Вона прокинулася пізно – після дванадцятої. Вона – це Іруська, юна і дуже симпатична дівулька сімнадцяти років. Коли вона роздивлялася себе в дзеркало, то, як
і Оксана з « Вечорів на хуторі біля Диканьки», не могла утриматися, аби не похвалити себе:
-Ну чим я не super: очі карі, ямочки на рожевих щічках просто клас, коси пишні до пояса - от тільки маленька. Ну то й що? Мене ж було б йому легше на руках носити, ніж Ляльку, та й коли шпиляки одягаю, то майже до плеча йому дістаю.
Він – це Пашка з 11-а. Пашка справжній красень - високий, з карими очима та чорним чубом, що так таємниче спадає на високе чоло, й якого Пашка любить відкидати назад театральним жестом. За ним умлівають всі дівки в гімназії, а він втюрився в Ляльку.
Лялька – Іруськина подруга – справжня модель. Взагалі, нічого особливого: лляне волосся, яке Лялька фарбує під блондинку, наглі голубі очі, довгі ноги й постійна презирлива посмішка, якою вона щедро обдаровує всіх у гімназії - від директриси до прибиральниці. Лялька може собі це дозволити, бо її батько – депутат, а його закордонні банківські рахунки, як проговорилася вона напідпитку, закінчуються багатьма нулями. Вони в столиці лише третій рік, але вже мають заміський будинок (а чи палац!) з двома басейнами, кілька квартир у місті. Одна з квартир – Ляльчина - майже в самому центрі біля гімназії. Іруська була там кілька разів – шикарно! У Ляльки ще своя машина і персональний водій, і тому Лялька постійно запізнюється на уроки, бо вони весь час потрапляють у пробки. Лялька разів п’ять на рік буває за кордоном, і ніхто до неї не прискіпується за пропуски, а коли Іруська проспала двічі історію, то класна керівничка підняла такий скандал, що мама тиждень ковтала сердечні пігулки і оббивала пороги районної лікарні, щоб добути їй довідки.
Іруськині батьки були самі звичайні: тато – хірург, мама – економіст. І квартира у них була звичайна трикімнатна на Оболоні, і машина звичайна без персонального шофера. Тато пропадав цілодобово у лікарні; мама бігала між університетом, де читала лекції, і страховою компанією, де працювала, а Іруська була полишена сама на себе відтоді, як померла бабуся, що жила з ними.
Бабуся в Іруськи була класна: в минулому актриса-травесті, вона до п’ятдесяти п’яти років грала підлітків. Росту була метр з кепкою (це й Іруська в неї вдалася), але в тому метрі вміщався такий світ, що ніякій мапі його не вмістити. І все вони з бабусею встигали: і в школі вчитися, і на музику бігати, і балетну студію не пропускати, і в басейні плавати, і в походи ходити, і… А головне – бабуся була першим слухачем її творчості, бо Іруська була поетесою!
Вірші вона почала писати десь у класі сьомому, але до її творчості ніхто, окрім бабусі, серйозно не ставився: тато лише поблажливо усміхався, мама відмахувалася, і лише бабуся збирала її віршики й видавала маленькі збірочки, називаючи їх «самвидав». Вона навіть сама ілюструвала їх. І враз бабусі не стало. Залишилося лише три маленькі книжечки, які Іруська свято береже і нікому не дозволяє брати в руки.
У дев’ятому класі Іруська почала друкувати свої вірші в гімназійній газеті «Небокрай». Вважай, у кожному номері під її вірші відводили цілу сторінку – вона стала знаменитістю у своїй школі. Іруська впевнена, що саме через це і Лялька взяла її під своє крило: як-не-як, а сама чула, як та кидала своїм крутим друзям:
-В цій Дюймовочці живе, принаймі, Бела Ахмадуліна – ми ще про неї почуємо!
До десятого класу в Іруськи в школі не було проблем – вчилася дуже легко, причому їй прекрасно давалися як гуманітарні, так і точні науки. Але в десятому класі щось пішло не так: вона стала пропускати уроки, бо часто просипала після тусовок, на які стала ходити з Лялькою; не встигала зубрити історію та хімію; закинула математику, яку до того справді любила; навіть з’явилися проблеми з літературою. Ігор Григорович, молодий учитель української літератури, якого обожнювали всі гімназисти, і який возився з її віршами, ніби вони були віршами Ліни Костенко, тепер все більше був невдоволений:
-Я вас не впізнаю, Ірино! Щоденні проблеми та розборки з учителями, безкінечні пропуски без причини. Я й віршів ваших не впізнаю. З легких і світлих, як сонячний промінчик, вони стали важкими і незграбними. А що це за мотиви?
