Борис уже кілька днів не їв, не пив і майже не спав. Стурбована головиха навіть на роботу не вийшла. Доручила найважливіші справи заступникові, аби сина не залишати на самоті. Ще не бачила, щоби так мучився хто через нещасне кохання. Боялася навіть спроб самогубства. І в кого він такий удався?
Маргарита Іполитівна уявлялася підлеглим, яких просто поїдом їла, зовсім не сильною і розумною жінкою, якою хотіла здаватись, а нещадним монстром. Борисового батька знали в област, як птицю високого польоту. Це якщо говорити про справжнього батька, а не про Андрія, з яким одружилася вже вагітна Маргарита - тодішній колгоспний парторг. Із ким тільки не спала, бідолашна, щоб головихою стати! Довелося не раз і не двічі заголитися й перед районним начальством, і перед обласним, та якось не діяло. А вже як приїхала перевірка з Києва - ладна була й по конторі гола ходити. І таки знайшовся серед київських перевіряльників тонкий знавець сільської краси, що всадовив енергійну молодичку в обкомівську волгу та завіз аж на три дні. Маргарита й цього разу полишила Бориса на несправжнього, та надійного батька звичного до її «партійних відряджень». Тільки односельці, що, як на гріх, усі заходили стригтися в перукарню при районному готелі, бачили її у холі в супроводі шановного гостя з Києва.
За кілька тижнів по тому в Катеринівці зчинився переполох: голову колгоспу не просто зняли з посади, а ще й засудили за якесь перевищення службових повноважень. Далі зник і Андрій, чоловік нової головихи. Тільки ніхто його не шукав. Якийсь час Маргарита вдавала невтішну вдову – поки не набридло. Після кучері закрутила, губи й брови підмазала, імпортну білизну вдягла, щоб не соромитися в кабінетах обласного керівництва та й взялася за старе Придумали їй у селі прізвисько - Цибуля. Бо були й такі, що від неї плакали.
Свою старшу дочку Люду Маргарита свого часу привезла з півночі, з заробітків. Казала, буцім -то встигла там вийти заміж і розлучитися. Тільки її рідна тітка Клава, завкадрами в конторі, знала, що немає в паспорті небіжки штампів ані про заміжжя, ані про розлучення. Втім, дочку Маргарита завдяки районним зв’язкам влаштувала доволі пристойно.
Тепер очікувала Людмилиного приїзду. Закликала старшеньку на сімейну раду: що робити з Борею?
- І де він? – поцікавилася дочка ще у коридорі. – О, ну хіба це мужик?
- Та який там мужик! - стишено озвалася мати. - Тільки ж дивися, при ньому такого не бовкни.
Не було між братом і сестрою теплих стосунків. З раннього дитинства мов цуценята гризлися. Людмила погодилася приїхати лише заради материного спокою. Все-таки багато чим завдячувала невгамовній Маргариті.
- Що таке, Борю? Ти чого це розхворівся серед літа? – ще здаля загукала Людмила.
- Та так, перекупався… - буркнув він і відвернувся.
- Жанка обіцяла просватати свою малу за Борьку, а та виявилася з норовом... – поквапливо зашепотіла мати. – Уяви собі: Борик до неї і так, і сяк, а воно, стерво, нажалілося мамці, нібито її зґвалтувати хотіли! Ну ти таке чула, доцю? А в Борика від цього, бач, нервовий зрив.
- Не переймайся. Борю, мале – дурне, - сестра присіла поряд із ним на дивані, погладила по плечі. - Від ляльок ще не відірвалося, хіба воно знає, хто справжній чоловік, а хто… Та плюнь ти на неї! Он у мене подруга незаміжня ні разу, дочка голови райдержадміністрації. Як гуляли на мій день народження, пам’ятаєш? Ой, як ти їй подобаєшся…
- Таку забудеш! Жердина, ще й з кривими ногами. Видно, татусь не може зятя знайти, якщо на мене згоден!
- Годі тобі! То й що як баскетболістка? Головне - душевна краса. А Віточка моя, знаєш, яка душевна…
- Та на біса мені її душевна краса, якщо сором із такою на люди вийти? А якщо діти будуть на неї схожі?
