Минуло сімнадцять років.
Лексус промчав повз Лію, та раптом оскаженіло заверещав гальмами й дав задній хід. Дверці відчинилися:
- Сідай! Підвезу!
Лія озирнулася довкола. Якось ніби страшно сідати в авто, якого не зупиняла, особливо проти ночі. Але вибору не було. На автобус уже запізнилася. Наступний буде лише години за півтори. Бульйон, зварений з домашньої курятини, може охолонути. Борис знову сваритиметься, як минулого разу. Жінка несміливо наблизилася до авто. З відчинених дверцят віяло теплом, долинала заспокійлива класична музика. Стомлена Лія піддалася спокусі й сіла у м’яке крісло.
- Куди це ти проти ночі, мала? – від цього голосу її морозом обсипало.
Лія не зважилася повернути до нього обличчя. Тільки міцніше притиснула до себе сумку з банкою курячого бульйону.
- У Хмельницький, – і чомусь закашлялася. - Борис у обласній лікарні.
- Ет, мала-мала… Що ж ти тоді накоїла? Хоча б щасливо прожила ці роки? Чому мовчиш? - голос Артемів нітрохи не змінився, хіба що додалося оцієї хрипоти, якою він хвилював ще дужче.
Лія опустила обличчя, тамуючи сльози.
- Борис хворий, - промовила глухо. - Смертельно хворий. Я їду до нього. Ночую в лікарні поряд із ним. Вранці після обходу повертаюся додому. Господарство, хвора свекруха, шістнадцятирічна дочка... Роботу довелося залишити - не встигала. Чи щасливо прожила, питаєш? Не знаю. Ніколи мені над цим думати.
Лія раптом подумала: чого це вона сповідується перед тим, хто колись її зрадив? І гордовито підняла голову, глянула Артемові просто у вічі.
Великі променисті очі, які він так любив, хоч і втратили юнацький блиск, та залишилися такими само рідними… Не так би краялось серце від цього погляду, якби він не повнився болем від чого ніби поважчав. А в іншому Лія нітрохи не змінилася. Ба, стала вродливішою. Нарешті дитячі риси набули справжньої зрілої довершеності. Як він і очікував… Саме такою уявляв собі свою майбутню дружину через літа. Скільки ж їх збігло звідтоді? Сімнадцять... Боже, стільки часу прожив без неї! Як це вийшло, як він зміг?!
- Пробач, - нарешті озвався й він. - Я все про тебе знаю. Мама розповідає.
- Я теж про тебе все знаю, - всміхнулася Лія. - Навіть року зі своєю Аллою не прожив. А чому не одружився знову?
- На тебе чекав. Думав, теж не зможеш жити з людиною, якої не кохаєш. Та, бач, помилився. Ти виявилася сильнішою за мене. Що ти тоді хотіла мені довести? Так і не збагнув досі…
Лія байдуже знизала плечима.
- Він здавався мені надійним. Я більше не хотіла страждати, - останні слова жінка насилу вичавила з себе. Вдавана незворушність все-таки багато їй коштувала. Чи то через недосипання, чи просто з утоми раптом запаморочилася голова. Здавалося, ще мить і вона зомліє.
- Мала, давай кудись заїдемо, посидимо, ти спочинеш… - Артем доторкнувся долонею до її лоба. – Холодний мов лід! Не заперечуй, я лікар, я бачу, що ти в критичному стані… Не можна ж так себе виснажувати!
- Не займай! – вона відштовхнула його руку. – Який готель?! Ти з глузду з’їхав?! На мене хворий чоловік чекає в палаті!
- За свою безгрішність ти поплатилася здоров’ям, люба… Ніколи не замислювалася про те, що життя з нелюбом шкідливе навіть у фізичному плані? – він намагався жартувати, а руки тремтіли від неймовірної напруги всіх почуттів відразу.
