Раз на місяць відбувалося засідання Міської Ради. На ній Радники обговорювали поточні проблеми, які виникали нещодавно; обов’язково торкалися найбільш болючих питань – серед яких і робота комунальників, стан доріг у місті, забезпечення мешканців міста необхідними продуктами харчування, і, звісно, говорили про діяльність Контори та про актуальні проблеми співпраці із нею міських установ. Михаль, як правило, готував невеличку доповідь. Причому готував самостійно, без будь-якої допомоги. Він не міг довірити це комусь із підлеглих. Хоча іноді у нього така думка виникала, та він її швидко відганяв. Вівчар мусить відповідати за діяльність ввіреної йому установи. І за свої вчинки, ясна річ.
Взагалі то, Рада має широкі повноваження і деякою мірою Контора є підконтрольна їй. А ще – Міському Прокурору. Радники затверджують призначення людини на посаду Вівчаря, вони ж уважно вислуховують його звіт. Михаль іноді згадував, що батько не дуже їх любив, вважав, що вони не розуміються на справах Контори, лише заважають. Сам же Михаль думав, що це формальність, приклад тієї ілюзорності, яка панувала у Пасторалі. Принаймні до цієї пори жодних ускладнень від взаємодії Вівчаря чи Контори із Радою не виникало. “Куди вони дінуться? – жартував батько, – вони ж чудово розуміють, що окрім нас ніхто у цьому місті такої роботи не виконає. Най радіють нашій присутності. Окрім того, існують пасторальні історії, у яких обов’язковим персонажем є Вівчар. Як без нього?”
Останнє засідання Ради було тижнів три назад, тому, коли Радники зв’язалися із Михалем і повідомили про позачергове засідання, він здивувався. На його пам’яті таке відбувалося досить рідко, точніше зовсім не відбувалося. Ритм життя міста досить повільний, жодних екстремальних подій не відбувалося, час плинув у ньому повільно. А тут – раптом засідання.
Оскільки запланували засідання назавтра, на ранок, то Михаль подумав, що сьогодні ще встигне побачити Колісника, а потім сяде за звіт. Отже, спочатку до Лабораторії, все інше зачекає.
До реалізації плану Михаль приступив одразу і у Лабораторії був за п’ятнадцять хвилин. Хлопців не було (Вівчар згадав, що дозволив їм сьогодні відпочивати), зустріла його чергова Сестра-лаборантка. Вона підскочила зі стільця, коли побачила Михаля і миттєво відклала у сторону свої папери.
- Доброго ранку,– кивнув Вівчар, - я в третю палату. Як там наш хлопець? Як його стан?
- Нормально, – пробурмотіла Сестра.
Михаль зайшов до палати.
- Де хлопець? – запитав Михаль і показав рукою на ліжко.
- Не знаю. – злякано відповіла Сестра-лаборантка. – Був на місці.
- Бачу, що був. Де зараз?
Сестра вискочила у коридор.
Що відбувається?
Михаль відчув, що дуже втомився за останні дні. До того ж передчуття чогось неприємного, що станеться у близькому майбутньому не залишало його вже добу.
За декілька хвилин Сестра повернулася. Вигляд у неї був вельми розгублений, вона безпорадно кліпала очима і активно жестикулювала руками.
- Пане Вівчарю, не знайшла. Немає його ніде, не знаю, що думати. Якесь непорозуміння, він не міг сам піти.
- Ви дивилися хлопця?
- Так-так, пане Вівчарю. Він прокинувся рано, поїв, але жалівся на слабкість.
- Щось говорив? Щось згадував можливо?
- Більше нічого. Запитав, яка година, який день. Намагався жартувати, посміхався.
- Зрозуміло.
- Ви кудись відходили від свого місця? Після того, як перевірили стан досліджуваного.
- Я…так. Піднімалася на другий поверх, там в мене журнали, я ж не думала.
Отже, Колісник зник, і разом із ним зникла надія Михаля на те, що їхня розмова трохи проллє світло на темряву, і він дізнається, де шукати Федчана, і, взагалі, з’ясує, яка роль у цій історії Андрія.
- Можливо…були відвідувачі? – допитувався Михаль.
Хоча, які тут відвідувачі!
-Ну…- зам’ялася Сестра.
- Були? Я повторюю. Були відвідувачі?
-Так, пане Вівчарю. Приходили двоє…
- З нашої Контори? Ну? Хто приходив? Хто? Наші?
- Ні. Не ваші, – нарешті вичавила с себе Сестра, потім додала ледь чутно, - прокурорські.
- Тепер зрозуміло, – промовив Михаль.
Тільки їх у цій історії не вистачало.
Опісля Михаль поїхав до Контори, зателефонував Марті, дружині Андрія, і переконався у тому, що він удома ще не з’являвся. Потім розібрав папери, декілька – підписав. Далі зв’язався із черговим і попередив, щоб нікого до нього не пускали. Зайнятий.
Нарешті можна трохи попрацювати над звітом. А завтра…
***
Рівно о десятій годині Вівчар увійшов до приміщення Міської Ради. Настрій у нього був непоганий, хоча він так і не встиг зробити дві речі, які запланував – знайти Андрія і поговорити із Василкою. “Із дружиною поговорю пізніше, після Ради, - вирішив Михаль, - а з Андрієм будемо розбиратися”
- Вітаю, пане Михалю, - зустрів Вівчаря один із Радників, Микола Іванович Назаров. Він відповідав у місті за спортивне життя і, в цілому, був людиною непоганою.
