаєте – тож і кинете капості…
Щось схоже вивірчата чули і вчора, і позавчора, і…
А от раптом сьогодні аж завмерли на самісінькому кінчику ялинкової гілки.
Як тільки не впали?
Глянули уважно один на одного: раптом і справді вони встигли майже зовсім вирости?
Де там! Такі самісінькі, як і вчора…
Тож ще довгенько доведеться слухатися дорослих або чути їхнє буркотіння.
От як самі брати Вивірченки виростуть – ніколи нікого не повчатимуть! Вони помандрують далеко-далеко й побачать багато цікавинок. А потім обов’язково повернуться до рідного парку.
Ох і уважно тоді всі знайомі будуть слухати їх розповіді! Аж роти пороззявляють від зачудування…
- Ви ще тут? Невже гратися не поспішаєте?! – в голосі матусі вчувалося щире здивування. – Тоді допоможіть-но, принесіть трохи води із джерельця, бо не хочу пиріг без нагляду залишати. Та не набирайте відерце надто повне! Замалі ви тяжкі відра носити.
Дорослі – вони такі: то ти для них замалий, то – надто великий. І ніколи – саме такий, як слід.
Відро води вивірчата притягли швидко. Тобто, піввідра. Набрали вони повне, але трохи розплюскали, бо надто незручно нести було.
І твердо вирішили, що треба от просто зараз щось втнути, аби швидше вирости. Щоб ними ніхто більше не командував.
- Я знаю, що робити! Знаю!
Старший брат недовірливо кліпнув: як це, братчик вигадав якусь капость раніше, ніж він?! Але відразу ж згадав, що мова зараз не про пустощі, а про справді важливу справу.
- Треба більше спати, от!
- От дурний! Сам спи! – от і слухай молодших. Хіба вони щось путнє вигадають?!
- І буду спати! Спатиму-спатиму – і ростиму уві сні. Мама каже, що уві сні всі малі ростуть. І я виросту так, що на найвищі гілки зможу доскочити! Стану найбільшим серед вивірок у нашому парку! А ти, ти ще маленьким тоді будеш!
Мама-Вивірка справді казала, що уночі діти ростуть найшвидше. І всі інші мами у їхньому Найкращому в світі парку завжди погоджувалися із нею.
А їм же краще знати: колись і самі матусі були зовсім малими, а потім уночі спали, дорослих слухали – от і виросли. Тепер інших спати і бути слухняними змушують.
То ж що залишалося робити старшому Вивірченку?
Дозволити братчику перерости себе?! Не такої він вдачі.
Але й спати, навіть уночі, коли темно і майже нічого цікавого не трапляється, він терпіти не міг. Що вже казати про ясний теплий день!
Аж раптом його осяяло: треба відшукати місцину, де й удень темно. І почати гратися, що вже – ніч.
Звісно, у ніч можна було гратися і так, взявши удома ковдру і залізши під неї. Але ж це не так цікаво.
Справа в тому, що у їхньому парку можна знайти майже все. Була там і стара занедбана хатинка. Кажуть, там мешкали рюмсики - якісь далекі родичі Великого Рюмса. А потім вони образилися на всіх сусідів і кудись подалися.
І було це так давно, що їх знайомий рюмсик щиро переконаний: нема у нього ніяких родичів. А що колись були – то все скрекотуха-Сорока вигадала.
Та чи так важливо, хто у тій хатці мешкав? Головне, зараз вона –порожнісінька.
Дітлахам, правда, суворо заборонили гратися у тій хатинці чи пустувати поблизу: раптом-бо вона розвалиться? А то ж – небезпечно.
Брати Вивірченки пам’ятали про це, однак переконали себе, що вони ж збираються не пустувати чи гратися, а спати.
Їм і на думку не спало, що не лише вони вирішили, ніби у старій пустці можна перепочити...
