Хто з вас, дітки, не любить дивитися сни? От і Михайлик любив, та не прості, а чарівні, бо в тих снах, хлопчик, мандрував із веселим веснянкуватим другом. Вони подорожували разом мальовничою, казковою країною: літали в захмар’ї навперейми із жар-птицями; піднімалися на вершини із вайлуватими ведмедями; бродили зачарованим лісом із дивними звірами; неслися над морем на летючих вітрильниках; шукали піратські скарби на безлюдних островах. І було їм цікаво й весело.
Після таких подорожей, уві сні, Михайлик прокидався бадьорим і залюбки йшов у дитячий садок, а там розповідав своїм друзям про чудесні мандрівки.
Проте слухали його неуважно. Кожен із дітей намагався розказати своє. Особливо старався Стасик, він увесь час перебивав і вихвалявся, що такі чарівні країни він бачить щодня, на комп’ютері. Ще, коли Олечка його слухала, Михась не зважав на хвалька. Але скоро і вона стала гонорувати, скільки капусти змогла посадити в грі «Весела ферма». Після цього хлопчик повернувся із садочка сумним і сказав татові й матусі:
- Знаєте, вже, майже, всі мої друзі мають гаджети; вміють користуватися браузерами, бродити між сайтами; граються на планетниках і сматрфонах.
Від цих слів у мами сповзли окуляри на перенісся, а тато пошкріб собі потилицю й промовив:
- А й справді, вік комп’ютерний. Думаю й тобі, Михайлику, пора прилучатися до новітніх технологій.
Мама спочатку була проти, але взявши до уваги, що Михайлику на наступний рік іти до школи, здалася.
І от, за кілька днів, новенький ноутбук вже стояв посеред столу, сяючи голубим екраном. Михайлик, коли побачив бажану річ, аж сплеснув у долоні від радості.
Хлопець був кмітливим і після кількох вправ із татом, він вже вправно водив віртуальне авто і влучно стріляв по монстрах та ворожих бійцях.
Але от біда - чарівні сни кудись зникли. Хлопчик вередував, не хотів іти в дитячий садок. Навіть снідати вранці мама примушувала його силоміць.
Михайлик довго засиджувався перед компом: як не стріляв, то переглядав мультики. А коли тато вирішив обмежити його спілкування із улюбленою іграшкою, то влаштував таку істерику, що мало не переполохав усіх сусідів. І тоді батько змушений був відступити, правда, за умов: син ходитиме в садочок, вчасно їстиме й лягатиме спати.
Але тепер Михайлик не любив спати, хотілося швидше прокинутися, щоб всістися за комп’ютер. Його сни були порожні. Одного разу, Михайлику все ж приснився той веснянкуватий хлопчик. Він запропонував знову разом полинути, в країну чарівних снів, та Михайлик тільки відмахнувся:
- Лети сам, я взавтра маю переглянути мультик про Машу і Ведмедя.
- Але ж такого ти не побачиш ніде, а тільки в Країні Снів.
- В мене стільки серій на компі, що мені зовсім не цікаво в твоїй країні. Лети собі! Мені потрібно швиденько прокидатися.
Після цього, рудий весельчак зник із Михайликових снів. Хлопчик спочатку зрадів, що не потрібно по ранках додивлятися чарівні сни, а можна зразу ж всідатися за комп’ютер. Тим більше, що садочок зачинявся на літо. Проте порожні сни, скоро, закінчилися, бо як відомо, навіть, в кинуту порожню банку, з часом, заповзе якась комаха чи павук. Так і в Михайликові сни заповзли жахливі страшні потвори. Вони страхали його посеред ночі, заставляли прокидатися й плакати. Михайлик почав кричати посеред ночі, кликати на допомогу. Мама дуже стривожилася й відвела сина до лікаря. Той зазирнув Михайлику в горло, зміряв температуру й прописав гіркі ліки.
Проте хлопчик і далі бачив жахливі сни. Так продовжувалося ще кілька ночей, поки до них не завітав Михайликів дідусь. Він саме збирався їхати в село.
А дайте мені його із собою на кілька днів, я спробую повернути йому гарний сон, - промовив дідусь, вислухавши Михайликових батьків. Хлопчик дуже зрадів, зачувши це. Він любив свого дідуся. Та й хто, із дітей, не любить дідусів, особливо тих, що все розповідають? Батьки завше мають клопоти, зайняті роботою, справами а от дідусі…
Батьки погодилися й Михайлик зразу ж побіг складати свої речі до рюкзака, заразом, вхопив і ноутбука.
- Е, ні! Хай ця цяцька побуде вдома. Річ дорога, ще зіпсується в дорозі,– заперечив дідусь. Хоча й Михайлику було й шкода залишати комп’ютер вдома, він погодився.
- Я знаю, Михайлику, твою біду, - промовив дідусь, коли вони виїхали за місто. – Від тебе пішов Погонич чарівних снів. Коли я був малим, таким як ти, я теж із ним дружив. Повір, він вибирає не кожного.
