Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46960
Рецензій: 91368

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза ......

Мала, або та, що ходить на руках

© Олеся Гулько-Козій, 08-12-2012
Артем  тиснув на педалі з такою силою, що  в навіженому миготінні шпиць губилися його мускулясті ноги. Сполохані кури, звиклі гребтися посеред шляху, несамовито кричали, розлітаючись врізнобіч, мовби за ними гналася баба Ксенька з сокирою. Ситі ж качки - гордість господині не мали змоги пересуватися з такою швидкістю й перевальцем плентались у хвості галасливої зграї, котру замикала стара кульгава гуска. Перед самісіньким колесом Артемового велосипеда з розпачливим криком дзиґою звинулося щось біле, в замішанні метнулося на середину шляху. КамАЗ, завантажений щебенем, відчайдушно заскреготів гальмами. Але  це вже не могло врятувати нещасного створіння, яке мовби осліпло, метаючись поміж коліс.  
   Баба Ксенька вискочила з двору миттєво, ніби із засідки. Можна було б навіть запідозрити хитру стареньку в такому  немудрящому заробітку, як висварювання компенсації від водіїв за розчавлену «живність». Вона  в своїй квітчастій спідниці й сама чимось нагадувала власних неповоротких качок. Так само, як і її тлусті вихованки,  дріботіла короткими товстими ніжками, а качки, незважаючи на загрозу, вервечкою дріботіли за нею по середині шляху.
   Артем вважав себе надто вже дорослим, щоб зупинятись і дражнити лайливу стару, як раніше. До того ж він надто поспішав. Хвилин із п'ятнадцять тому  підгледів, як Лія вийшла з магазину, розгортаючи морозиво. Якраз за такий час вона цілком могла б додибуляти до кінця села на своїх незручних підборах. А далі  шлях до її дому пролягає лісосмугою, як, власне, і Артемів. Лія - сусідка. Але вдома їм спілкуватися не можна через давні родинні війни. Свого часу тупа індичка Чоботярів перелетіла паркан, збудований ще Артемовим дідом, і безсоромно понівечила молоду цибулю в Журавлинських на грядці. Кілька діб по тому точилися запеклі бойові дії. На передову вийшли спершу  Ліїна й  Артемова бабусі. Як то водиться, насамперед одна тицьнула  другій зо дві дулі.
           Далі належало, мов по команді, повернутися задом, позадирати спідниці й, низенько нагинаючись, показати, куди має поцілувати тебе нелюба сусідка. Силу цієї  зброї масового знищення  мали змогу оцінити решта сусідів  які  позбігалися на ґвалт.   Наостанок баба  Фрося згадала добрими словами рід Журавлинських, від предків, що орали сучкуватою колодою, до десятого коліна поки  не народжених.   Баба Надія перейшла в контратаку: хто ж не знає, що всі баби в родині Чоботарів  - сущі відьми й розпусні безстидниці? Не забула  також згадати, що Фрося хати оцієї зроду не звела б, якби не була про людське око  секретаркою в голови колгоспу, а насправді  «полюбовницею». Коли подібні снаряди було вичерпано до решти, в наступ рушили діди. Трохим Чоботар стрельнув залпом міцних матюків – баби  вуха таки позатуляли, а роти – поки що ні. Петро Журавлинський якраз  був напідпитку, тому без зайвих балачок ухопив супротивника за комір вицвілої сорочки та пожбурив на межу. Меткий Трохим, не стуляючи пельки, скочив та й собі вхопився за сусідів комір  – покотилися вдвох. Раніш, бувало, старі партизани частенько за чарчиною згадували, як били фашистів, а тепер ось тіпали вже один одного. Наступного дня у Чоботарів  виздихали всі кури – хто б сумнівався - Журавлинські потруїли! Минув ще день, поки, певна річ,  невідома пошесть виморила курей і в самих  Журавлинських. На цьому бойові дії нібито  припинилися, проте й мирних угод ніхто не укладав.  
   Артем у ті часи ще малим був, а Лія, мабуть, у сповиточку лежала. Проте Журавлинські й Чоботарі звідтоді не спілкувалися.
    - Сідай, мала, підвезу! – хвацько загальмував Артем  перед сусідкою.
     Лія мовчки скочила на раму.
   - Сьогодні останній іспит складала? –  поцікавився хлопець.
    - Авжеж, останній, - гордовито кивнула тендітна випускниця.
    - На скільки?
    - Чотири, - коротко кинула дівчина.
    - Куди вступатимеш?  юнак, дослухаючись, як тихенько вона дихає біля його грудей, відчув дивне хвилювання.
    - У медучилище. Далі Хмельницького мама не пускає, – чи то жартома, чи серйозно відказала Лія.
    Мала… Вона така ще мала! Мабуть, і не цілована… А за його плечима вже чотири курси медінституту й життя у студентському гуртожитку. З першого дня за ним увивається деканова дочка. І що та зманіжена особа знайшла для себе в звичайнісінькому сільському парубкові? Усі дивувалися, хтось навіть і заздрив. Ось тільки Артемове серце рвалося не до пещеної городянки, а до маленької сусідки... А вона ж така незаймана! Певно, й не закохана ще ні в кого… Чи вже встигла розчаруватися в якомусь  зрадливому старшокласникові?
  Щоразу по приїзді в село на вихідні Артем навідувався до сільського клубу. Сусідчині однокласниці  вже третій рік поспіль жодної  дискотеки не пропускають, а ця – вічно з книжкою -  сам бачив. Повертаючись із клубу, вилазив на високий паркан сусідського обійстя, щоб зазирнути в незашторене вікно. Дівчина лежала на животі, між ліктів, поставлених на подушку, - розгорнута книжка. Поки Лія читала, Артем не відривався від вікна. Зіскакував з паркану, лише коли вона вимикала світло. Повертався  додому, лягав у ліжко, тихо зітхаючи. …І навіть не здогадувався, скільки часу проводила Лія біля того самого вікна. Крізь тюль стежила за їхнім подвір’ям.  Невидима для нього, зустрічала  очима, коли  приїздив з Вінниці. Підглядала,  як він допомагає матері поратися, гасаючи подвір’ям із повними відрами, приганяє бугая з пасовиська, як надвечір приймає набридливих  односельців, які несуть майбутньому лікареві  свої болячки – справжні й вигадані. Артем же й гадки про те не мав.
    - Може, краще в інститут? У Вінницю, - Артем обережно скосив око на обличчя дівчини.
   - Спершу в училище. А тоді,  може, і в інститут…
   - Тільки час гаяти! Чого б не відразу  в інститут? -  не вгавав парубок.
   - А в мене ще багато  часу! – засміялося дівчисько. - Усе життя попереду! Директор нам після іспиту сьогодні так і сказав: «Тепер, діти, перед вами всі двері відчинені».
