Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48237
Рецензій: 92938

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза ..............

Мала, або та, що ходить на руках. (3)

© Олеся Гулько-Козій, 22-12-2012
Опираючись на милиці, важко дихаючи, час від часу зупиняючись, аби однією рукою втерти сльози,  Лія шкандибала  темним селом. Спершу  подумала, що не здолає такої відстані, але ж ось продибала майже півшляху. Нічого. Вона ще не на таке здатна.  Трохи передихнула на лаві під чужим парканом. Встигла побачити як повз ту лаву промайнув кремезний парубок на велосипеді. Артем -  його вона впізнає у якій завгодно пітьмі. А він Лії не помітив -  на краще. Дівчина рішуче підвелася й попрямувала до будинку, в якому жив Борис. На подвір’ї головихи стояло дві чужі волги.
       З розчинених вікон і дверей  будинку чулися музика й регіт хмільних гостей. Це не зупинило Лію. Вона обережно здолала сходи, впевнено минула коридор і ввійшла до зали.  Гості спершу не помітили її. Може, й взагалі  не побачили б, але Борис, який понуро сидів поряд із високою худою  дівчиною, витріщився на  Лію широко розплющеними очима й рвучко скочив, перекинувши пляшку з червоним вином. Далі об підлогу дзвякнув кришталевий келих, калюжа схожа на кров, розповзлася по білій скатертині.
     - На щастя! – гукнула п’яненька Маргарита Іполитівна, намагаючись дотягнутися до пляшки, з якої поволі витікало вино.
     - На щастя! – повторила Борисова дівчина й собі підвелася, намагаючись його  обійняти.
     Та Борис її відштовхнув і кинувся до Лії, схопив за руки, допоміг сісти в крісло.
      Розгледів сльози в очах. Не міг повірити, що це не марення, не п’яний сон.
      - Що сталося? – прошепотів, схиляючись над нею.
      - Ти ще кохаєш мене?
      Захмелілий Борис кинувся її обіймати, але не втримав рівноваги й впав до неї на крісло. Гості заніміли. Мати хотіла його підвести, та її мовчки відсторонив рукою Віталій Вікторович.   Рвучко наблизився до Бориса, вхопив за плече:
     - Ти, як завжди, хильнув зайвого, Борю! Що за мала? Чого вона тут?  
    Маргарита Іполитівна  зробила спробу стати між ним і сином,  засичала до Лії:
- Чого ти пришкандибала сюди, безстиднице? Зганьбила хлопця, а тепер на шию чіпляєшся? У нього заручини!
      Та Віталій Вікторович знову не дуже делікатно відсунув майбутню сваху вбік і схопив Бориса за груди:
- То ти що, стерво? Здумав крутити на два боки? Та я тебе… Ти знаєш, паскудо, з ким зв’язався?!
     Борис  щосили відштовхнув його  -  майбутній тесть завалився  спиною на стіл.  Задзеленчали тарілки, заверещали жінки, поскакували з місць чоловіки, Віта кинулася до нареченого, навколо розлюченого голови району застрибали хто зі склянкою води, хто зі спробами підтримати під ліктик.  Маргарита Іполитівна облишила перелякану Лію, що втиснулася в крісло,  і теж кинулася допомагати начальникові, який незграбно виплутувався з безнадійно зіпсованого майонезом  дорогого піджака. Його розлючена й червона від сорому дружина   відштовхнула головиху й сама вчепилася йому в сорочку:
      - Віталю, що тут коїться,ти можеш мені пояснити?! Забираймо  нашу дитину – й геть звідси! Надумав віддавати Віточку в такий бардак! Ноги моєї тут більше не буде!
       Маргарита Іполитівна миттю протверезіла. Мало було тій малолітній хвойді одного прилюдного скандалу, на озері, то вона влаштувала новий – на заручинах! Та ще який! Але з малою розібратися час завжди знайдеться: вона з села не подінеться нікуди,  а  головне – на місці її матуся, котра й відповість за доцю. А поки що головне – заспокоїти майбутнього свата.
    І, здавалося б, усе ж було передчасно сплановано й продумано. Людочка не виходила заміж, бо вірила обіцянкам старого цапа, який відразу по закінченні школи взяв її секретаркою до себе у приймальню. А те, що він виробляв із її дочкою  в сауні, загартованій хвойді  Маргариті навіть і не снилось. І що ж усе, виходить, марно? Через дрібну потвору зі зламаною ногою не вдасться поріднитись і нарешті перейти до касти «найповажніших персон» району?!
