Новий рік не порадував морозцем й сніжком, отож Даринка сподівалася, що хоч Різдво потішить. Щойно вийшла з приміщення редакції, як в обличчя війнув вологий вітерець. Глянула під ноги – суцільна розквась з мокрого снігу. Рушила у напрямку метро, ховаючи на ходу кирпатий носик під шалик – слякота доймала лютіше за найсуворіші морозоньки. Тільки-тільки встигла зробити кілька кроків, як знаскоку підбігла жінка – Даринка здригнулася і навіть тихо скрикнула від несподіванки.
- Вибачте, я , мабуть, вас злякала?
- Злякали, - зізналася Даринка, намагаючись роздивитися жінку у сутінках.
- Ви Дарина Колотуха?
-Я.
Жінка витягла з сумки течку й перед тим, як протягнути її запитала:
- Ви літературний редактор і працюєте у журналі « Муза»?
- Так!
Дарині ставало дедалі цікавіше. Наче не така вона вже відома особа, щоб її впізнавали на вулиці.
- Мені вас порекомендували. Я хочу щоб ви відредагували моє оповідання. Звісно, за винагороду, - добавила, коли мовчанка затягнулася й стало зрозумілим, що Даринка не хоче братися за рукопис.
- Але ж Різдво. Вихідними я зовсім не збиралася працювати.
На жінці було коротке балонове пальто чорного кольору, а шию обвивав картатий шарф, дуже грубий і довгий. Даринка чомусь подумала, що цю річ не можливо забути. Чого не скажеш про обличчя. Невеличкі очі, вузькі губи, ледь помітні брови – не було жодної риси, яка б запам’яталася. Звісно, таке враження могло скластися через те що жінка стояла у тіні й світло ліхтаря не падало на її обличчя. Проте Даринці здалося, що коли зустріне її знову, то не впізнає. Виникало дуже дивне відчуття: не варто братися за цей підробіток.
Незнайомка зітхнула, опустила голову й почала мостити течку назад у сумку – стільки відчаю було у її рухах.
- Гаразд! – зупинила її Даринка, - коли має бути готове оповідання?
- Якнайшвидше. Я - не киянка. Зупинилася у хостелі « Мирослав», що неподалік від станції метро «Контрактова площа».
- Через тиждень вас влаштує?
- Так. На останньому аркуші є номер мого телефону, - жінка простягла конверт, - це завдаток.
- Може хоч познайомимось. Мене ви знаєте, а от я вас – ні.
- Марина Стасюк. Приймала участь у конкурсі фантастичних творів « Вітрила Всесвіту». Призового місця не зайняла, але організатори запросили відвідати майстер-клас.
Вони розпрощалися й Даринка знову закрокувала у напрямку метро. Якимось тягарем ліг цей рукопис на душу й гарний передсвятковий настрій чомусь зіпсувався. Стало сумно й невимовно шкода себе. Самотня, вічно заклопотана справами журналу, жінка інколи жаліла себе. Коли був вільний час. А відтак краще коли його не було зовсім. Скільки не намагалася переконати себе, що вчинила правильно, усе-таки препогане відчуття не миналося.
Трохи розсмокталася напруга, коли побачила двері власного під’їзду. Хоч вдома Даринку ніхто не чекав, бажалося потрапити у власну квартиру якнайшвидше. Скинути чобітки на високих підборах, натомість одягти плетені аранськими візерунками шкарпетки, теплі, як незнані південні країни, що завжди хвилювали її уяву – хотілося там побувати. Уже в шкарпетках Даринка, запаривши величезну чашку чаю з ароматом кориці, буде лежати на дивані й мріяти про подорожі, кохання й усілякі різдвяні чудеса.
Усміхнулася, пришвидшила ходу й вискочила на першу сходинку, потім другу, уже й вхопилася за ручку вхідних дверей, відчиняючи їх, озирнулася – пес-велет, схожий на ніч, моторошну й темну, стрімко нісся у її бік. Паралізована страхом, вона пильно вдивлялася у темряву, але господаря осатанілої тварини видно не було. Рвучко відкрила двері, але зубиська пса уже прокусили новенький чобіток й уп’ялися у шкіру – гострий біль змусив закричати. Несподівано тварина відпустила ногу, але лиш для того, щоб передніми лапами стрибнути жінці на груди – упала. Затуливши обличчя руками, намагалася сховати його від звіра, але відчула гаряче дихання й теплі краплі слини, що зронив монстр на її руки. Крізь пальці побачила очі нападника. Даринка прочитала у них ненависть. Так дивитися міг тільки ворог.
- Лицар! Фу! – почувся голос звіддалік.
Далі жінка почула пришвидшені кроки . Пес почергово дивився то на господаря, то на свою жертву, що сумирно лежала під його волохатою тушею.
- Фу! – голосно вигукнув чоловік.
Пискнувши, пес нехотя облишив Даринку й підійшов до ніг господаря, котрий заходився одягати йому намордник.