- До всього людина звикає, Борю, - вдавано зітхнула сестра. – А я знаю зате, яка Віточка розумна… От і дітки такі будуть. А що краса? Як матимеш гроші, то матимеш і яку завгодно красуню…
Борис тільки рукою махнув, пройшов без мети кімнатою, ввімкнув телевізор, відразу вимкнув, зробив музику голосніше, потім тихіше й нарешті побрів у кухню, де сиділи мати й сестра.
- Добре, Людко, давай, знайом мене з твоєю Віточкою. Нудно до сказу, не можу більше!
А за кілька днів новостворена пара вже зустрілася в єдиному райцентрівському ресторані. Борис зустрів дівчину сухим рукостисканням, силкуючись не дивитися в обличчя. Втім, даремно він називав Віту потворою. Личко мала приємне, просто сучасні дрібні парубки побоюються надто високих дівчат, поряд із якими складно не мати кумедного вигляду. Може, й зріст Борис погодився б не називати вадою, якби ж дівка не була така худюща – ну кістки так і торохтять!
Звичайно, таких облич, як у Віки, тисячі: ідеально прямий ніс, пропорційні вилиці, виразні сірі очі. Але, мабуть, комплексуючи з приводу зросту й надмірної худорлявості, Віта трималася так, що мала тьмяний вигляд. Здавалося, навмисне робила все, аби не виявитися яскравою, нікому не впасти в око. Сутулилася, ховала обличчя, рухалася незграбно… Не те що Лія – мале то мале, але ж ціну собі знало. Борис терпів присутність Віки зі зціпленими зубами. Не міг уторопати заради чого: чи то щоб його матінка з районним начальством породичалася, чи прагнув малій носа втерти – хай знає сплюха, що він таки нарозхват.
Але після вечері в ресторані Віта ще й запросила його до себе в гості. Борис не посмів відмовитися, сподіваючись, що Вітиного батька немає вдома. Проте на нього там чекали. Мати, симпатична домогосподарка, хутко накрила стіл. Копчене м'ясо, червона риба, ікра, екзотичні фрукти, шампанське, коньяк – Борис скуштував усе. Розчервонівся, почав залицятися. Батько з матір’ю перезирнулись і заходилися прибирати зі столу.
- Ви тут поспілкуйтеся, молодята, - батько простромив голову в прочинені двері, - а нас із мамою в гості запросили. Ви не проти, я думаю, якщо ми вас ненадовго залишимо? – і жартівливо підморгнув Борисові.
Навмисне самих залишили! Іншої ради нема: дівці наступного року тридцять бахне, а вона тільки-но першого кавалера в дім привела. Борис усе зрозумів, як треба. Розігрітий коньячком, щосили втиснув худеньку Віту в м’який диван. Штани скинув, а з неї сукні стягати не став, нецікаво. З розгону врізався в цнотливу плоть – Віта відчайдушно заскавуліла. Хотіла чоловіка - хай терпить. І вона терпіла, поки Борис не відпустив у ванну плакати. Сподівалася, він спитає про причину сліз? Смішно. Коли повернулася, новоявлений жених уже хропів, як був, без штанів. Віта присіла поряд. Значить, ось так у неї буде… Чи може у всіх так? Коли ти народилася жінкою, мусиш мати чоловіка, потім дітей… Як у всіх.
****
Маргарита Іполитівна ходила щаслива. Віталій Вікторович призначив дату весілля. Борисові вся Катеринівка заздрила – таку наречену вхопив! Пихата головиха землі під собою не чула. Якось випадково зустріла Жанну на вулиці, несподівано приязно всміхнулась:
- Я спершу хотіла на друзки вас рознести! Таке придумали: мій Борька дівчисько мало не зґвалтував! Засудила б, їй-бо, за наклеп, якби не трапилася нам наречена, біля якої ваша шмарката Лія і близько не сиділа! Так що спасибі вам, що не запрягли мого Борю в свій свинарник!
- То моя Лія, по-вашому його не гідна?! А чого ж так присватувались?
- Борька, дурень, голову мені заморочив: «люблю, люблю»... Був у дівки шанс вибитися в люди – не схотіла, біс із нею!