Я стою на краю,
Лише крок – і кінець…
-Ірино! Чому ви перестали в шістнадцять років бачити світлу сторону життя? Що, чи хто так негативно впливає на вас?
ЇЇ ледве не вигнали з гімназії після десятого класу – нагрубила учителю математики, та ще з хімії отримала четвірку. То ж все літо накрилося - вчила хімію та математику. Правда, склала все на десять балів.
Але найважче було з батьками – вони її геть не розуміли!
Кожен день в їхньому домі починався однаково. Мама починала будити її за дві години до школи, але безуспішно – Іруська не хотіла вставати: вона ще хоче поспати, бо вчора довго тусовалися у Ляльки. Тоді мама підключала тата, але тато втікав у ванну і звідти повідомляв, що у нього сьогодні дуже важка операція, і що коли його будуть діставати, то він просто втече з дому, бо після цих скандалів він не може тримати в руках скальпель. Мама замовкала і бралася за Іруську, коли за татом зачинялися двері. Але тут їй самій потрібно було бігти на роботу, і вона вилітала з дому, залишивши сніданок на кухні. Іруська ще досипала, потім довго сиділа у ванній, і починала розуміти, що ні на перший, ні на другий уроки вона не встигне. Вона вимикала мобільний, аби ні мама, ні класна керівничка її не діставали, до обіду слухала музику, а після обіду зустрічалася з Лялькою, і вони йшли кудись відриватися. Платила за все Лялька, бо грошей у неї було неміряно, і Іруська зі своїми сорока гривнями, які мама полишала їй на обід у гімназії, могла, хіба що, претендувати на чашку чаю. Так виникали нові проблеми й дома, й в гімназії.
До речі, Лялька поступала так само, проте їй все сходило з рук: з’являвся помічник тата-депутата, заходив до директриси, і в Ляльки шістки перетворювалися на вісімки, а всі прогули кудись щезали. Ото батьки! А Ірусьці зі своїми не поталанило, а тут ще мама в одинадцятому класі, аби пасти її, звільнилася з страхової компанії, й була постійно вільною зранку, бо лекції в університеті вона читала в другу зміну. Тепер приходилося ходити на перші пари, хоч при найменшій можливості Іруська все одно їх прогулювала. Ранок починався з того, що мама ходила за нею по п’ятах і безкінечно торочила то про університет, куди вона має вступати, то про ЗНО, то про атестат. Вона сама напросилася у батьківський комітет, і тепер не вилазила зі школи. Це Іруську добивало. Ну чого її Господь наказав такими батьками?
Але сьогодні зовсім тихо - ніде нікого, лише на кухні теплий сніданок: її улюблені грінки і кава з вершками. Отже, мама тільки вийшла. Але чому не будила її? А який сьогодні день? Має бути середа, бо вчора в них була фізика.
Іруська починає згадувати, що було вчора. Вони перескладали історію, а потім поїхали до Ляльки - у неї була класна тусовка. Був Паша, і були хлопці з Інституту міжнародних відносин Ігор і Влад. Ігор симпатичний хлопець, дуже вихований, а Влад – хамло, але цілується класно. Мабуть, він таки щось їй підсипав у вино, бо її геть вирубало. Вона лише пам’ятає, що Влад почав її мацати, але Ігор його вдарив, потім одяг її, силоміць посадив у таксі, привіз додому, вручив батькам, і, здається, вибачився й пішов. Вона погано пам’ятає, що їй говорили (а певно, що нічого хорошого!), але перед тим, як відключитися, вона кричала, що такі батьки їй не потрібні, і нехай в неї краще не було б ніяких. І в голові зримо виникла фраза, яку вона кинула їм у вічі:
-Щоб мої очі хоч один день вас не бачили!
Початок дня їй сподобався. Вона з задоволенням поснідала, і, не прибравши посуду, пішла знову досипати. Прокинулася десь після четвертої, зайшла в кухню - на столі стояв обід: салат, свіжий зелений борщ, її улюблена котлета й компот. І знову ніде нікого! Це вже трохи її насторожило, але вона не вдавалася в глибокий аналіз – так, то й так! Це мама якусь дивну гру з нею затіяла. Вони думають, що вона без них не проживе? Даремно, вона дасть собі раду, а вони, як хочуть,то хай і зовсім невидимими стануть!
Потім Іруська набрала номер Ляльчиної мобілки: «Абонент поза зоною досяжності». Дивно, куди могла запропаститися Лялька? А що їй робити? Не сидіти ж самій дома.
Вона вже виходила у двері, коли згадала, що у неї немає грошей. Вона знала, де у них сімейна каса – у письмовому столі тата. Але в конверті, де були гроші, було лише сорок гривень - куди з ними підеш? Однак вона сховала їх у свій гаманець і вийшла.