- Вітаю, пане Миколо! Як справи?
- О-о, дякую, все чудово. У вас у Конторі?
- Теж нічого. Як у всіх.
Микола Іванович хитро підморгнув.
- Ну-ну, як у всіх не треба. Треба, щоб було краще. Від вашої роботи залежить наше життя.
- А від вашої - наше здоров’я.
Краєм ока Михаль побачив, як у приміщення зайшов Прокурор, із яким йшов один із Радників. Його Михаль не дуже поважав, занадто він був прискіпливим та набридливим. Антон Сергійович Гнип – Радник, який відповідав за культуру та проведення дозвілля у місті. Він був великим спецом у пасторальних історіях, його улюбленим заняттям було проведення цензури над історіями, які розігрувалися на сцені. Кажуть, що колись він і сам грав у виставах, але кого саме - ніхто не знав. “Напевно, якогось дідуся-підлабузника, - подумав Михаль, - або короля-невдаху, чи тирана…Варіантів багато”. Із Михалем у нього були стосунки не дуже приємними, одного разу вони трохи посперечалися на Раді. Шановний Антон Сергійович піддав критиці діяльність Контори і натякнув, що Вівчарю слід бути більш уважним до пасторальних історій, частіше відвідувати вистави, ретельно вивчити їх різновиди, класифікацію, можливі сюжетні лінії, бо саме там можна побачити підказку щодо ефективної діяльності Контори. Михаль тоді відповів, що класифікацію та особливості пасторальних історій він вчив ще у школі, тому не збирається витрачати свій дорогоцінний час на це безглузде заняття. Краще він займеться своєю роботою, а якщо пану Гнипу так хочеться, він може відвідувати свої вистави, скільки йому заманеться. Може навіть і сам написати якусь сентиментальну історію. Ця фраза і підлила бензину у вогонь, Михаль тоді зрозумів, що поцілив яблучко. Напевно Радник щось таки писав, бо тоді він аж підскочив зі стільця і мало не заверещав, мовляв, нехай Вівчар краще працює.
Присутність Прокурора біля Радника Гнипа було не дуже гарною прикметою. Вони і поодинці були неприємними, а разом цей ефект підсилювався у тричі.
“Цікаво, про що, вони говорять? – подумав Михаль, проте одразу відмахнувся, - а яка різниця, врешті-решт.
- Стережіться Радника Гнипа, - раптом прошепотів Микола Іванович.
І поки Михаль думав, як йому реагувати на слова Назарова, він швидко зник.
- Схоже, що мені скоро треба буде всіх стерегтися, - невесело подумав Михаль і рушив уперед, до сходів на другий поверх, туди, де розміщувалася Зала засідань.
Коли піднявся, побачив, що майже всі були присутніми. Із Радників майже всі були в зборі. З тринадцяти місць незайнятими були стільці Радника Гнипа, Радника Назарова і Радника Стельмаха, який відповідав за діяльність засобів масової інформації у місті. Всі інші були на місці.
Окрім Радників у Залі були присутні представники різних організацій, які мали доступ до Засідання.
- Пане Вівчарю, - до Михаля підійшов черговий Секретар Ради, - ваше місце. Я проведу.
- Дякую.
Місце у центрі першого ряду, як і зазвичай.
Михаль тихо привітався із Радниками, спіймав погляд Радника з економічних питань, Дмитра Федоровича. В його очах від прочитав зацікавленість і ще щось. Інші особливої уваги на Михаля не звернули, бо кожен із них був зайнятий якоюсь справою. Хтось вивчав папери, хтось щось шкрябав у нотатнику, а хтось точив ляси, розповідаючи один одному, певно, не пасторальні історії.
- Шановні Радники та присутні жителі міста Пасторалі! – до Зали зайшов Радник Гнип і Секретар почав свою промову. Після того, як Радник сів на своє місце, він продовжив:
- Ми починаємо наше засідання, просимо приготуватися, і, Миколо Івановичу, повторюємо, ми починаємо…
Останні слова адресувалися Назарову, який зайшов до Зали і непоспіхом рушив на своє місце.
- Шановні присутні, наголошуємо, що наше засідання є позачерговим, що дозволяється Законами міста Пасторалі, рішенням Міської Ради та не суперечить жодному із нормативних документів, які регулюють законодавство міста. Просимо до уваги. Слово надається нашому вельмишановному Голові – Раднику Антону Сергійовичу Гнипу.
- Вітаю усіх присутніх. Порядок денний такий. На початку засідання звітуються Радники, часу дається хвилин по десять, далі – основне питання нашої зустрічі. Аналіз діяльності Контори та особисто – Вівчаря, оскільки у Радників є данні, що протягом останнього тижня пан Вівчар вийшов за межи службових обов’язків. Пропоную пану Вівчарю дати годину для пояснень. Які пропозиції? Нема?
- Є пропозиція. – Вівчар повільно піднявся зі свого місця. – Розглянути питання по діяльності Контори на початку засідання.
- Добре. Пан Вівчар пропонує поставити його питання першим. Гадаю проти нікого не буде. Одноголосно. Дякуємо, пане Вівчарю. Вам слово.
- Дякую.