- Ви, Маргарито Іполитівно, біса поряд із моєю дитиною не споминайте, бо знаєте ж: хто біса поминає, той з бісом і зостанеться… Хвалити Бога, що Боря ваш знайшов собі кого шукав, а нам і так добре! – і Жанна гордовито віддалилася.
Насправді обом жінкам не так уже й солодко було, як вони старалися довести своїми широкими посмішками. У Маргарити Борька ледь зв’язався з Вікою, як почав пити. Щодня, до нестями. Та й у Жанни з дочкою почались проблеми: закохалася в того Артема по самі вуха. Все село вже знає, а матері клята дівка так і не признається. Жанна за дочкою вже ж так пильнує, так пильнує, щоб, не доведи Боже, де з тим сусідським бузувіром не здибалася, а все одно гризе її підозра: таки вони десь потай зустрічаються. Не принесе щастя він Лії. Залишить, як його батько залишив Жанну. Ні, мати до такого не допустить! Ось поїде мала на навчання – то й про сусіда забуде.
І на роботу Жанні йти не хотілося. Лягла б отак посеред дороги та волала, як божевільна. Для Володьки багаторічна ворожнеча з сусідами припинилась, а для неї – мовби щойно почалась. Олег із її чоловіком тепер за ручку вітаються, про погоду балакають, як у кіно, а Жанна з Валькою так би й подушили одна одну.
Навіть тепер, коли у неї вже донька доросла, так хочеться бодай раз відчути оту щемку закоханість. Щоб на світанку прокидалася в тобі щоразу нова ніжність... Як шалено прагне кохання недолюблена жінка! Найкращі роки розтрачено на примху: довести Олегові, як він помилився. А він, щасливий і везучий, усі ці роки навіть не думав про те, що його одруження з Валентиною - помилка. Не помічав жінки, яка зовсім поряд, через паркан, стільки років плекає свою гірку образу. Але чим же він тебе скривдив, Жанно? Хіба тим, що був чесним з тобою? Зустрілися – і розійшлись. Він спалахнув новою любов’ю, а Жанна? Так і не впустила в серце чоловіка. Вийшла за нього з досади. Та й хіба можна залишатися старою дівкою на селі?! Тепер у неї все, як у інших, та яка ж радість у тім?!
Останніми днями так багато думала про своє невдале життя, що вже й не знала, чи варто жити далі. Ненависть до Валентини спалила її до решти. В душі – чорне згарище.
- Боже, - молилася часом серед ночі, - мої батьки були комуністами, не навчили мене молитов. Чи ти чуєш таких, як я? Боже, я стомилася! Все в мені з’їла ненависть до тієї жінки - кістки, серце… Несила більше. Вмерти, або любити, Господи!
Мов хвора, насилу дійшла додому. Лягла у літній кухні на старенький диван… - і заснула.
****
Надвечір у Катеринівку вкотився роздовбаний рейсовий автобус. Заскреготів гальмами, здіймаючи куряву на вбогій сільській зупинці. За кермом сидів похмурий, уже не молодий водій.
- Оце тобі, дівчино, Катеринівка! – стомлено звернувся до вродливої дівчини.
Катеринівські жінки, що поверталися цим автобусом з базару, перезирнулися, не соромлячись, голосно заговорили:
- Це ж чия така? – почала баба Ксенька. - Дівчата, чого це я її не впізнаю? Чи вже сліпа геть стала на старість?
- Мабуть, не катеринівська, – озвалася стара Дарина, свого часу найперша тутешня красуня. Жорстокі літа поглумилися з неї, викрутили стрункі колись ноги, якими так пишалася сільська листоноша в молоді літа.
- Авжеж не наша! – вигукнула надто спритна як на свої літа Настя, доярка з 50-річним стажем. Важка праця не підірвала здоров’я бабі Насті так, як її подругам. – Ні, не наша, городська, одразу видно. До кого ж ти, доню, приїхала?
- До нареченого. Але де живе, точно не знаю, – ніяково посміхнулася дівчина.
- Оце то наречений! І не встрів тебе? – сплеснула руками баба Ксенька. – Сумка он яка в тебе чимала…
- Він не знав, що я приїду. Це сюрприз.