Вулиця зустріла її своїм звичним шумом, заклопотаними людьми, скрипом гальм машин перед світлофорами. Куди вона зараз поїде? В центр, звичайно. Вона спускається в метро, сідає в напівпустий вагон і виходить на Майдані Незалежності. Ось зараз вона зайде в знайоме кафе, де вони щодня бувають з Лялькою. А, може, і Лялька там з Пашкою.
Ляльки немає ні за столиком, ні біля бару. Бармен Рома, який завжди їй симпатизував, не звертає на неї ніякої уваги, ніби вона пусте місце. Вона сідає на стілець і киває Ромі:
-Ром, налий мені віскі, але в борг – я без грошей.
Рома дивиться на неї з повним презирством.
-Малолеткам не наливаем, тем более без денег!
Потім перегинається через стійку й шепоче їй на вухо:
-А впрочем, я могу налить даже бесплатно, если ты готова расплатиться там, в подсобке!
До Іруськи повільно доходить зміст того, що каже Рома – вона відводить руку і дає йому ляпаса. Рома виходить з-за стійки, бере її за комірець, тягне до виходу і вишвирює за двері, як паршиве котеня. Вона таки зорала б носом асфальт, коли б не наткнулася на Пашку і Ляльку, що заходили до кафе: Пашка утримав її від падіння, подав сумочку, що випала з її рук, і посторонився, пропускаючи.
-Ляль! Рома геть здурів: не признав мене та ще повним «дерьмом» прикинувся. Як добре, що я вас зустріла!
Лялька здивовано подивилася на неї, потім на Пашку- той знизав плечима.
-Ти що, курча, напилося чи обкурилося до сказу!
-Це ви подуріли? Чому ви робите вигляд, що мене не знаєте?
Пашка посміхнувся.
-А ми що, були знайомі? Я впевнений, що ні! Принаймі, не в цьому світі.
Вони зайшли в кафе, а Іруська аж рота відкрила від здивування. А що, коли Пашка має рацію – якісь сили перенесли її в інший світ. Ну, нехай, зараз вона це вияснить. Вона знайшла скверик, сіла на лавочку, набрала телефон татового відділення.
-Вибачте, а Дмитро Кирилович ще на роботі? Це його донька.
Знайомий голос старшої операційної сестри відповів:
-Ви помилилися номером, дівчинко, – у нас такого немає.
Іруська відчула, як у неї потерпли руки. Намагаючись заспокоїтись, вона пересіла на іншу лавочку і набрала мамин мобільний. «Абонент поза зоною досяжності». Тоді вона набрала телефон кафедри: у мами сьогодні дві пари, і вона має ще бути там. Слухавку підняла секретарка.
-Ви не скажете мені, чи на роботі сьогодні Ганна Петрівна?
-Хто, хто? – перепитала слухавка.
-Ну, викладач міжнародної економіки, доцент Карпенко Ганна Петрівна.
-У нас, дівчинко, ніколи не було Ганни Петрівни Карпенко.
Іруська заклякла на місці. Хтось-таки з’їхав з глузду: вона чи я? У неї з’явилася несподівана думка: «Гімназія зовсім поруч: забіжу, то, може, щось проясниться!»
Вона перебігла Пасажем, завернула на вулицю Заньковецької, добігла до кінця вулиці – тут була їхня гімназія. Але на місті гімназії в небо підіймалася тридцятиповерхова будівля якогось банку. У неї пішла обертом голова, і вона сіла прямо на бруківку перед будинком. Якась співчутлива бабуся підійшла до неї:
-Дитино! Тобі зле? Може зателефонувати батькам? А куди тобі потрібно?
-Ні, ні, не варто! Мені лише до метро – я просто заблукала.
Вона доїхала додому, зайшла в квартиру, побігла на кухню. Все було чисто прибрано, а на столі стояла вечеря, накрита серветкою. Слава тобі, Господи, - мама дома!
-Мамо! Ти тут?
Вона заглянула у всі кімнати – ніде нікого. У спальні батьків її погляд привернула розкрита шафа – вона була пустою: ні маминої, ні таткової одежі. Ірусьці стало недобре – вона опустилася на підлогу біля їхнього ліжка й… заплакала. І раптом:
-Ти чого це розквасилася, як глина під дощем? Хіба це не те, чого ти хотіла? «Щоб мої очі хоч один день вас не бачили!» Це чиє бажання?
У татковому кріслі сидить молодий гарний хлопець, одягнутий у білий спортивний костюм. У нього світле волосся і голубі очі, які з якимось таємничим блиском насмішкувато дивляться на Іруську.