Говорив Михаль дійсно недовго, але по суті. Навів статистичні дані, порівняв із минулорічними, відзначив, що проявів надзвичайного стало менше, що показники діяльності Контори свідчать про ефективність її роботи. Відзначив кількох із своїх працівників, які відзначилися за цей час. Не забув наголосити і на основних проблемах, які існують у Конторі і які могли б вирішитися за умови допомоги влади міста. Себто, нічого нового, чи незвичайного, Вівчар не повідомив. Все, як і раніше.
Присутні уважно вислухали Михаля, а коли завершив, Голова піднявся і він зрозумів, що Радники ретельно підготувалися до розмови.
- Дякуємо, пане Вівчарю. Тепер запитання доповідачеві. Хто бажає? Бачу є. Просимо.
У Залі піднявся невисокий молодик із фотоапаратом. Михаль знав його трохи. Це був один із кореспондентів міської газети, він бував майже на кожному засіданні.
- Міська газета. Пане Вівчарю, а ви не скажете, як цього разу виглядає статистика із проявами надзвичайного у різних районах міста. Є відмінності?
- Дякую за питання. Відмінності є. Традиційно у центральній частині міста – менше проявів. У північній частині – більше На Смітнику майже немає.
- Я перепрошую, менше проявів, чи було виявлено менше?
- Не бачу різниці. – здвинув плечима Михаль. - Якщо ви натякаєте, що у Конторі є упередженість щодо певних районів чи мешканців міста, то можу сказати, що такого немає. Ми працюємо не дивлячись, який район чи будинок.
- Просто дивним є факт, що у Залізяччі теж проявів майже немає. І Вовчиці там давненько не було.
Квартира Михаля розміщувалася саме у Залізяччі, тож він одразу зрозумів, куди летить каменюка.
- Може Вовчиця мене боїться? Це ж свідчить про те, що Контора працює. Ви ж не скажете, що це недолік? – усміхнувся Михаль.
- Дякуємо, пане Вівчарю. Ще питання. Немає? Питання є в мене, якщо не заперечуєте. Скажіть, пане Вівчарю, чи знайомі ви зі справою родини Корнійчуків?
- Так. Знайомий. Я особисто брав участь у роботі слідчих. Всі результати слідчих дій є у Конторі, за необхідності можу надати всю необхідну інформацію. Звісно, лише ту, яку дозволяється надавати згідно із Законами міста.
- Добре-добре. Ми знайомі із результатами. Ви стверджуєте, що складу злочину там немає. Я маю на увазі Марію, доньку Корнійчуків.
- Так. Все описано, протоколи в наявності.
- А от у нас є інформація, що склад злочину таки був.
- Я не знайомий із такими даними. Можете повідомити, звідки така інформація?
- Звісно можемо. У нас немає таємниць від присутніх. Інформацію надано у Прокуратурі. Особисто Прокурором.
Михаль повільно розвернувся, знайшов поглядом Прокурора, але в його очах не можна було нічого прочитати.
- Я продовжую стверджувати, що справу Корнійчуків можна закрити. Немає ознак злочину.
- Ну, добре. Розберемося.
- Розбирайтеся.
- Далі. Пане Вівчарю, скажіть, як ви ставитеся до проявів надзвичайного, незрозумілого, до всього того, що не можна осягнути розумом?
- Як ставлюся? – Михаль здвинув плечима. Раптом він зрозумів, що капкан на нього вже поставлено, залишилося останні кроки у цій справі, але відступати не було коли. – Не скажу, що мені подобаються ці феномени, але в цілому, дію згідно до уставу.
Зі свого місця піднявся Радник Назарій Микитчук.
- Тоді пане Михалю, можете нам пояснити, як у вас, службовця, людини, яка покликана стояти на захисті життя та здоров’я жителів нашого славетного міста, дружина із проявами того самого надзвичайного, із яким ви боретеся. У нас є інформація, що ваша дружина Василка – повітруля.
Михаль відповів не одразу. Він помітив, що багацько людей із присутніх у Залі на нього дивляться.
- Ну, по-перше, моє особисте життя вас не торкається. По-друге, це не доведено.
- Пане Михалю, ви ж розумієте, що ми б не починали цю доволі неприємну розмову, якби у нас не було чіткої, перевіреної інформації. І потім, кажете, у Вівчаря немає особистого життя. Хіба ж ви не пам’ятаєте, про що йдеться у пасторальних історіях?
- А пан Михаль їх не дивиться, - втрутився Радник Гнип, – тому і не пам’ятає. Наскільки я розумію, Вівчар – посада, так би мовити, народна. А щодо повітрулі… от запитаймо у пана Прокурора – є у нас чіткі, перевірені дані щодо цього питання?
Прокурор мовчки дістав із портфеля товстеньку теку.
- Тут всі матеріали. Достатньо, щоб поставити питання про винесення службової догани. Але все не так просто. Якби тільки це!
Михаль із подивом дивився на Прокурора.
- Пан Михаль останнім часом мало уваги приділяє своїм обов’язкам. Це факт. Займається власними справами, проводить у своїй Лабораторії якійсь небезпечні експерименти. Одним словом, наш Вівчар трохи запрацювався. У світлі таких подій ми мусимо щось робити. Так продовжуватися не може. В мене є наступна пропозиція – переглянути діяльність Вівчаря Михаля. Проаналізувати. Знаєте, кожен має право на помилку, головне - це усвідомити, що ти щось робиш не так.
- У вас конкретні пропозиції, пане Прокуроре? – запитав Секретар.
- Так. Але я хотів би, щоб пан Радник Гнип мені допоміг, оскільки до такого рішення я схилявся не сам. Ви ж розумієте, питання складне.