- А ти скажи бабам, хто ж то такий! Ми покажемо, де живе… Село в нас велике, а вже вечоріє. Смерком не дошукаєшся.
Дівчина зітхнула – знайшлись добрі люди.
Алла, як і кожен мешканець міста, сприймала село по-своєму: з настанням сутінок там повинні блукати примари зі старого цвинтаря чи хоча б якісь п’яні трактористи... Не розуміла, як можна жити поряд із кладовищами, а їй здавалося, що занедбаний цвинтар ось тут, за крок від чийогось городу!
- Артем Чоботар – знаєте? – всміхнулася вона бабусям. - Ми вчимося разом.
Жінки знову перезирнулися, й запала дивна мовчанка.
- Кажеш, доцю, суприз? – перепитала баба Дарина. – Мабуть, і він тобі гарного суприза влаштує...
- Чого ти, Дарко, самі хай… - смикнула язикату подружку горбата Настя.
- Ні-ні, ви, бабусю кажіть, - насторожилась Алла, опускаючи велику спортивну сумку на сирітську лаву під ненадійним дахом напівзруйнованої зупинки.
Жінки знітилися. Ніхто не зважувався розповісти, що Артем Чоботар, зважаючи на все, забувся про свою міську наречену, бо он відколи вже увивається за Лією Журавлинською, хоч їхні батьки по-сусідському гризуться, мабуть, років із двадцять… А до того ж іще Жанна вихвалялася: її дочку бере заміж син самої головихи! Вже називала Маргариту свахою… Аж поки Жаннина мала не втнула такого, що про весілля й мови вже не було. Тепер Маргарита женить сина на дочці самого голови райдержадміністрації. А що там коїться між тими Журавлинськими й тими Чоботарями - то й не сказати! Олег із Володьком один одного ледь не повбивали, та, хвалить Бога, Валька Чоботариха розборонила. А вже що між самими молодицями! Таке одна про одну поза очі городять, що сором слухати, а на вулиці одна від одної відвертають носи, наче від купи гною…
Село вже брала нетерплячка: чим-то все це скінчиться? Аж тут нова заковика – на додачу ще одна наречена, з міста. Ото вже буде в Катеринівці, балачок! Давно такого не бачили й не чули...
- А як тебе звати, доцю? – не вгавала баба Даринка.
- Аллою, - неохоче кинула дівчина. – Я однокурсниця Артемова.
- А батьки ж у тебе хто? – не втрималась і баба Настя.
- Мій батько – декан факультету, хоча вам це навряд чи щось пояснює… А вам нащо? Ви щось про Артема знаєте? То кажіть уже!
Жінки, що забули про негодованих поросят, які вищать десь у загорожках, рішуче поставили порожні кошики в пилюку та з’юрмилися навколо Алли, заговорили всі одночасно:
- Ти, доню, сильно до серця не бери…
- Молоді літа – вони…
- Кращого знайдеш!
- Та ні, Артем на тобі ожениться. Як дізнається Валентина, що в тебе батько… як там його… чи ж вона допустить, щоб на якійсь Журавлинській… - найінформативнішою виявилася стисла промова баби Дарини.
- Отже, є ще якась Журавлинська, – спокійно підсумувала Алла.
Баби перелякалися – хоч би не сталось бійки з тяганням за коси, бо й таке на селі бачили. Швиденько заходилися навперебій розказувати й показувати, як дістатись до хати Чоботарів. А коли спровадили Аллу з зупинки, самі ще з годину журилися: і що ж то воно оце зараз буде?! Чи ж доживуть до ранку, щоб дізнатись?
Алла поспішала вказаним добрими бабусями шляхом. Сам Артем поки не знав, що має наречену. Алла так вирішила: скільки можна терпіти, що він уникає товариства самої деканової доньки? Але тепер, коли в Артема з’явилася ще й сільська подружка, буде складніше... Та Алла давно розробила план. У Катеринівку приїхала знайомитися з батьками Артема, бо була певна: уже в кого-в кого, а в його матері підтримку знайде. Яка це мати не хоче, щоб її сина влаштували в клініку імені Пирогова, оселили в двохповерховому котеджі посеред Вінниці, кар’єру розписали з першого дня як по нотах… Самотужки чого здатен досягти такий сільський парубок? Скнітиме весь вік на мізерну зарплатню в занедбаній районній лікарні… А селючка ще й відразу народить йому купу дітей, не замислюючись про те, чим чоловік їх годуватиме! Ще, чого доброго, доведеться на останньому курсі залишати навчання та подаватись у які-небудь вантажники. Хіба про таку синову долю мріяла мати, коли виряджала його в інститут? Нічого, Алла вміє переконувати. Якщо то мудра жінка – нікуди наречений не подінеться.