Іруська втрачає дар мови і отетеріло дивиться на незнайомця, а через кілька хвилин видушує з себе:
-Ти хто і що тут робиш? Як ти сюди потрапив? Ти – злодій?
Хлопець весело усміхається.
-Не зовсім злодій, хоча можна назвати це й так: я вмію украсти дещо з твого життя. Але лише за твоїм бажанням!
-То ти…
-Я –твій ангель-охоронитель.
-І ти…
-Я приставлений до тебе, аби допомагати і остерегти тебе на усіх дорогах. Я світлий ангел, і творю лише добро. Якщо душа, до якої мене приставлено, здатна на нього, то ми разом можемо зробити багато чого прекрасного в цьому світі! Якщо ж душа посіє в собі зло й допустить до себе чорних ангелів, то мені поряд немає місця – я мушу відсторонитися.
Якщо в Іруськи була душа, то вона точно сховалася тепер у п’ятки. Вона запитала майже пошепки:
-А я?
Ангел сумно усміхнувся.
-Я гадав, що мені з тобою несказанно повезло, бо все Господь тобі дав: і красу, і розум, і талан. А які прекрасні батьки тобі дісталися – порядні, розумні, люблячі. Візьми свого батька – хірург від Бога. Скільки людських життів врятував! А мама? Все покинула, аби тобі допомогти. А ти? Що ти робиш зі своїм життям? Куди йдеш? Чого хочеш досягти? Та ти ж з чистого ангела перетворюєшся в маленького демона. Що далі?
Іруська тільки тепер зібралася з духом.
-Теж мені ангел? Ти чого на мене напався? Приставлений допомагати, то допомагай, а не вичитуй мені нотації: мені щодня їх читає й моя мамочка, й класна керівничка, й директриса. Я вже доросла – обійдусь без моралі.
Ангел похитав головою.
-Бачу, що ти не скоро станеш дорослою. Гаразд, я тобі допоможу подорослішати! З завтрашнього дня ти залишаєшся сама, без нічиєї підтримки.
-Ото налякав? – Іруська закопилила губу.
Він щез зовсім несподівано, ніби розчинився в повітрі.
А Іруська відчула себе зовсім вільною – роби, що хочеш. Вона повечеряла і полишила посуд: хтось же його мив, то помиє й ще разочок; потім одягла навушники і довго слухала свою улюблену групу. День приніс багато сюрпризів, але він їй сподобався.
Вона знову заспала - а куди поспішати: гімназії немає, батьків немає, і… До неї нарешті доходить, що і грошей немає – за що вона має жити? Бач, виспівував, які батьки добрі, а полишили бідну дитину без копієчки! Але зараз вона охоче поснідає!
Але сніданку не було. На столі стояв немитий звечора посуд - і більше нічого. Вона відкрила холодильник – пусто. Та що ж це таке? І чому батьки досі не розшукують її?
-А вони й де будуть тебе шукати – ти для них зараз не існуєш!
Ангел стоїть біля вікна.
-Як це – не існую? До речі, де вони? У них пропала дитина, й їх це не турбує?
-Аж ніяк, моя люба! Я стер в обох ту частину пам’яті, в якій ти фігурувала. Вони молоді, у них незабаром буде ще одна дитина. Як би ти була розумною, то мала б братика - вибір за тобою. А поки-що – живи самостійно, може щось зрозумієш.
Він знову розчиняється в повітрі.
Іруська згадала, що в неї є вчорашніх сорок гривень, спустилася в кулінарію і купила собі сніданок, але з усієї суми залишилося п’ять гривень. Не задумуючись, вона прогулялась і повернулася додому. Посиділа у ванній, послухала музику, подивилася телевізор. Господи, як довго тягнеться день. Вона вже й на гімназію згодна, але…
Вночі спала дуже погано – хотілося їсти. Вона перетрусила всю кухню, і знайшла лише банку варення. Раніше вона б на нього і не поглянула (берегла фігуру!), а тепер їла. Голод – не тітка!
Ранок розплакався дощем – що в неї на серці, те й в природі. Але що їй робити?
Вийшла на вулицю, добрела до кафе на розі. На дверях висіло оголошення: «Требуеться посудомойка с почасовой оплатой». Зайшла. Мордатий здоровий мужик років сорока довго виміряв її своїми маленькими свинячими очицями, а потім кивнув: «Мойка там. Один час – десять гривен. У нас машина вышла из строя. Через неделю отремонтируем – легче будет».
Вона підійшла до гори немитого посуду. Боже мій! Та я ж за тиждень не справлюся?
-Сама – ні. Я допоможу тобі.
Ангел стояв поруч.
-А ти ж учора клявся, що не будеш допомагати. Щось змінилося?
