Зі спогадів Степана Чебеняка родом з Улюча
Частина перша , до часу операції «Вісла»
Степан Чебеняк народився 5 червня 1932 року в селі Улючі, що над Сяном. Його батьками були – Михайло і Анна Полянські. Як пише пан Степан, тато – українець, греко-католик. Мама родом з мішаної родини, де її тато – Ян Полянський був поляком, римо-католиком, а її мама і бабуся Степана була греко-католичкою. У своїх спогадах пан Чебеняк вертає також в дальше минуле його родини і пише, що його дідо – Петро Чебеняк походить з села Кінське, що за Сяном. Тому-то його сім’я мала прізвисько в Улючі «кінщанин», бо її рід був в селі Кінське. Тут треба сказати, що в Улючі майже кожна родина мала прізвисько і селяни, коли говорили один про одного то говорили не за прізвищем, а за прізвиськом. Той же його дідо одружився з його бабусею Пелагією, яка тоді була вдовою. Але в ті часи важливою справою при одруженні був посаг, а вона, тобто бабуся, була власницею, по своїх батьках, водяного млина, що на ріці Борівниця.
Далі в спогадах вертає до того, як його зором, тобто зором семилітньої дитини, виглядав початок Другої Світової Війни. І він згадує, що тоді була гарна, вереснева, сонячна погода і польське військо поспіхом втікало перед німцями в напрямі Перемишля, на схід. А незабаром, після втечі поляків, з’явилося на велосипедах, автомашинах, навіть на конях німецьке фашистське військо. В лісах, на шляху поміж Улючем і Борівницею, поляки влаштували засідку на німців і знищили одну вантажну машину та один мотоцикл. Як пише пан Степан, він, як мала дитина, ходив там, коли все притихло та розбирав ці машини, а з них виготовляв дитячі іграшки. Між іншим, з червоної гумки, що була в колесах машин, він робив рогатки.
Коли німці минули село і пішли далі на схід, в селі настав очікуваний через наше, тобто українське, населення надійний спокій. Того спокою не довго було. Бо вже десь опісля 17 вересня 1939року до Улюча прийшли москалі. Так в наших сторонах люди говорили на совітське військо. Ті, зараз з перших днів, скликали в селі збори і покликали сільську владу, де ведучу роль відгрівали : поляк – Михайло Бахорський, жид Госкель (імені не пам’ятає) і українець – Михайло Міх. Вони втрьох творили так звану – Сільраду...
Панський двір зайняла Радянська Армія і у ньому була розміщена військова пригранична застава. Тут треба згадати, що у той час на ріці Сян був створений кордон поміж Радянським союзом і фашистськими німцями. Коли в село прийшли москалі, так зараз почали творити колгосп. Люди привикли до свого майна, почали протестувати проти таким задумам. Тут пан Степан пише: – Пригадую собі, що хтось пустив у село козу, а на її шиї була повішена табличка з написом «Я бідна коза, не хочу до колхоза».
Тут пригадалася мені розповідь мого тата Миколи Шляхтича про час, коли до села прийшли у 1939 році москалі, тобто радянські війська. На Сяну був кордон між Німеччиною і Радянським союзом. Був якийсь договір про кордонну зону поміж згаданими німцями і москалями, якого мали дотримувати обидві сторони. Аж тут котрогось дня зранку почалась велика стрілянина над руслом Сяну. Тривала досить довго, але ніхто не потерпів. Декілька днів пізніше тато почули, як між собою говорили молоді хлопці. Вони говорили, що знають про договір між загарбниками, але знають, що довір’я одна до одної сторони не мають. Так ці хлопці десь ніччю увійшли на високе дерево, де було гніздо, а в ньому – ворони. Вони злапали ці ворони до мішка. Ранком прив’язали до їхніх ніг якісь папірці, чи кусочки газет і випустили. За Сяном також був великий ліс і ті ворони вибрали напрям на той же ліс за Сяном. І то власне тоді почалася ця стрілянина між німцями і радянськими солдатами, які побачили, що птахи переносять якісь вісті. Як говорив татові один зі старшин радянських, що стріляли до птахів-шпигунів над Сяном, бо ті переносили якісь вісті для німців. Те саме робили і німці.