- Безгрішних людей не буває. Але від зради мене Бог уберіг. Гадаєш, ніхто не пропонував? Але я боялася закохатись. Понад усе люблю спокій. А якби спіткнулася – спокою не стало б… Знаєш, чому я покинула тебе? З Борисом, коли він ще був здоровий, мені було спокійно. Я не ревнувала, не боялася щось втратити… Мені було байдуже. Я не мучилася, розумієш? Мені просто було байдуже! А тепер, коли йому залишилося місяць чи два…
- Ти страшна людина, мала. Така збочена егоїстка, що сама себе на ланцюг посадила, аби тільки не любити, бо любов – це справді біль, ой, який біль! Я ж усе життя тебе хотів! Приїздив у Катеринівку на Великдень чи Різдво, заглядав через паркан до вашого подвір’я, бо знав, що на такі свята ти точно не зможеш не перевідати батьків. Бачив тебе здаля, й моторошно робилося: що менше тебе бачу, то дужче люблю. Кілька років у Лівії працював. Думав, там забуду. Заробив трохи грошей, купив будинок у Вінниці, в обласну лікарню влаштувався й там зустрів цікаву жінку. На якусь мить здалося, ніби починаю виповзати з цієї прірви, але варто було на вихідні приїхати в Катеринівку, як усе повернулося на старе. Не хочу вибиратися! Хай і в прірві! Невже всі мої муки марні, Ліє?!
- Не перебільшуй, Артеме! Ти ж і в ту пору знав уже до мене не одну жінку. Чим це я така неперевершена виявилася, що ніким ти мене й не заміниш? Може, ти мене собі вигадав?
- Що я розумів тоді! – сумно всміхнувся Артем. – Жінки… Що вони для мене значили, поки ти не підросла? Одне знаю: інша не потрібна мені, а чому й розбиратися не хочу! Тільки шкода мені, боляче, Ліє, що в твоєму житті щось не склалося...
- Хіба ти почув від мене якісь скарги?
- І не почую, - він тихо засміявся. - Ти ж краще замордуєш себе до смерті, аніж визнаєш помилку.
Лія відвернулася до вікна. Що він про неї знає?! Коли навідувалася до батьків на Великдень і Різдво, зачинялась у своїй дитячій кімнаті та, як колись, спостерігала за подвір’ям Чоботарів. Щоразу боялася побачити Артема з дружиною, а переконуючись, що й цього разу він сам, - зітхала з полегшенням.
- Ось і приїхали, - видихнула з болем.
Як хотілося говорити з ним, говорити без кінця! Байдуже, про що…
- Підвезу тебе до лікарні. Смеркло вже… Ти не уявляєш, який я радий був тебе знову побачити. Коли наступна зустріч? Років через двадцять?
- Хтозна… Мені зараз не до того, ти ж розумієш. Борис у такому стані…
- Ти ж фельдшер. Думаю, і сама розумієш, що він скоро тебе звільнить. Я можу сподіватися ...?
- Біля смертельно хворого про майбутнє не говорять, - різко обірвала його Лія. – Це жорстоко!
- Але ми з тобою живі, хоча й втратили половину життя! Я кажу це тому, що за два тижні знову їду в Лівію, надовго…
- Там же війна! – скинулась Лія.
- Саме в цей час лікарям найбільше роботи… - криво всміхнувся Артем.
- Ти казав, що вже достатньо заробив!
- А цього разу я їду вже не на заробітки. Якісь роки промайнуть у напрузі, коли для почуттів не залишатиметься часу, не приїздитиму додому, не рватиму собі серця, не ходитиму місцями, де ми… А, не варто! Ти чекатимеш на мене?
- У мене інші проблеми, - вона відвернулася.
- Я так і не зрозумів: чи залишилась у тебе бодай крихта почуття до мене? – нарешті Артем загальмував біля обласної лікарні.
- Стомилася, не тисни на мене, - Лія потягнулася до дверцят, щоб не глянути йому у вічі.
- Я можу не повернутися звідти, Ліє! Я мушу знати...
- Я тебе туди не посилаю. Хіба неодмінно треба туди їхати? – не дивлячись у вічі, тихо спитала вона.
- Документи вже оформлено. На мене там чекають, - Артем схопив її за руку, - можна хоча б поцілувати тебе?
- Я ж просила: не займай мене! – в голосі жінки почулися сльози, але з міцних обіймів вона не випручалася.
- Тяжко тобі, мала, так? – шепотів Артем, торкаючись губами її вуха. – Нічого, ти мужня, ти витримаєш, - він пригортав жінку дедалі тісніше.