-Так, я отримаю за цей непослух три дні небесного арешту – ти будеш зовсім одна. Але сьогодні я не можу тебе полишити. Маю надію, що сьогодні ти щось зрозумієш.
Вона ніколи дома не мила посуду, але він робив це фантастично швидко: через годину все сіяло. Іруська шепнула ангелу:
-Дякую, але ти йди, щоб тебе не побачив мордань.
-Не переживай - я ж видимий лише для тебе.
Мордань був вражений.
-Ви можете розплатитися зі мною зараз?
Він мовчки витяг двадцять гривень, але потім додав ще десять. Іруська машинально заховала гроші в кишеньку своєї курточки й зібралася йти – страшенно хотілося їсти, але мордань раптово приступив до неї, обхватив ззаду своїми ручищами і почав слинявити їй шию.
-Крохотулечка, станешь моей – озолочу!
Іруська з переляку заверещала і намагалася вирватись з ціпких лап морданя. Це була боротьба метелика з молотом: мордань повалив її прямо на стіл, придушив однією рукою, а другою стягував з неї колготи. Іруська вкусила його за палець, і в цей самий момент його руки ослабли, а очі вилізли з орбіт: весь чисто вимитий посуд якимось чудом підійнявся в повітря і обрушився на лису голову морданя. Іруська вискочила через чорний хід на вулицю.
-Ведьма! – донеслося навздогін.
Вона зупинилася лише через квартал. Люди здивовано дивилися на захекане і мокре по пояс дівчисько, яке сиротливо брело по вулиці. Вона намацала зароблені гроші, і перша думка була: «Викинути, щоб і спомину не було!», але… дуже хотілося їсти. Вона зайшла в найближчий гастроном, купила пакет найдешевшої крупи, пляшку кефіру, пачку масла і батон – на два дні вистачить. Боже, і як вона умудрялася на обід витрачати по п’ятьдесят гривень – це ж цілий скарб. Але ж вона ніколи не знала й не цікавилась, що і по чому – для цього були батьки. Ну як можна було покинути так свою дитину? Чим більше вона думала, тим більше себе жаліла, і тим більшою була злість на тата і маму. Нехай, я проживу без вас!
Три дні вона не виходила з дому, а на четвертий вийшла на лови – знову мала щось заробити. Вона бродила по Оболоні, придивлялася до всіх оголошень, але нічого для себе не знайшла. Вакансій було багато, але то були інженери, учителі, економісти, юристи. Школярку-недоучку ніхто ніде не чекав!
Іруська добрела до метро, спустилася у перехід. Кілька бабусь торгували якимось мотлохом. І раптом Іруська зрозуміла: вона може також щось продати – дома у них багато цінних сувенірів, які мама завжди привозила з закордонних відряджень.
Через двадцять хвилин вона стояла поряд з бабусями, тримаючи в руках прекрасну, ручної роботи тарілку з Єгипту. Біля неї зупинилися два молодики – високий і низенький. Високий розмовляв, а низенький мовчав.
-А звідкіля у тебе ця річ, дівчинко ? Ти у кого її вкрала? Підемо з нами.
Іруська зрозуміла, що потрапила до нової халепи: у неї затрусилися коліна.
-Я… я нічого не крала, це сувенір наш… домашній…
-А що, батьки тобі дозволяють продавати такі речі?
-Та… та батьки поїхали у відрядження, а в мене закінчилися гроші – вони дозволили мені продати.
-Ти точно не вкрала? Де ти живеш? Ми маємо це перевірити.
Іруська зраділа, що ці двоє можуть пересвідчитися, що у них сувенірів багато, і що вона не злодійка – вона радо повела їх з собою. І лише коли відчиняла вхідні двері, в голові промайнуло: «Господи! Я ж не знаю, хто вони. Ой, мамочко, що ж я роблю?» Але було пізно – молодики вже були в квартирі. Іруська з жахом подумала, що зараз трапиться щось страшне, але… квартира була зовсім пустою: ніде нічого не висіло, не стояло, не лежало. Боже, квартиру зовсім обікрали, коли я стояла біля метро! Іруська відчула, як у неї похололо все всередині, ноги підігнулися, і вона сіла на підлогу. Низенький підскочив до неї, почав її трусити і матюкатися:
-Ах ты, блядь малолетняя! Ты зачем нас разводишь? А ну, сучка, расставляй ноги – я тебя научу, как обманывать старших!
Він кинув її, як непотріб, на ліжко і почав рвати на ній одежу.
-Ты смотри, Глухой, у нее белье дорогое – умеет зарабатывать: клиентуры много. А ну-ка доставь удовольствие, стерва-малолетка!
Глухой повернувся до дверей.