Далі пан Степан пише: мій батько перед війною відремонтував старий водяний млин, який був власністю родини від кількох поколінь. При ньому збудував тартак, в якому була машина, що виготовляла ґонти. В млині була машина для дроблення крупи з проса і ячменю. Наша сім’я була в небезпеці. Мій батько був свідомим, начитаним і добре знав, що вони, тобто совіти, робили і роблять з більш багатими людьми в Україні. Військо, яке розміщувалося в селі, складалося в більшості із мешканців Середньоазійських республік, лишень офіцери були слов’янами. Так батько запросив до своєї хати одного з лейтенантів і запитав: – Що робити, щоб мене не вивезли в Сибір? Той же офіцер, який був родом десь з-під Києва сказав до батька: – Ти перший запишися у колгосп. Батько так і зробив, та ще й віддав тартак і млин до колгоспу. Від того дня вже колгоспники почали обслуговувати млин і тартак.
В селі люди з плачем віддавали у колгосп не тільки машини і знаряддя, але і коней, худобу чи свиней. Як центр колгоспу було обрано господарку, господарські будинки і плебанію пароха нашої церкви отця Солтикевича. Сам парох, отець Солтикевич, перед приходом совітів переїхав на німецьку сторону, а коли вдруге прийшов німецький фронт до Улюча, він повернувся з ним. Помер в Улючі і похоронений біля церкви під покровом Вознесіння Христового, що на горі Дубник в Улючі.
Так то, з приходом радянської влади до села, люди в хатах майже нічого свого вже не мали. Це було, мабуть, у половині 1940 року, прийшов до нашого дому посланець із Сільради з повідомленням до батька, що тато має прийти до Доброї Шляхетської, села біля Улюча, яке також по тому боці Сяну, до пограничної застави. Батько сказав тому посланцю, щоб той сказав тим, які його послали, що він не прийде, бо він лежить хворий. Посланець пішов. Тоді моя мама обв’язала голову батька рушником і наказала лягти у ліжко. Десь через годину заходять у нашу хату головні члени Сільради, вже вище згадані, Бахорський і Госкель. Коли побачили батька у ліжку, тільки запитали його, що йому. Тато сказав їм, що має трясцю і дуже слабо себе почуває. Так вони постогнали над батьком і відійшли.
Мій батько пролежав у ліжку до 22 червня 1941 року. Пригадую собі, коли над улюцьким небом заревіли німецькі літаки. Був це гарний сонячний день, а із-за Сяну іде з підкоченими рукавами німецька піхота. Батько тоді став з ліжка і пішов у село, на Кут – так звався центр села, де була крамниця кооперативу. Там він зустрів знайомих односельчан і з ними добре напився так, що додому повернув увечері ледве живий, бо під час «псевдо хвороби» він алкоголю навіть не понюхав. Опісля якогось часу тато дізнався від приязних людей, що весь час, коли він лежав у ліжку, наша хата була під оглядом , чи тато не буде пробувати тікати за Сян, до німців.
І так настала німецька окупація. Верхівка Сільради розбіглася хто куди.
Бахорський утік до Львова і там десь у своєї родини пережив війну. Опісля війни разом з іншими поляками переїхав у Вроцлав, де дожив свого віку.
Госкель був спійманий у своїй рідній хаті німцями і перевезений до Березува, де його розстріляли.
Міх не скривався. Вважав, що він тепер серед своїх. Однак польська гранатова поліція з Дідні, яка тепер служила німцям, забрала його і всіх інших, які були членами радянської влади. Між іншими забрали також Василя Дзюбу. Всі вони були вивезені у концтабір в Освенцімі (Аушвіц). В недалекій віддалі часу їхнім сім’ям були передані лишень їхні прахи, а це значило, що там загинули. Так то після одного лиха прийшло інше.
Німці забрали всіляке майно з колгоспів. Народ залишився майже без хліба. В селі настав голод. Тоді померло багато улючан.
Десь на переломі 1941 і 42 років в село прийшла поліція з Дидні і всіх селян жидівського походження зібрала в одне місце і далі погнала їх через Борівницю до Перемишля. Тут пише пан Степан, що пам’ятає, як його мама сусідам-жидам виносила і дарувала хліб. Тепер тартак і млин був орендований німецькою владою. Ця влада заборонила молоти зерно і різати дерево. Тоді почалися лапанки молодих людей на вивіз до Німеччини на примусові роботи. І так воно було аж до 1944 року, коли то вдруге побачив я червоноармійців, які ішли «на Берлін».
Тут знов нагадаю слова мого тата. Ось ці червоноармійці, в більшості азіати, в Улючі питали ламаною російською мовою: «чи дальоко Берлін?»