- Так-так. – підхопив естафету Радник Гнип. – Нам здається, що пану Михалю слід трохи відпочити від свої обов’язків, так би мовити, осмислити своє життя. А ще я ретельно вивчав пасторальні історії, вистави. Це ж не таємниця, ви всі знаєте, чим я займаюся. Мені вдалося встановити, що серед цих шестисот з гаком історій одна мусить бути первинною, основною. Єдиною. Це, в принципі, теж не новина. Але встановлено, що в багатьох історіях йдеться про звернення Вівчаря до ідеального світу, певної ідилії. Уявлення про це у різних історіях відрізняється, проте є, є схожість. Такий шлях Вівчаря, як правило, є запорукою перемоги над Вовчицею. Отже, Вівчар мусить бути не просто професіоналом своєї справи, але й пройти певний шлях – відчути себе на певну мить творцем.
Михаль намагався зрозуміти, у який бік завертає Радник та відчув себе втомленим. Заглиблюватися у сенс сказаного йому не хотілося.
- Не будемо довго говорити. У нам є чудове рішення нашої проблеми. Ми б хотіли побачити на цій посаді когось іншого, людину, яка ще не має ознак професійної деформації, і яка, буде виконувати свої обов’язки із відповідальністю. Разом із тим це мусить бути спеціаліст, який знайомий із роботою Вівчаря, та тими завданнями, які стоять перед службовцями Контори. А ще – це мусить бути людина, яка підходить до згаданих нами особливостей шляху Вівчаря.
- І така людина, шановні присутні, у нас є, – продовжив пан Прокурор.
Михаль посміхнувся кутиками губ.
- Дозвольте представити, претендент на посаду Вівчаря міста Пасторалі - старший погонич Контори, Андрій Колісник.
Двері відчинилися і у Залі з’явився Андрій.
- Він має почесний службовий список, незаплямовану репутацію, досвід роботи, але, окрім цього, він нещодавно повернувся із свого ідеального світу. Гадаємо, що це чудові дані для того, щоб пан Андрій зміг виконати свої обов’язки професійно та із гідністю.
- Можливо, пан Михаль може щось сказати у відповідь?
Михаль відмітив, що Вівчарем його більше не називають. Він мовчки подивився на Прокурора, перевів погляд на Андрія.
- Ні. Я, з вашого дозволу, утримаюся. Єдине, пане Прокуроре, я хотів би сказати одну річ. І вас це теж стосується, пане Раднику Гнип. Ви думаєте, якщо людина побувала в ідеальному світі, то це вплине на неї? Можливо. Проте треба мати на увазі, що це за світ. Ви хіба знаєте, де був пан Андрій? Я б на вашому місці не робив передчасних висновків. Ви хоча б вивчили це питання детальніше.
Прокурор та Радник обмінялися поглядами.
“Про що це він?” – здавалося задавали вони питання.
- В мене все.
- Ну, тоді, зачекайте, поки Рада прийме рішення, – поспішив продовжити Радник Гнип.
Михаль піднявся і пішов до виходу із Зали. Біля самих дверей він підняв очі і подивився у дзеркало, раптом перед ним з’явилася втомлена людина у військовій формі. Найбільше Михаля вразили очі, сірі очі Протектора.
***
Засідання тривало довго. Години чотири Михаль блукав коридорами Міської Ради, поглядаючи на годинника. За цей період він встиг подумати про різні моменти свого життя, навіть згадав дещо зі свого дитинства. Та найбільше його турбувало те, що сталося у Залі засідань. Не можна сказати, що Михаль турбувався сильно, проте на серці було важко. Найбільш неприємно було згадувати Колісника. Тепер він розумів, що край необережно потрапив у пастку. Хоча, хто міг знати, що так все обернеться? Тут навіть батько не порадив би.
- Ну що, пане Михалю, треба пакувати валізи? – перед ним з’явилася задоволена фізія Назара Федчана.
- Не в свої справи ви влізли, шановний, – відказав Михаль.
- Ну, це час покаже.
- А вам привіт від вашого сусіда, Григора Сіромахи.
- Що, шукали мене, та не знайшли, ги-ги. Ви не ображайтеся, пане Михалю, так склалося. Особисто до вас нічого поганого не відчуваю. Можна сказати, що вам просто не пощастило.
- А Гурт ваш теж вигаданий?
- Що ви, пане Михалю. Отут Андрій вам правду казав. Прокурор, щоправда, був проти, мовляв, не можна Вівчарю давати туза у руки. А Вівчар грати не вміє…ги-ги. Поїхав шукати Федчана, а знайшов вітру у полі.
- Звідки ви дізналися про мою дружину?
- А тут теж правда. На власні очі бачив. Андрій, правда, спочатку розповів про це. Казав, що мав, так би мовити, оперативну інформацію. До речі, це він все ініціював. Талановитий хлопчина… справжній Вівчар одним словом.
- Останнє питання, Федчан. Що з хлопцем сталося?
- Наш Гурт у місті існує вже років триста. Були попередники, які залишили свої дослідження, праці, думки на папері. За цей час ми дуже просунулися у справі з’ясування того, що тут відбувається. Ми розвиваємося, пане Михалю. Тепер от буде Вівчар, який зможе навести лад у місті, бо він, як і я, є носієм істинного знання. То була Сон-мрія… специфічний стан, який може спостерігатися у людини, яка вже давно стала на шлях внутрішнього зростання. Андрій має гарні властивості.