    - І навіщо дітям брехати? – гмикнув Артем.
   - Чому ж брехати?- дівчина підняла до нього здивовані очі.
   - А тому, маленька, що час для вас тепер якраз і найважчий! Мусите самотужки пробиватися, і при цьому стільки всілякої неправди зустрінеться! –  юнак скрушно похитав головою.
   - А як не вийде пробитися? – наївна дівчинка ніби й не зачула нової ноти в жартівливій розмові.
   - Залишишся невдахою. Загубишся у натовпі. Дарма вчителі не попереджають вас про це. Не реалізуєш себе, поки не вигостриш зуби, не натренуєш кулаки й не навчишся не боятися нахаб, вискочок, нездар, а боротимешся за себе, запекло, до останнього...
   - Ой як страшно! – і далі сміялася Лія.
   - Слухай, дурненька, що дядько каже! – Артем похопився: і справді, щось занадто серйозну розмову почав із жовторотим дівчам. – Щоб домогтися в житті чого хочеш, потрібно бути нахабним і впертим. Нікому не дозволяти  їздити на твоєму горбі. Мусиш бути готова навіть до зради найкращих друзів. Найліпше – покладатися тільки на себе.
   - Такого від жодного вчителя не почуєш, – посерйознішала Лія.
   - Учись, мала, жити! – він уже зібрався скінчити своє повчання жартівливим поцілунком  у щічку, аж тут переднє колесо наскочило на суху гілку, різко хильнулось туди-сюди – Артем не втримав руля. Лія не знати як опинилася на землі, згори на неї звалився велосипед, а на додачу – ще й важкий Артем. Дівчина не скрикнула – зойкнула стиха. Але зляканий Артем устиг розгледіти, як миттєво  поблідло її личко. Він миттю скочив, відштовхнув геть перекинутий велосипед, нагнувся до Лії. Вона, кривлячись, трималася за ногу.
   - Покажи, - майже  прошепотів він,  схиляючись до тоненької ніжки. – Я все-таки лікар.
   - Ще не лікар! -  простогнала Лія. - Сподіваюся ніколи й не станеш лікарем!  Щоб тебе  з твого  інституту вигнали!
       - Перелом! – із жахом видихнув Артем.
       - Який перелом?! Ти з глузду з’їхав?! У мене ж випускний скоро! Як я піду? Це ж тільки раз у житті! – заплакала дівчина.
      - У гіпсі… На милицях підеш, – винувато бубонів Артем, сам не тямлячи, що говорить.
     Дівчисько несподівано вліпило йому ляпаса.
     - У гіпсі? На милицях? Усі дівчата будуть на підборах, а я – у гіпсі!  Ненавиджу тебе, зараза, і де ти взявся сьогодні на мою голову! Мама ж мені купила білі босоніжки на отакецьких підборах! Ні в кого б таких не було – точно! А тепер…
     - Мала, ти й без підборів найкраща, – силкувався заспокоїти її Артем. Він же бачив Ліїних однокласниць - вгодованих телиць, які й у міні-спідничках здавалися на десяток років старшими. Хоча, звісно, на смак їхніх сільських парубків, Лія саме й була надто худенькою. - Мала,  ну заспокойся, до чого тут підбори… Не в них же щастя… А нога заживе…
     - Поламав мені ногу, гад, а тепер втішаєш?! – лютувала заплакана дівчина. – У всіх свято, а я…
     - Ну хочеш я взую твої босоніжки й піду в них на твій випускний – людей смішити? – Артем уже й не знав, що тут сказати.
    І, певна річ, отримав чергового  ляпаса.
     - Іще й знущаєшся, падлюка!
  Артем  вмовк, сумно розглядаючи дівчисько, прихилене спиною до стовбура. …Вродливіша за свою матір, і досі чи не першу в катеринівському рейтингу красунь. У Лії, ніжній і тендітній, здається, ще ніхто, крім Артема, не бачить жінки… А втім  - ось мине рік чи два... Ой що тоді коїтиметься з тутешніми парубками – подумати страшно!
  Дівчисько втерло сльози, скоса глянуло на замисленого парубка й несподівано показало  язика. Ага, запримітила, з якою сумовитою ніжністю він її розглядає! Нічого, маленька, нікуди ти від нас не подінешся. Ще трішки підростеш і станеш не чиєюсь - Артемовою жінкою. До того йдеться...
- Агов, пане лікарю! Може, тут комусь болить?
Артем безпорадно глянув на покручений велосипед:    
- На чому ж тебе везти до лікарні?!

***

      Ледь не вся вулиця вийшла подивитись, як Артем Чоботар несе на руках Лію Журавлинську. Кожен знав, що їхні родини  ось уже літ із п’ятнадцять як воюють. А тут - дівча  так вчепилося парубкові в шию, наче  вже за чоловіка його має!
     До хвіртки вибіг Ліїн батько з  руками по лікоть у мастилі, щойно з черева трактора виліз.
     - Тату, а я ногу зламала, –  Лія це промовила так, ніби йшлося про відірваний підбір.
         Батько мовчки матюкнувся – Артем це помітив з виразу його обличчя.
- Неси в хату! – гаркнув до хлопця. – Та де ж ти оце до такого доходилася?
Артем озвався першим:
    - Це я винен.  Хотів підвезти на велосипеді…
    - А хай тобі всячина! – не втримався дядько Володь.  – Дожилися! Докаталися! А ти чого вмостилась на той бісів велосипед?! – визвірився на дочку.
    - Вибачте,  - поквапливо перебив Артем, - Лію потрібно везти в лікарню. Я її зараз покладу, а потім викличу «швидку»...
    - На дідька та «швидка»?! Не знаєш, як вони по селах їздять? Вічно в них бензину немає, щоб їм…
     - Як я скажу - приїдуть! – палко запевнив хлопець.
     Дядько  розчинив перед Артемом із Лією хатні двері.
    - Ти, доню, краще матері не кажи, як поламала ногу, - почав по нетривалому роздумі. - Й ти, хлопче, своїм  нічого такого не розказуй. Знаєте ж, що тут зчиниться, як, не дай Боже, довідаються баби...  Може, я  Лію таки на своїй машині відвезу?
    - Їй краще не рухатися, поки  не накладено шини, - заперечив Артем.
    - Тоді біжи по ту «швидку», чого вкляк?! – знову розсердився дядько.

     ***
   Жанна таки дізналася правду.
