Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Михаль-вівчар (IV)

© Олексій Тимошенко, 07-12-2012
Велике  живе  місто. Нагромадження  сірих  житлових   будинків, різнокольорових  машин і поодиноких  шляхетних   громадян, що виринали  з тіней міні-хмарочосів і губились за нескінченною течією автомобілів. Темрява… Ліхтар на довжезному стовпі повільно хитався     і охоче  віддавав  краплинку  світла  всім  бажаючим  – живим і неживим  істотам, людям і будинкам. Велетенські  дерева  ледве-ледве ворушили  листям і хитались на прохання вітру. Вони дарували  місту  ковток  свіжого  повітря,  і  місто, отримавши  цей дарунок, раділо. Однак Михаль не відчував цієї радості, навпаки,  на серці його було важко, і, бо все,  що відбувалося останніми днями, трохи порушило  звичний світ Вівчаря. Світ, у якому все було впорядкованим і зрозумілим. Де всі знають, чим займаються і для чого живуть. В якому кожний виконує свої обов’язки і має певні права жителя міста.  Принаймні, про себе Михаль міг так сказати. І все ж, відчуття  у Михаля було таке, що наближаються певні зміни, і це, звичайно, трохи його  бентежило, адже зміни бувають різними, та не завжди позитивними. Михаль раптом відчув, що не хоче, щоб щось змінювалося у його світі.  Проте навіть Вівчар не був володарем над часом і простором.
Михаль відвертається  від вікна і зустрічається поглядом із дружиною.  
- Василко, нам треба поговорити.
Василка всміхається.
- Любий, ми з тобою здається тільки- но говорили.
- Так. Але тепер треба дещо з’ясувати.
- Михалю, пізня година щось з’ясовувати, і, чесно кажучи, мені не дуже й хочеться.
- Мені теж. – Михаль раптом подумав, що голос його звучить якось неприродно. Неначе чужий.
- Ну, що ж, якщо ти хочеш. Давай. Трапилося щось?
- Так. Мені здається, що ти  від мене дещо приховуєш.
- Я?
- Ти.
- І що саме, можна дізнатися?
Михаль питання Василки ігнорує, натомість запитує:
- Скажи, ти маєш  певну здатність,  таку, яку не мають інші люди?
Василка сумно посміхається.
- Всі люди, Михалю, чимось відрізняються одне від одного. Така природа людини.
- Не смішно. Василко, ти знаєш, про що я.
- Знаю. Але у нас не допит і я не забов’язана тобі відповідати, особливо якщо розмова відбувається….
- Послухай, Василко!! Мені здається, що ти погано уявляєш, про що ми зараз говоримо. Якась абсурдна ситуація! В мене складається враження, що це не ти винна, а я…
- У чому винна, Михалю, у чому?! – обурюється Василка. – У тому, що я маю здібності, які є вираженням людської природи? Я що, скоїла якийсь злочин? Вкрала, привласнила щось?! Так, можливо, це відрізняється від звичного уявлення про людину, про те, що вона повинна робити  і як жити. А я не хочу жити за вашими законами, розумієш? Якщо хочеш знати, то я збиралася тобі розповісти, але просто не знала, як розпочати, мені стримувало те, що ти син Вівчаря, та й знаю я, як у Пасторалі ставляться до людей із надзвичайними здібностями. Аякже, не кожного дня побачиш людину, яка вміє літати!! А раптом вона ще щось вміє? Раптом вона кудись улетить? І ми не зможемо побачити куди саме! Так ви думаєте, а? Вся оця Контора – це суцільний фарс!!
- Василко, ти що говориш!! Не можна так кидатися словами. Ти помиляєшся.
Однак дівчина вже не слухає Михаля, вона відвертається від нього і лише ледь помітне тремтіння плечей видавало стан Василки.
- Василко, не треба…
Михаль відчуває, що розмова виявляється зовсім не такою, як він уявляв. Він хотів бути схожим на батька, принципового, вольового, однак сльози Василки зруйнували цей уявний образ, а замість нього залишився інший – безпорадний, невпевнений Михаль, який не знав, що говорити, як діяти і, головне, абсолютно не мав уявлення про їхнє майбутнє.