- Поназаводили людожерів! – Даринка хотіла сказати це голосно, але голос тремтів.
- Це не мій пес, - почав виправдовуватися чоловік у спортивній куртці.
- Але ж ви одягаєте йому намордника, - звівшись на ноги, почала обдивлятися свій брудний одяг.
- Цього пса мені залишив господар. Я винаймаю квартиру у сусідньому під’їзді. Власник зробив мені чималу скидку, але доручив два тижні доглядати Лицаря.
- Усе своє життя живу у цьому будинку, але не пам’ятаю, щоб у когось з мешканців був такий великий пес.
- Може не звернули уваги?
- Хіба може не привернути уваги цей монстр?
- Він добрий, - чоловік опустив голову й подивився на Лицаря, котрий винувато заскімливши, ліг біля його ніг, - не знаю, що на нього найшло.
- Мені байдуже: добрий він чи злий. Але без повідка й намордника вигулювати собак заборонено.
- Ви тільки скарг нікуди не пишіть, - попросив чоловік, - а ми виправимося. Чи не так, Лицарю.
- На перший раз пробачаю. Але будьте й самі обережні. Цей пес некерований.
Лицар скочив на ноги, наїжився й прикипів поглядом до Даринки. Вона не зводячи очей з чоловіка запитала:
- Як вас звати.
- Володимир.
- Я , Володимире, добряче подумала б чи варта якась там знижка такого ризику. Пес не в собі. Це ж очевидно.
- Досі ми з ним добре ладнали. До речі – ви не назвали свого імені.
- Дарина, - викрикнула вона й пошкутильгала до ліфта.
Вже у квартирі жінка роздивилася, що чобіток був геть зіпсований. Можна було змусити Володимира купити нове взуття, але нахабство не її коник – дістане старенькі чобітки, тим паче що вони зручніші. Добре хоч ікла лицаря не надто глибоко прокусили шкіру на нозі. А усе решта - дрібниці. Даринка не була людиною, що легко впадала в смуток і відчай. Вона ніколи не відчувала розгубленості перед труднощами, легко і невимушено крокуючи дорогою життя. Отож за вікном - вечір п’ятниці четвертого січня. Попереду на неї чекали три вихідні. Сидячи у зручному кріслі вона обробила рани, сподіваючись, що Лицар не хворий на сказ й вчасно прищеплений від інших собачих хвороб. Далі натягнула в’язані аранськими візерунками шкарпетки, солодко потягнулася, проте для повної гармонії не вистачало чаю з ароматом кориці – пішла на кухню негайно, бо ж власні бажання треба задовольняти.
Повернувшись, поставила чашку на журнальний столик і вмостилася на дивані, що був застелений клітчастим пледом. Заплющила очі – чай, паруючи, видихав витончений аромат кориці, що заповнив всеньку кімнату. Пахощі приємно подразнювали ніздрі, збуджуючи уяву. І не залишилося абищиці неприємних відчуттів, після такого невдалого вечора. У свідомості зринали яскраві образи, приємні фантазії…
Даринка зріла себе, одягнену в картату сукню, у казна-якім теплім краї. Ось вона гордовито сидить на спині у велетенського верблюда й споглядає краєвиди, час від часу беручи у руки фотоапарат, що висить на шиї. Фотографує… далі бачить себе на узбережжі океану, що кланяється їй , жбурляючи до ніг норовливі хвилі. Бреде краєм берега, притримуючи рукою капелюха, бо вітерець тільки й чекає, коли вона його відпусте. Спотайна береться позаду чорна тінь – Даринка хоче втекти, але босі ноги глибоко встряють у червоні піски. Вона падає – велетенський пес наскакує їй на спину й починає ошаліло терзати тіло і картату сукенку, і великого капелюха. Вмить хвилі забарвлюються у червоний колір. Стерзана й понівечена, вона розуміє, що то її кров…Хоче вивернутися, врятуватися – усе марно: безжальна тварюка уже стискає іклами її горло. Померти мовчки? Ні! Вона кричатиме. Може хтось почує її й порятує. Даринка голосно волала, намагаючись перекричати рик монстра.
- Лицар, фу! – почула голос Володимира.
Даринка розплющила очі. Це ж треба – задрімала. А зухвалець Володимир безцеремонно впхався у її сон. Ще й з своїм невихованим псом. Невже ці двоє і далі будуть втручатися у мрійливі марення, що раніше робили її щасливою?
Про сон годі було й мріяти. Випила майже холодний чай і сіла за комп’ютер – вирішила знайти кілька святкових рецептів. Може брат з дружиною загляне у гості? А може й ні. Проте любила Даринка побалувати себе смачненьким – сама усе зїсть.
На мить згадала про течку, що лежить у її сумці. Вирішила сьогодні не редагувати, але прочитати кортіло.