- Ну, годі вже пане Михалю, прийшов час із вами прощатися, не сумуйте, - Федчан натягнув на голову кашкета і попрямував до виходу.
- Пане Вівчарю.
Михаль обернувся.
Перед ним стояв Радник Назаров. Він посміхався.
- Так, пане Раднику.
- Маю повідомити гарну новину. Ви поки що залишаєтеся на посаді Вівчаря. Вас запрошують до Зали, щоб все розповісти. Знаєте, багацько людей висловилися за це рішення. Вони…я маю на увазі цю компанію…вони не змогли спростувати думку більшості.
- Дякую, пане Раднику. – прошепотів Михаль. – Це дійсно гарна новина. А що означає “поки що”?
- Є певні умови. Не хотів би випереджати Секретаря, але, гаразд, скажу. По-перше, буде проведено службову перевірку щодо справи родини Корнійчуків.
- Так. Далі.
- Проаналізують, чи може пан Андрій Колісник виконувати посадові обов’язки Вівчаря. Особливо всіх (окрім Прокурора та деяких радників) зацікавило, який світ розкрився у сновидінні пана Андрія. Тут висловлювалися, що хочуть почути вашу думку. І спеціалістів з Лабораторії. Проведуть незалежну експертизу.
- Ще.
- Ну, взагалі, перевірять, чи є потреба замінювати Вівчаря. Ваші статистичні дані багато кого з присутніх переконали.
- Ну, добре, Миколо Івановичу, я дуже вам вдячний.
Михаль міцно потиснув руку Назарову.
- Тільки я розумію, що це не все, так?
Назаров знітився і відвів очі.
- Пане Вівчарю, це все були, так би мовити, не основні… е-е-е.. напрямки роботи. Всі говорили, що не може у Вівчаря дружина бути…ну, ви, розумієте…Що це заважає службі…що пасторальні історії…ну, що в них є Повітруля, але як правило, це заважає…а у нас Вовчиця…ви ж, розумієте, пане Вівчарю…
- Так, – Михаль мовчки кивнув, - я все зрозумів, Миколо Івановичу. Давайте підемо до Зали.
Все про що говорив Радник Назаров виявилося правдою. Михаль мовчки вислухав рішення. Кивнув головою на знак розуміння. Потім йому надали слово і він не знайшов нічого кращого, ніж подякувати за довіру Вівчарю, звісно, пообіцяв і надалі виконувати свої обов’язки, дотримуючись Законів міста та пам’ятати про те, що спокій жителів багато у чому залежіть від діяльності Контори. Під час його промови Радник Гнип та Прокурор були відсутні. Колісника теж не було видно, і, прикро, думав Михаль, бо із ним хотів вельми поспілкуватися.
Засідання тривало іще недовго і за пару годин був вже вдома.
***
Михаль їхав із Василкою на службовій машині. Вони обоє мовчали, занурившись у власні думки. Говорити Михалю не хотілося, він міцно стискав зуби, ніби боявся, що слова з’являть без його відома. Вони їхали по Північній Дорозі, яка вела до Холодної Гори, а ще - до тієї установи, про яку у Пасторалі ходили різні чутки – до Депортаційного Центру.
Так, історія ця трохи вибила його із колії. Поява Федчана збентежила Михаля. Він на мить уявив, що було б, якби можна було відмотати мотузку часу трохи назад. Чи вдалося б йому розв’язати ті вузлики, як зав’язали ці Радники разом із Прокурором та Колісником. Так, треба було сказати іншим хлопцям, вони знайшли б із Федчаном спільну мову. Тоді б цього всього не відбулося.
Набагато складніше з Василкою. З ними завжди так. Із повітрулями.
Михаль знову згадав, як познайомився із Василкою п’ять років потому, коли відбувалося святкування Дня міста. Тоді він ще не знав, хто вона. А потім було вже… пізно. Обійми кохання були вже міцними, і солодкий полон не давав змоги мислити нормально. Коли батько розповів правду про Василку – для нього то було як грім серед ясного неба. Вже тоді і почалася перевірка обіймів на міцність, Михаль помітив, що глупої ночі дружина кудись зникає, а коли він поговори із нею та побачив стан, то все остаточно зрозумів і жахнувся: Вівчаря та повітрулю чекають тільки складнощі та перешкоди на життєвому шляху. Михаль згадав, як тоді довго думав, як знайшов привід для з’ясування стосунків, і, як “крила” запалали яскравим вогнем, і, здавалося, ще довго у їхній домівці можна було ледь вловити специфічний запах паленого пір’я та відчути гірку атмосферу непорозуміння та образ. Василка тяжко захворіла, і лише увага Михаля та природна жага життя їй допомогли видужати.
Пройшло п’ять років, їхнє сімейне життя ніби нормалізувалося, і от все знову зламалося через якійсь крила. Якби не це Прокурор та його компанія!!! Ніколи б, ніхто не зміг би загнати його у глухий кут.
Михаль відчув, як у нього піднімається хвиля обурення. Василко, Василко, що ж ти наробила? Як ти могла?Як тепер Вівчарю дивитися у вічі людям? Він же мусив першим її відправити на Депортацію, як багатьох мешканців Пасторалі!
- Михалю, – порушила мовчання Василка, – я не можу бути іншою, Крила, вони ж від любові ростуть, до світу, до життя, і від кохання ще, розумієш?
“Розумію”.
