Оповідання з циклу «Вогонь душі».
Поки Пугач переконував Почвару приєднатися до себе. Десь в іншому куточку країни
Вже четвертий тиждень без відпочинку він гнав звіра. Лютого, жорстокого, на стільки страшного, що люди зволіли перетворити почвару на міф ніж визнати існування. Його і таких як він. Дивовижна людська психологія – відвернувся у бік і наче проблеми не існує. Нібито все гаразд. А сусідську дівчинку то бездомний собака порвав. Точно-точно, ще Пилипівна чула крики. Чому міліцію не викликала? Та хто ж їх тих молодиків розбере чого вони галасують?
Мисливиць хильнув кави та потер обличчя. Зараз не можна відволікатися. До звіра лишився один ривок. І цього разу не можна дати вислизнути почварі. В п’яте мисливиць його не упустить. Ех до-біса розумна трапилася потвора, наче як свої знає усі прийоми та хитрощі мисливців. Шкода що вчителя більше нема поряд, зараз би його досвід ох як не завадив би.
Але допомоги чекати нема звідки. Сусіди відмовчуються, рідні воліють забути ті жахіття. А правоохоронці? Ті тікають від біди як чорт від ладану, і швиденько ховають справи під сукно. Все ж маніяків переслідувати це не дітей по відділках обдирати. Отже журналіст, що одного дня дізнався про оточуючий світ надто багато, лишився сам на сам зі злом.
Мисливець змусив себе пригадати останнє місце злочину. Ні не останнє. Сьогодні почвара вб’є ще раз. Отже є додатковий стимул збагнути де це буде. Журналіст ще раз протер очі і суто машинально хильнувши безсилої кави повернувся до ноутбуку. Монстр не просто харчується. Він проводить якийсь ритуал. А вже потім з’їдає серця жертв. Мисливиць читав про спроби виконати подібного ритуалу в далекому минулому. Але до нього вже давно ніхто не вдавався. Знайшлися набагато зручніші способи. Журналіст посміхнувся, навіть в магії прогрес не стоїть на місці. На форумі мисливців теж підказати нічого путнього не змогли. Так зосередитися на ритуалі… Тварюка вже майже замкнула коло.
Точно! Коло. Здогад опалив виснажений перевтомою мозок і примусив серце калататися швидше. Пальці, наче самі, пирхали по клавіатурі наносячи місця злочинів на мапу. Коло. Майже ідеальне коло. Всі ритуали проводилися майже на точній геометричній лінії і кожен наступний через тридцять три градуси. Отже навпроти, якщо провести діаметр від цього міста до протилежної точки на колі… А тепер скоригувати так щоб від попереднього місця злочину було тридцять три градуси. Є!
Захлопнувши ноут мисливиць вискочив з занедбаного кафешки єдиною перевагою якої була цілодобова робота. Шини ображено вискнули, на свіжому льоду і старенький форд покірно поніс журналіста крізь ніч. Машина теж зрозуміла, що не можна гаяти ані секунди.
Скажена гонитва не освітленими вулицями закінчилась і прийшов час просуватись потроху. Залишивши машину два перехрестя тому мисливець почав просуватись поволі. Вкрай обережно, аби не сполохати. Сьогодні він покладе вбивствам краї. Розчиняючись в тінях мисливець нечутно прокрався у занедбаний будинок. Солоний, з присмаком металу запах крові густо приправлений сіркою вказав що він не помилився. А ще вказував на те що мисливець запізнився. Та у кімнаті ще хтось рухався. І судячи по тому яким сильним був запах крові це не могла бути жертва.
Глибоко вдихнувши мисливець стрибнув в середину, на ходу перекинувши вівтар та збивши з ніг постать у чорному балахоні. Магічні інгредієнти покотилися по підлозі, а мисливець вже був встав на коліно шукаючи поглядом ціль. Але звір не дарма був небезпечним. Випередивши людину на почвара підхопилася на ноги та спробувала вдарити нападника ножем. Та мисливець пірнув під замах і прострелив мерзотнику коліно. Навіть якщо це перевертень чи вурдолак, на якийсь час це його стримає. Ударом на відсіч мисливець збив ворога з ніг і навівши пістолет на голову тварюки застиг.
Мерехтливе світло свічок вихопило з пітьми обличчя і світ журналіста здригнувся. Він був готовий на до всього чого завгодно, але не до цього. Огидна мармиза звіра, дівоче личко невинності, безпорадні зморшки старості… Все що завгодно, але, Господи, не це! Не це обличчя якому звик довіряти за довгі роки. Обличчя, що одного дня вихопило молодого журналіста з кошмару на який перетворилося життя жертви мари.
- Сергію…. – промовила людина у чорному балахоні, - я молив Бога аби це був не ти…
Мисливець коротко скинув зором приміщення і знову навів пістолет на того хто навчив полювати, перш ніж вчитель утнув якусь дурницю.
- А як на мене ти звертався до іншого і просив зовсім не за мене. - сівшим голосом промовив Сергій. – Безсмертя…ось на що ти проміняв свою гідність.
- Ти не розумієш. Безодня… Вона весь час зазирає в тебе, - просичала істота, що колись була людиною, а тепер стала гірше за тих на кого полювала. – Вона випалює твою душу мороком та відчаєм. І одного дня ти розумієш, що все життя поклав на захист людства, а натомість не отримав нічого. – чоловік відхаркнув густу криваву слину, - Абсолютно нічого. І це потроху, день у день, роз’їдає тебе з середини. Нищить… а потім ти розуміє…
Палець плавно та рівно натиснув спусковий гачок. Пістолет хвицонув та рука як треба тримала інструмент і бездиханне тіло сповзло по стіні лишаючи кривавий слід.
- Сподіваюся я помру до того. – відповів мисливець порожнечі. – як перетворюся на чудовисько.