- Мені час, пусти, - попросила вона тихо.
- До мого від’їзду ми ще побачимося! Я тебе знайду. Чуєш, мала?
- Не варто. І не називай мене малою. Мені вже тридцять чотири, - вона хряпнула дверцятами й швидко пішла геть.
Лише по тому, як Лія зникла за дверима корпусу онкологічного відділення, авто повільно виїхало з широкого лікарняного двору.
****
Лія повільно йшла довгим похмурим коридором. Такі коридори у всіх лікарнях, але в онкологічних відділеннях вони особливо моторошні. Здається, що цими сірими переходами вслід за медперсоналом невідступно крокує смерть, заглядаючи в кожну палату. Ніби ти потрапляєш у інший вимір, де неможливі яскраві барви, сміх, де нема розради, лише болісне доживання, отруєне безпорадними слізьми родичів під дверима палат. Лія думала про те, що якби завідувала таким відділенням, то наказала б пофарбувати стіни в яскраві кольори. Змусила б персонал замість заглядати хворим у кишені, посміхатися їм.
Щоразу, коли вона заходила в це сховище страждань, свідомість ніби огортало густим туманом й життя по той бік уже ледь вгадувалося в імлі. Повсякденні проблеми перетворювалися на смішний дріб’язок у порівнянні з пристрастями, які тут кипіли. В лікарні вона завжди почувалася ніби винною перед Борисом. Щойно заходила до палати, як спрацьовувало це відчуття: в грудях починало тиснути, повітря ставало замало. Жінка мимоволі звинувачувала себе в тому, що аж ніяк не залежало від неї. Розум твердив, що навіть якби вона по-справжньому кохала Бориса, це не вберегло б чоловіка від страшної недуги, а серце боліло й боліло, і не було на те жодної ради…
Борис лежав із заплющеними очима й здавався мертвим, але вона звідкись знала, що ще рано. Колись настане час: вона доторкнеться до руки чоловіка й відчує холод смерті. Але не сьогодні.
- Борю, я тобі вечерю принесла, - Лія тихо присіла на сусіднє ліжко.
Бориса помістили в палату, де крім його ліжка стояло ще одне вільне. На ньому Лія проводила ці страшні безсонні ночі.
- Коли вже додому? – здавлено спитав Борис.
- Скоро. Ще кілька сеансів хіміотерапії.
- Ліє, я хочу додому. Ти ж не гірше за мене знаєш: це кінець. Забери мене додому, скільки вже можна мучити цією хімією?!
- Так не можна, Борю. Треба сподіватися.
- А я не хочу! Хіба це життя? Засинаючи, думаєш, чи прокинешся вранці… Не встиг прокинутися, як починаєш думати, чи доживеш до вечора, - Борис зірвався на примхливу ноту. Давно Лія не чула від нього лагідних слів. Тепер він взагалі не міг говорити спокійно, тому здавався чужим. Її колись уважний і чуйний чоловік тепер постійно підвищував на неї голос, і голос був чужим. Лія розуміла, як йому тяжко, й терпляче намагалася заспокоїти.
- Як Софійка? – нарешті Борис впорався з нападом злого відчаю. - Ти зробила, як я просив? Сказала їй, що пухлина доброякісна?
- Звісно, сказала, Борю, - Лія глянула йому в згаслі очі. Що не день у них додавалося збайдужіння й холоду.
Спершу Борис багато читав, раз у раз примушуючи Лію бігати до газетних кіосків. Але потім, коли після операції замість полегшення відчув непоправне, втратив інтерес до всього на світі. Подумки вже готувався до переходу в інший світ. Там, за незнаним рубежем, немає страху й болю, тому Борис усією душею прагнув туди. Він тепер більше мовчав, дарма силкуючись осягнути сутність смерті. Навіщо народжується людина? Щоб потім умерти в муках? У цьому сенс земного існування?! Не хотілося нікому звіряти своїх думок. Хіба Лія зрозуміє? Адже не вона стоїть біля межі. Це його шлях. Такий кожна людина мусить здолати сама, бо це - востаннє.
