Якщо тепер більшість живе в нелюдських умовах, а меншість розкошує, - це незабаром закінчиться, має закінчитися.
(з фільму «Устим Кармелюк»)
Глава 1
Осінній дощ прибив пилюку і густо намочив опале жовте листя у місті. Славко їхав на сво¬єму старенькому заіржавілому «РАФіку» по залитій дощем дорозі. Старанно оминаючи калюжі, які позбиралися у місцях, де були ями в асфальті, він їхав додому. Закінчилася його нічна зміна на пекарні, і Славко, втомлений повертався до своєї скромної квартири на околиці міста. По радіо як завжди вранці, крутили енергійні «попсові» хіти, він їх слухав автоматично, не вникаючи в сенс. Єдиним плюсом у цих піснях (і взагалі у радіо) було те, що вони хоч якось допомагали не заснути по дорозі додому, а оскільки їхати йому потрібно було через усе місто, радіо в його машині трохи підбадьорювало і відганяло такий бажаний сон.
Музичний калейдоскоп перервався черговим випуском новин. Славко глянув на годин-ник, - сьома ранку. З динаміку журналіст бадьорим голосом знайомив своїх слухачів з місцевими новинами. Славко почув слова «вчера районный комитет КПУ» і зробив гучніше. Журналіст продовжував: «… в очередной раз призвал горожан к бойкоту так называемого Дня памяти жертв Голодомора, чей культ активно насаждается националистическими властями Украины и призван сеять вражду между представителями русской и украинской наций…». Слав¬ко зціпив зуби. Він знав, кому належать ці слова. Він точно знав, хто так говорить, чия це ритори¬ка. Не було жодного сумніву в тому, що це Василь, заступник секретаря райкому КПУ, депутат міськради і одночасно власник одного з ринків міста.
Перемкнувши передачу, Славко в´їхав у поворот, який вів до його двору. Стара і непривітна дев’ятиповерхівка сумно мокла під осіннім дощем. Халтурна будівля, нашвидкуруч збудована для працівників однієї з місцевих шахт тепер була домівкою для різних прошарків населення, серед яких шахтарі та їх сім’ї займали ледь не четверту частину квартирних площ. Квартира Славкові залишилася від його родини. Батько дав життя лише одному синові, Славкові. На шахті батька, ще молодого завалило породою. Мати так і не вийшла заміж і залишилася з сином, доки її не здолав рак. Славко залишився сам у 19 років. І ця будівля, яка зараз мокла під дощем, асоціювалася у нього виключно із порожнечею, яка забирає батьків у дітей, чоловіків у дружин, братів у сестер.
Будинок іще спав, двір був порожнім. Тільки дід Семен гуляв зі своєю собакою на повідку. Привітавшись до діда, Славко зайшов до під´їзду. Знову не працює ліфт і доведеться на сьомий поверх із пакетом у руках підніматися по сходах. У цьому місті, де практично вся влада належить комуністам і їхнім блюдолизам, житлово-комунальні підприємства плювати хотіли на достойне обслуговування своїх платників. Ліфт постійно ламався, у підвалі постійно стояла вода з каналізації (тому що старі труби не було чим замінити) і смерділо на весь перший поверх. Долаючи сходами поверхи, Славко крутив у голові слова ненависного ним Василя, які він почув по радіо. Цей огрядний бородатий хряк у черговий раз плюнув йому у вічі і знову натякнув йому, мовляв, що ти мені можеш зробити?
Як завжди, не зважаючи на втому і невимовне бажання виспатися, Славко увімкнув комп’ютер і підключив Інтернет. Клацнувши у браузері на закладинку із міським форумом, він уже відчував, що за ніч там назбиралося багато коментарів на слова Василя про ігнорування Дня пам’яті. Відповідну тему він знайшов одразу у розділі «Новини». Називалася вона лаконічно «Против т.н. дня памяти». І 28 повідомлень у темі. Пробіг очима усі відповіді і серце його наповнилося люттю. Найпристойніше із повідомлень у темі складалося із слів «да чё вы обращаете внимание, Вася говорит правильно: не обращайте внимание на этот цирк со свечами. Пускай свидомые в этот день свои геморройные свечи ставят на окна», - інші повідомлення містили скільки ненависті та глузувань, що звичайному українцю у цьому царстві бидла було дико читати все це. Але найбільше роздратували слова користувача Che. Його допис окрім матюків містив таку концентровану зневагу до українського горя, що Славко знервовано закрив браузер і з силою натиснув кнопку вимкнення комп’ютера.