Він переслідує мене давно. Налякана я забігаю за ріг перукарні, потрапляючи у підворітну, далі біжу невеличким двориком, густо заставленим автівками. Навмисне штовхаю чи не кожну з них, щоб зчинити галас й виманити якнайбільше людей. Я напружуюся від страху, що розростається з космічною швидкістю, переляк робить із мене юродиву, що голосно кричить, просить допомоги й турляє покриті снігом автівки.
Він наздогняє мене. Кримезний чоловік у довгому плащі однією рукою тримає осиковий кіл, а іншою штовхає мене на землю – падаю, покотившись по дитячій ковзанці. На подвір’я один за одним починають вискакувати роздратовані водії. Вони не бачать ловця. Зрять тільки мене. Його бачу лише я.
Вагою свого тіла притискає мене до холодного снігу – висковзую з-під нього. На мить наші тіла знову сплітаються у несамовитому протиборстві: то він зверху, то я. Обоє заплутуємося в полах його плаща. Згодом перевага таки переходить на бік Ловця. Заламує мені руки за спину й утримує їх правицею. Лівою рукою відриває ґудзики на моєму пальті, після шматує тонку тканину блузки – його погляд прикипає до великої родимки на лівій груді – націлює у неї осиковий кіл. Сиве його волосся, що сягало до пліч, збившись у пасма, прилипло до спітнілих щік – нелегко йому втримати мене. Упрів. Рвучко кидаюся уперед, хапаючи зубами руку, що намагається проштрикнути мене кілком – дикий крик розриває барабанні перетинки, але волання чую лиш я. Рана кровоточить, а я, відчувши присмак крові у роті, звільняю руки. Роз’ятрений моїм спротивом, він хапає мене за горло. Душить. Уганяю нігті у грубу шкіру на його обличчі, що вмить береться кривавими доріжками. Послаблює хватку – вириваюся. Стає на коліна, маючи намір підвестися й кинутися за мною, але торкається зранених повік й стогне.
Розпатлана, з оголеною груддю, починаю бігти – мене оточують водії машин, але наблизити бояться.
- Хтось подзвоніть у дурку.
- Вона – божевільна.
Розумію, що допомоги від них не діждусь. Миттю пробігаю позирком по їх наляканих обличчях. Обираю найслабшого. Стрімко наближаюся до нього, тримаючи його поглядом – задкує, падає у кучугуру снігу. Тікаю.
- Віталя, навіщо ти її випустив? – чую за спиною.
- У неї очі, наче у дурної, - скімлить Віталя.
Біжу. Навіть озирнутися ніколи. Втрачена абищиця секунди може стати для мене вирішальною. Хтось кидається мені на спину. Чую дихання, ричання – це не ловець. Велетенський пес волочить мене подвір’ям. Невже водії і пса не бачать?
Даринка відклала рукопис. Знову пес. Переслідують вони її сьогодні. Оті пси.
Морозного суботнього ранку вона вирушила у супермаркет. У списку , що лежав у гаманці, перерахувала продукти, які хотіла купити. На кожне Різдво жінка готувала різні салати – рецептів тепер не бракувало. Салат «Царський» привернув її увагу гучною назвою. А вже коли проглянула інгредієнти, то вирішила – стане окрасою її столу. Копчене куряче м'ясо, смажені шампіньйони, морква по-корейськи – вийде пречудовий смаколик. Тільки вирішила заправити його не майонезом, а оливковою олією. Мала намір приготувати на Різдво ще й салат « Фантазія». Якщо поєднати відварену броколі, мариновані власноруч огірочки й курячі грудинки, можна отримати пікантний коктейль, що вразить легкістю й вишуканістю. Не змогла Даринка оминути й елегантний салат з стручкової квасолі, яєць й свіжих помідорів. Гарячі страви вирішила готувати традиційні: голубці, котлети, тушковану капусту й відбивні.
При вході у торгову залу взяла візочок й покотила його до м’ясного відділу. Довго вагалася , що купувати:фарш чи м'ясо. Зрештою обрала друге. Часу – сила-силенна. Треба було, якось його згаяти. Неробство – не її кредо. Була надміру активною, енергійною жінкою, що намагалася постійно перебувати у русі. Певна річ, на неї чекав рукопис. І відредагувати його мусіла – завдаток уже тринькала у супермаркеті. Але ж так не хотілося повертатися до повісті. І не годна була собі відповісти чому. Чи то залишився у душі намул від невдалого знайомства з Лицарем, чи то вселило тривогу несподіване вторгнення Володимира і чотирилапого його друга у мрійливі сновидіння, що завше дарували умиротворіння.
- Привіт! – почувся знайомий голос.
Оглянулася – Володимир. Це ж треба – щойно подумала про нього.
- Привіт! – Даринка глянула у його переповнений візок, - Ви уже скупилися?
- Ага. А ви, бачу, допіру почали.
- Так.
Він навіть не намагався приховати радості. Дивився на Даринку захопленим поглядом, у якому читалось зацікавлення. Вона, як жінка, що вже має певний життєвий досвід, уже завмерла у хвилюючому передчутті: зараз він почне ненав’язливо вивідувати подробиці її особистого життя – заміжня чи безсімейна.
