Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43873
Рецензій: 85474

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

За тиждень до Різдва

© Елен Тен , 10-12-2012

Коли в повітрі відчувається особливий аромат різдвяних ялинок і горобці з синичками навипередки весело співають «Merry Christmas », настає незвичний, в певній мірі навіть чарівний час. У цей час люди, схожі між собою і не надто, збираються в групки, котрі умовно називають «родинами».
А оскільки моя родина розбрелася по світу, мені доводиться збирати її власноруч. Ми, Лінецькі, за своєю природою страшенні індивідуалісти і згуртувати усіх хоча б на кілька днів – місія із категорії «надскладних». Та кожного разу знаходиться доброволець, який звалює на себе цю нелегку  місію.
Цього року такий жереб випав мені. Взявши на роботі відпустку, я вирушила у подорож по Україні. За тиждень з гаком устигла відвідати і братів Київ, і тітчину Галичину, і Одесу двоюрідної сестри.
Та особливо я фанатію від невиправного ентузіаста і веселуна дядька  Толіка з Тернополя. Як я вже згадувала, усі Лінецькі – невиправні індивідуалісти. А дядько Толік був найбільшим з індивідуалістів або їхнім королем. І роботу вибрав собі під стать. Охоронець кладовища. Ну як, весело? Не те слово! Тільки не подумайте, що я якась забобонна дурепа чи виявляю неповагу до такого місця. Зовсім ні. Просто я вже двічі відвідувала дядькову роботу, і кожного разу після цього мені снилися кошмари.
Вислови типу: «Будь спокійна», «Боятися потрібно живих, а не мертвих» і «Ми всі колись там будемо», - не допомогли і цього разу. Але притрушені білосніжним снігом могилки вже не  здавалися такими похмурими й зловісними. На широкому, чисто виголеному обличчі дядька грала звична сонячна посмішка, яка заряджала оптимізмом і змушувала посміхатися у відповідь.
Ми довго говорили про життя, обмінювались останніми новинами і враженнями. На щастя, в той день на кладовищі майже нікого не було. Дядько пояснив, що на новорічні свята людей тут буває дуже мало. Мабуть, це пояснюється тим, що в ці особливі дні, всі, захопившись радісними емоціями,  почуваються аж занадто живими.
А потім повз нас пройшла незнайома жінка. В довгому темному пальто і чорній хустині. Ще молода і гарна. Але я ніколи не бачила таких сумних очей.
Вона зупинилася біля однієї із могил, неподалік від нас. На мармуровій плиті лежав букет із рожевих троянд. Жінка підняла квіти, а далі вчинила те, чого я від неї зовсім не очікувала. Вона знову вийшла на стежку і, минувши дві могили, з ненавистю жбурнула його на третю. Падаючи, квіти розгубили всі свої пелюстки.
Жінка повернулася до могилки, на якій взяла троянди. Акуратно зчистила з неї сніг і, простоявши там кілька хвилин, перехрестилася й пішла геть.
- Що все це означає? – запитала я дядька.
- Не знаю, - знизав він плечима. – Дивна це історія. Квіти на могилу майже щотижня кладе один чоловік. Він завжди опікується двома могилами: цією і тією, на яку жінка викинула троянди. Вона завжди так робить. Викидає їх туди, або у сміття.
- А ти не знаєш, в чому справа?
- Не знаю. Якийсь конфлікт. Я справді не знаю, - він обернувся. – І не треба так на мене витріщатись. Попрацюєш тут з моє, і не такого надивишся. А мене не цікавлять проблеми тих, хто сюди ходить. Ясно?
Далі наша розмова велася надто мляво. Дядько вичерпав весь запас анекдотів і смішних історій, а у мене ніяк не йшов з голови той випадок з дивною жінкою.
- О, поглянь! – раптом голосно сказав він. – Це той чоловік, про якого я тобі говорив.
Обернувшись, я побачила на стежці елегантного сивоволосого чоловіка, який здався мені ще надто молодим для своєї сивини. Він  справді підійшов до могили, на яку викинули троянди. Коли незнайомець нахилився і почав їх збирати, я сказала дядьку:
- Я зараз повернусь.
- Ти збираєшся до нього підійти?
Не знаю чому, але мені стало дуже шкода цього чоловіка.
- Збираюся.
- Ти завжди лізеш не у свої справи. Якби ти була малою, я б сказав, що від цікавості  у тебе виросте довгий ніс, але ти вже велика і тому я не знаю, чим тебе налякати.
- Я все одно піду.
- Як хочеш, - махнув він рукою. – Я чекатиму тебе в сторожці.
Дядько Толік вийшов на центральну алею, а я підійшла до сивоволосого чоловіка. Стебла троянд уже були в його руках і тепер він,  опустившись на коліна, ретельно визбирував пелюстки, які розлетілися по всьому периметру могили.
- Вам допомогти? – якомога привітніше запитала я.
- Та ні. Дякую, - він підняв голову і уважно поглянув на мене. – Я майже скінчив.
- Гарні троянди. Шкода їх.
- У цьому світі немає нічого вічного.
- Вибачте, що втручаюся, але я бачила, що ці троянди принесла сюди і викинула якась жінка. Вона взяла їх на сусідній могилі.
Не знаю, навіщо я сказала все це так прямо. Я відразу пошкодувала про свої слова. Чоловік мовчав і навіть не дивився в мою сторону.
- Це не моє діло. Вибачте ще раз, - я хотіла піти. Але раптом він мене зупинив.
- Я на вас не ображаюся, - випроставшись у весь зріст, він витрусив  брюки від снігу. – Просто та жінка мала право так вчинити.
- Ви родичі?
- Ні, ми майже не знайомі. Це  мати однієї дівчини, яку я міг врятувати, але так цього і не зробив.
- А що сталося?
- Якщо у вас знайдеться кілька хвилин, я вам усе розповім і ви зрозумієте, що та жінка має повне право мене ненавидіти.
Я зосталася, і чоловік, якого звали Володимиром, почав розповідати.
- Це могила моєї дружини, - сказав він.
Я поглянула на увіковічену на темному надгробному камені фотографію вродливої жінки з пишним хвилястим волоссям. – У нас не було дітей, але ми прожили разом сім довгих і щасливих років.
Кілька секунд Володимир мовчав, а я не наважувалась порушити тишу.
- Певно, мій гріх в тому, що я надто сильно любив свою Валю. А коли з нею сталося те нещастя, я просто збожеволів, - він перевів подих. – За тиждень до Різдва вона, повертаючись з роботи, підсковзнулася на розкатаній дітьми дорозі. Валя сильно вдарилась головою об лід. Лікарі сказала мені, що її вже не врятувати. Що її мозок мертвий. Ви не уявляєте і краще вам не уявляти, в якому я був стані. Тоді до мене підійшов той лікар. Він сказав, що нічим не може допомогти Валі. Але у неї здорове серце, а в лікарні лежить молода дівчина, якій потрібна негайна пересадка цього органу. Вони зробили якісь там аналізи і виявилось, що серце моєї Валі ідеально їй підходить. І якщо я дам письмову згоду, то вони зроблять трансплантацію. Він говорив про те, що орган Валі врятує чиєсь життя, що цим вчинком я вшаную пам'ять своєї дружини. Він все говорив і говорив, а мені було несила його слухати. Я сказав, що хочу побути з дружиною і наказав йому забиратися. Він пішов, але через кілька годин повернувся. Моя відповідь була такою ж. І тоді в гру вступила мати дівчинки. Я знаю, що їй не мали права розповідати про те, що знайшовся підходящий донор. Але вона мала в лікарні знайомих, які вирішили, що мати помираючої дівчини швидше зі мною домовиться.
Деякий час він мовчав.
- Це був просто жах. Навряд чи я колись забуду ту розмову. Ця жінка, Олександра, плакала і благала мене передумати. Вона говорила, що у неї крім доньки нікого немає і що її Ірі ледь виповнилося вісімнадцять. Вона пропонувала мені гроші, благала і ставала переді мною на коліна, запевняючи, що якщо я допоможу, то вона щодня молитиметься за мене і душу моєї дружини.
Я її прогнав. Я не розумів, наскільки все це серйозно. Тоді я мало що розумів. Але одна думка про те, що мою дружину розріжуть і розберуть на запчастини як старий непотрібний прилад, доводила мене до сказу.
- Шукайте собі іншого донора! – розлютившись, кинув я. – А якщо ви і надалі надокучатимете мені подібними проханнями, то я звернуся до міліції.
За кілька годин моя дружина померла і я простежив за тим, щоб забрати її тіло з лікарні неушкодженим. Потім були похорони, після яких я увійшов в транс. Не уявляючи, як жити без моєї Валі, я перестав розрізняти дійсність і помічати, що відбувається довкола.
А через три дні я дізнався новину, яка остаточно мене протверезила. Та дівчина з хворим серцем, Іринка, померла, так і не дочекавшись підходящого донора. Тільки тепер я зрозумів, побачив цю ситуацію під іншим кутом зору. Що я накоїв? Як таке допустив? Мені хотілося вовком вити і дертися на стіни.
Набравшись сміливості, я підійшов до її матері. Не знаю, що я збирався сказати. Хіба ж мої вибачення допомогли б? Тільки цього разу вже вона мене прогнала.
А далі ви все знаєте. Єдине, що я тепер можу робити для тієї дівчини, це іноді класти квіти на її могилу і благати, щоб вона мене пробачила. На днях буде річниця її смерті…
- І ви у всьому звинувачуєте себе?
- А кого ж? Якби я тоді трохи подумав… Моя Валя була справжнім янголом. Вона завжди допомагала людям. На моєму місці вона б ніколи не повелася так егоїстично.
- Думаю, вже пізно шукати винних, - сказала я. – Але ви ще можете поговорити з матір’ю Ірини,  розповісти їй про ваші почуття і, якщо відчуєте, що це потрібно, попросити пробачення.

