Різдво… Біло , чисто, початок…Дзвони відлунюють кришталем у просторі. І дорога, і будинки , і лапатий сніг за вікном автобуса – все перетворилося на тихе очікування щастя. Ми з мамою їдемо в маленьке гірське містечко до бабусі Катерини. Завжди так робимо на свята. Знаю, що буде чекати нас коло старої акації. Ось видніється тендітна постать. А ближче - пухова хустина, шубка, чорні вуглики очей і сумні кутики губ. Мама каже, що ми з бабусею дуже схожі. Йдемо спочатку на цвинтар: запалити свічки, пом`янути душі померлих. В такі моменти я розумію, що родина – це не тільки зараз, а це ще й пам` ять. Ми всі - частинки-пазли, які тільки разом зможуть скласти спільний малюнок. Щоб знайти себе у світі, треба пізнати свій рід. Хто вони, мої близькі й далекі , живі і померлі рідні?
Порипує сніг під ногами, ми запалюємо свічки, молимось.
- Бабусю, а де поховані твої тато і мама? Чому ми не ходимо на їх могили?,- запитую я дорогою додому.
- Я їх не пам`ятаю, Аню. Мене ростила тета Люба. Вона розповідала мені , що мої батьки загинули разом, і що вони дуже любили мене,- каже бабуся. – Ходімо до теплої хати. Не люблю я зимовий холод ще з дитинства…
Бабуся завжди уникає спогадів , боїться голоду і людей у воєнній формі. Вона повернулася в рідне село вже з дипломом лікаря і з моїм дідусем. А тета Люба , побита конвоїром, так і не пережила одної холодної сибірської зими. Коли моя бабуся співає пісню «Лелеченьки», її голос надривно дрижить. Ця пісня повертає її в той час, коли тета заколисувала малу Катерину і казками - піснями малювала в її уяві теплу, щедру і таку недосяжну в далекій російській мерзлоті Україну. Зараз бабуся витягує з шухляди креденса стосик листів і фотографій. Пожовклих, написаних якимось давнім прописом, подекуди зовсім вицвілих, але бережно завитих у згорток вишитого полотна.
- Коли я народилася, щойно закінчилась війна з фашистами. Але мої батьки належали до тих, хто мріяв про вільну Україну, а не «совєцьку» республіку. Обоє були повстанцями УПА. Вони познайомились , коли батька пораненого привезли в криївку .
Показує фото , де в одностроях УПА троє чоловіків і жінка. Погляд бабусі стає по- дитячому теплим :
- Це - моя мама. Її звали Анною, як і тебе. Вона лікувала повстанців.
Тендітна жінка з пишним водограєм волосся і витонченими рисами обличчя дивилась на мене з давньої світлини.
- Яка вишукана пані, - сказала я . Їй би більше пасувала вечірня сукня з коштовною діадемою. А хто ж із цих чоловіків мій прадідусь ?
Бабуся показує на красеня із чорними вуглинами очей і сумною усмішкою кутиками губ вниз.
- Вояки звали його Вихор. Розповідали, що він був невловимий , і з усіх завдань виходив неушкодженим. Але якось у Коломиї їх виказав зрадник і операцію було зірвано. Пораненого Вихора знайшли в лісі непритомним. На цьому фото про поранення нагадує лише шрам на його щоці.
- Судячи з погляду мужнього Вихора на цю жінку, можу сказати ,що вона для нього - солодкий трунок любові,- усміхається моя мама. Бабуся кладе на стіл ще одне фото.
- А це – весільна світлина. Обоє у вишиванках. До речі, весільну сорочку нареченому кожна дівчина повинна була вишити сама. Які вони тут обоє закохані і щасливі!..
Продовжує:
- Коли я народилася, мама не покинула роботу в криївці. А я жила тут, в нашій хаті, з тетою Любою. Від батьків приносили листи , а тета відписувала, як нам тут живеться.
Бабуся бережно розгортає понищений часом папір, читає:
«Моя люба сестричко, Любцю, поцілуй від мене Катріну. На Різдво Христове будемо вдома. Дуже скучила за вами обома. Анна.»
Бабуся піднімає на мене погляд, затягнутий серпанком сліз:
- Вони загинули за тиждень до Різдва. У містечко приїхав загін енкаведистів. Люди в радянській формі вбивали, катували всіх, хто допомагав УПА. Скрізь було чутно крики, плач малих дітей, постріли. На морозі остигали трупи, а сніг перетворився на червоне криваве місиво.
Одного ранку енкаведисти влаштували облаву. В паніці та розгубленості хтось із селян побіг до криївки, де лікували поранених, не знаючи, що за ним стежать. Так енкаведисти дізналися, куди треба йти. Оточили галявину. «Вихадітє і астанєтєсь живи!»- наказав радянський офіцер. Зловити повстанців живими означало витягнути з них тортурами нові криївки, знешкодити УПА. У бункері було п` ятеро : лікар, Анна ,Вихор і двоє поранених. Не довго довелося чекати : з криївки покірно виходили люди. Вихор тримав у руках щось схоже на білий прапор, до нього пригорталася кохана дружина. Одного з недужих лихоманило, і лікар допомагав йому йти, інший – ішов сам. «Ані сдаються!»- вигукнув офіцер.
Коло звужувалось. І тільки підійшовши впритул, енкаведисти побачили : це був не білий прапор, а вишита сорочка. Так, так – весільний подарунок Анни. П `ятеро людей спочатку тихо, а тоді все впевненіше почали співати:
Ти чуєш крок карбує ряд,
У ньому місце всім нам стати,
Бо кожен з нас тепер вояк,
Народжений перемагати.
Нехай тремтять всі вороги,
Неначе псів брудних ватага.
Навік замовкнуть вже вони:
На їх шляху стає звитяга!
Вихор високо вгору підняв своє знамено… далі пролунав вибух. Повстанці гранатами підірвали себе і всіх тих, хто ціле місто зробив заручниками страху…
Цю історію розказав теті Любі незнайомець у поїзді , що віз «ворогів народу» на Воркуту. Він же передав шматок вишиванки – все , що залишилося від моїх батьків після облави ..
Бабуся сховала свої спогади назад до креденса . А тоді сіла поряд, обгорнула мене руками і сказала: «Пам ятай, ти – Анна! Та, на чию честь тебе названо, назавжди залишилась молодою задля волі України. Ти з того роду, що не відступить і не здасться».
Ми з мамою поверталися поїздом додому. За вікном – запорошені снігом Карпати. Скільки таємниць зберігають вони у своєму мовчанні ! Скільки пам` яті та гідності у цьому правічному спокої! Тепер я знаю: це мої Карпати, моя Україна! Її, як і ту вишиванку, символ любові і відданості, ніколи і нікому не вдасться знищити.