- Ви замужем?
Володимир ледь з ніг не збив прямотою.Вона очікувала якихось петлянь, притаманної деяким чоловікам обережності.
- Вдова, - відказала, - А ви?
- Яка там родина з моєю роботою. Була наречена, але вигнала. Ми жили разом два роки. Я – слідчий. Донедавна слідчий-безхатченко. Знаєте, як важко знайти пристойну квартиру у Києві, за непристойну платню. От і погодився доглядати Лицаря.
- У вас вистачає часу на нього?
- Інколи беру його з собою. Лицареві подобається моя робота. А як ваша нога?
- Добре.
- Я підвезу вас.
- Не знаю скільки часу витрачу на покупки.
- Я почекаю.
- Тільки, якщо у машині немає Лицаря.
У машині Даринка гостро відчула небезпеку. Щось хвилювало її. Дивилася на усміхнене обличчя Володимира й не могла збагнути звідки віє загрозою. Хіба варто боятися слідчого? Та й чи слідчий він узагалі? Документи ж не показував. Але змінювати щось було запізно – «Лексус» уже рушив.
У Володі задзвонив телефон, він якраз повернув обличчя до Даринки й хотів щось сказати, але мусів відповісти на виклик.
- Знову вбивство? Хто цього разу? Цікаво,цікаво! Жертвою знову стала самотня вдова. Схоже на серію. Якого роду рани на тілі загиблої. Угу. Рвані. Скоро буду.
Не те щоб Даринку потішила смерть якоїсь самотньої вдови, проте ця розмова остаточно переконала її у тому, що Володя справді працює слідчим. Якась знервована стала останнім часом.
- Викликають?
- Викликають.
- Зупиніть. Далі сама доберуся.
- Ні! До під’їзду довезу. Мені все одно треба забігти додому. Нагодувати Лицаря й залишити пельмені. Я скупився на тиждень. Ви також чимало купили.
- Різдво. Я завжди сумлінно готуюсь до цього свята.
- Чекаєте гостей?
- Ні! Але звикла. У мене була родина, але тепер я сама, - Даринка замовкла.
Володя мигцем глянув на її обличчя. Тінь печалі насунулася на симпатичне личко, але не втратило воно тих витончених рис, що привернули його увагу, ще при першій зустрічі.
- Шкода, що не вдалося познайомитися ближче. Хотів запросити вас до себе на чашечку кави.
- Я б не погодилася.
- Боїтеся?
- Не вас. Там Лицар.
- Давайте зустрінемося. Щоправда моя робота заважає особистому життю, але сподіваюся, що на Різдво не загине чергова вдова.
- Хто може нанести ті рвані рани? – поцікавилася Даринка.
- Собака. Це встановлено експертизою. Їх усіх розтерзав один і той самий пес.
- Чому ви вважаєте це серією. Може випадковість.
Володимир заперечливо похитав головою.
- Не схоже. Вік жінок від тридцяти до сорока. Самотні. Вдови. У кожної з них чоловік помер, або зник за загадкових обставин. Кожну з них підозрювали у вбивстві власного чоловіка.
- Але ж собака, який би розумний не був, не може вирахувати самотню вдову.
- Правильно. Тому я й кажу про серію. Жертву обирає господар.
Даринка згадала рукопис. Там йшлося про напад ловця і пса на вдову. Її вразила така подібність до реальних подій. Вона спершу хотіла поділитися цим з Володимиром, але після передумала. Може він і є убивцею? У нього є Лицар. Ніхто ж не знає чи його це пес, чи ні. Але найголовніше – Володимир має доступ до інформації. Без зайвих клопотів обирає жертв серед колишніх підозрюваних. Може він маніяк, який вирішив покарати жінок, провину котрих не змогли довести слідчі. Насторожена, збентежена почутим Даринка так і не змогла пояснити собі подібність справи, яку розслідував Володимир з рукописом якоїсь невідомої авторки. Жінка скоса поглядала на його суворе обличчя, що було усміхненим до того, як пролунав дзвінок, а тепер стало настороженим. Попри відчуття небезпеки, що нагніталося дедалі швидше, не відпускала цікавість: як може бути пов'язаний рукопис містичної повісті з реальними фактами, і яке місце відведено їй у цих подіях.Імовірно , через те, що жінка понад міру заглибилася в аналіз , силуючись відшукати, або нафантазувати зв'язок у сім хисткім ланцюжкові , у ній почало наростати занепокоєння, хоч і не було причин тривожитися за власне життя: сиділа у затишному салоні автівки з цікавим чоловіком, котрий намагався напроситися до неї у гості на Різдво. Знала , що зацікавила його, ловила на собі швидкі, але такі красномовні погляди. Незважаючи на це, відчувала, як разом із ними, у цій автівці їде небезпека.