Дальше пан Степан пише: – За Сяном німці гнали людей рити окопи. А тут десь біля 150 метрів від нашої хати затрималася радянська катюша і почала обстрілювати ці окопи. В час одного такого вистрілу я впав на землю. Німці втекли з окопів. В ті ж окопи увійшли солдати радянської піхоти, а совітські катюші стріляли дальше без зупинки. Тільки тепер стріляли, може і не знаючи, по своїх. Бачив я, як опісля обіду на фірманках везли поранених солдат у напрямку Перемишля.
Коли перейшов фронт, то через декілька днів, тижнів, а може й місяців був у селі спокій.
Так тепер в селі почала організовуватися влада ПНР – Польської Народної Республіки. Тоді солтисом став двоюрідний брат моєї мами Микола Полянський, якого невдовзі застрілили у його власній хаті. Другим солтисом Улюча у ті часи став українець Шляхтич. Він був рідним братом мого діда Михайла. Його, коли повертався з наради в Дидні, спіймали і повісили біля рідної хати воїни УПА. Як говорив мені мій тато, що вони мали подібно докази на те, що той був зрадником. Над тілом була картка «За зраду України».
І так знов у селі настав хаос...
Але в Улючі надалі діяла школа. Її директором був Йосип Єнкала. Пригадую собі також вчителя. Був ним Марко Петрущак. В час німецької окупації німці хотіли взяти його до СС Галичина, але він не хотів. Пам’ятаю, як одного разу, в час перерви між уроками, прийшла по нього до школи гранатова поліція з одним німцем. Марко Петрущак був тоді на балконі, побачивши їх, здогадався, що вони ідуть, мабуть, по нього. Він, не думаючи довго, скочив з балкона і ровом, що був поблизу, втік . Німець і поліцаї увійшли до школи і питають директора, де є вчитель Марко Петрущак? Той сказав їм, що не знає, бо його ще не було на уроках.
Потім, коли в селі діяла УПА, також хотіли взяти його до партизанки. Він не пішов. Скривався перед ними. Той же Марко був знайомим мого батька, пише Степан Чебеняк. Він, як і мій батько, не довіряли нікому. Мабуть, тому пережили війну. Після війни, після акції «Вісла», знайшовся на північних землях Польщі в щецинському воєводстві. Пізніше я довідався, що він був навіть старостою в якомусь повіті. Він помер у 1961 році.
На переломі років 1944 і 45 Улюч черговий раз пережив лихоліття, а влітку 1945 року з-за Сяну прийшла польська банда і спалила цілий присілок Улюча – Крайники. Люди, які не змогли втекти, були мордовані, розстрілювані, а були й випадки, що спалені живі разом з їх хатами і майном. Ці ж Крайники розташовані були найближче ріки Сян. Тут треба пригадати, що у 1940 році совіти виселили всіх жителів присілка десь аж за Львів, Ходорів... Було це зроблено тому, що тоді був там, на Сяну, кордон між німцями і Радянським союзом.
Далі Пан Чебеняк вертає думками до села Борівниця, яке сусідувало з Улючем.
Борівниця, яку колись звали Гутою, була бідним селом. Земля там погана, і мешканці села мали лишень по пару моргів біля хати. Люди в основному жили з ремесла. Борівничани були кравцями, шевцями, склярами. Ці послуги несли на околишні села і це давало їм можливість прожитку. І хоч це було польське село, то майже всі володіли і польською, і українською мовами. В селі до часу війни, а і в час війни поляки вінчалися з українками з сусідніх сіл і всі жили мирно, по-божому. Так було до часу, коли приїхав до Борівниці, десь з Волині комендант, якого звали «Сліпий». Сліпим звали його, тобто коменданта Котвіцького, мабуть, тому, що він десь там на Волині втратив око. І відтоді в Улючі і в околишніх селах настало справжнє пекло. Він зорганізував у Борівниці боївку псевдо самооборони, до якої покликав всіх від малої дитини до дідусів. Сам одружився з українкою. Власне він з нагаданими людьми організував напади на українські околишні села. Озброєних «псевдо самооборонців» садовив на фірманках і їхав з ними в українські села і грабував наших селян. Тих, які ставили опір, ті ж борівничани принижували і били, а бувало що і вбивали. Як дальше пише пан Степан, одному з села Поруби ці ж люди Котвіцького відрубали голову, бо виконували все те, що наказував їм робити Комендант. Пам’ятаю, як одного разу, коли повертали вже у Борівницю люди Коменданта, вони заїхали до нас, як до знайомих, бо вони або їх батьки привозили до нас, до млина зерно молоти. Мої батьки угостили їх , бо все ж таки небагато бракувало, щоб і в нашій хаті дійшло до трагедії. В той же час був у нас сусідський парубок Роман , що то колись пас худобу з одним з членів боївки Котвіцького. Той же Роман, насміхаючись, говорить до того, з яким в минулому пас худобу: – Та що ти нині така важлива персона, а ще не так давно був пастухом, як і я бігав за коровами! Коли Роман ішов до свого дому, тоді той з боївки, про котрого нагадав Роман, задумав піти за ним і вбити того ж Романа, але мій батько сказав йому, щоб того не робив. Той боївкар послухав мого тата. Тато ще підійшов до іншого з тої ж групи, який також в мирний час не один раз був клієнтом мого батька в млині, щоб такого не робили.