Того вечора я так і не встигла завершити нашу з дядьком розмову. Коли я прийшла в його сторожку, він там розмовляв з якимось чоловіком. Не бажаючи їм заважати, я вирішила повернутися сюди наступного ранку.
Вранці надворі потепліло і кладовище огорнув густий вологий туман. Володимир знову стояв біля могили дружини. Не знаю, можливо він взагалі нікуди не уходив і провів там цілу ніч.
Хвилин за п’ять після мого приходу з’явилася і Олександра. Володимир, вочевидь вирішивши скористатися моєю порадою, пішов їй на зустріч.
Може я і справді надто цікава і мені варто було йти далі, але я зупинилася біля однієї з найближчих могил. Це дало мені можливість почути кожне слово їхньої розмови.
- Ви що, знущаєтесь? – сердито почала Олександра. – Моїй доньці не потрібна ні ваша увага, ні ваші букетики.
- Мені і справді дуже шкода.
- Раніше треба було думати.
- Я дуже любив свою дружину, - не відступаючи, сказав Володимир. – Так, я вчинив неправильно. Але тоді я сподівався, що вона виживе і дуже боявся її втратити.
- Я теж боялася втратити Іру, - задихаючись, проговорила вона. – Нажаль, я не могла нічим допомогти вашій дружині, але ви могли врятували мою доньку. В ці святкові дні ми б з нею разом вибирали подарунки, прикрашали ялинку, ходили по крамницях. Серце вашої дружини могло бути корисним. Але ви воліли, щоб воно радше згнило в землі, ніж билося в чужих грудях. Я ніколи і нізащо вас не пробачу. Ви могли їй допомогти, тільки не зробили цього. Можна сказати, що ви її вбили.
- Знаю, я винен, і вже нічого не виправити. Ні мені, ні вам від цього не полегшає, але ви мусите знати, що якби можна було повернути час назад, я вчинив би інакше.
У відповідь пролунало гірке:
- Але час не можна повернути назад.
Слова поглинула тиша, яка безжально розчинила їх в тумані. Так і не підійшовши до могили доньки, Олександра пішла геть.
Ця розмова, в якій кожне слово було гострим, наче ніж, надовго, або й назавжди увійшла в мою пам'ять. Я думала про неї дорогою, повертаючись до готелю, думала вночі і наступного ранку, коли приїздила по дядька. Він взяв кілька відгулів і я забирала його на наше родинне свято. А оскільки Толік збирався на автовокзал відразу з роботи, мені знову довелося йти на кладовище.
Вперше за час мого перебування в Тернополі я побачила сонячну погоду. Кожного мого приїзду тут спостерігались не найкращі погодні умови і я вже почала підозрювати, що в цьому місті сонця просто не буває.
Жінка, яка крокувала стежкою переді мною, виявилась Олександрою. Упізнавши її, у мене вже вкотре стислося серце. Вона наблизилась до могили доньки, на якій лежав свіжий букет рожевих троянд. Почистила пам’ятник від снігу, трохи постояла, а потім, торкнувшись фотографії своєї доньки, тричі перехрестилась і пішла, лишивши троянди на місці.
Таке довгоочікуване сонце безжально накрила важка сіра хмара. Подув сильний північний вітер, піднялася хурделиці. Квіти повільно засипало снігом.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оксана Черевко, 28-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 16-12-2012

дуже вправний твір

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 14-12-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42788195610046 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …
Джулія Кемерон «Шлях митця»: Поради для розвитку творчих вмінь
Книга «Шлях митця» є збірником порад про те, як розвинути та відновити свої творчі вміння та сили. Видання …
Огляд другої частини бестселеру «Карткoвий будинoк»
«Хід королем» є продовженням знаменитoгo світового бестселеру «Картковий будинок», за мотивами якого знятий …