- Я хотіла тобі розповісти. Просто не встигла. Розумієш? Я хвилювалася, бо тоді було боляче. Куди ми їдемо?
Батьку, батьку, як же мені тебе не вистачає! Пораду, мені треба пораду!
- Михалю, ти так і будеш мовчати?
Сіра споруда Депортаційного Центру поволі збільшувалася по мірі того, як машина до неї наближалася. Михаль тут бував не так часто, адже в його обов’язки не входило особисте відвідування Центру. Можна навіть сказати, що він не любив його працівників, людей у білому одязі, та із хижим поглядом, серед яких, за статистикою, майже ніколи не було випадків прояву ірраціонального, незрозумілого. Ясно, що і Вовчицю тут не бачили. Не турбувала вона своєю появою спільноту, що тут працювала. Та все одно, Михалю вони чомусь не подобалися. Біля Центру Михаль зупинив машину, деяку мить мовчав, ніби збирався думками, подивився раптом на Василку, на його губах зажевріла посмішка.
- Нічого, Василко. Дівчинко, будемо жити.
Потім рушив далі.
Михаль зупинив машину, коли вони опинилася у місці, де ознак цивілізації не було, а навколо панувала лише тиша, німа краса Рипейських гір та ледь відчутний подих вітру. Мовчки вийшов, деяку мить мовчав, потім відчинив двері машини. Василка хутко вибралася із неї.
- Пробач мені, Василко. Думаю, твій політ буде радісним.
- А ти?
- В мене все буде чудово, ти ж знаєш, у Вівчаря завжди багацько роботи.
- Так. Заплющ очі, Михалю.
Вівчар зробив так, як просила повітруля. Його губи одразу запалали вогнем від ніжного дотику, і цей вогонь одразу вгамувався від хвилі холодного вітру. Михалю навіть здалося, що він почув як розгорнулися крила, він навіть себе ледь стримав, щоб не подивитися.
Михаль стояв так деяку мить, на серці його було важко, думки плуталися і хотілося кричати. Коли розплющив очі, Василки вже не було поряд. Самотність стала його подругою. Самотність. А він… Який же він Вівчар після цього? Як тепер дивитися в очі людям? Спалив би крила та й годі! То ж так просто!
Образ дружини постав перед очима Михаля, йому на мить стало соромно за свої думки. Лети, дівчинко! Лети…
У місто Михаль повертався не в гуморі. Години півтори ганяв старовинними вулицями Пасторалі, все його єство протестувало проти світу, проти нього самого, Контори і цієї дурної роботи, яка віднімала у нього вільний час, друзів, а, тепер, ще й родину. Раптом він відчув, що з глибини його душі піднімається незрозуміла хвиля. Серце почало швидко гупати, дихати стало важко. Михаль ледь зміг зупинити машину, вискочив на вулицю. Озирнувся. Він був у самому центрі міста, зовсім неподалік розміщувалася його Контора. Ще далі – міська лікарня. Стало ще гірше.
- Пане Вівчарю, тримайтеся!!! – почув він чийсь крик.
Неподалік від себе, біля найближчого будинку він побачив знайому постать старигана Григора. Він швидко наближався, у руках він тримав величезну рушницю, а поряд блискавкою летіла чорна собака. Варнак.
Михаль обхопив руками голову та зігнувся. Повітря навколо нього почало швидкий колообіг. Нарешті, він зрозумів, що відбувається. Чийсь крик зовсім рядом проник крізь цю повітряну стіну і змусив його захвилюватися іще більше. Відчуття було таким, ніби провалюєшся у глибоку яму.
- Обе-ре-жно-о-о-о! Вовчиця-я-я-!!
***
Михаль лежав на ліжку у невеличкій кімнаті із великим вікном. Він уважно розглядав кімнату. На столі стояла ваза з квітами, кружка, і глиняний глечик. Точно не Контора, на лікарню це теж не схоже, де ж це він? Михаль піднявся на ліктях і подивився у вікно.
“Неймовірно!”
За вікном був гірський пейзаж. Неймовірно! Як він потрапив у цю кімнату? І куди поділася… Вовчиця? Михаль одразу згадав події цього дня, згадалася розмова з пані Марією, Яковом Федчаном. Крила повітрулі. “Крила, вони ж від любові ростуть, до світу, до життя, і від кохання ще, розумієш?” Розумію. Звичайно, ж розумію! Тільки от пізно вже. Михаль обережно піднявся, знайшов своє взуття, і попрямував до дверей. Сонце торкнулося своїми промінцями його очей, на мить Михаль замружився, потім повільно роздивився все, що знаходилося навкруги. Це було гірське поселення. Схоже, що це були Рипейські гори, бо інших неподалік від Пасторалі не було. Хоча, хто сказав, що він знаходиться неподалік від міста? Скільки сягало око, всюди були невеличкі кам’яні будинки, просто перед ним – колодязь. Біля нього стояли троє людей, які про щось говорили. При його появі вони замовкли, а один з них, немолодий чоловік із густою бородою зробив крок вперед.
- Вітаю, з Поверненням, брате. Я - Савлій!
“З поверненням?!”
Інший із незнайомців, молодий хлопець, обережно промовив:
- Це ж Вівчар! Треба ще дізнатися, як саме він Повернувся!
Савлій поблажливо посміхнувся.
- Пробач йому Вівчарю, Скілур не хотів образити тебе своєю недовірою.
