Володимир Дячун. КирилоСтефанія: сузір’я двох сонць. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. – 144 с.
Здавалося б, сказано усе можливе про поетичне мистецтво, і можна припустити, що нащадкам залишаються тільки принагідні уточнення й слухняне повторення написаного попередниками. Проте, останнє слово належить усе-таки сучасникам. Найімовірніше, звісно, твердити, що так бувало завше. Прочитавши й перечитавши останню в часі збірку поезій В. Дячуна, я зрозуміла, що, з одного боку, це поет, якому притаманний суто філософський темперамент, де, попри глибинне нуртування пристрастей, зовні панує стриманість вислову, а з іншого – душепоезія, котра повернута до сонця, раптом розверзається глибоким проваллям відчаю, густого, матеріального, задушливого ( провалля направду дзеркало, в якому бачиш себе). Між світлом сонця і чорнотою провалля прокреслена доволі чітка лінія сумніву. Усвідомлення користі досвіду, без тіней і напівтіней, мало би дарувати спокій мудрості, та чомусь дарунок запізнюється.
Коли думаю про поезію В. Дячуна, то не можу оминути питання її своєрідності – переважаючого сповідування дуалізму життя і смерті, що в загостреній формі стає фактором самоозначення («бджола померла у вівторок... / ...мій тато у той день помер / якийсь вівторок нескінченний»). Буттєвий спогад-роздум є водночас засобом чуттєвого обрамлення певної думки, правда, нерідко ratio переважає, що «у чистому вигляді» суперечить ліриці як жанрові, хоча встановити чітку межу нелегко. Думка прочитується виразно, без характерних просвічувань прихованого сенсу, і саме тому, що « на цій землі, як на війні, / де все оплачується кров’ю», прозирає зрима субстанція реальності.
Збірка присвячена пам’яті батьків поета. Компактність і щільність текстів обумовлена композиційним рішенням; три формальні розділи: «Спинися, рідний, однокровче» – про тата, «Мамо крове моя» – про маму, «Дві рідні тіні» – про обидвох і самого себе. Цей суцільний монолог із зовнішньо малопомітними перемінами змісту ризиковано виглядає як один нескінченний вірш (у свою чергу, це нагадує мені довгі вірші Й. Бродського); виступаючий з тексту драматизм потребує певної витривалості – вельми непросто дертися крізь значеннєву тканину розумового лабіринту і розбиратися у складній простоті, відкритості закритого.., позаяк душа поета багатолика й розгублено заплутана: («і ось я зимовий /сповиваю цю заморожену кров / замордовану кривавицю / тодішніми березневими (у березні померла поетова мама – Т. Д.) / теперішніми зніченими / посіченими січневими губами / понівеченими хрипами / і ось цей хрускіт снігу / як і хрусткіт кулаків / гримотить: тримайсь тримайсь / усіма трьома / нема прощення / нема»). Режим поетики зрілого В. Дячуна позамежовий, адже про що б він не писав, він пише про найголовніше, звідси тривка напруга його поезії.
«Закінчуються сливи / переходжу в пору / горіхів» – майже прямий перегук із поетичною системою Антоничевого пантеїзму, з його багаторазовим перетинанням натурфілософских мотивів із язичницькими, В. Дячун найбільш органічний і самобутній, хоча в його поезіях помітний вплив модерної стилістики першої половини ХХ століття, зокрема, неокласиків. («прилипає час до шкіри / вириваєш його частку: / зморшка»). Метафори, не так яскраві, як точні («ледь примружившись / тато перекладає з руки в руку / стомлений молоток»). Роль конкретного враження у художньому втіленні буттєвих деталей надзвичайно суттєва: давній спогад, оживлений уявою, стає об’єктом поетичної рефлексії й міметичного театру («коли мама / несучи тяжку плахту з травою / напівдорозі присідала / аби трохи передихнути / дивлячись на свої темні ноги / приговорювала: то вени (...) від батька / залишились ремінь і бритва / ремінь шкіряний і міцний / ним я підперізувавсь / на чужині / ніби привязуючи себе / ще до вітчизни / щоб остаточно не полетіти / у прірву / а бритва (ненавмисно) потемніла / й (ненавмисно) тупа / аби я не міг зарізатись / з відчаю / і туги»). Пробі!
Деколи в тоноінтонації відчутна схильність до суґестії, що, в свою чергу, змінює ракурс сприймання приземленої швидкоминущості («ще трохи сидимо. / слухаємо. але не вслуховуємося. / пересиджуєм день. /так ніби попереду /їх стає усе більше і більше»).
Напруга почувань плюс думка як нерозв’язна суперечність, і як тут не згадати І. Буніна («Поезия темна, в словах невыразима»). Ось чому творчість вимагає від поета доконаної самовіддачі, можливо, самозречення, а натхнення таке руйнівне, вибухове, знеможливе. У поезіях В. Дячуна брижиться потяг людини до світла, але гармонійної злагоди ще не досягнуто. Осягнувши безбожність і бездуховність сучасної цивілізації, поет тяжіє до традиційного to be, or not to be («Яку свічу шукатимеш, / яку прадавню мову / запалюватимеш у тьмі, / в цім предковічнім часі: / у серці твориться якась священна змова – / засвітимо сльозу, засвітимо свічу, засвітимо причастя!»).
Мотив квадрата, що з’явився ще у першій збірці «Коагула», 1995року (« квадрат гуснув темнокармінним /горобець мокнув»), видається мені цікавим образом-фантомом, блукаючим привидом. Штучна однозначність квадрата (лінії паралельні, а кути прямі) мислиться, напевно, поетом, як противага природному рухові по колу. Але схоже, вирішення геометричної загадки квадратури кола, можливо у поезії Володимира Дячуна: «В квадраті вікна сходить сонце – / моя мама...» !