   Усе в залі закрутилося навколо Віталія Вікторовича. Його чистили, його вмовляли, його відпоювали ліками й мінералкою. Жінки клопоталися навколо жінки й доньки, а найбільше за всіх кудкудахкали Маргарита з Людмилою. У цій колотнечі про Бориса з Лією майже забули – принаймні на якісь кілька хвилин. І за цей час Лію було обдаровано п’яним поцілунком.  
       - Що ж у тебе сталося? – Борис допоміг дівчині підвестися з крісла й обережно повів до виходу.
       - Не має значення! Але я повинна негайно переїхати до тебе.
       - Може, спершу в загс?
       - Ні! Негайно! Потім уже й у загс, і куди завгодно. А зараз їдьмо по мої речі.
      - Поїхали!
          У домі й далі галасували й метушилися, зовсім не помічаючи, що жених раптово зник разом з малою. Віта плакала,  билася в істериці  дружина голови Катерина, яку в іншій кімнаті відпоювали валеріанкою, а Маргарита з Людмилою ворожили над Віталієм Вікторовичем, з двох боків нашіптуючи йому, що все через кляту горілку, що все минеться.
          Борис навіть за кермо сів на підпитку. У напівтемному салоні жигулів скоса поглядав на заплакану Лію, не наважуючись і далі розпитувати, аби не злякати свого несподіваного щастя, котрому, якщо по правді, не надто й вірив. От прокинеться зараз – а поряд Віта…
  Лія ж  більше не плакала: непорушним поглядом втупилась у дорогу за лобовим склом, ніби й немає нікого поряд, ніби вона сама зі своїми сумними думками. Губи міцно стиснуті, поміж брів і в кутиках рота залягли гіркі складочки – перший слід жіночого горя.
      - Він покинув тебе? Скажи правду, - нарешті спромігся на слово Борис.
      - Не базікай! Таких як я не залишають
      - Тоді чому ти прийшла до мене?
      - Ну, вважай, що я обрала тебе. Що -  помилилася з вибором? – сухо кинула Лія, так само не дивлячись на нього. - Хочеш, щоб пішла – спини машину.
      - Оце так! – Борис похитав головою. – Накоїла такого, а тепер «піду»…Ти бачила, що там робиться? Тепер матері точно вже не бути головихою і сестру з району попруть. А ти навіть нічого не поясниш?
      - Ти ще можеш повернутися до своєї жердини.
      - І це все, що ти можеш мені сказати?
      - Вибач, я не вмію брехати. Ніколи не скажу, що кохаю тебе, - недбало кинула вона.
      - Як же ми тоді житимемо? Ой, що ти зі мною робиш, мала… - зітхнув Борис.
      - Житимемо, як усі. Я буду тобі вірною. Влаштовує?
       - Влаштовує –  невесело всміхнувся Борис.
Йому забракло мужності розпитувати далі. Вона сама так вирішила – що ж, хай буде. Не хоче впускати його в душу – не треба. Він стерпить, бо старший і мудріший.
Думав уже, що так і житиме з Вітою, а тут, мов у казці – з’явилась Лія і зламала злі чари. Нічого, що вона не кохає  – зате Борис буде з коханою.
Лія вдивлялась у темне вікно. Їй не хотілося починати розмову з Борисом. Зробилося лячно – ламалося її життя, розвалювалося на очах ефемерне щастя, що його вона щоночі вибудовувала у мріях, згорала нерозтрачена пристрасть – попелище, руїни, чорнота…. Навіщо їй здався був той Чоботар? Хотіла скуштувати кохання. Виявилося гірким.  Довіку плюватиметься. Ну й навіщо воно? Кому потрібні цей  нестерпний біль, ця повсякчасна тривога? Чому люди заганяють себе у
пастку? Безліч запитань – жодної відповіді. Біль потрібно лікувати. Нерозділене кохання
треба забути. Лія  ще не вміла боротися з собою. Юна  піднесена душа, окрилена рожевими  мріями, відлетіла за коралові виднокраї… Недовго втішалася позиченим у справжньої нареченої  коханням, але й жалкувати нема за чим. Душа більше не стогнала й не волала – так зболілася  за кілька останніх годин, що просто втомлено виливалась у неосяжну бездонну діру, в порожнечу. Моторошно стояти над нею. Здається, назавжди скінчилося все прекрасне й  ніколи більше не змахне над тобою рожевим крилом диво-птах, який приносить любов і надію.