Саме поверталася з роботи, аж тут виходить зі свого подвір’я баба Катря, висхла  мов столітня груша колишня  комуністка. Невгамовна стара й досі  за звичкою строчила доноси на сусідів та відсилала до сільради, хоча вже багато років ніхто там на них не зважав. Ось ця всевидюща особа й сповістила, що Артем Чоботар серед білого дня  Жаннину малу пер на руках від самісінької лісосмуги – аж очі в парубка вилазили.  А тоді ще й «швидка» чогось до них приїздила. А до того ще її дід пас череду під лісосмугою і бачив, як Чоботарів парубок віз Ліїчку отак-о поперед себе на велосипеді… Якраз у лісосмугу в’їхали – а що далі, то вже дід за деревами не розгледів. По тому, як Жанна схопилася за серце та фурією ввірвалась до власного дому, вдоволена  стара вмостилася на лавчині – Валентини Чоботаревої очікувати.
     Спалахнуло спершу на подвір’ї Чоботарів.
    - Артеме, нащо тобі здалась була ота мала їхня? Хіба нам із старими мало клопоту досі?!
     - Та я ж, може, навпаки – хотів, щоб поменшало клопоту і їм, і вам! Через що стільки років марно дметеся одні на одних?
- Ось і допоміг, синоньку, спасибі! Теперечки вони нас і зовсім за свою малу зо світу зживуть!
- Ага… Якраз тебе й зживуть, - буркнув батько. – Сама кого хоч запиляєш до смерті...
     - Хто б казав!  Та такого бурмила, як ти, світ не бачив! Не заступишся ніколи за жінку, хоч би ті кляті сусіди їй очі видирали! Цілуйся йди тепер із ними! Їхня мала, з усього видно, заморочила вже голову твоєму синові, а тобі й невтямки! Аякже: студент, без п’яти хвилин лікар…  Мала, я бачу, в матінку вдалася...
      - Ну що ти мелеш? Воно ще дитина проти нашого телепня! Сам, напевне, залицявся… Дозалицявся, синку?   Дівок тобі в місті мало було?
Артем, якому досі не вдалось докинути й слова, махнув рукою і пішов у хату.
- Не затикай мені рота! – розкричалася Валентина, вже давно забувши про сина. – Теж мені знайшли до кого залицятися! Мале, худе, дивитися нема на що… А ти, Олежку, як так сусідів любиш, то йди до них жити, а мені дайте спокійно вмерти… - настав час дати волю сльозам.
Олег Іванович і собі рукою махнув, теж рятуючись від жінчиного лементу в хаті.
      - Артеме, затям собі, - верещала з двору мати, - як  зробиш тій малі пузо, я її на поріг не пущу!
     - Тихше, синку, тихше, хай переказиться, - батько зупинив його спробу вискочити на ганок і огризнутись до матері у відповідь на такий обурливий наклеп. – Сама не тямить, що верзе… Чи ти наших жінок не знаєш?

     Цього вечора Артем довго не міг заснути. Смішно було згадувати про ту індичку, про ту цибулю, що про них стільки наслухався з дитинства… Все це нагадувало кумедну казку, і з Лією в його думках жодним чином не пов’язувалося. Цю дівчинку він звик бачити окремо від її батьків, від її двору – вона посідала в душі особливе місце. А коли ніс її, таку невагому, через усеньке село на руках, думав: більше нічого й не треба. Отак і носив би все життя.

    ***
  Ще  вчора  могла бігати, стрибати, ходити на височезних підборах, а сьогодні, мов безпорадна каліка, лежить і дивиться на ненависні милиці. Проте за відчуттям лиха в серці причаїлося інше: відкрита коханню душа звикала й до цього...Часом усе тіло проймав дивний солодкий трепет, навіть острах. І все пояснювалося зовсім не підвищеною температурою і не нудним болем у нозі… Артем не йшов із думки – як обережно нахилявся до неї, коли їхали, ледь-ледь, тамуючи подих, думав, що не помічає… Як побожно торкався до хворої ноги, яке при цьому обличчя було ніжне, винувате, аж смішне… Яка гаряча була в нього шия, коли Лія обіймала її рукою, як він червонів перед поглядами зустрічних… І в самої від тих спогадів починали пашіти щоки. Але ж це через нього вона зараз прикута до ліжка і милиць! Тупак, який з нього лікар, він навіть на велосипеді їздити не навчився! Ось тепер і не побачить Лії в тих гарнесеньких босоніжках. А якими стрункими були б її ноги на таких підборах – точно зомлів би!
    - Мамо! - покликала Лія.
    -  Як  ти спала, дочечко?  - мати поправила ковдру. – От же ж  виродок! – від учора ще не заспокоїлася. -  Ледь не вбив тебе, падлюка, геть удався в своїх паскудних батьків!
    - Мамо, а через що ви сваритеся з Чоботарями? – обережно спитала Лія, що була надто малою в історичну мить зіткнення двох родин.
    - Та… Воно тобі треба? – мати впоралася з миттєвим замішанням. – А що - той негідник примудрився вже закрутити тобі голову?! Ну  я ж так і знала!
    - Та що ти кажеш, мамо! – зачервонілася Лія. – Було б там кому крутити...
    - То чого ж було до нього на раму сідати, га? Лиха кортіло на свою голову? Онде на скільки він за тебе старший! Дорослий парубок, там десь у місті нагулявся вже отак, - мати черкнула рукою по горлянці, - а ти ще дитя нерозумне, нічого не бачила…Не зогледишся, як нагуляєш пузо… Відмовлюся від тебе, так і знай!
     - Мамо, ну що ти таке кажеш весь час? – дівчина від сорому  накрилося з головою.
     - Те що чуєш! – і далі гриміла над нею розгнівана мати. – І не думай мені бодай словом перемовитися більше з тим паскудним виродком Вальки Чоботарихи!  Борис он як на тебе ласо поглядає… Чим не жених? Та й Маргарита Іполитівна не проти. Хто не мріє про таку свекруху – головиха!
     - Не проти чого?
     - Вашого весілля!
     - Яке весілля? Мені ще тільки сімнадцять! Школу скінчити не встигла – а ти вже про весілля якесь…  Ось відвезу документи у Вінницю, в медінститут…
     - Тільки через мій труп! Я сказала: далі Хмельницького не поїдеш! Інша б на твоєму місці ой як подумала: скільки дівчат на селі, а  Маргарита Іполитівна тільки на тебе оком накинула... Борис же в них усім забезпечений – на готовеньке прийдеш! Двоповерховий будинок, новісінький, відразу по весіллі – ваш, і ти хазяйка…
      - Мамо! Той же Борис такий старий! У нього лисина й ноги криві… Й пузо наче діжка. Хай твоя  Маргарита Іполитівна іншу йому шукає!