- Даринко, ми приїхали, - він витягнув її з невеселих роздумів, - ви так і не відповіли. Можна до вас прийти у гості на Різдво.
- Так, - несподівано навіть для себе відказала вона – дуже вже хотілося відшукати ту ланку, що поєднає дві таємниці.
- У якій квартирі ви живете?
- У сорок восьмій.
- Отож, шостого січня чекайте мене на вечерю.
- Чекатиму, - й вийшла з автівки.
Володимир вискочив майже одночасно їз нею й відкрив багажник, передаючи їй пакунки, сказав:
- Дуже прикро, що не можу тобі допомогти. Робота.
- Розумію, - відповіла посміхнувшись.
Даринка зовсім не хотіла, щоб Володимир йшов із нею до дверей її квартири, бо й сама поспішала – вирішила подзвонити авторці повісті й попросити її про зустріч. По телефону нічого не питатиме, щоб не злякати її, скаже, що виникли питання до тексту, які необхідно узгодити з автором.
Вона хутко забігла у під’їзд, наче й не тримала у руках важких пакунків. У їх старенькому будинку ліфт майже ніколи не працював, отож одразу чкурнула східцями догори і, захекавшись, спинилася лиш перед дверима власної квартири. Хутко впоралась з замком, віднесла пакунки на кухню. Поспіхом розклала покупки у холодильник й, не роздягаючись кинулась у спальню, де поруч з ліжком лежала течка. Перед зустріччю з автором Даринка хотіла з’ясувати, чи загриз пес героїню повісті.
За мить переконуюся, що перехожі пса не бачать. Ошелешено вони споглядають, як на їх очах тріщить мій одяг, а тіло, що корчиться від болю, вкривається рваними ранами. Не витрачаю сил на крики, лиш хапаю грубу волохату шию, коли тварюка починає тягтися до мого обличчя. Моя хватка дедалі міцнішає, відчуваю під пальцями, як монстр ковтає слину. Розумію, що довго втримати звіра мені не вдасться – сили тануть. Роззираюся навсібіч – перелякані люди, волаючи, розбігаються геть, а віддалік стоїть ловець і голосно сміється. Тоді мої очі зупиняються на камені, що лежить зовсім поруч. Лиш на хвильку забираю правицю з шиї пса, щоб ухопити камінь. Стрімко наношу удар за ударом. Ціляю у голову. Тварина хапає мене за ліве плече – сконцентровую усі сили й наношу ще один удар. Заскімливши пес сповзає з мене, він ще дихає, але без свідомості. Мені заледве стає сил на те, щоб підвести своє пошарпане тіло на ноги. Далі силкуюся бігти, час від часу озираючись. Ловець нахилився над псом. Він намагається привести його до тями, щось кричить мені у слід, але я вже далеко – не чую.
Стерзана, я бреду через сквер, вкритий сніговою ковдрою, він уже спить. У суцільних сутінках поодинокі перехожі, що зрідка трапляються мені на шляху, не помічають - мій одяг пошматований, а сама я ледь пересуваю ноги. Хоч у голові паморочиться страшенно, знаю – впасти посеред зимового скверу для мене означає смерть. Різдвяний мороз хутко довершить справу почату Ловцем і його псом-вбивцею.
Заледве добираюся до свого будинку. Спроквола піднімаюся сходами. Переступаю поріг своєї квартири й опускаюся у крісло. Далі кілька хвилин істерично ридаю. Згадавши, що рани варто промити скидаю з себе шмаття. Голісінька бреду у ванну. Завмираю біля дзеркала, прилаштованого на дверях. Невже це огидне тіло моє? Так. Добре хоч обличчя ціле. Розчином перекису водню промиваю рани. Потім мені видається цього замало. Йду у кухню. Беру дві пляшки горілки. Дорогою до ванни відкорковую їх. Стаю у ванну й поливаю себе прозорою рідиною. Далі шукаю у аптечці антибіотики. Дві таблетки кидаю до рота. Решту подрібнюю й присипаю порошком уражені місця.
Тієї ночі мені знову наснився мій покійний чоловік. Чинна його статура постала непорушно у коралових відблисках сонця, що закочувалося за виднокрай. Теплий вітер роздував поли його плаща. Він щось мені говорив, але як завше, я не чула слів. Напружилася. Прислухалася. Але знову нічого не втямивши, прокинулася…
Я довго промацувала поглядом темряву, наче у густому її серпанку могла розгледіти рештки сну, чи почути слова, що їх говорив мій покійний чоловік. Може він хоче сказати хто його вбив насправді. Підозрювали мене, але так нічого і не довівши відпустили. Щоправда не змита пляма на репутації так і залишилася. Це я знаю про себе геть усе. А оточуючі досі вважають мене хитрою вбивцею, що вдало замела сліди…
Даринка закрила течку, прочитане знову навіяло нерадісні спогади про події кількарічної давності. Тіло її чоловіка знайшли у її робочому кабінеті. Звісно, підозри падали на неї. Якийсь час вона була під слідством, але обвинувачення так нічого і не довело – у Даринки було тверде алібі. У час смерті вона разом з іншими колегами по роботі святкувала у ресторані вихід чергового номеру журналу. Як Олег потрапив у її кабінет і хто його там убив – це залишилося таємницею. Була у слідчого версія, що Даринка скористалася послугами кілера. Але найманця не знайшли. ЇЇ причетність не довели. Проте пляма на репутації, як і у випадку героїні оповідання, залишилася.