- Хто ви, і, як я сюди потрапив? – замість привітання промовив Михаль.
- Історія ця дуже давня. Ми готові тобі її повідати, і ти все зрозумієш. Запрошуємо тебе до нашої Хати-вітальні, брати та сестри вже чекають на тебе.
- Добре.
***
В Хаті народу було багато. Савлій сів на стільця, торкнувся своєї сивої бороди та почав свою історію. Його слова лилися, як мед, і змушували забути про теперішній час, та переносили всіх присутніх у час стародавній.
- Коли Рипейські гори були молодими, і коли ще гірська річка Бистриця дарувала свою прозору воду людям, а повітрулі могли літали з ранку до вечора, не ховаючись, серед гірського краєвиду розкинулося поселення Іділ-лін. Жили у ньому працелюбні та непогані люди. Це був час, коли люди називали один одного братами та сестрами, і з повагою ставилися до природи. Жив у поселенні Вівчар. Його ім’я загубилося у повільній течії часу, але люди і досі пам’ятають, що він любив життя, із відповідальністю ставився до своєї роботи, беріг овець. Вівці ці належали не йому, а громаді. Тож він беріг не свою власність, а інших. А ще була у нього кохана, донька гірського вітру, повітруля. Кажуть, що не було кохання на світі більш міцного, ніж їхнє. Та з’явилася у поселенні Вовчиця. Ніхто її не бачив, приходила вона неочіковано, та, напевно, була незвичною, страшною істотою. “Бійся Вовчицю”, – так почали говорити у Іділ-ліні. Невдовзі почали зникати вівці. Люди стали зиркати на Вівчаря, дивитися спідлоба. Недовіряти. Зібралася громада, поговорили і вирішили сказати Вівчарю, щоб він краще дивився за отарою, не витрачав своїх сил дарма, більше уваги приділяв своїй роботі. А ще сказали, що причиною неуважності було кохання його красне, запальне. Атож, дісталося і повітрулі, доньці гірського вітру. Та не допомогло це, чи то Вовчиця була істотою по-справжньому невловимою, чи то, дійсно, кохання запаморочило голову Вівчарю, але не залишилося в отарі жодної вівці. Всіх вирізала Вовчиця. Хвиля людського гніву хлинула на Вівчаря та Повітрулю, не давали їм проходу, лунала в їх бік лайка, всі згадували втрату отари. Продовжувалося до тих пір, поки не прогнали Вівчаря із поселення Іділ-лін. Зажурилася Повітруля, тяжко захворіла, злегла, і все навколо спрямувалося проти людей – завіяв холодний та різкий гірський вітер, зникла вода у колодязі, навіть повітря стало непридатним для дихання. Володар гір, суворий Липоксай, спустився до людей, у поселення Іділ-лін, і сказав таке: земля ця буде знову придатною до життя лише тоді, коли люди знову стануть називати одне одного братами та сестрами, коли подолають у собі злість та страх, коли їхня гординя обернеться на милосердя. Так люди надовго залишили поселення Іділ-лін.
Савлій після своєї оповідки замовк, торкнувся свої сивочолої бороди, та сказав:
- Не знаю, наскільки є правдивою ця історія, але люди дійсно тут жили давно.
- Вони потім поселилися у Пасторалі? - запитав Михаль.
- На місці Пасторалі тоді було невеличке містечко. За століття воно перетворилося на чимале місто, та разом із ним змінювалися і люди, та все ж, спогад про Вовчицю надовго закарбувався у пам’яті мешканців Пасторалі. Цей спогад мав подвійну роль – люди, з одного боку, хотіли потрапити до Іділ-ліна, про який із рода в рід говорили, як про поселення, у якому всі були щасливі та безтурботні. Та із іншого – образ Вовчиці викликав страх та злість городян. Це стало справжнім випробуванням для мешканців Пасторалі.
- Тобто те, що у місті називалося Вовчицею, насправді було…
- Поверненням. Так, Поверненням. Той, кому вдавалося подолати власну гординю та перетворити її на милосердя, отримував можливість повернутися до Іділ-ліна. Та ви ж чудово розумієте, що ніякої Вовчиці не було, це метафора, здогад навіяний образами, що зберігалися у родовій пам’яті. До речі, повітрулі можуть Повертатися самостійно, коли відчують необхідність у цьому.
- Так, – погодився Михаль, – Наші вчені робили декілька спроб розібратися у цьому феномені, однак результати їхніх досліджень нічого не показали. Простіше це було називати Вовчицею, аніж чимось іншим. Що ж, а як щодо проявів надзвичайного серед мешканців Пасторалі, це було якось пов’язано із Вовчицею, тобто з Поверненням?
Савлій посміхнувся.
- Думаю, що ні. Ну, у вашому розумінні точно – ні. Такі прояви були і в людей, коли вони жили в Іділ-ліні, здається це вкорінене у самій природі людини. Людина – то загадка! Багато нам ще треба відкривати у тому світі, який ми називаємо світом людини. Хоча можливо, що Пастораль лежить на тому місці, для якого поява чудесного не є чимось незвичним. Скажу одне: ті, хто займався пригніченням інших, знищував таке чудесне, той ніколи не мав можливості Повернутися в Іділ-лін. Такі люди є приреченими на вічний двобій із Вовчицею, химерним утворенням їхньої пам’яті.
- А я? Чому я тут?
- Значить були якійсь події, адже нічого у світі не робиться даремно. “Гарною людиною випадково не стаєш”, – так говорили великі.
