Багато, багато, слів, буков. Багато слів, думок, струменів ментального поля.
Якщо скласти весь цей гомін голосів в одне, стане чутно нестерпний крик по допомогу, крик людства, що втрачає сенс цього світу, зіжраного паразитом.
Не бажаючи залишати ігрову кімнату, я чіпляюсь за останні іграшки, намагаючись знайти бодай хоч щось іще цікаве, творче, веселе.
Але зомбі-апокалипс вже настав. Він в самому розгарі.
Обережно, зомбі так і норовлять тебе вчіпити, пошкодити, щоб і ти став таким як вони.
Вони хочуть твоєї злості, хочуть твоїх негативних хвиль. Тому вони нещадно штурхають тебе, намагаючись вичавити з тебе бурхливі емоції.
Ти розумієш, що у тебе немає ефективної зброї проти них. Там, де у тебе були колись крила, лише шви, кострубато зашиті нитками.
Доведеться вирощувати нові, кращі. Такі, які ніхто не зможе пошкодити. Для цього доведеться ростити їх з тканини, яка є недосяжною для зомбі.
Тобі потрібна така тканина, яка зачіпляла б їх, якщо ти захочеш, але якої не змогли б зачепити вони.
Більше немає сенсу бажати ані чого, окрім здолання обмежень, в яких лещатами нас тримає фізичне тіло. Лише перетворення свого тіла на щось більш довершене, ливке, скрізьчасове та всюдисуще.
Люди бояться тиші, жахаються мовчання. Їм ніяково, коли доводиться терпіти важкі секунди, стоячи в ліфті з незнайомцями. Бо мовчання нестерпне. Для людей мовчання стало невідомістю, бо вони не знають, чим займаються їхні думки, коли вони мовчать. Вони не хочуть цього знати.
Їм навіть байдуже, що в них є персональна зірка. Сонце вони сприймають, як даність, як реквізит світу.
Люди гадають, з чого зроблені зірки. Дивлячись на велетеньске, яскраве Сонце, вони думають, що там, всередині, тверді шари. Ні, Сонце всередині - порожнє. Бо лише порожнеча творить матерію і енергію.
З порожнечі витікає світло, але тут його ловить підступний паразит, і на шляху світла ставить лінзу. До тебе уже долітає змінене світло, і відбиваючись від форм світу, приносить тобі змінені образи.
Люди споглядають планетарний супутник під назвою Місяць, і думають, що це планета. Їх навіть не дивує, що ця "планета" з хірургічною точністю повернута до Землі під однаковим кутом, не ухиляючись ні на міліметр за сто років. Людям не приходить на згадку локатор, точно налаштований на ціль.
Засинаючи, люди не знають, чим займається їхня мандрівна свідомість. Прокинувшись, вони не пам'ятають іншого життя, яке проживали уві сні.
Залишаючи тіло, люди бачать тунель світла, і навіть не знають, куди їх заманюють цим тонелем. Ловець вміло налаштував апаратуру: його гусінь пасеться, думаючи, що їсть справжнє листя, а перетворившись на метелика, думає, що летить на справжнє світло.
Бо гусінь не має часу замислитись: їй треба їсти. Її роздирають бажання.
Ловець знає це, і правильно розставляє проміні, щоб гусінь бажала те, що треба. Він правильно розсилає хвилі, розкидує слова. Аби гусінь не мовчала.
Бо лише в мовчанні і спостереженні виникають справжні бажання. Бажання здолати кайдани тіла.
У вас залишились інші бажання? Тоді зомбі їдуть до вас.
