Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 44003
Рецензій: 85777

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

За тиждень до Різдва

© Елен Тен , 10-12-2012

Коли в повітрі відчувається особливий аромат різдвяних ялинок і горобці з синичками навипередки весело співають «Merry Christmas », настає незвичний, в певній мірі навіть чарівний час. У цей час люди, схожі між собою і не надто, збираються в групки, котрі умовно називають «родинами».
А оскільки моя родина розбрелася по світу, мені доводиться збирати її власноруч. Ми, Лінецькі, за своєю природою страшенні індивідуалісти і згуртувати усіх хоча б на кілька днів – місія із категорії «надскладних». Та кожного разу знаходиться доброволець, який звалює на себе цю нелегку  місію.
Цього року такий жереб випав мені. Взявши на роботі відпустку, я вирушила у подорож по Україні. За тиждень з гаком устигла відвідати і братів Київ, і тітчину Галичину, і Одесу двоюрідної сестри.
Та особливо я фанатію від невиправного ентузіаста і веселуна дядька  Толіка з Тернополя. Як я вже згадувала, усі Лінецькі – невиправні індивідуалісти. А дядько Толік був найбільшим з індивідуалістів або їхнім королем. І роботу вибрав собі під стать. Охоронець кладовища. Ну як, весело? Не те слово! Тільки не подумайте, що я якась забобонна дурепа чи виявляю неповагу до такого місця. Зовсім ні. Просто я вже двічі відвідувала дядькову роботу, і кожного разу після цього мені снилися кошмари.
Вислови типу: «Будь спокійна», «Боятися потрібно живих, а не мертвих» і «Ми всі колись там будемо», - не допомогли і цього разу. Але притрушені білосніжним снігом могилки вже не  здавалися такими похмурими й зловісними. На широкому, чисто виголеному обличчі дядька грала звична сонячна посмішка, яка заряджала оптимізмом і змушувала посміхатися у відповідь.
Ми довго говорили про життя, обмінювались останніми новинами і враженнями. На щастя, в той день на кладовищі майже нікого не було. Дядько пояснив, що на новорічні свята людей тут буває дуже мало. Мабуть, це пояснюється тим, що в ці особливі дні, всі, захопившись радісними емоціями,  почуваються аж занадто живими.
А потім повз нас пройшла незнайома жінка. В довгому темному пальто і чорній хустині. Ще молода і гарна. Але я ніколи не бачила таких сумних очей.
Вона зупинилася біля однієї із могил, неподалік від нас. На мармуровій плиті лежав букет із рожевих троянд. Жінка підняла квіти, а далі вчинила те, чого я від неї зовсім не очікувала. Вона знову вийшла на стежку і, минувши дві могили, з ненавистю жбурнула його на третю. Падаючи, квіти розгубили всі свої пелюстки.
Жінка повернулася до могилки, на якій взяла троянди. Акуратно зчистила з неї сніг і, простоявши там кілька хвилин, перехрестилася й пішла геть.
- Що все це означає? – запитала я дядька.
- Не знаю, - знизав він плечима. – Дивна це історія. Квіти на могилу майже щотижня кладе один чоловік. Він завжди опікується двома могилами: цією і тією, на яку жінка викинула троянди. Вона завжди так робить. Викидає їх туди, або у сміття.
- А ти не знаєш, в чому справа?
- Не знаю. Якийсь конфлікт. Я справді не знаю, - він обернувся. – І не треба так на мене витріщатись. Попрацюєш тут з моє, і не такого надивишся. А мене не цікавлять проблеми тих, хто сюди ходить. Ясно?
Далі наша розмова велася надто мляво. Дядько вичерпав весь запас анекдотів і смішних історій, а у мене ніяк не йшов з голови той випадок з дивною жінкою.
- О, поглянь! – раптом голосно сказав він. – Це той чоловік, про якого я тобі говорив.
Обернувшись, я побачила на стежці елегантного сивоволосого чоловіка, який здався мені ще надто молодим для своєї сивини. Він  справді підійшов до могили, на яку викинули троянди. Коли незнайомець нахилився і почав їх збирати, я сказала дядьку:
- Я зараз повернусь.
- Ти збираєшся до нього підійти?
Не знаю чому, але мені стало дуже шкода цього чоловіка.
- Збираюся.
- Ти завжди лізеш не у свої справи. Якби ти була малою, я б сказав, що від цікавості  у тебе виросте довгий ніс, але ти вже велика і тому я не знаю, чим тебе налякати.
- Я все одно піду.
- Як хочеш, - махнув він рукою. – Я чекатиму тебе в сторожці.
Дядько Толік вийшов на центральну алею, а я підійшла до сивоволосого чоловіка. Стебла троянд уже були в його руках і тепер він,  опустившись на коліна, ретельно визбирував пелюстки, які розлетілися по всьому периметру могили.
- Вам допомогти? – якомога привітніше запитала я.
- Та ні. Дякую, - він підняв голову і уважно поглянув на мене. – Я майже скінчив.
- Гарні троянди. Шкода їх.
- У цьому світі немає нічого вічного.
- Вибачте, що втручаюся, але я бачила, що ці троянди принесла сюди і викинула якась жінка. Вона взяла їх на сусідній могилі.
Не знаю, навіщо я сказала все це так прямо. Я відразу пошкодувала про свої слова. Чоловік мовчав і навіть не дивився в мою сторону.
- Це не моє діло. Вибачте ще раз, - я хотіла піти. Але раптом він мене зупинив.
- Я на вас не ображаюся, - випроставшись у весь зріст, він витрусив  брюки від снігу. – Просто та жінка мала право так вчинити.
- Ви родичі?
- Ні, ми майже не знайомі. Це  мати однієї дівчини, яку я міг врятувати, але так цього і не зробив.
- А що сталося?
- Якщо у вас знайдеться кілька хвилин, я вам усе розповім і ви зрозумієте, що та жінка має повне право мене ненавидіти.
Я зосталася, і чоловік, якого звали Володимиром, почав розповідати.
- Це могила моєї дружини, - сказав він.
Я поглянула на увіковічену на темному надгробному камені фотографію вродливої жінки з пишним хвилястим волоссям. – У нас не було дітей, але ми прожили разом сім довгих і щасливих років.
Кілька секунд Володимир мовчав, а я не наважувалась порушити тишу.
- Певно, мій гріх в тому, що я надто сильно любив свою Валю. А коли з нею сталося те нещастя, я просто збожеволів, - він перевів подих. – За тиждень до Різдва вона, повертаючись з роботи, підсковзнулася на розкатаній дітьми дорозі. Валя сильно вдарилась головою об лід. Лікарі сказала мені, що її вже не врятувати. Що її мозок мертвий. Ви не уявляєте і краще вам не уявляти, в якому я був стані. Тоді до мене підійшов той лікар. Він сказав, що нічим не може допомогти Валі. Але у неї здорове серце, а в лікарні лежить молода дівчина, якій потрібна негайна пересадка цього органу. Вони зробили якісь там аналізи і виявилось, що серце моєї Валі ідеально їй підходить. І якщо я дам письмову згоду, то вони зроблять трансплантацію. Він говорив про те, що орган Валі врятує чиєсь життя, що цим вчинком я вшаную пам'ять своєї дружини. Він все говорив і говорив, а мені було несила його слухати. Я сказав, що хочу побути з дружиною і наказав йому забиратися. Він пішов, але через кілька годин повернувся. Моя відповідь була такою ж. І тоді в гру вступила мати дівчинки. Я знаю, що їй не мали права розповідати про те, що знайшовся підходящий донор. Але вона мала в лікарні знайомих, які вирішили, що мати помираючої дівчини швидше зі мною домовиться.
Деякий час він мовчав.
- Це був просто жах. Навряд чи я колись забуду ту розмову. Ця жінка, Олександра, плакала і благала мене передумати. Вона говорила, що у неї крім доньки нікого немає і що її Ірі ледь виповнилося вісімнадцять. Вона пропонувала мені гроші, благала і ставала переді мною на коліна, запевняючи, що якщо я допоможу, то вона щодня молитиметься за мене і душу моєї дружини.
Я її прогнав. Я не розумів, наскільки все це серйозно. Тоді я мало що розумів. Але одна думка про те, що мою дружину розріжуть і розберуть на запчастини як старий непотрібний прилад, доводила мене до сказу.
- Шукайте собі іншого донора! – розлютившись, кинув я. – А якщо ви і надалі надокучатимете мені подібними проханнями, то я звернуся до міліції.
За кілька годин моя дружина померла і я простежив за тим, щоб забрати її тіло з лікарні неушкодженим. Потім були похорони, після яких я увійшов в транс. Не уявляючи, як жити без моєї Валі, я перестав розрізняти дійсність і помічати, що відбувається довкола.
А через три дні я дізнався новину, яка остаточно мене протверезила. Та дівчина з хворим серцем, Іринка, померла, так і не дочекавшись підходящого донора. Тільки тепер я зрозумів, побачив цю ситуацію під іншим кутом зору. Що я накоїв? Як таке допустив? Мені хотілося вовком вити і дертися на стіни.
Набравшись сміливості, я підійшов до її матері. Не знаю, що я збирався сказати. Хіба ж мої вибачення допомогли б? Тільки цього разу вже вона мене прогнала.
А далі ви все знаєте. Єдине, що я тепер можу робити для тієї дівчини, це іноді класти квіти на її могилу і благати, щоб вона мене пробачила. На днях буде річниця її смерті…
- І ви у всьому звинувачуєте себе?
- А кого ж? Якби я тоді трохи подумав… Моя Валя була справжнім янголом. Вона завжди допомагала людям. На моєму місці вона б ніколи не повелася так егоїстично.
- Думаю, вже пізно шукати винних, - сказала я. – Але ви ще можете поговорити з матір’ю Ірини,  розповісти їй про ваші почуття і, якщо відчуєте, що це потрібно, попросити пробачення.

Того вечора я так і не встигла завершити нашу з дядьком розмову. Коли я прийшла в його сторожку, він там розмовляв з якимось чоловіком. Не бажаючи їм заважати, я вирішила повернутися сюди наступного ранку.
Вранці надворі потепліло і кладовище огорнув густий вологий туман. Володимир знову стояв біля могили дружини. Не знаю, можливо він взагалі нікуди не уходив і провів там цілу ніч.
Хвилин за п’ять після мого приходу з’явилася і Олександра. Володимир, вочевидь вирішивши скористатися моєю порадою, пішов їй на зустріч.
Може я і справді надто цікава і мені варто було йти далі, але я зупинилася біля однієї з найближчих могил. Це дало мені можливість почути кожне слово їхньої розмови.
- Ви що, знущаєтесь? – сердито почала Олександра. – Моїй доньці не потрібна ні ваша увага, ні ваші букетики.
- Мені і справді дуже шкода.
- Раніше треба було думати.
- Я дуже любив свою дружину, - не відступаючи, сказав Володимир. – Так, я вчинив неправильно. Але тоді я сподівався, що вона виживе і дуже боявся її втратити.
- Я теж боялася втратити Іру, - задихаючись, проговорила вона. – Нажаль, я не могла нічим допомогти вашій дружині, але ви могли врятували мою доньку. В ці святкові дні ми б з нею разом вибирали подарунки, прикрашали ялинку, ходили по крамницях. Серце вашої дружини могло бути корисним. Але ви воліли, щоб воно радше згнило в землі, ніж билося в чужих грудях. Я ніколи і нізащо вас не пробачу. Ви могли їй допомогти, тільки не зробили цього. Можна сказати, що ви її вбили.
- Знаю, я винен, і вже нічого не виправити. Ні мені, ні вам від цього не полегшає, але ви мусите знати, що якби можна було повернути час назад, я вчинив би інакше.
У відповідь пролунало гірке:
- Але час не можна повернути назад.
Слова поглинула тиша, яка безжально розчинила їх в тумані. Так і не підійшовши до могили доньки, Олександра пішла геть.
Ця розмова, в якій кожне слово було гострим, наче ніж, надовго, або й назавжди увійшла в мою пам'ять. Я думала про неї дорогою, повертаючись до готелю, думала вночі і наступного ранку, коли приїздила по дядька. Він взяв кілька відгулів і я забирала його на наше родинне свято. А оскільки Толік збирався на автовокзал відразу з роботи, мені знову довелося йти на кладовище.
Вперше за час мого перебування в Тернополі я побачила сонячну погоду. Кожного мого приїзду тут спостерігались не найкращі погодні умови і я вже почала підозрювати, що в цьому місті сонця просто не буває.
Жінка, яка крокувала стежкою переді мною, виявилась Олександрою. Упізнавши її, у мене вже вкотре стислося серце. Вона наблизилась до могили доньки, на якій лежав свіжий букет рожевих троянд. Почистила пам’ятник від снігу, трохи постояла, а потім, торкнувшись фотографії своєї доньки, тричі перехрестилась і пішла, лишивши троянди на місці.
Таке довгоочікуване сонце безжально накрила важка сіра хмара. Подув сильний північний вітер, піднялася хурделиці. Квіти повільно засипало снігом.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Оксана Черевко, 28-09-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 16-12-2012

дуже вправний твір

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 14-12-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50129008293152 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Голлі Смейл «Дівчина-ґік»: Як змінитися, залишившись собою
Бути розумним — це модно. Зараз. Раніше так не було. Можливо, в цьому заслуга серіалів, таких як «Шерлок» …
«Французький роман» Фр. Беґбедера
Довершений роман та апофеоз автора на день сьогоднішній. Коли мене просять пригадати свої юні роки горезвісним …
Антиутопія нового рівня: Тиха смерть конфіденційності в «Сфері» Дейва Еґґерса
Коли Мей Голланд влаштовується на роботу в каліфорнійську компанію «Сфера», вона опиняється в скляній …
Кохання, життя і привид: Огляд «Японського коханця» Альєнде
«Японський коханець» — друга книжка Ісабель Альєнде, перекладена українською мовою. На відміну від «Оповідок …