Думки роїлися у голові, наче бджоли у вулику. Даринка вбачала у останніх подіях якийсь зв'язок, потойбічний зв'язок. Марина Стасюк написала про напад пса, про смерть свого чоловіка, несправедливі звинувачення – усе те, через що пройшла сама Даринка. Це попередження? Тоді письменниця мусить знати більше, аніж написано у творі. Може їй відомо хто той маніяк, що вбиває вдів. І знову підозри падали на Володимира. Бо має пса, а головне – доступ до архівів, в яких зберігаються справи. Думки плуталися одна з одною. Нічого певного не вимальовувалося. Проте Даринка відчувала, що вже не зможе зупинитися поки не дізнається правду – правду, яка потрібна була їй дуже. Відчувала до Володимира шалений потяг, з яким несила боротися. І знала, що те саме відчуває він. Що ж робити?
Вхопила мобільний телефон, відкрила рукопис на останній сторінці, як і обіцяла Марина, там було написано номер її телефону. Але автовідповідач відповів монотонним голосом:
- Абонент знаходиться поза межами доступу.
До шостого січня вона мусіла збагнути хто ж насправді Володимир: жорстокий вбивця, що цькує свого пса на беззахисних жінок чи чесний слідчий, що намагається знайти маніяка. Невже сама запросила вбивцю до себе на вечерю? Даринка іще сподівалася на те, що вдови, про яких говорив Володимир, стали жертвами Ловця, але у це повірити було доволі важко, він всього лиш вигаданий герой містичної повісті, яку написала Марина Стасюк.
Даринка мусіла розшукати письменницю. Хоча б для того, щоб дізнатися - описує вона реальні події, чи Ловця вигадала її уява. Власне, усе це скидалося на випадковість, бо повірити у втручання містичних сил було доволі складно. Мусить бути якесь суттєве пояснення тому, що відбувалося навколо Даринки останніми днями.
Даринка вискочила з квартири, засунула її й збігла донизу. Машина Володимира, щойно від’їхала від його під’їзду – не надто квапився на місце злочину. Куди спішити? Може він там уже був й усе бачив, коли вбивав останню жертву. Такі думки закрадалися у голівку дорогою до метро.
Від станції «Контрактова площа» до хостелу «Мирослав» - кілька хвилин ходьби. Даринка подолала цю відстань на однім подиху. Але адміністратор, після перевірки бази даних їхніх клієнтів відповів, що Марина Стасюк ніколи не зупинялася у їх хостелі.
Вона меланхолійно пленталася вулицями. Відвідини хостелу розчарували її – розгадка була так близько, але,схоже, ота Марина не надто хотіла, щоб її знайшли. Хоча можна було припустити, що вона мала намір поселитися у хостелі «Мирослав», але вільних місць там не було. Який сенс авторові переховуватися від редактора? Можливо саме так і було: письменниця зупинилася у іншому хостелі чи готелі. Телефон міг розрядитися, його могли вкрасти. Даринка подумала, що не варто підозрювати щось непевне лиш тому, що Марина ніколи не зупинялася у «Мирославі». Зрештою вона знає де працює Даринка й сама розшукає її. Але чекати доведеться щонайменше тиждень, а правда їй потрібна чимскоріш.
Конкурс «Вітрила всесвіту» - згадала Даринка. Можливо організатори щось пам’ятають про Стасюк. Варто негайно повертатися додому, залізти у комп, знайти сайт конкурсу, щоб дізнатися адресу, за якою проходив майстер-клас. Мало шансів, що оргкомітет знаходиться за тією ж адресою, але спробувати варто. Стоп. Навіщо повертатися додому?
Даринка забігла у найближчий інтернет-клуб, а далі знову рушила до метро. Їй пощастило – осередок конкурсу знаходився на станції метро «Оболонь». Вона хутко пройшла засміченим ринком, що наче стихійне лихо, псував враження від цієї станції, й рушила у «Дивосвіт». Там вона застала одного з модераторів.
- Дарина, - представилася вона, - я працюю у літературному журналі «Муза».
- Ігор, - представився молодий чоловік пікантної зовнішності й невисокого росту, помішуючи пластиковою виделкою чай, налитий у пластиковий стакан.
Колектив суто чоловічий – подумалося Даринці, бо якби тут була принаймні одна жінка, чай пили б з нормального посуду, а цукор розмішували б ложкою, а не виделкою.