Десь о дев’ятій прийшла медсестра, зробила укол. Тепер він спатиме. Тільки б не вмерти уві сні. Борис хотів померти в оточенні близьких. З усіма попрощатися. Дати якісь поради Лії, настанови дочці. Так хоче померти більшість, але смерть не питає….
Борис заснув. Лія спостерігала за його штучно міцним сном. Зараз чоловік здавався здоровим, може, тому, що вві сні завжди ніби молодшав. Знову і знову Лія подумки поверталася до їхньої першої шлюбної ночі. Ох! Скільки їх було, тих ненависних ночей з нелюбим чоловіком! Стрепенулася. Може, Борис помирає тому, що на цьому світі його ніхто не любив? Ні. Ні, ні… Як це ніхто? А дочка, а мати, яка молиться за сина?!
Лія вимкнула світло, підійшла до вікна. Ніч як ніч. Як і решта ночей, проведених із Борисом у лікарні. Повернулася до свого ліжка, відкинула байкову ковдру, лягла. Не спалося. З думки не йшла зустріч з Артемом. Гризло сумління як тоді, коли виходила за Бориса, не кохаючи. Оглядаючись на прожиті роки, мусила визнати, що прожила спокійно, якщо не брати до уваги вибриків свекрухи… Але ж Борис завжди ставав на бік дружини. Він заслуговував щирої вдячності й кохання, а можливо, ще якоїсь винагороди, проте чомусь лежав отут, в очікуванні миті, коли годинник його зупиниться назавжди. Це так несправедливо!
Лія намагалася зрозуміти: як же вона врешті-решт ставиться до Бориса? Її почуття було більшим за повагу, але навіженої закоханості, як у Артема, так і не дочекалася, хоч як дурила себе нещасна жінка. Борис дав їй те, про що мріяла кожна Катеринівська дівчина, те, чого у всі віки бракувало сільським жінкам: спокій, забезпеченість, пошану. Але ж чому їй і досі хочеться шаленства? Хоч Борис вже доживає… У свої тридцять чотири ще могла б танцювати до ранку, зустрічати світанки на березі озерця, як тоді, на випускному, повільно блукати густим лісом навколо Катеринівки, вона могла б, могла б….
Окриленість, неймовірна жага до життя переповнювали її. Сімнадцять сірих, одноманітних років загубилися в безбарвному побуті. Лія тихо повернулася на інший бік. Не спалося. В усьому винен Артем. З’явився нізвідки в такий тяжкий час, ще більше ускладнив життя, стривожив душу, вкотре спокусив думати про гріх. Неначе повернулася фатальна ніч одкровення. Щось примушувало жінку передумати, пережити все наново саме сьогодні. Підбити підсумки й приготуватися до нового життя. Без Бориса. Лія стрепенулася. Налякано зіскочила з ліжка, наблизилася до чоловіка. Може, він уже не з нею? Стала навколішки, притулилася вухом до грудей – дихає. Зітхнула з полегшенням і знову лягла. Чому так боїться втратити, якщо не любить? А може, нарешті полюбила? Заплуталася. Геть заплуталася. Лягла на живіт, увіткнулась обличчям у подушку й тихо заплакала. Навіщо Артем знову з’явився? Тривожно, так щемко на серці! А вона ж була ніби й звикла до сірих буднів. Помирилася з власним сумлінням. Що тепер буде? Швидше б Артем летів до тієї Лівії! Не матиме вона спокою, поки він кружляє десь поряд...
****
Наступного тижня Бориса таки виписали. Лікар попередив: зробив усе можливе. Просив у лікарню більше не привозити. Догорав Борис – це всі бачили: згорьована свекруха мала ховати вже другу дитину. Людмили не стало за рік по Ліїному заміжжі. За що Бог карає їхню родину – хтозна…
Софійка дуже любила батька, й це ще дужче мучило Лію, котра згорала разом із чоловіком. Стала мовчазною, відлюдькуватою. Навіть із сусідами не віталася, ніби не помічаючи їх, зі свекрухою не говорила. Так і не знайшли вони спільної мови за ці сімнадцять літ. Тепер хоч і переживали одне горе, та не разом. Кожна осібно, в собі. Таїлися одна від одної зі слізьми. Потай Лія жаліла свекруху – не дай Бог нікому бачити, як син повільно вмирає. Яке материнське серце витримає таке?! А ось Маргарита Іполитівна відверто ненавиділа невістку. На її думку, все лихо її родини - Лія. Головним нещастям було те, що Маргарита Іполитівна почала пити, коли в дев’яності районне начальство її змусило піти з посади. Виходило, що і це на Ліїному сумлінні.
Лія залишила Бориса на дочку, котра щойно повернулася зі школи, та побігла до крамниці по хліб. Не за святим же духом сім’ї жити. Ноги в неї тепер знову стали худі, мов у школярки, й насилу тримали висушене лихом тіло. А на обличчі ніби нічого й не позначилося. Заздрісниці шепотіли за плечима, що хворобою Борисовою молодичка не надто переймається – ніхто ж бо не бачив її заплаканою.
У крамниці було натоптано люду. Щільний натовп обступив Маргариту Іполитівну, вже знову п’яну.
- Людоньки! Яке ж у мене горе! Помирає мій Бориско, - голосила вона. - Хай би краще мене Бог прибрав!
- На все воля Божа, Маргарито Іполитівно, - зітхнула продавчиня.
- Кріпіться, - підбадьорювала стару жінку місцева попадя. – Бог поможе вам пережити...
- Кому це - нам? – Маргарита Іполитівна підняла голову. - Окрім мене за Борисом ніхто не побивається.
- А Лія? – здивувалася продавчиня Таня Сливчак, колишня Ліїна однокласниця.
- Вона ніколи Борічки не любила, це всі знають, - Маргарита Іполитівна знову зронила п’яну сльозу. Лії, що саме стала на порозі, вона не помічала.
- А ви мені в душу заглядали? – тихо спитала Лія.
- Немає там куди заглядати, - Маргарита Іполитівна вирячила хмільні очі. – Звідки в тебе душа?
- Моя душа на місці, - Лія не змовчала, хоч і розуміла: який сенс сперечатися з п’яною свекрухою, ще й на людях? Сімнадцять років серед постійних докорів з’їли всі нерви. - Я свою душу в горілці не топлю!
Маргарита Іполитівна стрепенулася, здалося, навіть раптово протверезіла, здійняла руки догори:
- Ви ж бачите ,люди: як не мала сорому змалечку, так і досі…
- Нема чого мені соромитися, - урвала її Лія. - Мене, як оце вас, люди п’яною не бачили.
- Хто ж винен, що я горенько гірке заливаю?!
- Ви самі й винні! Що заробили собі, те й маєте.
- Ніби ти не зна-аєш… - Маргарита Іполитівна болісно, мов дитина, скривилася, наблизилася до невістки, обдула перегаром. - Через тебе і Людка моя на той світ пішла!
- Я не змушувала її аборти робити. І вени не я їй перерізала…
Усі в Катеринівці знали: дочка головихи наклала на себе руки. Але ніхто не зважувався про це говорити в присутності Маргарити Іполитівни. Катеринівські пліткарки перезирнулися. Цієї сировини їм вистачить, аби плести брехні кілька місяців.
- Добивай матір, добивай! Камінюка в тебе в грудях, а не серце! - вдарила кулаком по прилавку нетвереза Маргарита Іполитівна.
Та Лія вже не могла спинитися: греблю прорвало.
- Пити ви, кажете, через мене почали?! А чи не тому, що змусили Людмилу зробити новий аборт?!
- Годі, Ліє, - намагалася зупинити її продавчиня Таня. - Вона ж мати!
- Я теж мати! Але ніколи свою дочку не штовхатиму на таке! Маргариті Іполитівні, бач, не можна було, щоб Людмила так її осоромила – народила від жонатого!
Маргарита Іполитівна ридала вголос. У всьому вона звикла звинувачувати Лію, нелюбу невістку. Поки та мовчки ковтала докори, Маргарита Іполитівна й справді вірила, що саме невістка – причина всіх втрат у родині.
- Думаєш, не знаю, чого ти, безстиднице, до мого Борічки причепилася? Чекаєш тепер його смерті, сподіваєшся будинок заграбастати? Думаєш, віддам?!
- Зарано ви сина ховаєте і дім його ділите. Ми з Софійкою перейдемо до моєї матері.
- Втікаєш? – скривилася Маргарита Іполитівна. - Поки Борис гроші в дім носив – до матері не рвалася.
- Бориса не залишу. З собою заберу. Жили у вас - проживемо й у моїх батьків.
- Не дозволю!!!
- Ну, ти вже щось занадто, Ліє, - пробубоніла Тетяна.
- Хліб давай, - гукнула Лія, - і не втручайся!
Натовп розділився на два табори: одні підтримували Лію, інші – Маргариту Іполитівну. Гамір розлягався від крамниці по всій вулиці. Ніхто не почув, як до старого продмагу під’їхав лексус. Артем увійшов якраз у розпал дискусії. Катеринівські пліткарки голосно доводили кожна своє. Артем помітив, як Лія розраховується, і собі підійшов до прилавка.
- Тетяно, цигарки маєш? – запитав голосно, щоб перекричати юрбу оскаженілих жінок.
Лія здригнулася. У вухах зашуміло, голова запаморочилась. От-от зомліє прямісінько на очах у всіх. Скаже потім свекруха, що вона театр у крамниці влаштувала. Лія глянула на Тетяну – й не побачила нічого, крім розпливчастої плями. Неслухняними пальцями зібрала решту. Не перераховуючи, як інші. Тремтячими руками запхала хлібину в сумку. Не оглядаючись, пішла до виходу, чуючи позаду Артемове дихання.
- Давай поможу! – Артем кинувся слідом, стурбований її дивно хисткою ходою.
Маргарита Іполитівна тільки цього й чекала.
- А ось і бахур! Не терпиться їм! Хоч би дочекалися, поки овдовіє, сучка…
- Що ви таке кажете, тітко? Вашому Борисові така дружина дісталася! – Артем збирався напівжартома припинити всі балачки, та не вдалося – зайшло надто далеко.
- То треба було самому женитися, а не підсовувати іншому своєї малолітньої хвойди! - розкричалася Маргарита Іполитівна. - Тепер, коли Бориско через неї вмирає, ти знов сюди завіявся – послід підбирати?!
Лія спробувала затиснути вуха. Боже, яка ганьба! Навіщо вона прийшла сюди, де тільки про неї й торочать?! Який біс смикнув за язика – сперечатися з п’яною свекрухою?! Але найбільш вона лютувала через таку недоречну появу Артема. Ну чому, чому він завжди з’являється тільки на лихо їй?! Як того дня, коли ногу поламала… Не помітила, звідки знов узялася сила. Майже бігла вулицею, поки не наздогнав захеканий Артем, не розвернув до свого авта.
- Сідай. Підвезу, - розчинив перед нею дверцята.
- Ні, нізащо більше! Скільки ти мене підвозив – саме лихо мені з того!
- Годі старе згадувати, Ліє! Гірше вже не буде. Я ж бачу, що ти ледь на ногах тримаєшся, - Артем вихопив у неї сумку й закинув на заднє сидіння, мало не силоміць всадовлюючи жінку на переднє.
Лія задихалася від розпачу. Хотілося припасти до Артемових грудей і розридатись. Вилити слізьми накипіле бодай раз за все життя. Стільки років минуло, а він попри все й досі найрідніший. Залишилося щемке відчуття: це був ЇЇ чоловік, вони створені одне для одного. Відчуває він ще те саме, чи вже ні?
- Може, зустрінемося ввечері? – Артем благально заглядав у обличчя. - Коли Борис засне, виходь до тієї криниці, що в кінці вашої вулиці. Тобі потрібно відволіктися від цього всього, бодай на якусь часину, бо так ти не витримаєш, повір! Я не чіплятимусь. Обіцяю. Просто поговоримо... То я чекатиму?
- Не чекай. Не прийду.
- Кажу ж, пальцем не зачеплю! Не віриш?
- Вірю.
- Тоді чому ж...? Стільки не бачилися, й знов не бачитимемось довгі роки... Поки з Лівії повернуся – тебе знову хтось забере.
- Не забере. Коли Борис догорить, я заміж більше не піду.
- А за мене?
- А за тебе й поготів, - очужіло озвалась вона.