Раптом десь позаду пролунав знайомий голос:
- Здається, я можу дати відповідь на це питання.
Михаль швидко озирнувся.
Василка. Вона приязно дивилася на Михаля:
- Це все не випадково, ланцюг твоїх вчинків, нарешті, з’єднався, що і спричинило тут твою появу. І потім , саме такою є пасторальна історія номер один.
- Розумію.
Савлій зробив крок уперед.
- З Поверненням, дівчино!
“З Поверненням”, - мимовільно повторив Михаль.
Cонце чіплялося за вершину гори, і, здавалося, що воно ще трохи, і скотиться униз, у поселення Іділ-лін. Розкішне гілля могутнього високого дерева недбало розсікало промінці небесного світила, і у його тіні було затишно й спокійно. Такий же спокій почав поволі панувати і у душі Михаля. Він знав, що тепер його життя буде плинути зовсім в іншому напрямку.
- Пане Вівчарю, можна звернутися?
-Так.
Перед Михалем стояв хлопець років сімнадцяти.
- Я – Артем. Артем Корнійчук.
- А-а-а. Приємно познайомитися, друже. Та ми майже знайомі, заочно, так би мовити.
- Пане Михалю, я хоті би привітати вас із Поверненням. Ви побачите – у нас дуже чудово! Я навіть не можу передати свої враження!!
- Дякую. Я радий, що в тебе все гаразд.
- Так. У мене багацько нових друзів. Я займаюся нетрадиційним лікуванням. І всі для мене – як брати!! Ось такі відчуття!!
- Добре. – Михаль всміхнувся.
Раптом погляд Артема змінився, блиск очей трохи втратив свою силу.
- Що? Ти щось хочеш запитати?
- Так. Я не знаю, як сказати. Мені трохи незручно, перепрошую. Та я хочу дізнатися, як там…ну у нашому місті…ви ж розумієте про що я… Як мої батьки, сестричка?
Посмішка, яка з самого ранку палала на обличчі Михаля, почала поволі згасати.
- Знаєш, все чудово. Звичайно всі спочатку хвилювалися, а потім звикли.
- От гарно!! А я місця собі не знаходжу. У нас тут кажуть - мусить пройти певний час. А він не проходить!! Вівчарю, він не проходить!!
- Артеме, не хвилюйся, із ріднею все гаразд. Правду кажу.
Хлопець кивнув і вони продовжили розмову вже про Поселення.
***
-Савлію, скажи мені Савлію. Раніше Вівчарі поверталися?
- Так. Декілька разів було. На моїй пам’яті яскравим було повернення Назарія-вівчаря, Клементія-вівчаря, а раніше…
- Дякую. – Михаль зупинив Савлія. – А далі?
- Що далі?
- Розумієш, Савлію, мене не лишає якесь тяжке відчуття… ви всі такі радісні, сповненні якось невловимого світла, а я цього не відчуваю. Можливо я - помилка? Випадковість?
- Ні, Вівчарю. Випадковості немає. Все є взаєомопов’язаним у цьому світі. Ми всі частинка цього світу, ми у цій історії…
- Хто, хто ми у цій історії, Савлію?
- Вівчарю, я відчуваю твій душевний стан. – промовив Савлій. Михаль помітив, що у його погляді з’явилося щось нове. Ніби Савлій чимось зацікавився.
- Савлію, а що ти знаєш про “пасторальну історію номер один”?
- Мені відомо те, що відбувається вашому місті. Знаю я про ці пошуки. Про це карнавальне життя, але мені здається, що пошуки ці є марними. Так, я погоджуюся, первинна історія, але це історія наша, нашого Поселення. Ти чув цю історію. Це і є Пасторальна історія номер один. Вівчар мусить пройти певний шлях, відбутися як Вівчар. Ти – Повернувся. Значить, це - твоя історія, наша історія.
Михаль згадав про Андрія та його світ ідей. Про його історію. Він – теж Повернувся, але чи став він справжній Вівчарем?
- Cавлію, я знаю, що таке “Пасторальна історія номер один”. Немає окремого минулого, чи майбутнього. Історія не може бути шматком. Справжня пасторальна історія – це та, яка лише з’являється, вона, як промінь світла, що прорізає темряву. Ти говориш, що Вівчар мусить відбутися як Вівчар, пройти певний шлях, а я скажу, що мав рацію Андрій, коли шукав себе у світі ідей, щоправда він був хибним, цей його світ! Савлію, “пасторальна історія номер один” - це та історія, яка лише виникає. Я повертаюся до Міста. Це моє рішення.
Савлій пильно подивився на Михаля, потім посміхнувся і простягнув руки.
- Вітаю, Михалю, нарешті ми побачили справжнього Вівчаря.
Виходить все, що трапилося із ним останнім часом – не дарма! Тепер він знав, що не помилився, коли у дитинстві сказав батьку – “хочу бути Вівчарем, як ти!” А ще Михаль знав, що після відпочинку і ознайомлення із Іділ-ліном та його мешканцями, він попрямує туди, куди кликало його серце, куди і повинна була піти людина, яку у народі назвали Вівчарем. На деяку мить йому захотілося закричати на всі легені: “Люди, не бійтеся Вовчицю!”, але натомість цей німий крик перетворився в усмішку.
Михаль піднявся і пішов до своєї оселі, на серці його було легко і якось спокійно.
Ця історія лише виникала.
Пасторальна історія номер один.