      - Якщо побачу тебе з Артемом – і не мрій ні про яке навчання! Поки молоденькі й дурненькі, вам  красенів кортить... А ті красені  потім по чужих жінках ганяють, а тобі – самі сльози... Від такого життя й про поганого згадаєш, та ба! Не буде вороття…

              ****  
    Цей вечір був сповнений особливих переживань. Поки їхали до школи,   Лія вже кілька разів пережила ту довгождану мить, коли їй вручать атестат і вона стане по-справжньому дорослою.  Наблизилася до межі: ось переступить – і опиниться в зовсім  іншому світі. Скільки вона мріяла про цей день! Навіть  лячно часом робилося, а раптом  не зуміє вчасно зорієнтуватися у несподівано відкритому навсібіч світі? Хвилювало передчуття свободи за рубежем дитинства. Нарешті позбудеться хоча б обридливої материнської опіки. Скільки можна?! Лія доросла і здатна приймати рішення самостійно!  
    Розпочалася урочиста церемонія. Завуч називав прізвище - і вчорашній учень виходив до директорського столу, йому з рукостисканням вручали той жаданий документ, перепустку в захопливе доросле життя. Коли назвали прізвище Лії, директор сам підійшов, аби дівчина зайве не напружувала хвору ногу. Вона відшукала очима Артема. Хлопець погляду від неї не відвертав, і це надзвичайно тішило, адже навколо було стільки ошатних дівчат! А він дивився лише на Лію. Так хотілося послати у відповідь грайливий поцілунок з долоньки, але поряд сиділа напружена  мати...
      Коротенька біла сукня дуже пасувала Лії, особливо впадала в око її тендітність у таємничих спалахах кольорових прожекторів у напівтемній залі. Але вечір, якого довелося так довго й болісно чекати,  надто швидко минав. Лія  знала: вона найкраща. Артем це сказав того дня, коли вона  зламала ногу, й сказав так упевнено, що відтепер ця істина з Лією на все життя. Більшість дівчат із її класу ще не чули таких слів.  Якщо пильно придивитися до їхніх облич, то можна прочитати на деяких неприховані заздрощі – в такому ніжному віці мало що вдається приховати…
     - Подивіться, як Чоботар витріщається на Журавлинську, - шепотіла десь за її спиною   Лана Труська.
      - Нічого в них не вийде, хоч би й усі очі одне на одного видивились! – хихотіла у відповідь Таня Сливчак. - Чоботарі з Журавлинськими вже сто років навіть і не балакають. А поза очі їхні тітки що кажуть одна про одну – щоб ти тільки почула!
     - Та то ж усі знають! – і собі пирснула Даринка.
Жодну з цих дівчат Лія не вважала подругою.  Взагалі не мала подруг, якось їх не потребувала.
      «Заздрять…  - подумала з дивним задоволенням. – Ну і хай заздрять! Ні в кого з них нема й не буде такого хлопця, як Артем!»
      Решту вечора випускниці тільки й  обговорювали, що  особисте життя Журавлинської. Ця мала, така собі худенька та з вигляду скромна, примудряється крутити відразу з  двома парубками, та не абиякими! Морочить голову синові головихи, а любиться з  карооким студентом, іч, яка спритна виявилась! Лії дуже хотілося озирнутися на той злісний шепіт і обвести пліткарок погордливим поглядом, але вона стримувалась: не варті вони того.
      - Кривенька качечка! – пирснула Соня, яка давно вже марно увивалася навколо Бориса. - Як же ти додому підеш зі своїм гіпсом?  Тато приїде?
   - Може,  Борис відвезе, а може,  й Артем  на руках віднесе. Я ще не вирішила, - Лія пихато задерла підборіддя. Хай знають!
   Скоро вона поїде геть із цього заздрісного села, хоч і світ за очі! Городяни скаржаться на самотність серед байдужих сусідів по сходових майданчиках. А в селі чи не кожен віддав би половинку статків за те, щоб сусіди перестали пхати цікаві носи в його життя. Так хочеться самотності, коли ніхто  не нав’язує тобі нецікавих розмов, паскудних пліток, яких ти  не запам’ятаєш і не схочеш нікому більше переповідати, як на те сподівається співрозмовник....
     Лія знову кинула погляд на Артема, посміхнулася йому, та все-таки скоса зиркнула й на матір. А та й собі не зводила ока з дочки. Ну й нехай! Лія однією рукою обперлася на милицю, а вільною послала-таки Артемові жартівливий поцілунок. Багато присутніх те витлумачили по-своєму. Знали ж бо: якщо хто з ким по-сусідському  свариться, то це стосується всіх прийдешніх поколінь. Інакше ти  зрадник родинних традицій. Лія і на думці не мала нічого такого – їй застила очі палка юнача закоханість.
       Усіх запросили до столу, а для  гостей і далі грала музика. Кружляли у вальсі тітки в квітчастих сукнях, у парі одна з одною. Чоловіки соромилися, тільки покрадьки  задивлялися на власних дружин, які  ніби позбулися раптом тягаря прожитих літ і нарослого за ці літа сала. Очі  знову палали давніми  сподіваннями, ніби все ще  попереду. Кожна  до найдрібніших деталей пам’ятала свою випускну сукню, свої перші «дорослі» туфельки, а головне - першого  кавалера. Кожна жила нині тодішніми почуваннями:  в руках атестат, позаду не дуже ситі, та веселі  шкільні роки, попереду -  великі надії на світле майбуття. Чи можливо хоча б до старості позбутись отих нічних марень: що збулося, що гірко розчарувало? У кого як. Але тут, на асфальтованому майданчику, кожна переживала все наново. Вони всі легко й безтурботно кружляли  у вальсі. Огрядні й худі, бухгалтерки з колгоспної контори й звичайні доярки з порепаними п’ятами. У кожної в очах крутилися сльози, в думках роїлися спогади. Чому ви, жіночі літа, збігаєте отак швидко? - плакали серця  під звуки вальсу.

                  ****
     Десь о третій по півночі батьки розійшлися по домівках, залишили дітей, котрі так непомітно подорослішали, зустрічати світанок на озері неподалік від школи.  
    Жанна доручила Лію синові головихи, а той пообіцяв відвезти  дівчину додому. Її ж не обходило Борисове піклування. Знала, що  має здихатися його будь-що!
      Вже біля озера нарешті наважилася сказати:
    - Борисе, тобі краще знайти іншу дівчину.
    - Чому? – здивувався пристаркуватий кавалер. - Жанна Петрівна казала, що не проти, аби ми з тобою одружилися.
    - Якщо Жанна Петрівна так сказала, то нехай вона й виходить за тебе заміж, бо я на таке згоди не давала. Та й не питав ти у мене! - відрубала Лія.
   - Ти ще дурненька… – поблажливо всміхнувся Борис.  – Краще б не сперечалася з мамою, вона знає, що робить. Зі мною ні лиха, ні нужди не знатимеш… А якщо ти не хочеш - моя мати мені доньку голови райдержадміністрації висватає... Я ж від неї досі тільки заради тебе відмовлявся. Навіть не знаю,  яка вона з себе.