- Наш журнал часто публікує твори ваших конкурсантів. Нас цікавить Марина Стасюк. Вона вперше приймала участь у «Вітрилах Всесвіту».
Даринка не хотіла нічого пояснювати, отож вирішила прикритися журналом.
- Так. Ми навіть запросили її на майстер-клас. Письменник такий собі, але, як для початківця непогано. Те що вона стала учасником цього майстер класу – виняток. Навіть не знаю, що нас так хапнуло у її оповіданні. Може чаю? – нарешті запитав Ігор.
- Ні дякую. Я поспішаю. Мені потрібно з нею зв’язатися. З якого вона міста.
- Місцева.
Даринка відчула, що стоїть на правильному шляху. Виходить, що Марина зумисне приховала свою адресу, бо сказала їй, що приїхала на два тижні у Київ.
- Мені потрібна точна адреса. Хотілось би поспілкуватися з автором особисто.
- «Вітрила Всесвіту» - інтернетконкурс. Тож у нас не має точних адрес учасників. Ми підтримуємо зв'язок з авторами через електронну пошту. Можу запропонувати адресу скриньки.
- Влаштовує.
- На сайті конкурсу можете подивитися ілюстрації, які зробив до «Ловця» художник Віталій Миронюк.
- Обовязково перегляну. Дякую.
Вранці шостого січня Даринка зайнялася приготуваннями до святкової вечері. Кутю у ступі не товкла. Замість неї це хтось зробив на крупзаводі й залишилося лише зварити її. Горіхи купила вже товчені., а мак – потертий. Одна страва уже є! жінка одночасно обжарувала котлети й завивала голубці. На плиті парувала невеличка каструлька у якій варилися курячі грудинки на салат. У глибокій сковорідці тушкувалася капуста.
Даринка не відала чого очікувати від цієї вечері, а втім те що нарешті задовольнить тривкий брак гострих відчуттів, знала напевне. Володимир може виявитися господарем пса, що шматує тіла жінок, але ж він не приведе на перше побачення Лицаря.
Даринко, що ти коїш? Ти можеш стани найоригінальнішою жертвою – спершу нагодуєш маніяка смачною вечерею, розіп’єш із ним пляшчину вина, а може й у ліжку поніжишся.
- Пане маніяк, спробуйте салат « Царський». Подобається? Наступний – «Фантазія». А може перейдемо до гаряченького?
- Пані жертво, не метушіться так, - з посмішкою на вустах скаже Володимир й підморгне Лицареві, що сидітиме біля його ніг, покірно очікуючи його команди.
Далі вони будуть кохатися у її спальні. Несамовито і дико. І лиш після того, як Володимир втамує її і свою пристрасть, вийде ніби до ванної, але , прочинивши двері, впустить Лицаря. Здоровенна тварюка наскочить на її наге тіло й люто шматуватиме його. Білі простирадла забарвляться крою...
Схоже було, що вона втрачає тямку. Поза всяким сумнівом, доброчесна пані на першому побачені не пустить порядного пана під ковдру, але їй так набридло бути доброчесною, так жадалося пустощів й утіх, що ця жага перемагала навіть страх. І потай вона сподівалася , що й пан виявиться не таким уже й порядним.
Щось притягувало її до нього. Вона могла б вигадати, що це якийсь містичний потяг, або рок, проте була реалісткою – довгенько у її ліжку не було чоловіка. Та ще й такого кремезного й сильного, та ще й вільного – не зносила брехливих жонатиків, що не цуралися позашлюбних зв’язків. Хоч вони водили навколо неї хороводи, наче мухи над медом, поводила себе, як родовита самиця, що ніколи не підпустить до себе задрипаного дворнягу.
Коли усі страви були готові, Даринка одягла яскраво-синю сукенку, що сягала до колін. З зачіскою вирішила не мудрувати – розпустила довге, майже до пояса волосся, природного шоколадного відтінку. Цей козир завше бив усі карти суперниць. Хоч тут їх і не було, захотілося своєю вродою збити Володимира з ніг прямісінько біля порогу.
Дзвінок у двері – і жінка вскочила у туфлі на високих підборах. Рушила не до вхідних дверей, а знову підійшла до дзеркала, під розпинання дзвінка повертілась перед ним і одразу ж усміхнулася – подобалося власне відображення. Вана – бомба!
Даринка звільна наближалася до вхідних дверей. ЇЇ кроки, неквапливі й розмірені, порушували цілковиту тишу. Нарешті зупинилася перед вхідними дверима, вже вкотре завагалася. Чи варто впускати у квартиру малознайомого чоловіка, котрий вдає із себе не того, ким є насправді? І знову викарабкувалися нагору страхи: навіщо наражати себе на небезпеку, а може й на мученицьку смерть. Що чекає її далі? Дізнається це лиш впустивши Володимира. Більше незмога терпіти цю непевність - хто і навіщо втягнув її у гру, що так нагадувала власне минуле, позбутися якого завжди прагнула, та не вдавалося.
