Нині розумію – мене шокував іще не знаний мені архетип європейки... Не смійтесь, на тоді Польща була для нас Терра ікогніта – коли мені в одинадцятому класі разом з батьком вдалось там чудом побувати, в школі до мене розпочалось справжнє паломництво, навіть директор закрив мене в своєму кабінеті і добру годину випитував про тамтешнє життя...
Це зараз я заглиблююсь у рефлексії, тоді ж, як Божий день тямив одне - Малгося аж надто не пасує Лєшеку! Висновок хоч і особистий, зате безапеляційний, в цьому віці рідко буває інакше. То ж почав нахабно «клеїти» дівицю. Лєшек від того, як мені здалося, був у захопленні – самому розговорити дівчину, було йому несила. Тепер же дівчатко в нашому товаристві принаймні ґречно сміялось, та все ж повсякчас поглядало на Лєшка, якби то я своїми жартиками й компліментами мав веселити іще його. Коли ж я запанібратські поклав їй руку на плече, Лєшек видав уже знайомий мені рик, після якого, добре знав, летів його залізний кулак. Квапливо відступив пару кроків. Нараз відчув себе жалюгідним псом, якого відігнали від столу. Не знаю було у серці більше люті, чи здивування. Те прекрасне і незмінне, як карта зоряного неба тло, де Лєшек змітав мов непотріб усіх моїх воріженьків, нараз зсунулось, а разом з ним і я був відсунений на маргінес. Звісно ж – скипів, та мої амбіції і домагання були враз загашені мов свічка вихором погляду безтямно лютих очей. Не було навіть часу на здивування. Найгірше, що свідками цієї сцени були й мої товаришочки. Посміхались краєчками уст. Зрештою й так усім було зрозуміло - я отримав облизня.
Ми були зовсім юні, то ж іще не тямили, любов – це почуття, яке Бог дав для всіх, відоме дуже небагатьом із людей. Для калакуня Лєшка, Бог відкрив його у всій повноті. Шал, запаморочення, життя в іншому вимірі – усе це він звідав сповна. Це можна було відчитати на його суворому, простуватому, та надзвичай простодушному обличчі! Готовий був за своє почуття переступити навіть через нашу дружбу. Альтернативи він не знав! На якусь мить навіть позаздрив отій його пришелепкуватості чи тупості.
Зрештою, мусів відступитись. Мене почала з’їдати завидки. Певно найгірше з усіх почуттів. Більш кепське ніж заздрість, яка орієнтується на чужі матеріальні блага та властивості, котрих немає у нас. Ми заздримо тим, у кого більше ніж у нас є того, чого у нас немає. Завидки більш безцільні. Завидлива людина не хоче володіти, вона прагне, аби хтось інший не володів! Анітрохи не був оригінальним, як кожний завидник праг забрати у супротивника те, що йому належало, чи бодай якимось чином знецінити його скарб. Правда, зробити будь-що не встиг – Лєшек а разом з ним і Малгося цілий тиждень не з’являлись на подвір’ї.
Нині, коли проминуло добрих тридцять років, ті образи вже трохи розплились в моїй уяві, та й ми, люди, схильні радше виправдовувати свої вчинки, тому нині я без вагань називаю Малгосю «своєю любов’ю». Можливо тому, що любов така всеохопна, всеосяжна, що видається нам усе годна «покрити». Звісно, Малгося мені подобалась, як ніхто до того, та що таке любов замішана на завидках, звісно ж іще не знав.
Того сонячного, вересневого дня не повірив своїм очам - назустріч йшла Малгося й мило мені посміхалась. Звичайно ж у мовчазному супроводі Лєшка. Були зовсім близько. Я не встиг ні зібратися з думками, ні щось вирішити, навіть розгубитися. Нічого не встиг заскочений запитанням.
- Підеш з нами? Ми йдемо на озеро. Хіба я дурень, щоб відмовитись від такої пропозиції? Хтиве бабине літо пряде безліч думок у моїй гарячій голівоньці. Намагався лиш не зустрітись поглядом з колючими Лєшкіними очицями. І саме в ту мить з балкону залунало призивне.
- Лєшек! Лєшек! Буркнувши: «Я зараз», - почвалав до будинку.
- «Зараз» може розтягнутись й на годину, - мовив пожираючи дівчину очима, - твій опікун добре знає куди ми ходимо купатися. Наздожене. Погодилась одразу. Чомусь дівчата завжди вірили у всі мої побрехеньки, навіть не дуже переконливі. Таке вже мав щастя.
Малгося зовсім по-жіночому, як це видів у фільмах, кокетливо скосила на мене очі й ми, можливо швидше аніж це було потрібно, взявшись за руки кинулись у бік озера.
«Францівка», глибоченький ставок, що утворився іще за Польщі, внаслідок того, що невеличку фабрику по видобуванню гіпсу залила вода підземних джерел і підприємство вимушено зупинилось. Було це так зване «дике» озеро, та оскільки знаходилось у мальовничій закутині Львова, його облюбували як хлопчаки, так і ті, кому з відомих причин конче треба було остудитись... Хоча маленька «Францівка» серед усіх навколишніх водойм кожного року видавала найбільшу кількість потопельників (вода була холодна, та й дно не впорядковане), практично кожен нирець був клієнтом у небіжчики, та кого це могло зупинити у місті, де вода, як повідали, «була на лікарство»? Уже ніхто не купався, але сонце по-літньому припікало, і ми вирішили востаннє по засмагати. Тоді я вперше схилився над дівчиною, щоб помастити її плечі, стегна і груди кремом.
