Безмежне зимове поле. Біле небо, куди летять сніжинки, звідки прилітають чорні круки з порожніми очницями. Під небом стоїть льодяна труна, зсередини вкрита подряпинами з крапельками кольору гнилої вишні. Далеко навколо чорніють хрести. Час зупинився.
Білосніжка повільно перетворюється у Снігову Королеву: ртуть ледь пливе по судинам, райдужа вицвітає, коси сивіють. Принц так і не прийшов. Хоча намагався, і не один – всі вони пірнали під лід, щойно ступивши на підмерзле озеро Херем. Всі не ті.
Вона знає, що більше нічого не буде, окрім цього неба, окрім шелесту крил, окрім порожнечі. Вона і не хоче нічого. Того, що було - достатньо: тисячі скалок дзеркала ілюзій, яке вона колись випадково розбила, і які , на пам’ять, залишила під шкірою, тепер ледь-ледь терпнули. Скроні вкрила паморозь - майже забула. Так тихо і спокійно.
Час від часу вона судомно схлипує, проколюючи один з пальців правиці срібною шпилькою – так вона відміряє свої відрізки вічності, чекаючи завершення метаморфози.
Іноді на труну сідає котрийсь з круків і мудро зазирає їй в очі своєю порожнечею. Вона ледь шепоче: «Руах».
Через кілька кальп Білосніжки не стане. Почнеться історія Снігової Королеви. Вона-таки поверне все сповна: втопить тринадцять королівств у морі снігу, випарує своїм подихом гарячу червону кров, вкриє серця льодовою кіркою.
Вона знайде свого хлопчика, свого принца і покладе у льодяну труну. Непорушно дивитиметься йому в очі, поки його судини не почнуть вкриватись інієм зсередини. Підійде і поцілує на прощання холодні мертві губи. І так стоятиме біля нього, судомно вдихаючи мороз раз на століття, і вічність тихенько сміятиметься, і круки зазиратимуть у його скляні очі своєю порожнечею. І більше не станеться нічого. Ніколи. Ні з ким.