- Ти не подумай, ніби я хочу Борисової смерті... Але ж я лікар, а значить – реаліст…
- І без лікарів усі розуміють. Не тисни на мене, я ж просила! Мушу поважати свого чоловіка, мушу до останнього бути поряд. А раптом він умре, поки я там із тобою розмовлятиму?
- Стільки часу спливло, - почав він знову, ніби й не чуючи її слів, - а так само тебе кохаю. Думаєш не намагався забути? Чого тільки не робив… Усе марно. Без кінця думав про тебе, згадував щодня. Уявляєш? Усіх ці роки. Кохання мусить дарувати радість. Хіба не так ти колись казала? Воно мусить робити людей щасливими. А в нас усе навпаки. Чому?! - Артем ударив себе кулаком у груди.
- Якби ж то я знала… - тільки й промовила вона.
- Я весь час почуваюся ніби на якійсь межі. А переступити не можу…
- Я теж…
- Може, переступимо разом?
- Ні! Нам не можна більше бачитися. Мені важко. Пообіцяй, що не шукатимеш більше...
- Я ж можу не повернутися з Лівії!
- Ні, я буду весь час думати, що нічого тобі не загрожує. І це допоможе. Ти ж не воювати їдеш…
Артем зупинив авто біля двоповерхового котеджу, збудованою головихою для сина. По смерті Людмили вона й сама сюди перебралася. Артем схопив Лію за руку, коли та потягнулася до дверцят.
- Мала, я чекатиму щоночі біля криниці… До третьої! А рівно за тиждень поїду в Київ, звідки вилітатимемо до Тріполі… Знайди для мене годинку бодай раз!
- Часинка, може, і знайдеться. Сумління не пустить. Хіба не розумієш?
- Нічого не розумію, коли бачу тебе, дурію, шалію! Зустрічав багато жінок, але такої, як ти, більше нема. А ти наче на руках ходиш. Наче бачиш усе не так, як усі люди бачать. Він все одно помре. На що сподіваєшся?
- Прощавай! Щасти тобі, - Лія хутко вискочила з авто.
Знала, що їй забракне мужності прийти на побачення. Як це можливо у той час, коли Борис терпить останні земні муки? Дякувала Богові, що не дозволяє відгукнутися на болісний Артемів поклик. Інакше зненавиділа б себе. Але так хотіла його, тільки його розради й підтримки, ніхто інший просто не міг її зцілити! І все-таки щоночі придушувала бажання покинути все й летіти до нього, мов у юності, ні про що більше не замислюючись, не задумуючи наперед, що там буде далі… Власне, їй досить було й того, що просто знала: він кохає. Не сумнівалася, Артем правду казав. Авжеж, такої як вона, він і справді не зустрічав. Як повірила в ці слова тоді, в свої сімнадцять, так і жила ними по тому ще сімнадцять літ. І, мабуть, у цьому черпала свою незламну силу. І вірила: ці слова грітимуть її ще бозна скільки часу, можливо, до наступної випадкової зустрічі...
Лія ввійшла у наповнений розпачем будинок. Не стрималася. У коридорі заплакала.
- Мамо, - тихо сказала Софійка, - тато щойно заснув. Розбудиш. Ходімо в мою кімнату, - й допомогла їй, підтримуючи за руку.
Очі доньки були для неї тим єдиним промінчиком, ще здатним пробити пітьму цього понурого існування. Заради доньки вона житиме далі. Дарма, що заплуталася в цьому глухому куті свого життя. З усіх кутів буває вихід – хай і назад, до початку шляху. Їй є для чого боротися далі – в неї дочка. Борис умів наповнити її життя теплом, але це минулося. Тепер їм двом слід звикати гріти лише одна одну. Вони впораються, адже вони – жінки, значить, мають нездоланну силу любові. Лія заплакала вже інакше – з полегкістю. Раптом зрозуміла, що в цьому домі більше не буде затишно, доведеться все змінювати, починати наново, але то – на краще. Вона тихо плакала в обіймах дочки.
- Мамо, ти даремно мені правди не казала. Я вже не маленька. Тато вмирає, так?
- Так, - коли Лія це вимовила, їй дивно полегшало. Тепер не потрібно ховати очі від дитини, вдавати, ніби все ще може бути як раніше. Стільки сили змарновано на ці спроби! Дівчинка непомітно подорослішала. Що ж – доведеться і їй учитися терпіти біль утрат.