Лія не могла ненавидіти Артема. Надто мало часу минуло звідтоді, як вона сиділа на лаві замріяна та щаслива, чекала на його повернення, любила. А тепер ненавидіти? Як же це можливо?  Боляче було згадувати: щиро  горнулася до нього, а він лише вдавав  закоханого, розважався, спокушаючи незайманку. Мабуть, коли залишався на самоті, після  коротких, схвильованих побачень на лаві, сміявся з її незграбності й недосвідченості. А вона ж кохала, почувалася настільки сильною, що запросто могла протистояти маминому заповзяттю в спробах розлучити дочку з Артемом. Невже тепер біль, страждання й печаль зламають її? Не знала вчорашня школярка, як упоратися зі страшним розчаруванням. Потай глянула на Бориса. Може, він і стане для неї опорою?
          ****
      Алла рішуче ввійшла в дім Чоботарів. У вічі впадали плетені гачком напинала на дивані  й кріслах. На стінах  вишиті картини.  Мабуть, їх плела й вишивала оця немолода, але ще вродлива жінка, схожа на Артема. Значить, мати, майбутня свекруха.  
      - Добрий вечір, - тільки й змогла вимовити Алла.
Щойно жінка підняла голову -  вся рішучість кудись зникла. Але ж не для того вона приїхала, щоб мовчки стояти!
-  Я Артемова наречена.
     Валентина уважно придивлялася до дівчини, поки наливала гості чаю. За столом розмова завжди краще клеїться. Син  не розповідав, що має наречену. Він зовсім дорослий, з власними таємницями... Але чому ж тоді залицявся до малої Журавлинської? З нудьги, чи що?
     - Скоро Артем повернеться. Він на практику на велосипеді їздить. Лікарня у містечку.
     - Я пропонувала Артемові проходити практику у Вінниці. У мене батько деканом працює. Міг би влаштувати. Я все дивувалася, чому Артема так  у Катеринівку тягне. А коли сьогодні пройшла селом, усе збагнула. Повітря, природа, особливий колорит і трішки магії, - очі Алли мерехтіли невдаваним захопленням.
      Валентині стало шкода дівчини. Оці натхненні балачки – доказ того, що дівоче кохання не знаходить відповіді в Артема.  Ой, не природа й не чисте повітря ваблять Артема в Катеринівку, а сусідське дівчисько…
         - Село у нас і справді гарне, - відказала, щоб не мовчати. Далі  заходилася розпитувати:
- І ти теж будеш хірургом?
         - Ні. Ми на одному курсі вчимося, але відділення різні. Я буду гінекологом.  Допомагатиму жінкам народжувати здорових діток.
          - Потрібна справа. Правильно ти зробила, що на гінеколога пішла. Хірургом –  не для жінки.
           - Чому ж? У нашому інституті й дівчата  вчаться на хірургів.
           - Не бояться людей різати?!
           - Лікарі не повинні цього боятися. Таким не місце в медінституті, - засміялася Алла.
             Валентина розхвилювалася не на жарт. Що воно далі буде? Хоч би швидше  Артем повернувся! Дівчина, звісно, на нічліг залишиться, а от як син сприйме її приїзд, Валентина передбачити не могла.
            - Як же ти знайшла нас? – попри всю розгубленість Валентина силкувалася бути якомога приязнішою. Може, й справді з майбутньою невісткою говорить.
            - На зупинці бабусі розповіли, як до вашої вулиці дістатися. Сама б ніколи не знайшла. А тут, біля сусідського паркану на лаві  сиділа дівчинка з поламаною ногою. Я запитала, де живе  Артем Чоботар, і виявилося, що зовсім поряд. Язик до Києва доведе,  - весело пояснювала Алла.
          - Авжеж, доведе, - пробубоніла Валентина, бліднучи з ляку. Лія вже все знає! Тепер точно щось станеться. Мала виявилася такою шалапутною, що від неї чого хочеш можна очікувати! Неодмінно щось придумає, аби Артемові помститися.