Здивувався на мить, що вона не така вже й худорлява, як видавалось під убранням. Зауважив її м’якість, тендітність, приголомшливу округлість, розгледів шкіру золотаву від літньої засмаги. Завмер, вражений спадистою лінією її плечей і... щиро позаздрив Лєшеку, який ті плечі може бачити, а то й пестити без кінця. З певністю Малгося якимось шостим відчуттям відчула бурю, що вирувала в юначому серці, бо спокійнісінько обняла мене рукою. Я так здивувався й сторопів, що мало не скрикнув. Звісно ми залицялись до дівчат, навіть у трусики намагались залізти, але все це носило форму якогось бешкетництва. Вона ж поводилась зовсім серйозно, «по-дорослому», і тоді її тремтливі уста поцілували мене, але вже й мої руки обійняли її, і все в мені здригнулось від безгучного крику – нині важко уяснити – був це переможний крик звитяжця у затяжній борні, чи несамовитої радості хлоп’яти, що пізнав дівочих чар. Я потрапив у справжній вир життя, що підхопив мене і засмоктав у свою глибочінь. Життя, про яке лиш снив в неясних мріях. Сміявся й плакав водночас – наяву? В душі – як таке пригадати? Обнімав, цілував свою Малгосю безоглядно, відчайдушно, до повного оніміння вуст всім своїм збуреним єством, як тільки хіба й можна в шістнадцять років...
Малгося першою зауважила Лєшка. Не йшов – сунув страшний, мов кара. Як тільки догледів нас? Я ж бо вибрав місцину, де хлопці ніколи не купались... Ми підвелись із землі. Вже у тому жесті відчув щось принизливе для себе. Лєшек зупинився за пару кроків до нас. Ніздрі йому якось затріпотіли, достоту, як у леопарда, котрий підстеріг здобич. Його очі глибоко втопилися в мене, мов зуби бульдога, і я добре втямив – уже мене не випустять. Інстинктивно сягнув у кишеню штанів, як тільки стиснув в руці важкий, власноруч відлитий свинцевий кастет, відчув приплив сил: адже люба зброя завжди надає впевненість у собі фізично слабкій людині. Боявся одного – коли поцілю в щелепу, може й встояти - Лєшек здатний витримати навіть біль зламаної щелепи. Тоді що? У скроню! Як інакше звалити такого носорога? Ступив крок назустріч, знав - бити треба першим. Точно й не роздумуючи. В одну мить став лютим і нещадним звіром.
- Rany Boski!* – за того одного невинного цілунку годен пожерти мене мов той дикий вовк! – раптом скочила поміж нас Малгося. Заступивши мені Лєшкову скроню й мене приховавши від нього. Стягнула на себе усю увагу, але й усю вину теж переклала на свої плеченята.
Обличчя у дівчини було настільки блідим, що налякано широко розплющені очі і напіввідкриті рожеві вуста нагадували мазки акварелі на гіпсовій масці, які здатне вималювати лише страждання. Добре вивчив характер Лєшка, знав, коли він не підкорився інстинкту, який завше диктував: «бити!», тоді при його туподумстві надзвичайно важко буде прийняти якесь інше рішення.
- Поцілуй врешті Малгосю, поглянь, дивиться на тебе як в образ, - як міг лагідно вичавив із себе. Він не зрушив з місця, та дівчина потягнулась до нього і він її врешті чмокнув її у щічку.
Цей поцілунок, як опісля визнала Малгося, був першим й напевно останнім. Підкрався вересень. Шкільний рік, як то звикло буває, починався поволейки, якби нехотячи – ані вчителі, ані учні не готові по-серйозному впрягтись в того воза, Малгосині батьки згортали свою відпустку. Хоча мої очі й пасли постійно Лєшкін балкон, коли від’їхала Малгося з батьками так і не помітив. Лєшек теж перестав з’являтись на нашому подвір’ї – затаїв на мене образу, бо чого ж іще?
«Шляк би трафив того клятого Лєшка!» Саме тоді, коли він найбільш потрібний, в школу приходять нові хлопці й – саме час підтвердити мій авторитет - його немає. Тільки згодом довідався, що впіймали хлопця на якийсь серйозній крадіжці й тим разом йому не вдалось відкрутитись – потрапив у колонію. Невеселим видався той рік й для інших членів нашого угрупування. Міліція вирішила остаточно покінчити з молодіжними бандами. Хлопці за дрібні по суті справи отримували по 5-8 років колонії. Тоді іще й тямки не мав, що з багатьма із них у цьому житті більше не зустрінемось – за грати легко потрапити, от вийти судилось не всім. Хоча, те, що наше життя не безневинна гра, зрозумів одразу. Як і те, що вступаємо із ним у зовсім інші стосунки...
- Шляк би тебе трафив, клятий Лєшек! І добрий ковток дешевого червоного вина – це в дивний спосіб заспокоювало. Непевність у собі відступала. Вино то велика справа! Свідомість свого «Я» зросла вже, напевне, вдесятеро. З надмірною бравадою, на правах аборигена чи «діда» починаю щось втикати своїм новим товаришочкам, що заселили новозбудовану кам’яницю, й не помітив, як хтось із них зацідив мені в довбешку, що я аж перекинувся в повітрі. Лежав, затискаючи зуби. А в голові крутилась лише одна-однісінька фраза: «Клятий Лєшек!»...
------------------------------------------------------------
*Рани Христові! – (пол.) волання, що засвідчує чи не найсильніший відчай.