****
Артем непорушно сидів у авто, не зважаючи на час. Боліло всередині від марного чекання. Знав напевне - Лія не прийде, але не міг собі відмовити в щемкому нетерпінні, що його востаннє відчув у юності, чекаючи випадкової нагоди побачитися з нею. Запитував у себе, як він може чекати на чужу жінку, чоловік якої доживає останні тижні чи навіть і дні. Боявся заснути й проспати своє щастя. Опускав голову на кермо й знову пригадував усе спочатку: їхали вдвох на велосипеді, незграбна спроба поцілунку – й раптом обоє на землі... Перекошене від болю і відчаю дівоче личко. Гіпс… Випускний. Спливало все до найдрібніших деталей. Бійка з сином головихи. Вони з Лією в кущах неподалік від озера. Тоді вона дозволила його руці просунутися аж до біленьких трусиків… Виразно пам’ятав їх і досі. Але більшого не дозволила. Не готова була до близькості. Ще за рік чи два до того він бачив її з ляльками. Тоді вона була дитиною. А тепер? Ніби й не змінилася, тільки нажила звичайних жіночих проблем. І нині вже вони заважають їй стати Артемовою жінкою назавжди.
Він став гарним хірургом. За кордоном залишитися міг ще тоді… Але до нестями тягло в Україну, в рідну Катеринівку – не відпускала Лія. Мабуть, і вона про нього щодня згадувала. Сімнадцять років страждань. Зранена душа вже не волає, лише тихо й покірно схлипує. Може, саме оцей затаєний у очах смуток і зробив його таким привабливим для романтично налаштованих дам?
Так, він лише користувався ними, бо знав наперед - жодної не покохає. Артемові подобалися лише худорляві, з маленькими твердими грудьми. Влаштовувало їхнє вміння створювати затишок. На якийсь час. Сам щиро хотів змінитися, покохати. Але щоразу наставала мить, коли чергова жінка втрачала всю свою привабливість. Борщі й салати знову робилися несмачними.
Трохи згодом Артема дратувало вже геть усе, аж поки терпець не уривався. Він пакував черговій пасії валізи й зустрічав її на порозі, викликав таксі... Звичайно, негідник. Але так принаймні чесно. Пристрасть згасла, кохання не прийшло – чого ще чекати? Вдавати, ніби все як було? Той, хто вдає щасливого, ніколи ним не стане. А на пошуки справжнього щастя розтрачуються найкращі роки… Навіть сивина цих пошуків не зупинить, якщо самотність гризе тебе ночами поряд із нелюбою жінкою. Ні, не варто вдовольнятися такою милостинею від долі, що лише підтверджує твою життєву неспроможність. Не по все, що підкидає доля на твоїм шляху, варто нагинатися. Це - для найслабших, які мусять вдовольнятися крихтами. Сильний сам обирає собі долю. Виборює в життя право обирати.
Настав період у житті Артема, коли він зрозумів, що більше не потерпить чужих жінок у своїм домі. Навіть почало здаватися, ніби він осквернив своє помешкання їх присутністю. Продав квартиру й купив будинок. Не став ченцем, але з коханками зустрічався лише на їхній території. Свою беріг для Лії. Вірив: її шлюб довго не протримається. Але роки збігали, а Лія вперто залишалася поряд із Борисом. Артем уже втрачав надію, коли зі збоченим вдоволенням дізнався про хворобу її чоловіка.
Непорядно, підло чекати чиєїсь смерті. Особливо, якщо ти лікар. Отоді він і вирішив, що знову поїде в Лівію. Подалі від докорів сумління? Тепер намагався про це не думати. А в голові стугоніло: чекаєш того, що ніколи не станеться. Але в цьому марному чеканні Артем знаходив дивну насолоду. Ця ніч - остання. Тиждень він чатував біля криниці. А сьогодні вранці потягом вирушає до Києва. Звідти - до Тріполі. Не вдалося попрощатись із Лією….
Розвиднілося. Артем завів двигун , натиснув на газ, неохоче зрушив з місця.
Залишив Катеринівку, так і не дізнавшись, що цієї ночі Борисові погіршало, а на світанку він помер.