-Брось, Козявка! Ты что, не соображаешь, что здесь ты только триппер можешь получить, а не удовольствие. Сматываемся. Загоним сейчас Рыжему тысяч за пять этот сувенир – и будем гулять.
Матюкаючись, Козявка рушив за Глухим; Іруська так і залишилася лежати в розідраній білизні на ліжку – підвестися не було сил. І, можливо вперше, за два роки, в голові стала визрівати думка: «До чого я докотилася? Що я зробила зі своїм життям, з нашою сім’єю. Господи, чи я зовсім осліпла, що нічого не бачила і не чула!» Вона згорнулася клубочком і стала плакати, але той плач був схожий на скавучання голодного і скривдженого щеняти.
Ніч вона спала дуже тривожно, і ранок не приніс нічого доброго: за вікном плакав холодний дощ. На душі в Іруськи так само - тривожно і холодно. І враз до неї дійшло: за останній тиждень вона не бачила жодного сонячного промінчика.
-А ти й не будеш його бачити, поки в твоєму серці не поселиться любов. Ти зараз в паралельному світі, і сонце світить тут тільки тим, хто має в серці любов.
Іруська мала б уже звикнути, що Ангел з’являється, коли захоче, але до того, що він говорить і творить – звикнути неможливо.
-То це не мій світ?
-І твій, і не твій - ти вже другий рік живеш на межі двох світів. Батьки весь час хочуть утримати тебе у світі любові, а ти займаєшся руйнацією й себе, й найдорожчих людей.
-Але вони мене просто задовбали; вони не розуміють мене; не дозволяють мені жити так, як я хочу.
-А як ти хочеш? Вчитися - не хочеш, працювати – не хочеш та й не вмієш нічогісінько! Ти за сімнадцять років чашки за собою не помила жодного разу. Ти хотіла б лише сидіти в пабах та нічних клубах? Але хіба для цього твій тато стоїть по вісім годин біля операційного стола? Хіба для того мама полишила кар’єру і виконує всі твої забаганки? А ти жодного разу їй «Дякую!» не сказала. Скільки сподівань вони покладали на тебе, а ти все вкинула в болото!
Іруська слухала, і хоч тепер вона багато з чим погоджувалася, але затята впертість таки брала гору.
-Ти чого мене сповідаєш? Ти мій ангел, чи татків або мамин? Чи у тому світі, чи у цьому світі – я все одно хочу жити за своїми правилами. І навіть ти мені не можеш вказувати!
Ангел зблід, а очі стали випромінювати дивне світло: схоже, що Іруська дойняла і його.
-Хіба тобі мало того, що з тобою трапилося за ці кілька днів? Невже ти не зрозуміла, куди заведуть тебе твої правила? Тобі цього не досить?
Іруська вперто мовчала. Ангел важко зітхнув, і його променисті очі погасли. Після кількох хвилин повного мовчання, він сказав:
-Гаразд, я дам тобі ще один шанс, але коли ти ним не скористаєшся, то назавжди залишишся у цьому світі, де немає ні сонця, ні усмішок, ні весняного вітру… Ти сама прийшла сюди; всі мої намагання допомогти тобі, закінчуються нічим. Мушу визнати, що я потерпів з тобою фіаско. Якщо тобі буде легше, то мене також покарають: я не зумів справитися з твоєю душею, яка вперто ігнорує світло й летить у темряву.
Іруська переварює слова Ангела: вона не бажає йому зла, бо, все-таки, він там, у кафе, їй здорово допоміг.
-А що тобі зроблять: ти ж безтілесний, тобі не потрібно ні їсти, ні пити.
Ангел зітхнув, розкинув руки, і Іруська побачила у нього за спиною два прекрасних крила. Вони були такі великі і сліпучо-білі, що стіни в кімнаті кудись розступилися, і вона стала схожою на небо.
-У мене заберуть крила, ці крила, які я так люблю і якими так горджуся! І я буду змушений кілька віків стрибати, як горобець, поки не виростуть нові. Ти можеш уявити собі гіршу кару, ніж ту, яка на мене чекає? Але де тобі уявити! Ти ж свої власні крила, щодня вищіпуєш і викидаєш у смітник. Могла бути білою лебідкою, а стала общипаною куркою - маєш усі шанси потрапити в юшку!
Іруська хотіла огризнутися, але побачивши печальне обличчя Ангела, змовчала: в її душі вперше за всі дні заворушилося почуття провини.
-Пробач, мені! Я не думала, що це так серйозно. Що я можу зробити для тебе?
-Ти спочатку зроби для себе!
Ангел згорнув крила. У кімнаті знову стало темно і холодно.
-Ну що ж, бувай!