Вони сидять пліч-о-пліч, поряд. Хоча здавалося, що знаходяться вони на велетенській відстані одне від одного, що існують вони у різних часопросторах, на різних планетах. З кожною миттю та відстань збільшувалася.  
Михаль простягає руки і обнімає Василку.
Все буде добре, Василко, все буде добре. Ми щось придумаємо….
***
Михаль розліпив очі і втупився у стелю. Зовсім неочікувано увірвалися у його життя ці неприємні спогади  у  сновидіннях. Здавалося, що ці події відбувалися років сто тому, не  менше. Хоча пройшло якихось п’ять років. Після розмови з батьком Михаль довго вагався як йому вчинити. Влаштувати зв’ясування стосунків? Просто розійтися? Сказати Василці, що їхні стосунки себе вичерпали, зайшли у глухий кут, що між ними тепер нічого немає, ані порозуміння, ані злагоди. Можливо треба перевірити цю інформацію. Батько звісно брехати не буде. Та він же може помилятися, сам того не відаючи. Вівчар же не сам виявив таке. Він комусь доручав, комусь із хлопців із Контори. Або ще простіше – хтось із них помилився, переплутав, або, навпаки, спеціально так скомпонував інформацію, щоб вона виглядала вельми непривабливою. Та могло бути все, що завгодно! Однак Михаль не повинен піддаватися паніці. Він мусить  взяти себе в руки! Треба розібратися із цим Федчаном! Раптом Михаль зрозумів, що він втомився. До чого тут Федчан? Він же згадував про ті події, про ту розмову із Василкою. Невже все повторюється? Повертається, як колесо часу. І Михаль у цьому колесі як та білка. Біжить-біжить, а кінця краю його марафону немає.
Батьку, батьку, як же мені тебе не вистачає…
***
Спогади знову заполонили думки Михаля.
- Що мені робити, батьку?
- Не переживай, синку. Я трохи поміркував, проаналізував ситуацію, так би мовити. Є в мене  пропозиція. Не знаю, чи сподобається вона тобі, але все-таки якийсь вихід.
- Слухаю. Тільки давай обійдемося без Депортації. Або чого не-будь  такого.
- Ні-ні. Все гаразд. Отже, що ми маємо…дівчина твоя - повітруля. Реально це означає, що вона має певні вади, які виходять за межи норми.
- Чому вади? Я не помітив нічого схожого на вади. Тобто недоліки, звичайно, в неї є. Як і в кожного з нас.
- Синку, давай не будемо сперечатися. Повітрулі є у нашому реєстрі.
- То може треба переглянути реєстр? – не витримує Михаль.
- Синку!
- Ладно. Слухаю.
- Ну, трохи хочу тобі розтлумачити. Як ти знаєш, у нашому місті багацько речей є метафоричними, я б навіть сказав ілюзорними. Такими є пасторальні  вистави та історії, моя Контора, нарешті, Вовчиця. Так, так, Михалю, не дивуйся. Зазвичай про це у місті не говорять. Вважається, що такі розмови можуть призвести до небажаних наслідків, тому часто не всі розуміють, що це за феномени такі. Якби тобі пояснити, не треба думати, що повітруля - це якась міфічна істота, що має крила і безтурботно гасає небом між хмарами. Крила вони, звичайно, мають, але все таки не на матеріальному рівні.
- Не зрозумів.
- А що не зрозумілого. Люди – не птахи. В матеріальному сенсі.
- А нематеріальному?
-Ну, коли людина мріє, закохується, щось створює, чимось щиро захоплюється – у неї  на деякий час виникає щось схоже на крила, зрозуміло, в ідеальному плані. Так кажуть наші специ з Лабораторії. У повітрулі ця здатність розвинута  надзвичайно сильно. Крайній варіант норми, так би мовити. У деяких випадках вони починають дійсно літати. Це дуже рідко зустрічається, але буває.
- Батьку, мені трохи не зрозуміло. А що тут поганого?  Ну, хай щось створюють, захоплюються.