Він впав на ліжко і в голові його майнув спогад про ті слова, про які Славко вже все для себе вирішив. Той коментар хоч і було модератором видалено з форуму на прохання Славка, але він чітко викарбувався у його голові й тепер ставав центром усіх його думок.
То було досить давно, майже рік тому. Славко тоді увечері перед роботою зайшов на той форум, де обговорювалася тема «Фальсификация материалов о голодоморе». Дискутуючи із дописувачами, Славко марно намагався щось довести людям, які були засліпленим незрозумілим гнівом, що трагедія 1932-1933 рр. не є приводом для глузувань та хамства з їхнього боку. В серцях він навіть написав, що прабаба його, рятуючи свою дитину від голоду, ледь зуміла її передати родичам, кубанським козакам. Дівчинка вижила і дала життя матері Славка, а сама прабаба вмерла від голоду, як і її чоловік і усі її сестри й брати. Прочитавши це повідомлення, користувач із ніком Che тоді написав: «Слушай, бендеровская ты гнида. Довольно здесь писать свои сопливые небылицы и рыдать на весь город. Вот почему-то моя бабушка не умерла, ведь она, как и мой дед, работала а не бездельничала в деревне и не крала зерно в колхозе. Так что закрой свою пасть, гадёныш». Мабуть, більшість, а то і всі відвідувачі форуму, знали, що під псевдонімом Che пише ніхто інший, як Василь Мельник, депутат міськради від КПУ. Знав це і Славко, і після цих слів життя його змінилося. Весь цей рік, продовжуючи працювати на пекарні, Славко обдумував і готував свою відповідь цьому покидьку.
Кинув пити. Почав частенько відвідувати спортивний майданчик у школі неподалік. Друзі та сусіди дивувалися, а його дівчина була тільки «за». Та разом з тим, Славко став більш мовчазний та замкнутий. Рідко посміхався та жартував. Все про щось думав. І все-таки надумав.
Один товариш, який не тільки розділяв його погляди, а й був вірним другом, відразу погодився допомогти Славкові. Звали його Сергій, але усі знайомі називали його просто «Сєрий». Він був високим блондином з ясними очима, досить міцної статури – майже повною протилежністю зеленоокого і невисокого Славка. Але товаришували вони з дитинства. І хоча Сергій мав свої вади і міг бути інколи досить дивним, він завжди допомагав Славкові і ніколи не кидав того в біді. Працював Сергій охоронником у одній престижній фірмі, заробляв пристойно як для цього міста. Та не складалося у нього з дівчатами – не затримувалися вони надовго з ним. Можливо через його запальний характер, а можливо через його погляди – Сергій був щирим патріотом України і він цього не приховував. Були навіть проблеми з цим на роботі, але все вирішилося просто – він пообіцяв не афішувати свої погляди під час робочої зміни.
Глава 2
У своєму кабінеті депутат Василь Мельник полюбляв робити три речі: грати на комп’ютері, тісно спілкуватися із секретаркою та лаяти підлеглих. Цього разу він займався першою улюбленою справою і водночас перемикався на міський форум, щоб написати там щось «пролетарське», революційне, або поставити на місце чергового «свідоміта». Слід зазначити, що на форумі йому було дозволено все. Він особисто знав адміністратора форуму, а модераторам заздалегідь було повідомлено, що є учасники форуму, яких не слід чіпати. Розумієте, це так само, як працівникам ДАІ дають списки автомобілів, яких вони не повинні зупиняти. За таку свободу депутат від компартії давав іноді гроші на розвиток сайту й форуму. Часом він публікував на сайті свої статті, які громили «націоналістичну владу» та розвінчували «міфи» про Голодомор (його улюблена тема) або розповідали про звірства Української повстанської армії.
Був на форумі такий собі povstanec, якого Василь не любив найбільше. Йому декілька разів блокували доступ до форуму, але коли проходив термін блокування, той знову починав досить уміло і розумно дискутувати з депутатом. Зараз його на форумі не було і дуже дивно, що він не відписався у темі про Голодомор.
Василю було 36 років, чоловік невеликого зросту, який вже встиг собі наїсти друге та й третє підборіддя, а також досить помітне черевце. Він носив невелику «троцькістську» борідку і дорогі окуляри, які вкупі з годинником «Жак Лєман» і костюмом, пошитим у обласному центрі, абсолютно відмітали будь-яке відношення до пролетаріату. А якщо ще розглянути його прибутки та, власне, нерухомість і три автомобілі, то взагалі можна забути про комуністичну партію. Він ненавидів усе українське і колись був піонером, і цього вистачило, щоб його взяли у передвиборчі списки КПУ. Правда, довелося зробити один партійний внесок… Але він його вже давно «відбив» і забув про це. Отже, нічого надзвичайного – звичайний депутат міськради.
Його блукання сторінками форуму перервав стук у двері. Це була секретарка Настя. «Ох, яка в неї сьогодні цікава спідниця. Чи не та, на яку я їй дав гроші?» - промайнуло в голові у Василя.
– Василь Трохимович, до Вас Сєнцов проситься, – мовила коханка депутата.
– Ну нехай заходить, мать його так… – була відповідь.
До кабінету зайшов сором’язливий сорокарічний чоловік, помічник депутата Кирила Весняного, з яким приятелював Василь. Він якось незграбно вклонився біля дверей а потім підійшов ближче до депутатського столу.
– Кирило Миколайович просили передати Вам, що раді будуть Вас бачити сьогодні увечері в нього на невеликому бенкеті, – пробурмотів Сєнцов.
– Опа… А на честь чого бенкет? – спитав Василь.
– Доньці пана Весняного запропонував руку і серце один порядний молодий чоловік. Кирило Миколайович радіють з цього приводу і вельми хотіли б поділитися своїми радощами з Вами, Василю Трохимович!
– Облиш свої підлабузницькі слова для буржуазії, твою мать!.. Добре. Передай шановному Кирилу Миколайовичу що я буду обов’язково. На котру годину призначено бенкет?
– На 19.00, пане Мельник, у ресторані «Маріо П’юзо».
– Добре. Я зрозумів. Можеш іти.
Помічник вийшов. Василь, передчуваючи сьогоднішню п’янку, заграв на клавіатурі, мов на піаніно з задоволеним обличчям. Сьогодні був четвер – саме час для грандіозної п’янки! Майже п´ятниця!
Увечері, після того, як заїхав додому і перевдягнувся у свіжий костюм і сорочку, Василь вийшов зі свого будинку та попрямував у ресторан. «Маріо П’юзо» славилося у місті тим, що там збиралися майже виключно «вершки» - влада, бізнес, - сучасні бандити. Тобто назва ресторану дуже підходила для цього місця. Сам заклад знаходився у тому ж кварталі, де жив Василь, за рогом. Йому потрібно було пройти метрів зі сто від свого будинку, повернути, і ще пройти метрів 70 – і він у ресторані. Можна було б під’їхати на машині, але всі знали, де живе шановний пан Василь і ніхто не дивувався, що він приходить пішки. У випадку надзвичайного сп’яніння його саджали у таксі, але це було дуже рідко. От і цього разу він вирішив піти пішки. Це і стало його помилкою.
Глава 3
Його келих з пивом грюкнув об стіл. Хтось із сусідніх столиків навіть обернувся. Але зауважень йому не робив ніхто. Бо він був, так би мовити, постійним клієнтом цієї дешевої кав´ярні. Заклад цей стояв точнісінько посередині на шляху між будинками Славка та Сергія, тому вони були тут частими гостями, особливо по вихідних. Оскільки часто їхні зміни співпадали, хлопці увечері зі своїми дівчатами (або Сергій сам) збиралися тут за кухлем пива. Усі офіціантки та бармени їх знали і щиро вітали у своєму не дуже популярному закладі. Цього разу Сергій був один і випив уже п’ятий келих, дивлячись футбол по телевізору, який стояв у кутку.
Матч скінчився і Славко вже збирався йти, але зайшла Віка, дівчина Славка.
– Привіт! А де Славко? – спитала вона.
– А якби ж я знав. Я думав – у тебе. Тому й не дзвонив… – відповів Сергій.
– У нього телефон вимкнений! Я вже злякалася, що він знову почав пити і сидить тут з тобою…
– Та ні, не було його. Котра зараз година?
– Зараз о пів на десяту вже! Може, ходімо до нього?
– Пішли, якщо ти хвилюєшся.