У той час на нашій території ще не було організованих сотень УПА. Все-таки діяла у нас організація самооборони. Пам’ятаю , як перед ночами виставлялися варти, завданням яких було пильнувати села і остерігати перед тим, як наближалася якась банда. Дорослі люди з самооборони говорили між собою про те, що діялося в околиці.
Вони, тобто люди з Улюча, Грушівки, Поруб, Яблониці, Жагутина, Липи і Брижави задумали вислати заклик до мешканців Борівниці, щоб ті закінчили збройні і грабункові наступи на околишні, тобто наші села. Таких закликів-остережень було вручено їм три. Зі сторони борівничан не було на них жодної реакції, бо комендант Сліпий сказав своїм не реагувати на жодні заклики. Тоді наші люди з нагаданих сіл вирішили, що зліквідують це вороже село Борівницю.
У березні 1945 року наші люди ніччю оточили село і почали підпалювати одну за одною хати. Борівницька псевдо самооборона зі зброєю стала до бою. Горіли хати. Горіли стайні і стодоли. Горіло збіжжя і худоба. Селом нісся страшний сморід. Борівничани зі зброєю увійшли у мурований костел і з нього почали стріляти у нападників, тобто наших селян. Селяни з нагадаих вище сіл розташувалися на цвинтарі, що біля костьола . Командуючий наступом запитав присутніх, чи є між ними доброволець, який погодиться піти з гранатою і кине її під міст, що біля костьола. Виконати завдання зголосився син Ваня Демчака, що разом з батьком був на тій акції. Він поповз вгору річки, а його палець весь час був на спуску карабіна. Один з поляків, що були під мостом, побачив хлопця і стрілив в нього так, що куля потрапила у саме чоло. Вбитий перед смертю не встиг пальцем рушити. Тоді ті з-під мосту прийшли до мертвого і один з них ще раз стрілив в його живіт. Коли батько юнака довідався, що його син вбитий, взяв карабін і побіг поміж борівницькі хати і почав наосліп стріляти. Побачивши те, товариші побігли за ним і відібрали у нього зброю. З того, що мені відомо, то у тій акції з цивільного населення ніхто не згинув. Згинули ті, в яких була зброя. Також з боку УПА згинуло кількох хлопців. Між іншими згинув тоді син Моравки - солтиса з Улюча. Десь біля вечора прийшла з Борівниці велика кількість людей (переважно жінки і діти). Улючани дали їм допомогу і нічліг, а з ранком всі вони пішли до Вітрилова, села, що за Сяном. Друга група зі спаленого села Борівниця пішла в напрямку Перемишля. Як мені відомо, після операції «Вісла» всі вони поселилися в багатому селі Поздяч, що біля Медики, в хатах українців, яких було насильно викинуто з рідних земель.
По кількох десятках років пан Степан заїхав до Поздяча. Там жив його тесть, який відкупив від одного з борівничан муровану хату і повернув на батьківські землі. Тоді мав він нагоду поговорити з тими людьми про гірке минуле. Люди родом з Борівниці добре знали батька пана Степана, бо в мирні часи привозили зерно молоти в його млині. Ті ж борівничани кинули в Степана запитанням: – Чи ми не могли жити мирно опісля війни так, як жили перед війною? Пан Степан сказав їм: – Так. Могли ми жити мирно і думаю, що і так ми б жили, коли б ви тоді не слухали того свого коменданта Сліпого.