У редакції її називали Чорною вдовою й кожному чоловікові, що влаштовувався до них на роботу, переповідали страхітливу історію, як вона, якимось містичним чином, зуміла одночасно побувати в двох місцях: ресторані, де святкували вихід ювілейного номеру журналу й у власному кабінеті, де убірниця вранці знайшла холодне тіло її чоловіка.
Хіба ж поясниш їм , що Олег належав до числа тих горе-бізнесменів, що не вилазять з кредитів й постійно винні комусь гроші. Його постійно переслідували кредитори. Швидше за все комусь набридло чекати. Того вечора, імовірно, Олег приїхав по неї в редакцію. Хтось прослідкував за ним й застрелив у порожньому кабінеті. Принаймні так Даринка пояснювала собі цю загадкову смерть. Усе ніби почало забуватися, аж раптом з’явилася ота Марина й дала рукопис, котрий знову затягнув у вир минулого.
Тепер по інший бік дверей стояв чоловік, що вперто не відпускав кнопку дзвінка. Хай уже змусить її забути минуле, або вб’є – нарешті відчинила і ледь не втратила свідомість: біля ніг Володимира сидів Лицар. І навіть його собачі очі, що зоріли щирим розкаянням, і навіть букет, який тримав він у зубах, не змусили Даринку зглянутися на чотирилапого – неприязно дивилася на нього.
- Вибач я не маю з ким його залишити.
Володимирові на мить здалося, що Даринка зачинить двері просто перед їх носами, тому поспішив втиснутися у пройму дверей. Те саме зробив і Лицар.
- Він добрий. Те що сталося – дике непорозуміння. Лицар вибачається й дарує тобі квіти.
Не випускаючи букет із пащі, її майбутній вбивця винувато заскімлив – вона не змогла не прийняти дарунок, бо вже бозна скільки часу їй ніхто не дарував квітів.
- Що нового у твоїй справі? - Запитала Даринка, коли вони уже сиділи за столом.
- Не знаю шо й сказати. Новий труп. І це для мене дуже погано .
Він мав вигляд заклопотаного чоловіка. З таким настроєм не ходять на романтичні побачення.
- Чому? – поцікавилася Даринка.
- Розумієш, - Володимир трохи посвердлив її поглядом, ніби вирішуючи, чи варто їй довіряти, а потім додав, - усі вдови, що стали жертвами маніяка, як я тобі вже казав, підозрювалися у вбивстві своїх чоловіків. І усі ті справи вів я. У мене є усі шанси потрапити у список підозрюваних. Я приховує це від начальства, але коли дізнаються… Часу – обмаль. Мушу знайти вбивцю раніше аніж керівництво довідається правду.
- Я теж підозрюю тебе, - випалила Даринка.
- Чому?
- У тебе є пес, що напав на мене. А головне – кілька років тому мене також підозрювали у вбивстві власного чоловіка.
- Але ж я не вів твою справу., - намагався виправдатися ошелешений слідчий.
- І це збиває з пантелику. Можливо вже вичерпався запис жертв з тих вдів, чиї справи вів ти.
- Так. Це була остання.
- Отож наступна –я?
- Можливо. Але вбивця – не я.
- Може він? – й кивнула на Лицаря.
- Це не мій пес.
- Це не може стати тобі на заваді.
- Заспокойся. Треба подумати. Надто сильно усе вказує на мене. Це може бути хтось, хто мене знає.
Даринка зітхнула. Побачення навіть не пахнуло романтикою. Для кого одягала свою найкращу сукенку, для кого розпускала волосся?
- Це ще не все. Одна жінка дала мені на редагування рукопис оповідання, в якому йдеться про такого собі Ловця, що полює на вдів. Знаєш як він це робить? Нацьковує пса.
- Усе, як насправді.
- А може вбивцею ї є Ловець насправді? Звісно, він персонаж містичний. Люди не можуть завадити йому, бо бачить його лише жертва. Так написано в оповіданні.
Володимир підхопився й вигукнув:
- Це, знаєш, лише в оповіданні. Понаписують, блін. Письменники.
- А раптом наступною жертвою Ловця стану я. Не дарма ж та жінка дала мені рукопис. Я не можу її розшукати. Телефон не відповідає. У хостелі «Мирослав», де вона мала намір зупинитися, мені сказали, що така жінка ніколи не була їх клієнткою. Її оповідання «Ловець» приймало участь у конкурсі « Вітрила Всесвіту». Я розшукала одного з організаторів конкурсу. Він повідомив, що вона киянка. Мені ж сказала, що приїхала у Києв на майстер-клас. Чому вона збрехала? Чому я не можу її розшукати?
- Все заспокойся! Ти не мусиш нікого шукати. Її ім’я і прізвище знаєш?
- Марина Стасюк.
Він обійняв її, подякував за вечерю, а потім пішов. Стало сумно. Знову прокинувся той дошкульний страх самотності, він навіть був сильнішим за страх перед смертю.
(продовження не забариться)