    - А навіщо знати, яка вона, коли то донька голови райдержадміністрації? З нею ні лиха не знатимеш, ні нужди… А зі мною буде тобі лихо, Борю… Я ще дурненька. Ти ж сам  кажеш, нічого не вмію – ні шити ні варити… Яка з мене господиня?  Мала я ще, аби  заміж іти. Мені вчитися треба.
    - То вчися! Хіба хтось проти?
    -  А хоч би ти й проти був! Ти мені ніхто, зрозумів? – Лія сердито відвернулася.
    - Поки що ніхто, а як стану чоловіком, то можу дещо й заборонити... Жанна Петрівна казала… - знову почав він.
     - Та що ти завів: «казала-казала»! Я – не мішок картоплі,  щоб мене отак узяти й просто собі віддати кому попало!
     - Що значить – кому попало? – підвищив тон уже й Борис. – Ти, мала, не забагато на себе береш, га?
     - Беру, скільки можу нести!
     - Справді?  Ти ще сама за себе не вирішуєш! Що ти можеш без батьків – подумай!
     -  Я без батьків вирішила: заміж за тебе ніколи не піду, - дівчина щосили вчепилася в милиці, збираючись уже стрибати на них не знати куди, у вогкувату пітьму росяної ночі, та Борис  заступив шлях.
     - Зажди! Тебе ж ніхто не квапить. Підростай, учися, думай. Я зачекаю. Може, за цей час я ще знайду спосіб сподобатися тобі…
       - Не сміши мене! Зникни краще, добром тебе прошу!- вигукнула Лія мало не зі слізьми.
       - Чому ти така вперта, мала? Але я тобі що завгодно пробачити можу. Колись я теж був молодий і дурний, скривдив одну дівчину… А тепер ти мене весь час кривдиш. Це, мабуть, мені така розплата?  
    - Слухай, ти – дебіл? Я тобі кажу, бачити не хочу, а ти лізеш зі своїми зізнаннями…  Мене вже від тебе нудить!
       - Дай дівчині спокій. Не ясно хіба – говорити  з тобою не хочуть? – Артем несподівано наблизився з темряви, обережно взяв за лікоть Лію, яка вже небезпечно хилиталася на своїх милицях.
     - Не твоє діло, йди куди йшов! – скипів Борис. - Думаєш, якщо в інституті вчишся, то вже можеш пхати носа не в своє просо?
    - Лія моя сусідка, я її з отакенької знаю, – спокійно відповів Артем.
     - Сусідка? – засміявся Борис. -  Ото ж бо ти їй ногу по-сусідському й вломив! Дід твій ламав ноги  качкам Журавлинських, а ти вже й до дочок дістався… Прогрес…  
   Артем стиснув зуби.                                                                                                                                                                    
    - Може, відійдемо? – тихо промовив за мить, насилу себе опановуючи. -  Не при дівчині ж…
    Лія сполохано озирнулася. Залишилася сама над кручею, звідки решта вчорашніх однокласників в світлі місяця мов на долоні бачила всю попередню сцену, та їй стало раптом так байдуже до всіх! Дівчина заплющила очі, вдихнула прохолодне передсвітанкове повітря, підставила обличчя свіжому вітерцю... Вона була вражена потужним припливом досі незнаних відчуттів – розквітала її доля. Лія боялася цього й водночас завмирала від хвилюючого передчуття. Силкувалася зібрати докупи розшарпані думки й не мала сили. Ніч минула, шкільні літа позаду. Стало раптом страшенно шкода їх – уже нічого не повернеш! Але ж попереду кохання... Лія всміхнулася, розплющила очі й задивилася на небокрай… Зірки згасли, східну частину посвітлілого неба поступово заливав передранковий туман, а на самім обрії, далеко-далеко, з’юрмилися дерева – вищі й нижчі, теж укриті серпанком  сивого туману. Далечінь кликала, хотілося злетіти над світом. Кожен із нас, напевне, переживав цю мить, коли всі обрії враз розгортаються для польоту… Отямилася, коли щось бовтнуло  у воду. Лія глянула вниз – під самою кручею Борис, брудно матюкаючись, обтріпувався від липучого баговиння.
     - Здається, мала, він тобі не набридатиме більше! – Артем виринув із туману й підхопив її на руки.
     Борис ледь встиг помітити куди суперник поніс дівчину. Молодь реготала, хапаючись за боки:
- А як це ти так посковзнувся, га, Борю? Обережненько треба… - вдавано співчували дівчата, й собі давлячись від сміху.
      Борис шаленів з люті. Ніхто не зважувався досі зачіпати сина головихи. Він мерщій  кинувся до своїх жигулів, і за мить його авто чмихнуло в обличчя глузливим підліткам ядучим димом та з ревом зірвалося з місця.
        - Ти мій трофей! – жартував Артем, ховаючись від цікавих поглядів за  терновими кущами.
        - Телепень! Ой, який же ти телепень! Усі ви… Для одного я річ, яку просто можна взяти коли схочеш, для іншого –  трофей… - Лія вже сиділа на траві поряд із ним.
       Раптом він пригорнув її, поцілував, і вільна рука несподівано пірнула вниз. Дівчина здригнулася, але не відштовхнула гарячої чоловічої руки, від дотику якої по тілі побігли солодкі мурашки…
      - Мала, то в тебе ще нікого не було… - прошепотів він.
      -  Я ж іще мала, сам казав,  - засміялася Лія.
      - А може… - рука не поспішала втікати з забороненого місця, дівчина не квапилася проганяти її, та все-таки відповіла різко:
      - Не може! – а сама мимоволі прислухалася до власних відчуттів. - Не може в нас нічого бути. Ти ж розумієш: батьки все одно не дозволять нам бути разом.
       - Але я тебе люблю! -  стиха вигукнув він.
       - І я тебе… - прошепотіла вона, сама дивуючись, як легко зізналася в коханні.
       - Ось бачиш! Маленька… - гаряче шепотів Артем, обережно вкладаючи дівчину на свою куртку.
      Лія не опиралася, коли він один за одним розстібав дрібні ґудзики її білої сукні, милуючись крихітними твердими грудьми, поки жадібно не припав до них.
- Маленька, та не соромся ти!
       - Я не соромлюсь… Але ні на що більше не розраховуй.
       - Чому?
       - Тому, що не можна, і все! Сто разів тобі повторювати?
       - Я щось придумаю, ось побачиш!  Що таке батьківські сварки?  Це ж нам з тобою жити разом, а не їм! Ти просто боїшся! Ну скажи: схожий я на такого, що  зваблює всіх підряд, аби було?  Я тебе ніколи не залишу, присягаюся…
         - Ні! – Лія нарешті  зупинила його руку.
        - Ти ж була не проти…- зітхнув Артем.
        - Тільки не думай, ніби я чогось там боюся. Просто не хочу. Мені ще все це рано. Я ще хочу якийсь час  пожити без усіх цих страждань, страхів, розлук, просто любити тебе… Чому так не можна? - вона прихилилася до Артема й солодко зітхнула. Подумала, що такого блаженного світанку в її житті не було.  А чи ж буде ще колись? Адже таке, напевне, трапляється раз у житті…
Душа співала від щастя в його обіймах. А невблаганний розум уперто заперечував: «А що буде, коли  не бачитимеш його, коли не зможеш ось так обійняти? Коли боятимешся, що він у цей час із іншою? О ні, любити насправді так боляче!»
-  Не думою, що колись наші батьки  помиряться заради нас… - замислено мовила вона. – І що – будемо від них ховатися, терпіти всі ці вмовляння, сварки? Щоб нам бачитися забороняли, допитували, стежили? Ні, я такого кохання не хочу! Якщо любиш, навіщо ж мучитися?
     Він ніжно всміхнувся:
     - Не така ти вже й мала, якщо тебе послухати… Але ж ми живемо не в добу середньовіччя! Благословення батьків тепер – не обов’язкова умова шлюбу. Досить і паспорта. А потім вони все одно муситимуть помиритись, нікуди не подінуться...
     - Ми що - одружимося таємно?
     - Якщо не буде іншої ради, - бадьоро запевнив Артем, - одружимося без батьківської згоди.
      Він  зітхнув, підвівся, поправив одяг на дівчині.
      - Гаразд, мала, не будемо поспішати. Вступай у своє медучилище й ні про що не хвилюйся. Шкода, що твоя нога в гіпсі. Не знаю, як ми зможемо бачитися. Коли знімуть гіпс – приходь до клубу.
      - Гаразд. Але тепер нам краще не потрапляти  батькам на очі... Мені додому час.
      - Я тебе віднесу!
      - Ні, сама впораюсь, - Лія рішуче взялася  до милиць. Застрибала до гурту випускників і навіть не озирнулася.
      Артем так просив її про це подумки, але не дочекався. Мала-мала, а ціну собі знає! До озера він більше не пішов. Може, й правду Лія каже: краще буде, якщо їх разом не бачитимуть. Артем через поле побрів додому.
      Ледь Лія повернулася до однолітків, знову  здаля почувся гул авто  - Борис таки повернувся по неї. Мабуть, трохи отямився, кружляючи розбитими шляхами навколо села. Неквапом вийшов із машини, мокрий, проте з посмішкою на обличчі. Обперся на дах авто, уважно глянув на Лію. Колишні однокласники, які мимоволі стали свідками сварки на березі, й собі примовкли, очікуючи: чим же врешті-решт усе це скінчиться? Але того, що сталося далі, не міг передбачити ніхто.
    Дверцята  знову відчинились і на берег вийшла мати Лії, заспана й бліда, з  припухлими очима: не встигла навіть умитися. Лія вклякла на місці з передчуттям якоїсь  неминучості.  
     - Ліє, поїхали додому. Борю, допоможи нареченій, - наказала Жанна, ледь стримуючись, а вже коли дівчина сіла до авто, закричала:
     - Я тебе не розумію! Думала, ти розумна дівчина, тобі можна довіряти… Чому знову з Чоботарем була?
      Борис вдоволено слухав. Лія з заднього сидіння показала йому язика в дзеркало.
      - Мамо, де ти тут бачила Артема? Він тільки заступився за мене, коли Борис почав чіплятися. А потім пішов додому.
      - Чіплятися? – перепитала Жанна.
      - Мамо, Борис  був такий шалений, що точно мене зґвалтував би, - відчайдушно  брехала Лія, не маючи іншої ради.
       - Та що ти мелеш?! – вигукнула Жанна.
       - Я… Та що ж це..? –  аж задихнувся Борис.
       - Я - брешу? Розвертай свої жигулі, поїхали назад! Попитаємо у хлопців з дівчатами!
       Борис вагався. Хтозна, до чого вона підмовила тих підлітків, завжди ладних нашкодити йому через свої дитячі заздрощі! Від них чого хочеш можна сподіватися!
   Жанна перемкнулася на Бориса. Лія полегшено зітхнула. Тепер її ніхто не займав. Навіть коли під’їхали до садиби Журавлинських, сварка в жигулях ще тривала. Лія відчинила дверцята, вистромила спершу милиці, а вже потім обережно почала  вибиратися й сама. Ні мати, ані Борис не поспішали на допомогу. Коли дівчина додибала до хвіртки, несподівано  зіткнулася з Артемом – він саме збирався зайти на своє подвір’я. Обоє на мить зупинилися, посміхнулись одне одному й поквапливо сховалися кожен у своєму дворі.
        На подвір’ї Лію зустрів батько.
        - Чого це ти сама? А мама ж де?
        - У жигулях із моїм нареченим лається, - стомлено відказала Лія.
        - Хіба в тебе є наречений? Щось я не чув такого раніше!
        - Не ображайся, тату, - лагідно мовила Лія, - я теж тільки сьогодні дізналася...
       - Як таке може бути?
       - А ти в мами спитай. Це ж вона мені нареченого знайшла. З-за парти - й заміж, аби менше клопоту! – Лія відвернулась і закусила губу.
       - За кого ж це тебе так спіхом заміж віддаємо? – насупився батько.
       - Хоче мама з головихою поріднитися.
      - За Бориса? Так він же старий для тебе!
      - Тату, попитай у мами, а я вже стомилася. Цілу ніч на одній нозі стою, - схлипнула Лія.
      - Іди, йди спочивай, дитинко,  - лагідно мовив батько. – Але щоб ти знала:  я тебе в найми головисі не віддам! Та Матильда щось забагато про себе думає, перебирає нареченими для свого Борьки мов циган кіньми! З ким він, було, не зійдеться – всі негожі: та надто бідна, та – гуляща. У третьої щось там у батьків-дідів не так… Та - з багатодітної родини:  що як злидні в Матильди помочі попросять?!
     Батько бубонів і бубонів, не в змозі заспокоїтись, а Лія тим часом долала сходи на милицях.
     Лежачи в ліжку, боялась заплющити очі: тоді солодкі марення вже не зупиниш – ринуть, мов скреслі води, рвучи греблі... А щастя не принесуть. Для неї щастя –  кохати, не криючись. Лія почала  пригадувати все з самого початку:  таємне споглядання за подвір’ям Чоботарів… Спогади вже викликали посмішку, адже цієї  таємниці навіть Артемові не зважилася виказати. А ще…  Артемів гарячий  подих, який відчула вперше на рамі його велосипеда, незграбна спроба поцілунку,  карколомний політ удвох… На якусь невловиму мить він опинився згори – й це було… Дівчина не вміла навіть для себе самої передати те відчуття. А коли Артем ніс її на руках, думала: зламана нога того варта. Може, дурна, що таке думала…  Лія обережно повернулася на бік, і думки раптом  потекли в іншому напрямку. Не може бути, щоб через якусь там індичку така запекла ворожнеча роками тривала між двома сусідськими родинами.  
   Либонь не в індичці справжня криється причина... Баби, може, таки  через те  погризлись, а ось матері…
    Поки дівчина заснула, в літній кухні сварилися батьки.
      - Що це ти надумала з дитиною – наче за царя Гороха? Силоміць заміж віддавати? – кричав батько, розлючений більше тим, що його не спитали. - Нехай сама собі жениха шукає, як усі!
      - Їй усього  сімнадцять! Кого вона своїм розумом вибере? – не здавалася Жанна. – А такі женихи, як Борька, на дорозі не валяються! Похопиться потім, як порозумнішає, та пізно буде – випустила з рук, не піймаєш знов! А як напоумимо, поки ще мала, потім спасибі скаже!
      - Ти з волі батьків заміж ішла?
- Що ти рівняєш? То ж коли було!
- Коли б не було, а ти своєю волею заміж пішла, й дитині своїй не заважай! Кого полюбить, за того й піде!
      - Може, за Артема Чоботаря? – Жанна взялася в боки.
      - А що? Добрий і роботящий парубок, не те що Борька, стерво ледаче. Син головихи! Найкращий наречений! Кому воно потрібне? І матуся – зміюка! Недарма їй люди таке прізвисько придумали. Цибуля!  Ти хочеш, аби та Цибуля щодня дитину нашу допікала?
      - Чим же Чоботар за Борьку кращий? Із Вальки краща Лії свекруха буде, як по-твоєму?
      - Він вивчиться, у місто жінку забере…
      - Дурню старий! Маргарита Іполитівна хоч сьогодні може своєму синові квартиру  в місті купити! Думаєш, грошей не вистачить? А Чоботар твій ще поки  вивчиться, поки по всіляких там  гуртожитках поживе та однокімнатної дочекається, дитина твоя і посивіє… А Маргарита Іполитівна…
- Еге ж,  а Цибуля твоя  нікуди від себе  синочка не відпустить. Тут он у колгоспну контору економістом прилаштувала. А воно ж тільки й уміє, що цілий  день на сходах дорогі цигарки смалити… Хто таке в місті та на хорошій роботі терпітиме?
       - Прилаштують і там! Адже ж старша Маргаритина,  Людмилка, прилаштувалася? Та неабияк: у райцентрі живе, у адміністрації кимось там...
        - Авжеж, блядь на весь район! Як і матуся… Цибуля вже для начальства старувата  – доця замінює...
         - Та стулиш ти колись пельку, чи ні?! Іполитівні як донесуть сусіди, що ти тут оце ляпав своїм дурнуватим язиком, – звільнить тебе ік такій мамі, куди тоді підеш?! Ось краще не чіпай мене, бо однак же не буде по-твоєму! Не дам Лії з Чоботарем ходити!
         - А-а, то ти й досі казишся, що колись  Олег Чоботар не до тебе посватався, а до Вальки!  - сказав – і сам налякався. Мовчав же стільки років, вдавав, ніби не пам’ятає, як дівкою Жанна за старшим Чоботарем сохла… Ніяково крекнув і пішов з кухні. Зате Жанна раптом умовкла.
         Різонули слова чоловікові по серцю.  Миттю весь біль нагору зринув. Давно прокляла ту Вальку, що приїхала в село після руйнівної повені в Закарпатті, обшарпана, осиротіла. Батьки загинули. Влаштувалася Валентина свинаркою на колгоспну ферму. Може, й не дурна була, та  щоб десь навчатися, грошей не мала.  Розказувала, що взяла квиток на потяг до тієї станції, куди грошей вистачило, - до Хмельницького. Зійшла на станції, а куди далі? Просилася у водіїв, щоб відвезли в будь-яке село. Наймолодший, Олег Чоботар, який того року саме не пройшов за конкурсом у виш та влаштувався водієм, і погодився відвезти в Катеринівку. А чого б ні – дівчина гарна…  Пожалів, що без даху над головою, привів до своїх діда з бабою, а додому везти не зважився – мати з норовом була.  Могла і самого витурити з нею разом.
     Баба Варка довго дивилася на непрохану гостю, мовчки хитаючи головою, поки не звеліла Олегові наносити води в  ночови. Добре, що дід Остап у баняках картоплю свиням  варив. Їла її Валентина, не чистячи, з лушпайками – жаль було дивитися. А вже як баба Варка відмила непрохану гостю й розгледіла, що вошей нема, то така дівка виявилась - любо глянути. А раночком дід Остап і до контори її відвів. Голова охоче взяв молоду робітницю – на фермі завжди рук бракувало.
Так і зосталася Валентина в старих Чоботарів квартирувати. На селі до неї швидко звикли. Співчували сироті, носили одяг та харчі. Старі, щоправда, тільки  одяг Валентині приймати дозволяли, а харчі завертали назад. Хіба не мали в хаті третьої миски борщу? Місяць тому кабана кололи, в коморі два відра смальцю, полиці ломляться від слоїків із салом та тушкованкою. А у хліві - розтелена корова, молока на десятьох таких біженців вистачило б; дід Остап спитлював пшениці, привіз два мішки борошна. Баба Варка митецьки випікала  на черені  смачнющий хліб. Замісить, було, на житньому борошенці, по тому вже підмішає пшеничного – жодній господині такого хліба  спекти не вдавалось. А Валентина потроху перейняла бабине мистецтво.
   Односельці до Валентини добре ставилися, тоді навіть Жанні вона подобалась. З усіма була приязна, ні на що не скаржилася, легко звикла й до нового села, й до своєї нелегкої праці. Жартівлива зроду вдалася, сумною ніколи її не бачили. Однак справжніх подруг заводити не поспішала. Єдиною, кому звіряла дівочі печалі,  була баба Варка. Олега, який тоді  з Жанною ходив, соромилася, пригадуючи, якою жалюгідною мала б йому здатися за першої зустрічі. Сама собі не признавалася, що внук Чоботарів таки подобається їй. Аби забути про нього, завантажувала себе роботою. Побілила старим хату, пофарбувала вікна й двері, все господарство на свої плечі взяла. Не допомагало. А  красуня Жанна тим часом дедалі міцніше трималася за Олега, нібито вже до весілля йшлося…
  І Валентина не витримала.  Одного вечора розпустила чорне, майже циганське волосся, надягла червону сукню, придбану в райцентрі на першу зарплатню, взула черевички на високих підборах і зібралася у клуб.
     - Оце так свинарка! – охнув дід Остап.
     - Цариця! – докинула й баба Варка, здогадуючись, для кого Валентина так оце причепурилася.  – Іди-йди, дочко, коли ж і погуляти, як не в молоді літа… Скільки там того віку дівочого – не зогледишся, як пролетить. Так увесь вік можна на чуже щастя заглядати, а власного не мати. Покажи катеринівським дівкам, як у вас на Закарпатті парубків чарують! - і навіть перехрестила Валентину.
      Довго Катеринівка пам’ятала, як витанцьовувала у клубі чорнокоса Валентина в криваво-червоній сукні. Хтось гукнув: «Кармен»! І прізвисько пристало: донині вже немолоду свинарку на селі так і кличуть. А тоді  в клубі через неї хлопці побилися. А  вона й не помітила: на Олега дивилась. І недарма. Хоча й отримав черепно-мозкову травму в боях за палку Кармен, через що й до війська того року не пішов, та замість проводин відгуляв бучне весілля. І не з Жанною, як на селі очікували.  
       Жанна ніби й не журилася за ним – майже відразу  вийшла за сусіда, з яким ще до Олега гуляла.  Казала всім: за ким там журитися, Господи! І те сказати: не свинарка ж якась, а розумна жінка, бібліотекарка… І куди тій задрипаній Кармен, яка, може, тільки раз і  зуміла показати свою вроду, до чепурухи-Жанни: сережки  у неї з рубінами, ланцюжки золоті з медальйонами чи не щотижня інші. А Олег все одно в її бік звідтоді й не глянув, хоч і працювали стільки літ у одній школі. Копилила Жанна губу: ото втрата  - Олег Чоботар, який тільки й умів, що на вчителя української мови вивчитися! І заробітки в нього – тьху, не те що у її Володі…  
          І ніби не обходили гордовиту Жанну жіночі балачки про те, як і досі любить Олег Іванович свою постарілу Кармен.
… Жанна стомлено опустилася на стілець і тихо заплакала. Життя минуло без любові. Зробилося моторошно – отак і помре нікому не потрібною. Швидко підхопилася, заходилася  готувати сніданок, аби заглушити обридливі думки. Подивилася крізь шибку, як Володимир ходить подвір’ям, порається. Кремезний, широкоплечий, чорного чуба майже не зачепила сивина.  Гарний у неї чоловік. І добрий, за вік словом не скривдив, аж ось тепер… Прокинулися давні ревнощі.
   Над вечір Володь приплентався геть п’яний, а досі ж ніби непитущим був…  Жанну мучило сумління, а поговорити з чоловіком не могла.

                         ****
       Зранку Володимир похмелився, вийшов собі спроквола й помандрував до лісосмуги, що відділяла мальовничу вулицю від решти села. Затаївся у корчах. Бачив, як Кармен із ферми додому поверталася, а його Жанна стрибала до школи на височезних підборах. О, знов  перед своїм учителем  вертітиме хвостом! Нарешті з’явився й Олег Іванович. Володимир  вискочив перед ним на шлях із витріщеними червоними очима, неначе бугай.  Олег Іванович займати п’яного сусіда не збирався. Спробував обійти - марно.
      - Чого тобі Володю? – обережно спитав Олег Іванович, розуміючи, що контакту не уникнути.
      Відповіді не отримав, лише чорні від мастила сусідові руки потяглися до його білої сорочки.
       - Інтелігенція! Не знаєш, чого мені треба?! Все життя моїй Жанці голову крутиш і не знаєш?!
        - Я? - здивовано перепитав Олег Іванович, відступаючи на крок.
      Володимир знову невиразно  рикнув, стрімко підскочив до гаданого суперника, таки вчепився  йому в груди, аж ґудзики розскочилися по дорозі. Олег нестямився, забуваючи, як і кожен чоловік такої миті, хто він і де, загарчав, відкинув портфель на узбіччя й собі вхопився за шию нападникові.
       - Володимире,  хочеш бійки – поб’ємося. Але знай: у мене нічого з твоєю жінкою нема, не розумію, звідки ти таке взяв… Ніколи нічого не  було  навіть  коли ми з нею зустрічався… Ніколи, чуєш?! – Олег струснув за груди п’яного сусіда.
       - Це у тебе з нею нічого не було, - волав той і далі. - А в Жанки до тебе любов усе життя! І доки я маю терпіти, що вона за тобою сохне?!
       - Ти здурів, Володю? З якого ти лиха оце зранку так нанапився, га?
       Захеканий Володимир марно силкувався повалити супротивника. В очах потемніло від люті. Ноги тремтіли від напруги. Він смикав і смикав ненависного сусіда, поки не впав сам, але й потягнув Олега за собою, в придорожну куряву. І раптом щось зі страшним болем хрупнуло в його попереку.  Володимирові здалося, що то тріснув хребет, і він покірно увіткнувся носом у куряву. Над ним стояла  Кармен з дрючком, розламаним надвоє.    
     - Володько, поганцю, ти  що оце зробив з Олегової сорочки?! П’яна худобина!  Коли ж ви, кляті Журавлинські, дасте нам усім спокій? – жінка замахнулася на сусіда  доволі міцним кулаком.
     - Валю, відійди, я сам, - белькотів присоромлений Олег Іванович.
     - Валько, чого ти розходилася? - Володимир потер  поперек. - Твій інтелігент, між іншим, досі моїй Жанні голову крутить!
     Валентина враз облишила сусіда й розвернулася до чоловіка:
      - Свинарка тобі вже не пара? Соромитися почав? Бібліотекарки захотілося?! – тицьнула зопалу кулаком у груди й побігла геть.
      - Навіжена! – гукнув їй услід Володимир. – Кармен, твою мать.... О!  -  дістав із кишені «півлітру», - будеш, інтелігент?
      -  Я ж не п’ю, Володю…
      - До вчора і я наче не пив.  Та хіба ж мона видержать із цими бабами?! – Володимир заходився зубами відкорковувати пляшку.
      - А-а, дідько з нею, з тією  Кармен, - махнув рукою Олег Іванович, - давай і я сьорбну.
      Сьорбнули по черзі з горла й утерлися рукавами.
      - А закусити?
      Володимир зірвав кілька рожево-лілових голівок дикої конюшини, що саме зацвіла:
       - А осьо! Я ж ішов пику товкти, а не могоричі розпивати, ковбаси й сала не брав…  
      Того вечора і в  Чоботарів, і в Журавлинських до  смерку гомоніло й стугоніло  - чоловіки ледь додому доволоклися. Баба Катька встигла  й Жанні,   й Валентині доповісти,  про що вся вулиця зранку ще гула, – Володь із Олегом нарешті таки побилися, запили могорич і помирились.
          (далі буде)


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Шекспірівські пристрасті

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 09-12-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 08-12-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61997389793396 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …