Темної-темнісінької ночі найкращий співак трьох дахів Юліус вирушив на полювання.
Певно, декому з його приятелів могло видатися дивним, що в таку непривітну погоду хтось вирішив вислідкувати здобич.
Вуличка, завжди така чепурна, виглядала мокрісінькою та роздратованою через дрібний невпинний дощ. Місяць, що саме був у повні, відчув, що от-от застудиться через таку сльоту і почне чхати. Тож не став очікувати ранку, а тихенько забрався додому ще й півночі не було. А там ковтнув гарячого чаю та й вклався спати, натягнувши аж на вуха не одну, як завжди, а дві пухкі хмари.
Але Юліус (для дуже близьких друзів та турботливої, але непоштивої господарки - Юлько) добре знав: як хочеш відшукати натхнення – мусиш не зважати на дрібні капості дощиська. А без натхнення хіба створиш новий хіт? А без нових пісень відомому співаку ніяк не прожити!
Тож він вперто брів мокрим дахом, відмахувався від особливо настирливих крапель довгим пухнастим хвостом. І стиха бурмотів:
Ніби й непогано виходило, бо якщо ковбаса смачна, то вона – справжня краса. Але далі пісня відмовлялася вигадуватися. А два рядки – то трохи закоротко для пісні, навіть для відомого музики. Тож Юліус неквапом крокував навколо високого димаря (нащо поспішати, коли все одно змок?). І продовжував муркотіти:
«Як люблю я ніч-красу…
Принесу їй ковбасу…»
Ну, і так нічогенька пісенька складалася, але все одно на вибагливий смак Юліуса чогось не вистачало. Так бува, коли очікуєш, щоб у блюдечко на святковий сніданок налили вершків, а там – смачне, але таке звичайне молоко.
«А якщо так?» - не здавався він, хоч і відчув, що мокрим-мокрісіньким став не лише хвіст, а навіть вуса.
«Як люблю я ніч-красу!
Їй я серце принесу!...
Мя-яув!»
Оте відчайдушне «м’яв» наприкінці зовсім не личило такій гарній пісні. Це міг втямити не лише співак, а й будь-хто, навіть не вивчивши як слід ноти.
Тож Юліус дуже голосно почав виправдовуватися:
- Хіба можна складати майбутній хіт, коли тобі простісінько на голову гепається отаке-от?!
Якщо зовсім чесно, «отаке-от» - напівпрозора світла хмарка – впало із димаря не на голову, а на хвіст співакові. Але тому здалося, що як замінити «хвіст» на «голову», скарга звучатиме переконливіше.
- Я не хотів вас турбувати. Просто заслухався, тож стрибнув із димаря на дах трішки раніше, ніж збирався. І зовсім випадково влучив у вас.
Юліус обурено настовбурчив мокру чорну шерсть на спині:
- За часів мого дитинства… - на мить він вмовк. Справа в тому, що він ще був досить молодим й інколи навіть переймався, що виглядає трохи несолідно. Сторонні не завжди вірили, коли чули, що такий відомий на всю вуличку співак – майже кошеня. Але миттю похопився і подовжив більш солідно: - Коли мій дідусь був малим, то жодному пристойному привидові навіть на думку не спало б стрибати із димаря! Навіть, якщо це – мале й не дуже розумне привиденя.
- Я ж не просто так стрибав! Я займався зарядкою! Спеціальною, для привидів! І випадково втрапив у подув вітру! – почав виправдовуватися новий знайомий Юлька. Але той не пом’якшився. Огледів незграбного привида з голови до ніг (хоч не був зовсім певен, що у привидів є ноги) і сердито кинув:
- А зарядка декому не завадила б! Бо той «дехто» настільки вгодований, що, певно, навіть на снігу залишає сліди. Це я на своїй шкірі відчув!
Це була страшна неправда: жоден привид ні за яких обставин не зможе залишити на найглибшому і найм’якішому снігу навіть крихітного сліду. Хоч цей привид і видавався досить… кругленьким, хай і напівпрозорим, а це, як усім відомо, – дивина серед привидів.
Але завдати болю своїм падінням Юлькові не міг, хіба налякати.
Натхнення, зачувши несправедливе звинувачення, розсердилося і гайнуло подалі від Юліуса: воно ніколи не терпіло, коли вигадують щось образливе і кривдять молодших. Співак збагнувши, що сьогодні більше не зможе вигадати жодного пристойного рядка, вирушив додому і собі.
Він намагався ступати гордо, високо задерши хвоста, тож не озирався назад. А от натхнення, сховавшись за найдальший димар, обережно визирнуло звідти і подивилося, як там себе почуває після сварки малий привид? І засмутилося, коли побачило, що він стирає із блідої щічки сльозу. Привиди ніби й не вміють плакати, але чи це має значення, коли тебе сильно образили?
Натхнення не було певно, що вміє втішати привидів. Навряд чи хтось із примар зрадіє, підібравши вдалу риму. Але саме воно, натхнення, інколи підкидає зустріч несподівані і цікаві думки.
Тож не диво, що малий привид раптом повеселів. Не закінчивши зарядку, яку, якщо чесно, не дуже полюбляв, він гайнув кудись у ду-уже важливих справах.