В його голосі дзвенів сум і образа. Іруська хотіла сказати йому щось гарне, але не встигла - він щез миттєво.
Вона довго сиділа нерухомо. Вона забула, що з учора нічого не їла, але йти на пошуки не хотілося – знову кудись вляпаюсь. Вона стала біля вікна, дивилася як стікає по шибках вода, і їй стало зовсім сумно. Господи, хоч би один промінчик світла! І раптом…
В кінці вулиці вона помітила машину, дуже схожу на таткову. Але її здивувало не це: навкруги дощ, а машина рухалася по сонячній доріжці, яка взялася невідомо звідки. Машина зупинилася біля клініки з вивіскою «Жіноча консультація», і… сонячна доріжка зупинилася. Спочатку з машини вийшла молода, красиво одягнена жінка з розкішним чорним волоссям, і Іруська подумала: «У неї таке гарне волосся, як у моєї мами!», а потім молодий чоловік. Він ніжно поцілував розкішне волосся жінки, і вона, навдивовижу легко, пішла до дверей клініки. Жінка йшла, і сонячне коло, в якому вона опинилася, крокувало з нею. Чоловік провів її поглядом, закрив дверцята машини, перейшов дорогу й купив у кіоску, навпроти клініки, букет дивовижних троянд. Потім він сів у машину, розгорнув газету й став читати.
Іруська нарешті стямилася - Ангел говорив правду: ці двоє з того, іншого світу, де є любов і щастя. І вона могла все те мати, але ж сама себе й обікрала. Ні-ні, вона більше тут не сидітиме! Вона зараз побіжить до цих двох і буде благати – нехай заберуть її з собою!
Вона кинулася в двері, блискавкою злетіла з четвертого поверху, і лише на вулиці зрозуміла, що біжить у капцях і халатику. Вона добігла до машини, перевела подих і… остовпіла - в машині сидів тато. Він відірвався від газети, співчутливо подивився на неї і запитав:
-Дівчинко, ви від когось тікаєте? Сідайте в машину – ви зовсім змокли.
Вона втратила дар мови – рідний тато її не впізнав! Отже, Ангел говорив правду! Тремтячим голосом вона запитала:
-Вибачте, ти… ви мене не впізнаєте?
Тато здивовано підняв брови.
-Ні, дівчинко, але ви справді мені когось нагадуєте. Не повірите, але ви дуже схожі на мою маму. На жаль, вона померла два роки тому. Та ви дуже змерзли!
Він взяв із заднього сидіння теплу хустку, в яку вона любила загортатися в поїздках, і накинув їй на плечі.
-Зігрійтеся, поки я чекатиму дружину. У нас щаслива подія: ми дуже хотіли дитину, і тепер Ганнуся вагітна. Неймовірно, але щасливішого за мене немає в цілому світі! Розумієш, дівчинко, як ми любитимемо її: я зроблю все, щоб моя дитина мала все, росла здоровою і розумною. О, Ганнуся вийшла!
Він побіг до мами з букетом квітів, а мама, сіяючи щастям, защебетала:
-Дмитрусю, все гаразд. Лікар сказала, що воно через день-два вже може постукати ніжкою. От тільки невідомо, хто це: хлопчик чи дівчинка? Але хіба це має значення?
-Ніякого, моя люба! Ми однаково любитимемо й дівчинку, й хлопчика.
Мама врешті-решт побачила перелякану Іруську.
-Дмитре, та в тебе тут завелася чарівна незнайомка? Що з вами, дитино?
-Та от прибігла до машини перелякана і гола.
- Дмитре, як же вона добереться додому? Але…
Мама швиденько скинула свій плащ і закутала Іруську.
-Біжи, дитино, швидше додому, бо там батьки хвилюються.
Іруська підняла очі на маму –мама її також не впізнала.
-Йди, йди, дівчинко! Плащ мені не потрібний – він на мене незабаром буде малий.
Бувай, люба!
Машина плавно розвернулася і рушила в протилежну сторону, а Іруська лишилася стояти, як соляний стовп. Вона машинально засунула руку в кишеню маминого плаща і… витягла сорок гривень. І раптом до неї дійшло: це ж так вони чекали сімнадцять років тому й її, Іруську, а вона споганила їм життя! Ні, вона має догнати їх, попрохати в них прощення, а там – що вже буде!
Якась невідома сила підняла її й понесла в тому напрямку, куди щезла машина. Мамусю, татусю, рідненькі мої! Простіть своє дурне дитя – я не зможу жити без вас, я… я не хочу жити без вас!