Вони вийшли із кав´ярні й попрямували у бік будинку Славка, але тут під’їхав той самий «РАФік», який Сергію доводилося багато раз бачити, та що бачити – їздити у ньому із Славком. Відкрилися дверцята з боку водія і звідти вийшов Славко, трохи занепокоєний. Він підійшов до них. Першою заговорила Віка:
– Ти нормальний? Навіщо телефон було вимикати? Я ж хвилююся!
– У мене акумулятор сів! Віка, будь ласка, іди додому. Нам із Сергієм треба поговорити, – відповів Славко і подивився на неї так, щоби більше питань не виникало.
– Добре. Але це тобі дорого обійдеться! – насупилася Віка і з гордо піднятою головою пішла геть.
Сергій дивився на Славка п’яними очима і не розумів, що той від нього хоче.
– Сідай, – тільки і сказав Славко.
Вони сіли у машину і поїхали. По дорозі, на здивований вигляд Сергія Славко відповів:
– Пам’ятаєш, ти казав, що в тебе вдома є маски?
– Ну.
– Поїхали до тебе, візьмеш їх.
– Навіщо?
– Іншого такого шансу не буде. Я йшов повз «Маріо П’юзо» і бачив, як та п’яна свиня виходила на перекур. Ще півгодини він там точно буде. Тож не гаймо часу.
– Ти навіть не уявляєш, як я хочу до туалету!
– Менше пива треба жрати! Зараз дома сходиш. Тільки швидко, Сергій! Все інше я вже взяв удома.
Вони приїхали, Сергій пішов до свого під´їзду. Подумки він був проти того, щоб робити це зараз. Але, з іншого боку, він був напідпитку і його просто тягнуло на подвиги. Піднімаючись сходами – у нього теж не працював ліфт – він думав лише про одне: швидше зайти до туалету. А далі голова почне думати. Маски, маски. Та вони в його кімнаті, де ж іще? Колись на роботі вдалося їх взяти собі додому. Ніхто і не помітив нестачі. Або не захотіли із-за такого дріб’язку шукати злодія. Ну ось вже і біля дверей у квартиру. Витанцьовуючи мов Майкл Джексон, Сергій намагався якнайшвидше відчинити вхідні двері. Це йому вдалося. На здивований погляд матері він нічого не відповів, лише забіг до туалету. Коли він вийшов, голова дійсно стала краще міркувати. Зайшов до своєї кімнати, відкрив шафу і витягнув дві чорні маски з трьома дірками у кожній. Такі маски можна купити у будь-якому військторзі ба навіть на базарі. Запхав їх у куртку, потім схаменувся. Зняв куртку і натягнув чорний «бомбер» . Засунув маски собі у рукава й вийшов із квартири.
– Ти швидко. Я й не гадав так, – зустрів Сергія Славко.
Той лише почав копирсатися у лівій кишені, шукаючи сигарети. Він же залишив їх у тій куртці! Йолоп.
– Цигарки забув? Візьми у «бардачку», ти колись у мене лишив, – Славко зрозумів, що шукає Сергій та кивнув тому на відсік для дрібних речей навпроти сидіння пасажира.
– Дякую. Все готово. Поїхали.
Сергій закурив від електричного прикурювача і вони рушили. До ресторану було їхати десять хвилин.
Глава 4
Стіл було накрито непогано. Хоча пан Кирило і казав, що це буде «невеличкий бенкет», це було справжнє гуляння. Алкогольних напоїв було вдосталь – коньяки, горілка і для панночок – вино на різний смак. Офіціанти бігали мов перелякані, а дорогі гості ржали як коні. Грав, звісно, шансон. Надворі стояли автомобілі запрошених у очікуванні, коли їхні господарі відгуляють. Винуватців бенкету, звісно, не було. Сам пан Кирило був з дружиною, і дуже жалкував з цього приводу, тому що запросив деяких гарненьких робітниць із апарату ради. Зате пан Василь у повній мірі користувався тим, що прийшов без дружини. Біля нього завжди було мінімум дві апаратниці, не дуже важкої поведінки з огляду на випите вино. Інколи пан Василь покидав стіл щоб замовити пісню своєму товаришу або щоб вийти освіжитись і покурити. Видно, що він вже був п’яний, але не настільки, щоб саджати його в таксі та відправляти додому. Ходив він іще впевнено, майже не хитався.
Одного разу під час такого ж бенкету, депутати щось не поділили з місцевою «мафією» - міліцейськими чинами. Тоді вже майже дійшло до бійки. І що? Пан Василь таємничо зник у невідомому напрямі, а телефон його не відповідав. Але сьогодні нікого із «конкурентів» не було, тому Василь Трохимович міг дозволити собі на когось покричати, пригрозити комусь і врешті-решт навіть пнути з-за спини.
Він вийшов покурити. Цього разу один, бо ніхто не хотів виходити – перекур був п’ять хвилин тому. На подвір’ї стояло декілька чоловік поодинці. Пан Василь зійшов зі сходів і став біля калюжі. Спробував дістати свої цигарки і його почало хитати. «Треба додому йти, бо вже набрався. Добре… Ще чарку «на коня» і – додому», - думав Василь, прикурюючи.
– Чого вилупився? – спитав він у найближчого чоловіка, якому не так пощастило мати солідний одяг.
– Та нічого, – відповів той.
– Ну і вали звідси, клоун!
Чоловік кинув недопалок у калюжу і пішов усередину.
– І не сміти тут! – у спину крикнув йому Василь.
Чоловік не відповів. Що він міг сказати п’яному можновладцю, який вирішив розважитися? А той самий можновладець, депутат міської ради, через декілька секунд вже й забув про нього. Затягуючись своєю цигаркою, він знову в котрий раз роздивлявся вулицю, на якій знаходився елітний ресторан. Це була центральна вулиця, густо обставлена ліхтарями та «сітілайтами» і в цей час рух автомобілів по вулиці був ще досить жвавим. Асфальт блистів від вологи, з дерев на тротуар падало листя, яке завтра згребуть комунальники. Почав накрапати маленький дощик. Знаєте, такий противний, надокучливий дрібний дощик. Василь кинув недопалок у калюжу і піднявся сходами до ресторану. Вже біля дверей було чутно гучну музику всередині. Пан депутат зайшов саме в той час, коли по центральній вулиці проїжджав старенький «РАФік».
– Миколайович! Давай мені «на коня», та буду я йти додому, бо жінка вже дзвонила, – збрехав Василь.
– Вася, щось ти рано сьогодні. Налийте йому, хлопці! – дав доручення офіціантам Кирило Миколайович. – Нам буде тебе не вистачати! І ти так легко лишаєш цих чудових співробітниць?
– Кирило, я вже п’яний. А посиджу тут ще з годину – то мене таскати доведеться!
– Ну, дивись сам. Тобі таксі викликати?
– Ти мене дивуєш! Хіба я настільки п’яний, що не дійду додому сам? Тут іти п´ять хвилин… – виправдався Василь і перехилив чарку.
Він одягнув свій елегантний плащ і попрощався з Кирилом Миколайовичем та запрошеними і вийшов. Плащ йому потім ще ой як знадобиться… З рота смердів перегар, тому пан Василь засунув руку до кишені плаща й намацав жувальну гумку. Кинув дві подушечки до рота і штовхнув двері. Капелюха він не носив, тому простоволосий пішов під дощем додому. Коли завертав на свою вулицю, назустріч йому йшла пара перехожих, трохи далі стояв припаркований «РАФік», а біля нього курив якийсь хлопець, схожий на скінхеда. «Наркоман якийсь, а не скінхед» - подумав Василь.
Глава 5
Вони досить швидко виїхали на центральну вулицю і минувши площу, за декілька хвилин доїхали до «Маріо П’юзо». Славко навмисне зменшив швидкість, щоб Сергій встиг подивитися, чи не стоїть, бува, клієнт на вулиці. Сергієві здалося, що то Василь заходить у двері, але він був непевен. Повернувши праворуч, вони опинилися на вулиці, де жив депутат. Проїхали метрів тридцять і зупинилися на узбіччі дороги. В салоні було гаряче, і Сергій навіть розстебнув куртку. Чорт забирай, ця консервна банка якимось дивом ще їздить! Більше того, нею ще можна возити якісь вантажі. Сьогодні вантаж у них буде.
– Пам’ятай, він не повинен нас впізнати, – промовив Славко.
– Та мене він і не знає. Це про тебе довідувався, – відповів Сергій.
– Все-таки не повертайся до нього обличчям, поки не одягнеш маску.
– Добре. Я оце дивлюся на себе і думаю: мені б іще берци і я був би справжнісіньким «скіном» .
Славко лише посміхнувся. В його уяві постав високий білявий (хоча, яка різниця, коли він лисий?) хлопець у чорному розстібнутому «бомбері», з-під якого ледь видно футболку з якимось орлом чи свастикою. Спущені «тяги» (шлейки), вузькуваті світлі джинси, закочені внизу. І берци – побиті у баталіях і осілі. Щодо шнурків Славко не був певен. Мабуть, білі шнурки Сергій не заробив би… Правиця Сергія витягнута вперед і вгору. Вона рівна і погрозлива. Ліва рука вхопилася за ремінь на джинсах… Після такої картини Славкові дуже захотілося сміятися, але він себе стримав.
– А що? Я колись навіть думав «поскінувати» трохи. Ну, там «хачів» накривати… Бачив у місті «скінів», але якось… боявся до них підходити, – поділився своїми бажаннями Сергій.
– Ну ти і чортяка. Нащо вони тобі? Ти давай, не базікай, а виходь і ставай біля машини. Покури трохи. Коли Вася з’явиться з-за рогу, почекай хвильку, а потім відкривай бокові дверцята. Далі вийду я і обійду машину ззаду. Якраз цей півень порівняється з тобою. Далі ти знаєш. І жодного звуку! Я затулю йому рота, щоб він не встиг закричати. А ми з тобою будемо мовчати. Дивись мені! – і Славко, жартуючи, показав Сергієві свого не досить вражаючого кулака.
– Так точно!
Сергій закурив цигарку і вийшов. Підійшов до паркану за тротуаром. Місце просто чудове. Освітлення майже немає, якщо не враховувати вогні магазину на тому боці дороги. На цій стороні – будівельний паркан, зведений ще за царя Гороха. Будівництво завмерло в середині дев’яностих та так і не відновилося. Тепер паркан був місцем для «бомбіння» графітчиків та наклеювання оголошень. Сергій глянув навкруги – нікого немає. Саме час для відливання. Тільки він це зробив, з-за паркану зі сторони будинку депутата вийшло двоє чоловіків, які про щось говорили. Сергій спокійно відійшов до «Рафіка» і дочекався, поки вони пройдуть. Постукав ногою переднє праве колесо із виглядом досвідченого водія, Сергій знову повернувся обличчям у бік центральної вулиці. Це викликало приступ сміху у Славка, бо він знав, що Сергій нічого не тямить у автомобілях, навіть водійських прав не має. Коли перехожі їх минули та майже дійшли до рогу, і Сергій викинув недопалок десь під паркан, з’явився об’єкт. Серце Сергія закалатало, він повернувся спиною до центральної вулиці. Через декілька секунд він відкрив бокові дверцята «РАФа». Це було сигналом для Славка. Натягнувши маску, Сергій вправним ударом у живіт змусив Василя зігнутися, коли той порівнявся з ним. Ззаду з’явився Славко, теж у масці. Затуливши Василеві пельку і заламавши руки за спину, вони запхали того у машину. По-перше, поки Сергій тримав ноги депутата, Славко швидко зав’язав тому рота ганчіркою. По-друге вони зв’язали йому руки за спиною. По-третє – ноги обмотали примітивним канцелярським «скочем». І наостанок – «вимкнули Василеві зображення», зав’язавши очі ще однією ганчіркою. І хоча той мукав мов корова, справу було зроблено. І то швидко. Сергій залишився в салоні, а Славко, зачинивши бокові дверцята, вийшов і зайняв водійське сидіння. Мікроавтобус рушив, густо випустивши дим. Їхати було їм більше десятка кілометрів.
Глава 6
Коли приїхав Славко, забрав Сергія, і нічого не сказав їй, його дівчині, Віка на нього дуже образилася. В її голові одразу виникли такі думки, що аж ніяк не пасували двадцятирічній жінці. Вона намагалась взяти себе в руки, але гнів душив її досить довго, поки вона йшла у невідомому напрямі. Розмітаючи ногами пале листя і мовчки волаючи на всю вулицю, Віка намагалася зрозуміти, чому він так з нею поводиться. Таке було вже. І не один раз вони сварилися за ці півтора року, що зустрічалися. Якби Віка палила, то вона зараз обов’язково закурила б. Вона все йшла і йшла сама не розуміючи, як наблизилася до будинку свого коханого. Запустила руку в кишеню куртки і намацала там ключі. Вона мала ключі від його квартири і в тому не було нічого поганого – Славко довіряв їй як собі.
Майже у повній темряві вона зайшла до під´їзду. На дверях не було ні домофону, ні будь-яких інших замків. Це було добре для наркоманів та алкашів, які завжди могли спокійно зайти до під’їзду й зробити свою справу. Доказом того були численні недопалки, порожні пляшки, подекуди шприці та мокрі кутки майже на кожному поверсі. Тільки на деяких поверхах горіло світло і більшу частину шляху сходинками Віка пройшла у темряві. Можливо, їй було б страшно, якби вона не хвилювалася за Славка. Ось і його двері. Вона відчинила їх своїми ключами й увійшла.
Не можна було сказати, що Славко не слідкував за порядком у квартирі, але все-таки чимось тут смерділо. Це, мабуть від того, що кожна людина звикає до свого запаху у квартирі і завжди відчуває запах чужої оселі. Вона увімкнула світло і домівка Славка виринула із темряви. Мабуть, останнього разу тут робили ремонт у кінці вісімдесятих. Старі шпалери, старі меблі, пожовтіла стеля і такі непотрібні у сучасному побуті ряднинки на підлозі… Коли Віка прийшла першого разу до Славка, їй стало шкода його. Ці умови життя не можна було назвати гідними. Але вона звикла. Її коханий заробляє такі копійки, що ремонт у квартирі навіть не планувався. Віка приходила до нього декілька разів на тиждень. Іноді його не було вдома і вона просто прибирала кімнати, поливала квіти, готувала їжу. Він постійно говорив їй: «Облиш, не бідкайся. Я сам усе встигаю робити». Але ж хіба це перепона для жінки, яка вже готова жити з ним однією сім’єю?
Віка одразу пішла на кухню. У вічі впала гора брудної посуди. Крихти на столі, недопитий чай, брудна газова плита. Це все потрібно було прибрати. Вона була ще зла на нього, але порядок на кухні навести було необхідно. Коли все було зроблено, Віка спробувала подзвонити Славкові. Але знову почула знайомі слова: «Нажаль, зараз відсутній зв’язок з вашим абонентом». Від нудьги дівчина пішла до кімнати Славка і вирішила ввімкнути комп’ютер. Натиснула кнопку і повернула машину із режиму «Сон» в активний режим. На панелі задач було всього одне віконце з браузером . Відновивши інтернет-з’єднання, Віка клацнула на це вікно. В активній вкладці був міський форум. Нагорі було висвітлено нік, під яким було зареєстровано учасника форуму. Це був povstanec. Вона знала, що Славко багато часу проводить на міському форумі та веде дискусії з місцевими дурнями на політичні теми. Їй було то нецікаво. Але щось їй підказувало, що дивна поведінка Славка сьогодні увечері якось пов’язана з форумом.
Переглянувши декілька тем для обговорення, Віка зачинила віконце браузера, не в змозі витримувати ту купу бруду, яку виливали учасники дискусій один на одного, на владу та з приводу деяких питань державної політики. Віка відчувала, що Славко щось робить не так. Він у щось ув’язався і від цього матиме проблеми. Вона була абсолютно права. Але про це вона дізнається згодом. А поки що вона мандрувала інтернетом, відволікаючись від переживань за свого коханого. У повній тиші телефонний дзвінок злякав її і вона ледь не відірвала провід у миші. Дзвонила її краща подруга Світланка.
– Алло, Віка? Ти вже вдома? – спитав динамік телефону.
– Алло. Та ні, я у Славка… – відповіла Віка.
– Тю, а чому ви так рано пішли додому?
– Та не зовсім ми… Я тут одна.
– Тобто?
– Ну, Славка немає. Він десь поїхав із Сєрим, я його тут чекаю.
– Знову вони щось надумали? Бухать десь пішли?
– Та ні, вони на машині.
– Ой, Віка, Віка… Це ж уже не перший раз! Що він собі думає?
– Свєта, давай не будемо. Він мій хлопець і я його кохаю. Я йому вірю.
– А поки ти віриш, він із Сєрим десь у сауні з якимись коровами відпочиває…
– Досить вигадувати. Він не такий… - і сама Віка зніяковіла так, що Світлана це, мабуть відчула, хоча й не могла її бачити.
– Ну-ну. Добре, Вікуся! Ти дзвони, якщо потрібно! Па-па.
– До зустрічі, Свєтік.
А його все не було…
Глава 7
Старенький «РАФік» гуркотів вулицями міста у напрямку траси. Там він повернув у сторону одного із дачних кооперативів. Славко трохи нервував, долоні його спітніли. Але вони не поспішали. Сергію було незручно сидіти у салоні, до того ж, «кабан» постійно вовтузився та намагався щось кричати. Довелося копнути його пару разів у живіт. Дорогий плащ був увесь вимазаний в пилюку, а на штанях, здається, була вогка пляма. Перенервував, мабуть, депутат. Ледве чутно було, як у Василя задзвонив мобільний телефон. Славко не міг його чути, але Сергій чув. Він постукав по кабіні, водій обернувся.
– Що там? – спитав Славко.
– У цього чорта телефон дзвонить. Що мені робити?
– Що робити? Може, ти візьмеш слухавку і відповіси? Скажеш, що ми їдемо на дачу!
– Дуже смішно. Йому, мабуть, дружина телефонує. Я гляну.
Сергій почав копирсатися у кишенях депутата і знайшов вібруючий телефон у кишені вогких брюк. Пнув за таке неподобство Василя і глянув на дисплей.
– Так і є. Дружина дзвонить. Написано «Жёнушка», – мовив Сергій.
– Ну, то нехай дзвонить. Може подумає, що цей ще гуляє і не чує дзвінка. Приїдемо – знищимо телефон.
Їхали розбитими шляхами, на які область виділяла величезні кошти для реконструкції. Але, як відомо, на ці кошти гуляли чиновники у ресторанах типу «Маріо П’юзо» чи відпочивали десь за кордоном. Машину постійно трусило, Василь катався по всьому салону. Сергій декілька разів ударився головою об стелю, за що стусанів діставалося депутату. Подорож до дачного кооперативу тривала досить довгий час, оскільки крім асфальтної дороги треба було ще їхати по ґрунтовій. Сам кооператив був давно кинутий. Сюди вже давно ніхто не їздив із колишніх власників. Ті, хто встиг обміркувати – продали ділянки з дачами. Ті, що мали надію на краще життя – розплачувалися пограбованими будинками та городами. Неподалеку від цього кооперативу було село й місцеві п’янделиги постійно грабували дачі. Брали все: і те, що потрібне, і непотріб. Взимку в уцілілих будиночках жили бомжі, але зараз на весь кооператив не було жодної живої душі. Славко про це знав.
Дача, яка колись належала (та й зараз формально належить) його родині, знаходилась майже у центрі кооперативу, вкутана деревами вишні та абрикоси. Зараз ці деревця стояли голі, мов сироти на фоні цегляної будівлі з облізлою фарбою. Шибки давно були побиті, двері зламані, з будинку майже все винесено. Але це нічого не значило. Найголовніше, що тут був підвал.
Сергій вже добряче стомився від постійного трясіння у салоні «РАФа», коли вони приїхали. Славко вимкнув двигун і вуха його товариша охопила така приємна і довгоочікувана тиша, що Сергій хотів сказати «Дякую». На вулиці стояла темна ніч і вже було прохолодно. А тиша, тиша була просто неймовірною. Навіть собаки не гавкали, як буває у такій місцевості.
Василь зрозумів, що його привезли і з новою силою почав вовтузитись і щось ревіти крізь ганчірку. Дверцята відкрились і Сергій вийшов назовні, полегшено зітхнувши. Він одразу зробив те, чого давно вже хотів – закурив цигарку і сплюнув. Сергій мав не дуже свіжий вигляд, поки їхав та дихав неприємними парами перегару й добряче грюкався об салон. Але подорож вже закінчилася і це було добре.
– Як там цей мішок з лайном? – спитав Славко.
– Та як воша на гребінці. Я думав, він п’яний та засне. Але де там…
– Давай підтягнемо його сюди.
Хлопці вхопили депутата за ноги і потягли. Коли ноги були ззовні, Славко заліз усередину, взяв щось у кутку і, копнувши кабана, вискочив надвір.
– Пане депутате, не хочете зробити невелику прогулянку на чистому повітрі перед сном? – спитав Сергій.
Славко засміявся. Василь знову намочив штани. Сергій дістав ножа.
