От включаєш телевізор. Дивишся новини. Там як завжди: політики б’ються, в Америці бушують урагани, та й в інших куточках світу вистачає аномальних явищ природи, якогось Богом забутого вченого нагородили премією, а один з величезної армії співаків розійшовся з черговою пасією, й через місяць ця сама пасія теж співає. Далі діло доходить до фільмів, серіалів. Мільйони домогосподарок сидять перед екранами, в очікуванні фіналу, слідкуючи за кожним поворотом сюжету. А сценаристи постараються, щоб сюжет мінявся часто, не завжди логічно, з великою кількістю драматичних сцен, щоб серіал затягнувся серій так на двісті. Але все одно, як має бути головні герої помруть старими та щасливими. Коли діло доходить до фільмів жахів, то всі вже мирно дивляться рожеві сни.
Через десь п’ять таких років або ти просто не дивишся телевізор взагалі, або дивишся на автоматі, сильно не вдумовуючись в суть, як зомбі, або мозок і здоровий глузд так деградують, що ти починаєш вірити всьому що покажуть. Останній варіант, як на мене, найгірший, бо так ненароком можна повірити що ти вмієш літати як Карлсон. Ніхто не задумовувася чому так багато людей викидається з вікон? Ну це ще так. А якщо якесь дівчисько повірить в те що вона обов’язково знайде (дочекається) свого принца на білому коні? Тут в мене два запитання. Перше: звідки знайдеться стільки принців? Друге: ну знайде (дочекається) вона свого принца, а з конем що буде?
От ідеш ти по місту. Дивишся на людей. Всі такі сірі, сумні, сердиті. Й ти ловиш себе на думці знову повернутись додому, в свою затишну квартиру, щоб з головою залізти в такий яскравий світ телевізійних програм. Але мимоволі задивляєшся на одну руденьку дівчинку. Вона так граційно йде по місту, в її посмішці стільки тепла, радості. А що саме цікаве - вона посміхається всім, хто йде їй на зустріч. І сам не розуміючи ти й сам починаєш посміхатись. Ти вже чуєш як гарно співають пташки, як дзюркотить вода у фонтані. Починаєш помічати кольори. І думка повернутись додому кудись зникає. Проте така магія триває не довго. Досить лише подивитись на сердитого, неголеного чолов’ягу як знову хочеться по скоріш дібратись до своєї затишної квартири. Згодом і зовсім зникне з пам’яті те руде чудо, що подарувало тобі краплину справжнього щастя. Може, колись, ти знову зустрінеш її, й так само як вперше, вона, використавши свою магію, змусить посміхатись й радіти життю. Жахливо, чи не так? А якби події розвивались трішечки інакше? Якби ти не пройшов мимо? Якби повернувся? Наздогнав її? Заговорив? Можливо тоді ти б потрапив у неймовірний світ під назвою ЖИТТЯ. Ти б щодня дивувався новому дню. Радів, як мала дитина. Завжди посміхався. Бачив всю красу світу, не за допомогою екрана, а своїми власними двома маленькими екранчиками. Але нажаль життя не знає що таке «якби». Воно не може повернути час назад. Тому тобі не варто жаліти по тих речах, які ти не зробив, а просто наступного разу не проґавити час. І частіше посміхатись).
