Одкровення буднього дня.
Оксана! Її хвати Оксана. Для усіх її ім’я нерозривне із прізвищем і по-батькові. Але для мене вона просто Оксана, тому що я знаю її більше, ніж половину життя. Вона живе в будинку на краю села і кожного разу, ідучи на роботу, до міста чи навіть в магазин за хлібом, вона проходить повз мій будинок. У неї пишне русяве волосся і загадкові карі очі. Влітку, у коротенькому платті у горошок, чи узимку, у товстій дутій куртці, завжди нафарбована, із червоними губами і пишними штучними кучерями, вона ходить туди-сюди, попри мій дім. Ми з нею маємо один маленький спільний секрет. Хоча про це уже багато говорили, але ми двоє і напевно єдині на цьому світі знаємо, що українська жінка більше, ніж жінка. Їй здається це очевидним, а я сам додумався. Вона «сіль» світу, суть вічної жіночності, живе втілення архетипу Великої Матері Богів. І тут расизм, націоналізм чи художня вигадка ні до чого. Це констатація факту, який знаємо тільки ми двоє. І поки хтось намагається довести боговибраність свого народу, знайти спасіння своєї нікчемної душі чи гарячково відкидає або приймає докази існування Бога, ми знаємо одну просту істину, яка усе доводить. Вона – наш скарб. Але ми ні з ким нею не поділимося. І не тільки тому, що покоління одноразових паперових тарілок і он лайн ігор не варте знати навіть одкровення буднього дня. Просто в мене навіть через маленьке одкровення буднього дня прокидається інстинкт власника. А були колись часи, коли я не догадувався навіть про прописні істини буднього дня і не знав про Оксану. Тоді я не знав, що:
Її думки і почуття як ніжний морський бриз – стабільно зранку і увечері міняють напрямок свого руху. В неї романтична душа, але її інтелект практичний до кісток спинного мозку. Її улюблена книжка «Робінзон Крузо» - історія побудови капіталізму однією окремо взятою людиною на одному окремо взятому безлюдному острові. У неї потьмянілі очі вицвілої мрії великого міста. В них проскакує іскра старого вогню лише тоді, коли вона дивиться на своїх дітей. Напевно тому, що у дітях їй мариться безсмертя своїх мрій. Але коли короткі миті меланхолії проходять, вона перетворюється на зброю масово знищення мозку оточуючих, видаючи щонайменше сотню слів на хвилину. І тоді вона перетворюється на «сварливу бабу», міфологічний персонаж, на який так часто жаліються невдахи за споживанням ранкової порції горілки. І коли здається, що ось-ось мозок дійде до точки кипіння і вибухне, розумієш, що її магнетизм у суперечливості. Суперечливість – сильний магніт. Вона належить до покоління, яке нещадно «бомбило» старі уявлення про жіночність, про господиню, яка з сокири може приготувати святкову вечерю, про церкву, кухню і спальню як природний уділ жінки, про терпіння і співчуття як одвічні риси жіночності. «Бомбило», але «не розбомбило». От і виходить, що вона метається між дитячою грайливістю і серйозністю бізнес леді; щедрістю справжньої господині і цинічним господарським розрахунком; романтичністю, мрією повторити долю Попелюшки і таємним захопленням мордатими грубіянами із кримінальними заняттями. Її покоління – перше покоління, що отримало доступ до візуальної картинки справжньої американської мрії. Звідси в неї потяг до «красивого» життя і педантичне ставлення до грошей, що не заважає час від часу радувати себе дорогими нікому не потрібними дрібничками, типу чудо-кремами чи масажерами для голови. А ще, настільки я пам’ятаю, Оксана колись хотіла завоювати світ. Юність і їй навіяла голлівудську мрію про кар’єру співачки, фотомоделі чи актриси, бізнес леді чи ще когось. Її пунктик «відбутися» як успішна людина. У одвічному протистоянні «сім’я - кар’єра» для неї вибір не такий очевидний яким він був ще для наших матерів. Усе ж сім’я для неї завжди буде на першому місці. В першу чергу діти. Вони, як тріснуте дзеркало мрій своїх батьків, завжди будуть метафізичною надією батьків на безсмертя. Особливо дочка, яка успадковує від матері метафізику чистої жіночності, щоб свого часу також передати її наступній еманації. І так до безконечності – принцип буддиської карми, чи наочне втілення закону збереження маси і енергії. Але, що до першого так і що до другого Оксана настільки байдужа, наскільки поет може бути байдужим до ядерної фізики чи органічної хімії.