- А як же мені його повернути. Здається, ми з ним посварився назавжди. Я його образив і прогнав із своїх снів.
- Я знаю де він живе. Тому ми зробимо так: ти мені допоможеш дещо по-господарству, а потім ми підемо миритися до Погонича чарівних снів.
- Правда? – зрадів Михайлик.
- Залізно, - посміхнувся дідусь.
Увесь день Михайлик допомагав дідусеві. Вони підв’язували помідори, виривали й виносили зілля із городу, поливали грядки із огірками. Хлопчик так натомився, що повечерявши, навіть не дослухавши дідусевих розповідей, задрімав. Спав так міцно, що прокинувся тільки тоді, коли дідусь торкнувся його плеча.
- На тобі, у нас ще купа справ, а він спить!
- Хай би поспав, - заступилася за онучка турботлива бабуся, подаючи сніданок на стіл.
- У нас тут чоловіча угода, - змовницьки підморгнув дідусь. Вони поснідали, взяли припаси, закинули на спину рюкзаки й вирушили в дорогу.
- Ось там за пагорбом живе Погонич чарівних снів. Там і тримає він свої чарівні сни, а вночі випускає їх до дітей, як вівчар отару на пасовисько. Зможеш подолати той шлях? – Дідусь показав рукою до обрію, де небо підпиралося височеньким горбом.
- Так дідуню, я хочу з ним зустрітися й вибачитися.
- Тоді в дорогу!
Вони вирушили в дорогу: минули село, пройшли по тонкій кладці через тиху річечку й зайшли до лісу.
- Точнісінько такий, як у моїх колишніх снах, - посміхнувся Михайлик.
- Так, це справжній чарівний ліс. Ти тільки роздивляйся довкола й запам’ятовуй!
Згори, з-поміж віття, пробиваючи ранкову імлу, розсипалося, на Михайлика, сонячне проміння. Воно стрибало сонячними зайчиками по крапельках роси, застиглої на павутинках й, розбившись на різнобарвні іскорки, лоскотало хлопчику очі. Він примружився й тоді веселки заграли на його віях. Виявляється, веселки можуть жити зовсім поруч, а не тільки на небі, після грози. Михайлик посміхнувся, сам до себе, від такого відкриття.
В кронах дерев різноголосо щебетало птаство. А пахощі лісу, вони просто забивали дух.
- Михасю, а йди-но сюди! – покликав його дідусь. Хлопчик поквапливо підбіг. Із-під моху, ледь піднявши шапку, до Михайлика визирав боровик. Справжній, пузатий, як той із книжки-розмальовки, яку колись подарував йому дідусь. А далі, навкруги товстого дерева, росли його діти - стояли рядочками, ніби солдати.
- Діду погляньте, а цей червоний, розцяцькований наче їх командир.
- Цей гриб, Михасю, отруйний. Обминай його, дарма що такий красивий - то мухомор.
Михайлик спочатку замахнувся ногою, щоб копнути поганий гриб, але подумав, що він мусить показати його своєму другові, Погоничеві чарівних снів, а то, як він не знатиме й отруїться.
Коли дідусь із онуком дійшли до пагорба їхні корзини були повні білих грибів, а сонце вже хилилося до заходу.
- Дідуню, ви ж казали, що тут живе мій друг.
- То було колись і я його тут зустрічав. Певне він вже вибрався в інше місце.
Михайлик засмучено зітхнув і сів поряд із дідусем на повалене буревієм старе дерево. Вони вдвох дивилися туди, де повільно сідало сонце.
- Може Погонич живе там де ховається сонечко?
- Можливо.
- Дідусю, давайте взавтра підемо туди. Мені дуже, дуже потрібно із ним зустрітися.
- Гаразд! – вимовив дідусь і посміхнувся у вуса. По дорозі додому Михайлик так втомився, що діду довелося брати його на плечі. Проте коли перейшли кладку, Михайлик навідріз відмовився від допомоги, чого доброго сільські хлопчаки побачать, як він втомився й дражнитимуть. Він же вже не малий.
- Як ти, старий, втомив хлопця, – хитала бабуся головою, коли Михайлик сідав вечеряти. Хлопчик задрімав прямо за столом, так і не дочекавшись молока.
На другий день, вранці, тільки-но сонечко зазирнуло до кімнати, дідусь уже сидів біля онука.
- Вставай, Михайлику, нам пора!
Михайлик посміхнувся, в сні, й прокинувся.
- Дідусю, він до мене повернувся!
- Хто, Михайлику?
– Погонич чарівних снів. Він розповів мені де живе і ми обов’язково сьогодні туди підемо. Я маю показати своєму другові мухомора, а то він не знає, що гриб отруйний.
Дідусь посміхнувся.
– Молодець, Михасю! Я ж тобі казав, що Погонич чарівних снів вибирає собі тільки справжніх друзів.