Вона бігла, не розбираючи куди. Вечоріло, й дорога майже зовсім щезла в сутінках. Ще хвилю, й її саму поглине темрява. Але що це? Попереду з’явилася тоненька смужечка сонячного світла, потім вона стала розростатися і розростатися, утворюючи яскравий сонячний тунель. І вона ринулася по тому тунелю так швидко, ніби в неї виросли крила! Ще мить, і вона зрозуміла, що це Ангел несе її на своїх крилах. Від того шаленого лету свистіло в вухах, але той свист заглушав переможний, торжествуючий крик Ангела:
-Вона повертається! Повертається для життя, для щастя, для любові! Я –переміг!..
Іруська відкриває очі. Перші кілька хвилин вона не розуміє, де вона: навкруги біло-біло, і їй здається, що то Ангел розіп’яв над нею свої крила. Вона відчуває, що у неї затерпла права рука; вона повертає голову направо і бачить біля себе штатив з прозорими трубочками – їй щось капають. Отже, вона в лікарні. Звідкись падають перші промінчики вранішнього сонця: вона їх шукає і повертає голову наліво. Згорнувшись клубочком на двох стільчиках біля неї спить якась жінка в білому халаті; з-під білої хустини вибилося її чорне, як галчине крило, волосся із сивим пасмом посередині. Іруська вдивляється в змучене тривогою обличчя жінки, й її серце пронизує гострий біль:
-Мамо ріднесенька, прости мене!
Мама здригається, підіймає голову, дивиться на Іруську заплаканими очима:
-Зайчику мій, як же ти нас налякала!
Мама бере її ще кволу руку й починає цілувати, а Іруська підіймає голову, тулиться до її грудей, і швидко- швидко повторює:
-Прости, мамусічко, прости мене дурну! Прости за все, й за це також прости! – вона підіймає свою затерплу руку й торкається маминого сивого пасма.
Двері палати рвучко розчиняються - мама кидається до молодого лікаря:
-Богдане Григоровичу, вона отямилася!
Лікар нахиляється до неї, бере її руку, щупає пульс і широко усміхається.
-А хіба я вам не казав, Ганно Петрівно, що я ще гопака на її весіллі танцюватиму. Чи не так, Ірусько!
Він по-змовницьки підморгує їй, і Іруська з подивом впізнає в ньому Ангела, тільки замість крил у нього білосніжний халат і шапочка.
-Ганно Петрівно! Я зайду в операційну й передам цю новину Дмитру Кириловичу – у нього зараз дуже серйозна операція, а ви…
Він не встигає закінчити фразу – мама раптово хватається за живіт і перелякано дивиться то на лікаря, то на Іруську.
-Вам погано, Ганно Петрівно! Сестра,сестра!..
Іруська зрозуміла все перша: ну й забудько цей Ангел – сам же їй розповів.
-Лікарю, не треба сестри - це мій братик вперше вітається з мамою!
Обличчя лікаря розпливається в усмішці, а мама здивовано дивиться на Іруську.
-А ти звідки це взяла?
-Яке це має значення, мамусю! Я дуже щаслива, що в мене буде братик.
Мама, опанувавши себе, повертається до лікаря:
-Богдане Григоровичу! Це що, якісь галюцинації?
Лікар задумливо дивиться на Іруську.
-Не думаю, Ганно Петрівно, не думаю. Очевидно, цієї ночі дівчинка побувала там, де про нас знають набагато більше, ніж ми про себе.
Він нахиляється до Іруськи й тихенько шепоче їй на вухо:
-Мені дуже шкода, що я не зробив там синьою твою дупу: хіба можна так маму хвилювати?
Іруська так само тихенько:
-Ти прости мене! Ти найкращий Ангел з усіх, які є лишень на небесах. Я тебе ніколи не забуду!
Лікар підходить до вікна, відкриває його навстіж. З вранішньою прохолодою в палату залітає мелодійний передзвін - у Володимирському соборі починається рання служба. Лікар повертається до Іруськи з мамою:
-У вас все гаразд - я пішов!
Мама була певна, що він вийшов у двері, але через кілька секунд Іруська побачила його за вікном. Він розгорнув свої білосніжні крила, помахав ними на прощання і стрімко злетів у небо назустріч першим променям сонця. Іруська задумливо проводжала його поглядом.
З цього стану її вивів дзвінок мобільного. Мама подивилася у віконечко і… пополотніла:
-Ірусю, це Лялька! Може…
-Ні, ні, мамусю, я відповім.
Вона піднесла апарат до вуха і чітко проговорила: «Апарат абонента поза зоною досяжності». Потім подумала і додала:
-Ніколи не дзвоніть цьому абоненту – він для вас більше не існує!
Вона вже давно не бачила таких щасливих маминих очей! А подумки звернулася до Ангела:
-Я тебе ніколи не зраджу!
Київ, 2011