Нарешті дісталася на протилежний від зупинки кінець села. Попереджали балакучі бабусі, що далеченько буде пхатися з такою сумкою, та Алла їм не надто вірила. Не уявляла собі, що села бувають такими великими. А на додачу ще ця темна лісопосадка! Дівчина вступила в неї без особливого остраху, хоча сутінки вже заволокли все довкола. Це ж усе-таки не цвинтар, який вона зі здриганням розглядала при в’їзді в село…
А що - колись можна буде приїздити сюди на кілька днів під час відпустки, залишати дітей у діда з бабою, щоб вільно відпочити з чоловіком десь на морі. Алла добре пам’ятала, як тоскно їй було в дитинстві у всіх тих далеких піонерських таборах, де купатися можна півгодини за день, а потім – тільки нудьга й задуха в пропахлих кипарисами алеях, звідки море ледь мріє синьою смужкою вдалині. Її завжди відправляли в найпрестижніші табори, а вони якраз і виявлялися найбільш нудними. Дівчинці в той час так бракувало звичайної сільської бабусі, про яку захопливо розповідав мало не кожен тодішній табірний товариш. Але її мама й батько народились у Вінниці, як і попередні покоління.
Ноги вже боліли, та не можна було здаватися. Стомлена Алла змушувала себе пришвидшувати ходу – коли остаточно смеркне, ще складніше буде шукати Артемів будинок. Ось нарешті перша хата потрібної вулиці: скоро її мукам край.
Спочатку Алла в сутінках не помітила дівчати, що сиділо на лаві біля паркану. Здаля білів тільки гіпс на нозі, а коли підійшла ближче, роздивилася, що то дівчинка з поламаною ногою.
- Можна біля тебе присісти? – спитала вона в дитини.
- Звичайно, - привітно озвався дитячий голосок.
- Красиве у вас село, - вже бадьоріше промовила Алла.
- А ви здалеку?
- З Вінниці. До нареченого приїхала, – охоче пояснила гостя.
Лія здивувалася. На їхній вулиці, відрізаній лісосмугою від решти села, ніби й не було парубків такого віку… Хіба що Павло, якому вже далеко за тридцять? Навряд чи приїхала б до нього така краля.
- Мабуть, ви не на ту вулицю потрапили, - припустила Лія.
- Хіба не тут живе Артем Чоботар? Мені так бабусі на зупинці сказали… І показали саме оцю дорогу. Невже я заблудилася? У вас тут так темно…
- Вам усе правильно сказали, - тихесенько озвалось дівча. – Чоботарі на нашій вулиці живуть. Це наші сусіди. Он їхня хата.
- Дякую, мала! – Алла підвелася й рушила до Артемової хвіртки.
Лія розгублено дивилася вслід. Висока, вродлива, навіть у світлі, що падало на лаву з хатнього вікна, можна розгледіти, яка вродлива. Модна, вся така з себе… міська… І така доросла! Якраз для стрункого красеня Артема - не те що худенька вчорашня школярка на одній тоненькій ніжці… Ось і ця вінницька модниця її малою назвала… Лія проковтнула сльози. Ще так недавно, напередодні випускного, вона сперечалася з однокласницями про те, що перше кохання не обов’язково має бути нещасним. Як завжди, проти неї були всі, а вона попри це почувалася впевненою у власній правоті, переконувала, доводила, і її слухали, багато з чим погоджувалися… А тепер Лія раптом збагнула, що помилялась. На чому базувалося її так зване тверде переконання: на романтичних книжках? А в житті все буває не так… Приходить красуня і каже: «Він мій наречений». І всьому настає кінець. Яка ж вона ще мала, недосвідчена і наївна - подумалося. ****