Чи кохала вона колись по-справжньому, до забуття, так щоб повністю розчинитися в іншій людині, як це зображують у дешевих любовних романах в м’якій обкладинці. Важко сказати. Її любов коливається між «щоб був чоловік у домі, чоловічі руки і міцне плече» і фанатичною вірою у принца на білому коні. Але таку любов ще не вигадали, не зібрали, не створили до неї шлях. Врешті решт, любов цієї русявої бестії перетворилася на віртуальну гру он лайн, де чоловік – проміжна мета, любов – режим існування, діти – перехід на новий ігровий рівень. Важко навіть сказати чи їй хоча б трішки подобається робота. Вона поміняла тисячі способів буття, тисячі ролей: від студентки-офіціантки, до дружини, одинокої матері і учительки у школі. Для неї робота – можливість переходу від загальнолюдського «не померти з голоду» до міщанського «звести якось кінці з кінцями».
Чи міг би я закохатися в Оксану? На це питання відповісти ще важче. Чи зміг би я змиритися з її тематичністю – життям від «теми» до «теми». Можливо б і зміг. Але тільки як чергова «тема», що випадково опинилася в її полі зору, десь на межі між оптимістичним пафосом споживацького ставлення до любові ґламуру і «парадом несхожості» рокендролу. Але в мене інша «тема» - пафос самознищення. Наші «теми» не «стикуються». І коли на дорозі я зустрічаю її із пляшкою пива чи сигаретою у своїй руці, вона лише хитає головою і питає коли я одружуся. Доводиться віджартовуватися, що як тільки так зразу чи у суботу без уточнення в яку саме.
Що далі чикає Оксану? Невідомо. З неї може хтось і вийде, а може і не вийде. Вона може далі піти по сходинках педагогічної кар’єри: напише дисертацію, заведеться корисними знайомствами і з часом можливо навіть стане міністром освіти. Хоча цей варіант трохи відлунює сарказмом. А може таке бути, що її засмокче побут, чоловік і діти і вона перетвориться на чергову «квочку» середніх років, набере кілька десятків зайвих кілограмів і тихенько старітиме, ненавидячи своє життя. Суперечливе покоління поступово стає віртуальним і усі суперечності перетворюються на двійковий код комп’ютерного програмування. Можливо з часом хтось зможе розшифрувати кодовану загадкову душу української жінки. І тоді в нас усіх буде усе добре. Поки що вона, як і уся країна на роздоріжжі. Вона то хоче навчатися далі, а то збирається на заробітки в Італію, то розгортає бурну діяльність на роботі і починає дома ремонт, а то цілі дні просиджує на вигаданих лікарняних у довгій домашній медитації. Її алгоритм дій уже не інерційний радянський, але йому усе ж ще чогось бракує. Любов до перекуру і післяобіднього сну переважає природну зажерливість. Уміння «не смикатися» залишається основною житейською мудрістю. Наприклад, Оксана часто свою любов до обіднього сну пояснює низьким тиском чи гіпертонією. І інколи навіть енергійна вимова слова «гроші» не виліковує лінь. Можливо це основна передумова духовного прогресу, прагматичного ставлення до життя або ж утілення давньої китайської мудрості, озвученої Сунь Дзи про те, що довге чикання на березі річки врешті решт призведе до того, що по ній пропливуть тіла ворогів. Не знаю, не знаю. Я не великий експерт в області метафізики. Я тільки знаю, що вона Оксана. Її звати Оксана. Їй двадцять шість років. І вона кожного разу проходить по вулиці повз мій будинок і тоді я отримую емпіричне підтвердження одкровення буднього дня, що урочисто і пафосно проголошує: українська жінка – більше ніж просто жінка…