        Розмова перестала клеїтися. І тут нарешті з’явився Артем. Спершу розгублено дивився на Аллу, всі троє довго напружено мовчали. Валентина миттю зрозуміла, що навіть якщо до історії з Журавлинською  син і кохав цю дівчину – тепер від колишнього не лишилося й сліду.
       - Що ти тут робиш, Алло? – холодно поцікавився Артем.
      - Скучила. Приїхала в гості, – незворушно пояснила вона.
     - Як же ти  нас знайшла? – повторив він материне запитання, аби лишень сховати за балаканиною власне замішання.
     - На сусідській лаві сиділа дівчинка, вона й показала, – Алла підвелася й спробувала обійняти парубка, але він на крок відступив.
     - Ти їй пояснювала, для чого приїхала? – Артем помітно нервував.
    - Звісно, я сказала, що приїхала до нареченого… А що тут такого? – задерла підборіддя Алла.
    - Хіба я пропонував тобі вийти за мене заміж? – Артем говорив надто тихо й саме це лякало не так Аллу, як його матір. Помітно було, що він ледве стримує лють.  – Ота маленька сусідка – моя наречена, й ти  негайно їй скажеш правду: між нами нічого не було!
   -  Ти з глузду з’їхав?! Що і кому я ще повинна пояснювати? – Алла аж зайшлася від гніву, а Валентина  в розпачі схопилася за голову.
   - Я її кохаю! – вже кричав Артем. – Я не кликав тебе, я ніколи не називав тебе своєю нареченою! Ти приїхала, щоб зруйнувати моє життя?!
    - Я приїхала, бо я тебе кохаю… - Алла залилася слізьми. – Я думала… Ти не зважуєшся сказати, ти… Ти сільський хлопець, у вас тут звичаї застарілі, я тобі хотіла допомогти… Зараз не той час, коли дівчина сидить десять років і чекає, поки їй зроблять пропозицію руки і серця… Я хотіла як краще! Погодься: ти ж теж хотів би жити у Вінниці, працювати в престижній клініці, тільки соромився сказати про це?
    - Послухай, Алло, - Артем трохи оговтався, коли побачив дівочі сльози й жах на обличчі матері. – Заспокойся. Я зовсім не хотів тебе скривдити, пробач. Мабуть, я справді винен – у тому, що відразу не наважився тобі сказати: між нами нічого бути не може, бо я кохаю іншу… Може, я боягуз, може, просто пожалів тебе… Тепер я вже не знаю! Але  одне  знаю точно: одружуся не з тобою, Алло, і Вінниця, якась клініка тут абсолютно ні до чого… Прошу тебе, заспокойся і ходімо до сусідів, разом пояснимо все Лії, бо їй зараз, напевне, не краще, ніж тобі! – він обережно взяв Аллу за лікоть, виводячи на ганок.
      Валентина чомусь бігла за ними. Не знала, чим може зарадити.  Проте залишати самих не наважувалася. Ледь вийшли на вулицю, всіх засліпили фари.  Борисові жигулі саме цієї миті під’їхали до воріт Журавлинських. Олег Іванович, який  саме підходив до  своєї хвіртки в світлі фар розгледів сина й Валентину та теж наблизився до сусідського паркану. Тим часом на вулицю вискочили стурбовані Жанна з Володимиром, які вже всюди дочку шукали.
      Жигулі зупинилися. Першим вийшов Борис. Гордовито обійшов  машину, відчинив дверцята, допомагаючи вийти Лії.
      - Мала… - вражено прошепотів Артем.
      - Я виходжу заміж за Бориса, - Лія гордовито на нього глянула. -  У тебе є наречена, у мене – наречений! Усе чесно!
      - Вона мені не наречена, - Артем задихнувся, нетямлячись, - Алло, скажи правду! Ти ж пожартувала!
      - Артеме, заспокойся, - Олег Іванович кинувся до сина.
      - Мала, я кохаю тільки тебе, я одружуся тільки з тобою! - скрикнув Артем.
      - Не вір йому, доню, - й собі закричала від хвіртки  Жанна, - Чоботарі, вони такі… Наобіцяють, а потім… - і кинула лютий погляд на Валентину.
      - Маленька, прошу тебе, отямся, не роби дурниць, ти потім жалкуватимеш… – Артем, нікого не слухаючи,  підійшов до Лії, простягнув руки, ніби збираючись обійняти, але вона, спираючись на милиці, незграбно відстрибнула від його рук у темряву.
      - Агов, відчепися від дівчини, ти ж бачиш: із тобою розмовляти не хочуть! –  Борис вирішив узяти реванш за свою поразку на озері.
     Вони стали один навпроти одного з нагнутими головами, неначе збираючись зіткнутися лобами,  стиснули кулаки, та Лія знову пристрибала на милицях і стала між ними, ніби відгороджуючи одного від одного своїм громіздким гіпсом.
      - Тільки спробуй його вдарити! - глянула на Артема знизу вгору зі справжньою люттю і спіймала Борисову стиснуту в кулак руку. - Мамо, я виходжу заміж за Бориса.
       - Не роби цього, мала… - прошепотів Артем, хапаючи її за іншу руку з побілілими пальцями, якими дівчина безтямно вчепилась у милицю, але вона так рвонулася від цього дотику, що впала б, якби вчасно не підтримав Борис.
     - Я кохала тебе, а ти сміявся з мене! –  Лія дивилася повз них обох  кудись у темряву. - Одружуйся тепер  зі своєю городянкою! Хоч її не дури.
     - Артем, не принижуйся, ти ж бачиш…-  Алла й собі спробувала спіймати його руку.
     - Не втручайся!  - він шарпнувся, відштовхуючи її. - Хто тебе запрошував? Хіба я будь-коли тобі щось обіцяв?
      - Артеме, не кричи, вже вся вулиця збіглася…  - Олег Іванович став між сином і Аллою.
      - Начхати! – не вгавав Артем. – Вона мені життя зруйнувала!
Володимир, який так і не дочекався втручання зазвичай такої красномовної Жанни, зважився нарешті втрутитися сам, адже обидві жінки застигли з роззявленими ротами, не в змозі осягнути, що тут насправді коїться.
       - Не варто так поспішати, дочко, - батько обережно відсторонив Бориса й повів Лію до хвіртки. -  На біса вам усім здався той заміж… Заміж, заміж, наче не встигнеш! Ти ж учитися хотіла, в тебе он   іспити в медучилище скоро...
       - А одне другому не завада! – оговталась нарешті  Жанна. – Правильно, доцю, ти будеш учитись, а Боря тобі допомагатиме, не те що… - й кинула лютий погляд на Артема.
       - Не буде Борис розпоряджатися моїм єдиним дитям! Я не допущу… - почав був Володимир.
       - Тату, мамо, - перебила Лія, - я приїхала по свої речі. Сьогодні ж переїжджаю до Бориса.
      - Що ти таке кажеш, мала? – вигукнув Артем.
      - Те що чуєш, - не повертаючи до нього голови, повторила Лія,- я дуже хочу забути тебе й почати нове життя.
      - Тоді я теж одружуся!
      - На здоров’я! – знизала плечима Лія.  – Хто б сумнівався! Наречена ж по тебе приїхала! –  і обвела їх із Аллою холодним, дивно дорослим поглядом. - Ходімо, Борю, допоможеш мені спакуватися.
    - Чудово! – вигукнув Артем. - Ходімо, Алло, допоможеш матері накрити на стіл. Заручини треба відсвяткувати, - й силоміць повернув  сторопілу дівчину до своєї хвіртки. За ними побігла схвильована Валентина.
      Коли Жанна з дочкою і Борисом зникли за дверима, запанувала гостра й напружена тиша. Володимир з Олегом залишилися біля паркану. Мовчки закурили. По черзі зітхнули.
      - Не буде з цього всього пуття… Вже хто-хто, а я ж бо знаю! - пробубонів Володимир, не дивлячись на сусіда.
        - Не буде! – луною озвався Олег Іванович. – Але що ж тут вдієш? Найшла коса на камінь!
        - Характер вони показують одне одному!  -  сплюнув Володимир. – А на чию голову це все?! – і ляснув себе по лобі. – На нашу з тобою!
     Олег Іванович тільки махнув приречено рукою і пішов у своє подвір’я.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Багато дійових осіб

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 24-12-2012

Несподіваний поворот.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 23-12-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75586795806885 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …