Зазираючи у минуле, потрапляю у дитинство. Далі біжу літами своєї юності. І розумію, що завше чогось чекала. Особливо у переддень Нового Року. Будучи дитиною з тріпотінням очікувала дорослішання. У юності дожидала заміжжя. Тепер чекаю розлучення. Все частіше рву душу спогадами. Повільно прокручую у пам’яті чи не кожен з них, щоб витребувати у власного серця хоч якісь почуття. Прочахаю від спомину – скоро вже сорок, а я ще не любила й мене не любили. Холодність робить із мене монстра, що відмовляється розуміти інших, бо ніхто й ніколи не розумів мене.
Страх самотності затискає у кут – висковзую, чогось очікуючи. Наздоганяє. На мить сплітаюся з ним у шаленому протиборстві. Мінлива першість переходить то до мене, то до нього. Згодом страх отримує перевагу. Заламує мені руки за спину, змушує замружити очі. Хоче зламати – здогадуюсь я, вириваючи з свого нутра його розлогі кореневища, що вже всоталися у плоть.
Топлюся у безнадії. Простягаю руки - може хто допоможе виплисти. Наче не бачать, пропливають повз мене на катерах, кораблях, лайнерах. Гребу, намагаючись наздогнати їх. Чую гучний сміх і музику, що волає на освітлених палубах. Тільки не для мене та музика. Вповільняю рухи, а згодом опускаюсь на дно - відторгає мене миттєво, викидаючи із водойми. І там я чужа.
Тепер лечу на коралових хмаринах, наче ота юна дівчинка, котра постійно чогось чекала. І ніщо не завадить мені випробувати удачу знову. Сяду під ялинку й, заплющивши очі, загадаю – закохатися б.