- Я теж не проти.  Мова йде  саме про крайні варіанти норми. Ось про що. Якби тобі пояснити, творчість, коли стає неконтрольованою, не прогнозованою, стає небезпечною. Ми не можемо прорахувати, до яких наслідків її прояви можуть привести. Але найголовніше – є статистичні дані, які засвідчують кореляційний зв’язок між появою Вовчиці і  проявом надзвичайного. Менше надзвичайного – рідше з’являється Вовчиця.   Це основне. Ясно  тобі?
- Ясно. Так що робити?
- Крила можна знищити. Це єдиний вихід. Не дуже приємний, але достатньо дієвий.
- Спалити чи що?
- Ні. Ти мене не уважно слухав. Як же ми їх спалимо? Знищити можна. Є метода.
- Яка метода? – Михаль обережно подивився прямо в очі батьку.
- А як можна знищити мрію, захоплення, невиліковний ідеалізм? Тільки раціональними методами. Треба людину приземлити, ніби поставити  на міцний грунт. Ну, наприклад, створити несприятливі умови для життя, для творчості, знайти причину непорозуміння.
- Батьку, ти мені що пропонуєш?! Це, виходить, я повинен створювати несприятливі умови для Василки, посваритися, чи що? Так?
- Михалю, не варто робити передчасні висновки. У стосунках між двома людьми завжди бувають періоди непорозумінь і навіть конфліктів. Це, можна сказати, ознака життя. Всі ми іноді перебуваємо у стані суцільного роздратування, але потім все змінюється, ріка життя продовжує свій плин і все стає на свої місця. Тому не бійся таких хвилин, головне, щоб вони не переросли у години. Це, так би мовити, мусить бути епізодичним явищем. Ти ж не думаєш, що у нас із твоєю мамою ніколи не було таких складних моментів. Звісно були, та ми намагалися завжди знайти спільну мову. Певен, що знайдеш і ти.
- А якщо ми посваримося?
- Та нічого. За деякий час, коли емоції вже вгамуються,  вибачишся. У всіх буває. Розумієш?
- Ні, я маю на увазі, якщо це буде дуже сильна сварка, якщо Василка не захоче зі мною бачитися?
-Якщо вона до тебе щось відчуває, має справжнє почуття, а не фальшиве, то все буде у вас гаразд. Я просто впевнений у цьому. Хай це буде випробуванням для вас. Подумай. Іншого виходу я не бачу.
- Добре.
Тоді Михаль думав довго. Декілька днів зважував “ за і  проти”. На одному полюсі його міркувань були почуття до Василки, на іншому – усвідомлена необхідність, раптові обставини, які врешті -решт переважили, бо це ж для них робиться! Так тішив себе Михаль.
Посварилися вони через якусь дрібницю, зараз Михаль і не пам’ятає, яку саме. Було неприємно і боляче. З Василкою вони деякий час навіть не спілкувалися, напевно тиждень. Потім Михаль не витримав, зателефонував і якось слово за слово – і на серці потеплішало. Примирення було їм край необхідне і вони знову зустрілися. Почуття знову запалало, але очі Василки ще деякий час були сумними.
Проте Михаль знав, що крила були знищені.
Невже, тепер знову доведеться повторювати батькову методу? “Ні, досить,” - Михаль навіть здригнувся від спогадів.
Тепер -  жодних експериментів.
Жодних сварок.
Жодних непорозумінь.
Всього, що знищує мрію та кохання.
Всього, що знищує крила.
Знищує життя.
***
Михаль одразу поїхав до Лабораторії. У Контору просто зателефонував, попередив чергового, що він сьогодні буде пізніше. Попросив усіх, хто до нього в цей день записався, зачекати, або прийти в інший день. Можна завтра.
У Лабораторії на нього вже чекали Федорович і Петрович.
- А-а, пане Вівчарю, ми вас вже давно чекаємо, – заплескав у долоні Федорович.
- Федоровичу, без образ, вибачай, що викликав. Без тебе не впораємося.
- Та де вам без мене! Все нормально, я й так засидівся із своїми домашніми клопотами, засумував за роботою.
- Угу. Точно не впоралися б, - підтвердив Петрович. – До того ж справа серйозна.
- Наскільки? Ви розбудили Андрія?
- Ні. Спить як ведмідь узимку. Ще й носом сопе.
- Угу. Не просинається.
- Але ми трохи поміркували.
- Не так щоб сильно, рівно настільки, щоб вирішити ситуацію, допомогти хлопцю.
- І що придумали?
- Придумали таке. Є можливість приєднати якогось суб’єкта до реципієнта, що перебуває  у ідеальному світі сну. Це дозволить відчути реальність цього світу і за певних умов  витягнути хлопця із цієї халепи.
- Стійте, стійте. Що означає – приєднати?
- Ну, ви ж питали про можливість увійти до сну Андрія. Будь ласка, апаратура готова, залишилося знайти якогось суб’єкта, - підморгнув правим оком Петрович.
- Якогось суб’єкта, - пробурмотів Михаль, – це ви на мене натякаєте? Так?
- Пане Вівчарю, це мусить бути людина, яка трохи знає хлопця,  ви ж розумієте, що це не так просто. Світ сну Андрія не прогнозований, можна лише здогадуватися, що це за реальність і хто у ній сам  Андрій. Ви ж його трохи знаєте?
- Трохи знаю.
Михаль на мить задумався.  Власне, а що він знає про свого підлеглого? Ну, те що він відповідальний, надійний, у чудовій фізичній формі, це вже відомо. Дружина Марта,  син Артем, п’яти років. Любить рибалчити, театр. У Конторі з’явився років сім тому. Має чудові організаторські здібності, артистичний. Михаль намагався згадати ще якусь інформацію з особистої справи Андрія, та думки його плуталися. По-перше, справу він переглядав дуже давно, а по-друге, не вельми він довіряв тому, що там писали. Людина проявляє себе у вчинках, а не на папері.
- Є небезпека?
- Це як сказати. – замислився Федорович. – Звичайно, як у кожній справі.
- Давай, не лий води.
- Ми не знаємо. Це ж наш експеримент! Перша ластівка.
- Ото і дізнаємось про небезпеку!
- Гм. Вам, бачу,  експеримент важливий, а не моя доля.
- А що може статися із Вівчарем? – щиро здивувався Петрович.
- Хіби тільки Андрія там не знайдете, - припустив Федорович.
- Це як?
- Не впізнаєте.
- Або там надовго залишитеся.
- Що?
-  Якщо сподобається вам там,  – посміхнулись спеціалісти-експериментатори.
- Добре. Здається, мені трохи стало ясно. Коли будемо починати?
Колеги обмінялися багатозначущими поглядами.
- Сьогодні.
- М-м…зараз. Тільки треба прослухати інструкцію. І снодійного трохи...
- Давайте вашу інструкцію, бюрократи.  
***
Холодний вітер мало не збивав  з ніг. Дерева танцювали у дивному хороводі, час від часу вклоняючись небесному господарю. Небо було затягнуте хмарами, крізь які деінде пробивалося сонце, торкалося промінцями каламутної води і розчинялося  у ній.
Михаль стояв на кам’яному березі  і дивився на море.  
“Світ цей якийсь невеселий, - подумав Михаль, – і загрозливий”.
Він стояв на березі, а неподалік від нього, повз прибережне каміння, повільно пропливав невеличкий корабель.  На палубі  бігали люди у формі,  з труби валив чорний дим, який додавав картинці, яку споглядав Михаль, ще більшої похмурості. Пароплав мав на озброєнні чималу гармату, яка зиркала чорним отвором…. просто на нього.
Що ж, не дивно, Андрій говорив, що завжди мріяв про море, що воно дуже йому подобалося, говорив,що колись він поїде жити на берег південного моря. Що у нього буде яхта…
Це, звичайно, зовсім не яхта, але море -  і справді море.
- Стій, не рухайся.
Михаль напружився від дотику зброї.
- Підніми руки догори, йолопе.
Михаль  неохоче підкорився.
- Розвернися.
Напроти нього стояло двоє у військовій формі. Один, невисокий із чорним волоссям та такими ж чорними очима, тримав у руках рушницю. Другий,  лисий, але із вусами,  в окулярах, мовчки дивився на Михаля.
- Хто такий? Відповідай.
- Ну, глухий на обидва вуха?
-  Марку, може стрельнути йому у ногу? Кажуть, це допомагає при розумовій відсталості. І при глухоті. Ще й язика розв’язує.
- Не треба стріляти, - сухо відказав Михаль.
- А-а, таки чує!
- Хто такий?
- Мені здається, що це диверсант. Марку, можна я стрельну?
- Ірчі, в тебе що, проблеми із головою? Капітан нам голови за нього відірве.
-  Я- Вівчар, – нарешті промовив Михаль.
- Ти чув, Марку? Каже, що Вівчар.
- Чув. Бреше він. Вівчарів вже давно немає.  Мені ще бабця про них розповідала.
- А може - не бреше?  Перший раз зустрічаю диверсанта, який каже, що він Вівчар.
- Може це дуже розумний диверсант.
- Можливо. Або Вівчар.
Михаль не витримав:
- Слухайте, мені здається, що вам треба відвести мене до вашого Капітана.
- Закрий пельку, диверсанте.
- Гм. Він правильно каже.
- Це диверсія.
- Він правильно каже.
- Я правильно кажу, - підтвердив Михаль.
- Гаразд. Давай покажемо його Капітану. А потім я стрельну йому у ногу.
- Добре. Йди вперед.
- І руки тримай як тримаєш.
Михаль йшов у супроводженні вузькою вуличкою, вимощеною  бруківкою. Він поглядав навсібіч, намагаючись побачити і запам’ятати якомога більше. Схоже, що місто було не дуже великим, хоча можливо це лише перше враження. Вітрини магазинів, старовинні будинки із балконами та вікнами, крізь які не можна було нічого розгледіти, насуплені обличчя мешканців міста, що зустрічалися на їхньому шляху, створювали атмосферу якоїсь буденності. Таку атмосферу трохи псував гуркіт чорних чобіт, що вибивав на бруківці чіткий ритм. Схоже, що військових у місті було багато.
- Ще довго йти? – поцікавився Михаль у своїх тілоохоронців.
- Якщо будеш задавати питання – взагалі не дійдеш!
- Капітан вам голови повідриває , – нагадав він воякам.
- Все. Прийшли.
Вони стояли перед сірою спорудою із гратованими вікнами.
“Міська жандармерія” – прочитав Михаль на табличці.
Велетень із задоволеною та пихатою фізією стояв у дверях, засунувши руки у кишені. Кашкет – набік. Живіт – уперед.
- Кого привели, Марку?
- Відступи, Гарте, бо капітан…
- Знаю.
Він дивився на Михаля якось ліниво та байдуже.
- Ну.
- Гарте, це -  диверсант. Небезпечний.
- Диверсант?  Із Північних островів? Якийсь він…кволий для диверсанта.
- Капітан у себе? Я тебе питаю.
- Капітан? А де йому бути? Ну, гаразд. Пішли, відведу.
Капітан був протилежністю велетню Гарту. Маленький, у великому кашкеті, з під якого визирали очі-голки, він бігав по кабінету із кута у куток.
- Кого привели? Я питаю, кого привели?
- Пане  капітане, спіймали на березі. Він з’явився нізвідки, – доклав Марк.
- Підтверджую. Спочатку його не було. А потім –раз! І він –є. Ми навіть очам своїм не повірили!
Капітан припинив свій марафон, підійшов до Михаля і суворо запитав:
- Що вони мелють? Га? Звідки взявся?
- Пане капітане, прибулець каже, що він  - Вівчар.
- Гм. Ці-ка-во. Правду кажуть? – запитав він чомусь у Михаля.
- Так. Я – Вівчар. Ваші люди не брешуть.
- Гм. Гарте…Гарте!! Де тебе чорти носять…Гарте!
- Так, пане капітане.
- З’єднай мене із Управлінням. А цього… нехай зачекає…у кімнаті для гостей…
Михаль просидів у “кімнаті для гостей” години три, не менше. Це була звичайна буцегарня, з одним –єдиним вікном та сірими стінами. Ще у кімнаті було залізне ліжко та стілець. Михаль лежав на ліжку голічерева і вивчав стелю.
Потім  він почув важкі кроки за дверима. Двері відчинилися і на порозі з’явилася знайома постать Гарта.
- Пішли, Вівчарю. Чекають вже на тебе. І поводь себе привітно. Це ж треба – ото птаха! Сам Протектор тобою зацікавився!
- Хто такий Протектор?
- Ти що -  з неба впав? А-а, забув… Протектор – це перша, хоча ні, друга  людина у місті. Вельмишановний Протектор забезпечує нам захист і мирне життя.  Всі жителі нашого міста його поважають і навіть бояться. Він бореться із Звіром.
- Із Звіром?
- Так. Морською Вовчицею.
***
Мобіль хутко їхав вузькими вуличками. Перехожі, лише коли здалеку її бачили, розбігалися врізнобіч. Зустрічних машин майже не зустрічалося, з цього Михаль зробив висновок, що не так їх багато у Місті. Щоправда, декілька разів бачив паровий трамвай. До Управління доїхали хвилин за п’ятнадцять. Це була чимала споруда, обгороджена високим залізним парканом із воротами. П’ять поверхів. Вікна завішені шторами, із гратами.
Перед воротами  гостя зустрічали троє у військовій формі. У такому складі вони і зайшли до Управління. Капітан і Гарт залишилися перед входом, біля дверей.
Коли Михаля завели до кабінету, він побачив невисокого чоловіка у формі, що стояв, відвернувшись від гостей, у вікна.
- Залиште нас удвох.
- Дозвольте іти, пане Протекторе.
-Дозволяю.
Господар кабінету розвернувся і Михаль розчаровано подивився на нього. Протектор був абсолютно не схожий на Андрія. Хоча хто сказав, що він мусить бути Протектором? Те, що хлопці сказали, ніби Андрій мусить бути у цьому світі, і мусить бути кимось, не останньою людиною, не відміняє того, що він може бути ким завгодно. Але як його знайти?
Відрізнялося усе. Не було ані спортивної статури Колісника, ані його високого зросту, ані проникливого погляду. Натомість Михаль побачив втомленого чоловіка років п’ятидесяти, із білим, як сніг волоссям.
- Вітаю, пане Вівчарю. Перепрошую за такий прийом, хлопці ж не дуже старалися?
- Ні. Дякую. Зустріли, як рідного.
- Ну, така у нас служба. Ти проходь, Вівчарю. Як звуть, є ж в тебе ім’я?
- Михаль. Мене кличуть Михаль, пане Протекторе.
- Добре, Михалю. Я… ти знаєш, чому тебе привезли до мене?
- Ні, пане Протекторе.
- Михалю, а там звідки ти прийшов, там…краще?
- Я не знаю. В народі кажуть, гарно там, де нас немає.
- Так. Чув такі слова. Я думаю, чим ти зможеш нам допомогти, Вівчарю.
- Я в вашому розпорядженні, пане Протекторе, тільки, можливо, ви розповісте, у чому може полягати моя допомога.
-  Ти бачив наше Місто, воно повільно розчиняється у плині часу. Нам треба, щоб ти повернув Місто до життя, щоб жителі не боялися гуляти на вулицях, щоб рибалки могли виходити у море, щоб…одним словом, треба знищити Морську Вовчицю.
- А чому я, пане Протекторе?
- А хіба ти не знаєш? Так казав Провісник. Останній із Провісників. Так казали й інші. Щоправда говорили про різне. “Прийде Вівчар і захистить отару від Вовчиці”. Це відома історія, у нас всі її знають, хоча багато хто вважає це казкою, легендою. Я так не вважаю. Можливо, я вірю у казки, або хочу вірити. Розумієш, Вівчарю, треба щось зробити із Звіром, після цього залишиться лише Північні острови, та ми з ними швидко впораємося. Головне – Вовчиця.
Михаль задумався. Що він може зробити? Як зможе допомогти, якщо він не може впоратися із нею у своєму місті. Ні, треба думати, не опускати рук.
- Гаразд. Мені треба зібрати інформацію.
- От і чудово. Я познайомлю тебе із моїм заступником, полковником Заграбою. Він тобі все розповість, допоможе із кімнатою, можеш задавати йому будь-які запитання. Можеш йому довіряти, він моя правиця.
Протектор підняв слухавку чорного телефону і голосно промовив:
- Полковнику, зайдіть. Вівчар уже в мене.
А до Михаля промовив:
- Тільки дуже прошу, зроби що-небудь.
***
Полковник виявився веселим чоловіком, приблизно одного віку із Михалем. Він потиснув руку Вівчарю, представився і допитувався у нього - “як дорога, і чи гарно його зустріли ці “невдахи та ледарі”.
- Така у них служба. В мене також! Ображатися не варто. На дурних не ображаються! І на Протектора ображатися не треба, стариган останнім часом перехвилювався, занадто переймається міськими проблемами.
Вони вийшли із Управління і залізли до мобіля. Цього разу Михалю навіть сподобалося у ньому їхати, є щось у такій техніці. У своєму світі він бачив такі хіба що у музеї, та на виставках ретротехніки та “дивних  винаходів”. Схоже, що Андрію  такі виставки подобалися.  
- А  чому не можуть впоратися із Морською Вовчицею? - запитав Михаль Полковника.
- Чому-чому… риторичне питання. Розумієш, Вівчарю, це ж ти мусить дати нам відповідь на це питання. А ми робимо все, що можна у наших умовах. З’являється вона неочіковано, приходить зрідка, зникає швидко. Руйнує  місто, може навіть жителів забрати. Ще у морі її ловили. Я особисто брав участь у пошуках, пірнали у глибоководній субмарині, ледь ноги унесли. Зачепила вона нас тоді, я після цього не люблю субмарин. Гаразд, ми добралися до місця призначення, виходимо.
Михаль, коли вибрався із машини, здивовано подивився навкруги. Поряд не було якоїсь споруди, яка нагадувала б житловий будинок чи готель. Вони знаходилися на аеродромі. Нічого собі!
- Не треба лякатися, - прокоментував Полковник. – Цепелін - це наша небесна машина.
- Гм, ніколи не бачив.
– Всі наші військові сили, склади, основні військові адміністративні  споруди розташовуються он там. – Полковник показав на небо.
Михаль підняв очі. Далеченько, там, де земля торкалася неба, можна було побачити  величезний шматок землі, що висів у повітрі.
- Небесна Земля.  Це другий із Островів Неба, а всього їх три.
Михаль подивився на Острів, потім перевів погляд на цепелін.
- Пане Полковнику, а Протектор знає, що ми туди летимо?
- Протектор? – засміявся Полковник. – У тебе, пане Вівчарю склалося хибне уявлення про нашого Протектора. Думаєш, він у нас великий пан? Пхе. Недолугий мрійник, що живе ілюзіями. Гарте, допоможи Вівчарю хутко залізти до машини, бо він має сумніви.
Гарт  вибрався із машини, за мить у його руці з’явився револьвер.
- Перепрошую, пане Вівчарю. Запрошуємо до салону.
Посмішка Гарта була край неприємною, але діватися не було куди.
Михаль засунув руки у кишені  і зробив крок уперед. Ще трохи – і машина піднялася  у повітря.
***
Вони стояли біля цепеліну.  Напроти Михаля – Полковник, поряд із ним Гарт. Обидва відверто шкірилися.
- Ну, що Вівчарю, ми залишаємо тебе тут. Лови свою Вовчицю.
- Немає Морської Вовчиці, так?
- Чому немає, - здивувався Полковник. – Є. Звісно, то ніякий не Звір, а всього-навсього витвір геніального техніка Поля Груєля. Він, до речі, теж тут проживає. Десь там.
Михаль подивився праворуч і побачив невеличке поселення.
- Так, це поселення, де проживають ті, хто…скажімо не погоджується із нашою політикою. Розумники всякі. Ну, і трохи кримінальних. Щоб не сумували. Другий із Островів Неба – це наша …е-е-е.. відпочивальня. А на першому те, про що, я говорив.
- А на Третьому із Островів Неба?
- Тобі не все одно, Вівчарю? Ти більше одного не побачиш, хіба захочеш стрибнути вниз. Може вітерець тебе підхопить і понесе, вхопишся за край Небесної Землі, як бога за бороду, і врятуєшся.
Михаль мовчав. Думки комашилися у його голові. Він відчував, що не дарма потрапив у таку ситуацію.
- Полковнику, а навіщо все це? Вовчиця ця. Нецікаво жити?
- Це теж риторичне питання. Навіщо Вовчиця? Дивися, Вівчарю, всі знають, що біда оселилася у нашому місті, ніхто не приходить із Північних Островів. Немає війн, немає диверсій, майже немає. Це по-перше. А по-друге, легше керувати народом, коли існує така Вовчиця. Бояться і свої, і чужі. І все спокійно! Все упорядковано, стабільно. Ти запитай будь-якого жителя нашого Міста, чи щасливий він? Кожен скаже, що так. Поки людина знає, що вона просто існує, що Вовчиця не зруйнувала її домівку, не викрала нікого – все сприймається в іншому світлі. Всі задоволені  і щасливі. Є робота для жителів. У нас почесним вважається служба у береговій охороні, у жандармерії. А ти кажеш – “навіщо”.
- Гарте, - раптом  Михаль звернувся до хлопця. – А хто у нас перша людина у місті?
Полковник насупився.
- Це до чого?
Гарт задумався.
- Так.. хто… Ясна річ  - Полковник.
Михаль всміхнувся.
- Я поясню. Спочатку Гарт сказав, що перша людина у  Місті Протектор, а потім віддав йому почесне друге місце. Так перше чи друге?
-Вівчарю, не мели дурниць.
- Полковнику, у вас є діти?
- Діти?
- Так.
- Ні. Мій син загинув.
- Артем? Його звали Артем?
Полковник із підозрою подивився на Михаля.
- Звідки…
- Тобі сняться сни Полковнику, чи може тебе турбують якійсь спогади? Про інше життя, про інший світ, де немає трамваїв, парових машин і ваших Островів Неба.
- Замовкни!
- Ну, Полковнику, можливо я згадаю інше ім’я? Андрію, друже, давай, згадуй. Контора, Пастораль, старший погонич…
- Замовкни!!!!
- А Марта, Андрію, ти пам’ятаєш свою Марту? Свою кохану  Марту??
Раптом Полковник підняв руки і затулив  очі долонями.
- Припини, Вівчарю!!!
- Марта, Андрію, Марта!!!
Полковник опустив руки і Михаль побачив, що обличчя його почало повільно, як гарячий віск, танути, деформуватися. Небесна Земля під ногами затремтіла, і все навколо почало тремтіти, реальність навколо Михаль почала танути як обличчя  Полковника. Хвилина  – і все навколо почало зникати, а сам Михаль із Андрієм провалюватися у безодню. Останнє, що почув Михаль було гучне та відчайдушне:
- Марта-а-а!!!
***
-Прийшов до тями! – почув Михаль хриплий голос.
- Нарешті! А то я хвилюватися вже почав. Авантюра, що й казати!
- Кажете, авантюра? – Михаль розліпив очі і побачив Петровича із Федоровичем.
- Вітаємо із поверненням, – замість відповіді промовив Петрович, – як то кажуть “у гостях гарно, а вдома краще”. Як себе почуваєте?
- Та що вам сказати. Поганенько. Як Андрій?
- Гірше, ніж ви. Ще блукає у лабіринтах своєї свідомості. Ви там із ним, що, Всесвіт знищували?
- Майже. А серйозно?
- До завтра  буде у нормі. Хвилюватися немає підстав.
- Добре, – кивнув Михаль, – тоді зробимо так. Я здається точно у нормі. Тому за пару годин піду, служба кличе.  Ви мені зателефонуєте, як тільки Андрій отямиться. Якщо не зателефонуєте, буду зранку завтра.
Сталося не так, як прогнозував Михаль. Цього дня хлопець не прокинувся. А наступного… наступного - все пішло шкереберть.

(продовження - у останній частині твору)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Прикольний сюжет :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© koka cherkaskij, 08-12-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 07-12-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.5403618812561 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …