Все виявилося так, як і говорила Марта. Вчора вона рано пішла на роботу, нагріла сніданок і все залишила на плиті, сподіваючись, що Андрій прокинеться із дзвоником будильника. Ввечері нічого не змінилося.
- Марто, він взагалі не прокидався? Ну, можливо подавав якійсь ознаки, щось говорив?
- Ні. Нічого. Пане Михалю, його заберуть?
- Ну, не знаю. Думаю, так, але це не те, про що ви думаєте. У нас є відділ… який займається такими справами… наші співробітники працюють у складних умовах, специфічних. Тому буває всяке. У нас гарна лабораторія, досвідчені працівники, вчені. Андрія перевірять, і все буде чудово.
Проте виявилося не зовсім так, як говорив Михаль. Андрія перевезли до Контори, або, якщо більш точно, до науково-дослідницької Лабораторії, у якій проводилися експерименти, які мали безпосереднє відношення до діяльності майже всіх підрозділів Контори. Михаль бував тут не так часто, можна сказати в окремих випадках. Лабораторія була вельми важливим підрозділом, бо у ній можна отримати відповіді на багато питань, які виникали у ході роботи. Як, правило, коли перед службовцями Контори поставали неоднозначні питання, то отримати бодай яку-небудь відповідь можна було тут – у білому приміщенні із невеличкими вікнами. Серед працівників Лабораторії найбільш професійними були двоє друзів – Федір Петрович та Микита Федорович. Зовні вони яскраво відрізнялися. Федір Петрович – маленький лисий чолов’яга із густою чорною бородою. Голос він мав хриплий, бо прокурений. Очі маленькі і дуже хитрі. Щодо Микити Федоровича - то він був іншого ґатунку. Такий собі інтелектуал –всезнайка. Принаймні, так вважав він сам, його улюблена собака, яку він вигулював щодня двічі на день, а також дехто із працівників Лабораторії. Власне кажучи, він і зовні виглядав кумедно. Високий, худорлявий з витягнутим обличчям та ще в окулярах. Через призму скла в очах Микити Федоровича можна було прочитати інтерес до проблем Всесвіту та буття. Світ, в свою чергу, не забував шановного дослідника і постійно дарував йому випробування у вигляді різних пригод. Микита Федорович вважав себе спеціалістом в життєвих питаннях і в складних ситуаціях його друзів, в першу чергу – Федора Петровича, виступав в ролі експерта і порадника. Всі в таких випадках уважно слухали цього життєвого філософа, кивали головою, сердечно дякували, а робили все навпаки – і що цікаво - всім це допомагало! У Конторі їх називали Петрович і Федорович, та були високої думки про їхні можливості. Не дивлячись на такі виразні якості, ці двоє були дуже відповідальними і працьовитими. Михалю подобалося із ними співпрацювати, принаймні сумно не бувало ніколи, навіть у разі якоїсь помилки, вони дивилися на Михаля, хтось із них махав рукою і промовляв щось схоже на “хто не помиляється, той не живе” і продовжували свої пошуки далі.
Цього дня на службі був лише Петрович. Михаль згадав, що підписував Федоровичу рапорт, у якому він просив вільний день, пояснював, що син одружується на вихідних, треба підготуватися. Тому Петрович гасав по лабораторії як тигр у клітці і жалівся, що його залишили на самоті і він “змушений тягти на собі роботу всієї Лабораторії”. Коли побачив Михаля, одразу додав, що це для нього “велика честь і його священний обов’язок”, і що він готовий працювати день і ніч.
- Петровичу, у нас проблема. Тому будемо працювати не лише день і ніч, а скільки треба.
Михаль розповів про Андрія та його особливий стан. Звичайно, деяку інформацію він не став повідомляти, зокрема про свою роль у виникненні цього феномену. Петрович уважно вислухав Михаля, почухав бороду і посміхнувся.
- Пане Михалю, та що ви розповідаєте, хлопця давайте, будемо вивчати.
Михаль зателефонував хлопцям із Контори, пояснив як міг, що треба зробити і за півгодини Андрій вже був у Лабораторії.
***
Вже дві години Андрій лежав на ліжку, і весь цей час над ним чаклував Петрович із лаборантами. Поки результати були майже нульовими. Встановили, що хлопець міцно спав, фаза неглибока, розбудити не вдавалося.
- Пане Вівчарю, – пояснював Петрович, кліпаючи очима, – маємо цікавий феномен.
- Ти, Петровичу, із цікавим феноменом полегше…на службі ж, достатньо просто феномену.
- Егеж. За все життя бачу перший раз. Ну, може другий. Людина, тобто Андрій, він ніби спить.
- Що значить “ніби”?
- Техніка показує, що він знаходиться у стані, максимально наближеному до сну, але все таки трохи відрізняється.
- Так. Не тумань мене. Поясни нормально.
- По-перше, це стан легкого сну. Неглибокого.
-А чому ж він не просинається?
- Поки не відомо. Але в мене є припущення. Пам’ятаєте випадок із тих хлопцем, здається, звали його Дімка Потороча. Старшокласник. Років три назад була справа.
- Питаєш таке, я ж особисто з ним розмовляв.
Дійсно, Михаль хлопця пам’ятав гарно. Невисокий, з рудим волоссям, що стирчало в різні боки. Трохи заїкався, але це не псувало враження про нього. Взагалі, достатньо приємний у спілкуванні. От якби ще не його феномен! Хтось із однокласників Дімки передав важливу інформацію, яку почув особисто від нього у дружній розмові. Виявилося, що Дімка цей мав таку властивість, як здатність до керованого сну. Виглядало це приблизно так. Хлопець лягав спати, а перед цим думав про те, щоб він хотів би побачити уві сні. І це так і відбувалося. Дивна властивість. Михаль навіть згадав, що тоді подумав – от як гарно було б, якби у нього була така здатність! Адже сняться йому не завжди приємні, бажані речі. А тут захотілося моря – будь ласка! Або навіть абсолютно фантастична ситуація – подорож до далеких планет!! Так-так, Вівчарю, годі мріяти, давай до справи. Раптом Михаль згадав, що Дімка міг не просто програмувати свій сон, але й змінювати його квазіреальність. Власне, це і було найголовніше з того, що привернуло увагу. Ніхто у Конторі не міг точно сказати до чого може привести така здатність до зміни подій під час сну, прогнозувати тут було важко. Єдине, що було встановлено – Дімка цей почав потроху втрачати зв’язок із реальністю. Став погано вчитися, конфліктував із батьками та друзями, а коли Михаль із ним розмовляв, то сказав, що йому у сні цікавіше та комфортніше, аніж у звичному житті, що він відчуває себе щасливим, що зміна сну дає йому відчуття задоволеності та спокою, що…ні, не варто згадувати. Так, складний був випадок.
- Отже, ти вважаєш, що Андрій спить і щось бачить у сні.
- Безумовно. – кивнув Петрович. – Щось він бачить, але що? Сказати цього ми не можемо…однак..
-Продовжуй.
- Я думаю, що йому дуже комфортно у своєму сні, раз він не хоче повертатися до нас. Напевно йому дуже гарно, і той світ, у якому він знаходиться, вельми і вельми зручний для існування.
- Цікаве припущення. – погодився Михаль. – Ідеальний світ, іділія. Добре, а можна втрутитися, увійти до його сну?
- Теоретично можна, але практично ми ніколи цього не робили. Навіть тоді, з Дімкою, не дуже розбиралися, провели стерилізацію, стирання квазіреальності сну і все, фініта ля комедія. До того ж мало увійти до сну, треба зрозуміти, що це за світ, за якими законами функціонує, і, в свою чергу, це зовсім не означає, що таке втручання допоможе.
- Добре. Я зрозумів, тримайте мене у курсі. І, Петровичу, прохання особисто від мене – зробіть все, що можна. Подзвони Федоровичу, поясни у чому суть проблеми, скажи, що я просив, що вибачаюся за те, що висмикую з дому. А ви вже разом давайте. Подумайте, це ж наш хлопець!
- Не турбуйтеся, пане Михалю. От прийде Федорович – ми разом розберемося. І не таке було!
- Тільки обережно розбирайтеся, з Федоровичем особливо. Ви мені хлопця до тями поверніть, ясно?
***
Раніше Михаль цього не зробив би. Поїхати на пошуки Федчана було справою не те що небезпечною, але, скажімо так, – необдуманою. Та Михалю здалося, що такий його крок є важливим у цій ситуації. Напевно, єдиною спробою знайти причину Андрієвого стану. Михаль навіть подумав про те, що це цілком його провина, це ж він попросив Андрія зібрати інформацію про Федчана. Тепер несе відповідальність за все, що трапилося. Тільки от, що робити дал,і Вівчар уявляв поганенько. Знайти Федчана, спробувати із ним поговорити, дізнатися, що можна – такий план дій виглядав на перший погляд досить реалістичним. Проте, це лише на перший погляд. Якщо розібрати ситуацію детально, одразу постають багацько питань. Що робити із Василкою? Назар знову почне розмову про неї, і Михаль неготовий до такого діалогу. Ну, що ж, головне, робити крок вперед, а там – розберемося. З такими думками Михаль під’їзджав до Північної дороги, до Смітника, туди, де за словами Назара Федчана знаходилася його домівка, і де раніше мусив побувати із оперативним завданням від Михаля його підлеглий старший погонич Андрій Колісник.
Машину хитало у різні сторони і підкидало на вибоїнах - у цій частині міста дорога була геть розбитою, будинки та міські будівлі ніби доповнювали картину – стояли мовчазно та похмуро, вікна деяких із них завмерли у німому крикові – потрощене скло валялося на землі, яскраво виблискуючи на сонці. Північний район мав негарну славу, та й Вовчиця тут раніше бувала частенько, тому й роботи було у Конторі чимало. До того ж, це єдиний район, що знаходився найближче до Рипейських гір, про які у місті поширювалися різні чутки. За переказами, саме там живе Вовчиця, тому на пасторальних виставах це частенько показували - Рипейські гори фігурували як тло у кожній другій виставі.
Михаль слабенько уявляв, як знайде домівку Назара. Оперативною роботою (справжньою оперативною роботою!) він вже давно не займався. З тієї пори як лишив посаду погонича і став стрімко рухатися кар’єрною драбиною. Тому залишалося покладатися на власні інтуїцію та спостережливість. І, звісно, на мовні здібності жителів Пасторалі.
- Агов, друже, не допоможеш? Як знайти домівку Назара Федчана? – Михаль зупинив машину біля рудого хлопця, що йшов по узбіччю дороги та вів у руках велосипед.
- Не знаю такого, – відмахнувся хлопець.
- Не знаєш? Тебе як кличуть, друже?
- Матвій.
- Друже, Матвію, ти сам де проживаєш?
- А вам що з того?
Малий впевнено йшов далі і навіть голову не повертав у бік Михаля.
“З характером”, - подумав Михаль.
- Послухай, Матвію, я питаю, бо маю тут справи, а ти мусиш хутко відповідати, особливо після того, як подивишся на це… - Михаль витягнув із кишені червоне посвідчення і, не розкриваючи, заховав назад.
- А-а, то ви з Конто-о-ри? Тоді взагалі нічого не скажу.
- Це ж чому? – всміхнувся Михаль.
- Не хочу. В Конторі працюють лише безталанні та невдахи.
- Це ти так придумав?
- Ні. Так люди кажуть. А ще мати моя. І тітка.
- А батько?
- А батька немає. Тому мати із тіткою так і кажуть.
- Зрозуміло. А сам як думаєш? Я теж схожий на безталанного та невдаху?
- Ви? Ні. Не схожі. Ви схожі на… людину.
- Гм. То ти тут проживаєш?
- Так. Біля лісу, де Старий Млин.
- То як щодо Назара Федчана? Де живе?
- Чесно не знаю. Навіть не чув.
- І не брешеш?
- Пхе. Собаки брешуть.
- А про Григора Сіромаху чув?
- Старигана Григора? Звіробоя? Та хто про нього не чув? Напевно навіть на Залізяччі чули! Живе він біля самого Млина. У нього величезне подвір’я і смачні яблука. Щоправда за ними небезпечно лазити, бо у старигана рушниця сіллю б’є як гармата! А ще він хоч і старий, а око має орлине. А вам що треба від нього?
- А це друже, велика таємниця.
- Слухайте, пане Вівчарю, а що, як я виросту і прийду до вас на службу? Приймете?
- Ти спочатку вирости.
- Пхе. Теж мені проблема! Нема питань. Ви лише про мене не забудьте, гарно подивиться і запам’ятайте.
- Добре, - засміявся Михаль, – такого не забувають. Що ж, Матвію, будемо прощатися, бо справ багато, а день малий, ніч вже підкрадається навшпиньках. Треба працювати.
- Прощавайте, пане Вівчарю.
***
Подвір’я старигана Григора дійсно було велетенським та ще обгороджене високим парканом. На гілках яблунь, що над ним рясно звисали, висіли червоні яблука. У дворі, захлинаючись своєю люттю, валував скажений пес. Михаль озирнувся навкруги, однак неподалік був лише Старий Млин. Інших дворів чи якихось інших споруд не було. Стариган напевно був відлюдником, анахоретом. Якщо це так, тоді де живе Назар Федчан? Відповідь на це питання Михаль хотів почути за високим парканом, тому простягнув руку до маленького дзвіночка і смикнув за мотузку. Пес забрехав ще гучніше, а за ним пролунав хриплий голос:
- Хто такий і чого треба?
- Григор Сіромаха тут мешкає?
- Ти що – дурний? Мови людської не розумієш, чи маєш проблеми з головою? А кажу - хто такий?
- Мене кличуть Михаль.
У відповідь за парканом пролунав сміх.
- Михаль. Треба ж так людину назвати! І що треба тобі від мене, Михалю?
- Я хочу поговорити із Григором. Маю до нього справу.
- Григора Сіромахи немає, Михалю.
- А коли буде?
- А ніколи. Помер він, Михалю.
Казна що! Вівчар ледь не вилаявся. Те, що відбувалося, починало його не на жарт турбувати. Спочатку щось трапляється із Андрієм, потім виявляється, що Федчана тут немає, та ще й стариган…
- Давно помер? - про всяк випадок поцікавився Михаль.
- Років п’ять потому.
- Перепрошую. А ви хто?
- Я? Хороше питання. Люди кличуть Звіробоєм. А ще стариганом. Але Звіробій мені більше подобається.
- Григор-звіробій?
- Так. Григор-звіробій. Красиво звучить?
- Красиво. А чому помер Григор Сіромаха?
- Послухай Михалю, ти точно дурний! Хіба такі питання задають людям? Мені аж закортіло подивитися на тебе. Григор помер від смерті.
“Це як?” – блискавкою майнуло у голові Михаля.
- Від смерті?
- Угу. Звісно не своєї ж!
- А-а-а.
- Вовчиця забрала близьку для Григора людину. Отак от.
- Співчуваю. Я зі Звіробоєм поговорити можу?
- Ти ж з ним говориш!
- Але можу я увійти до подвір’я? Незручно розмовляти.
У відповідь клацнув замок, важкі двері розчинилися і Михаль побачив старигана. Він був обвішаний зброєю як новорічна ялинка іграшками. В руках тримав чималу рушницю, на ногах шкіряні чоботи, мало не до колін. Вік Григора було визначити важко, але по очах можна було прочитати, що бачив він чимало чого на своєму життєвому шляху. Ці очі і вразили Михаля найбільше. Було в них щось божевільне, несамовите. Поряд із Григором сидів і шкірився велетенський чорний пес.
- Я- Михаль, Михаль-вівчар.
- Вівчар?! Що ж ти синку мовчиш! Одразу б сказав, а то Григора йому подавай. Варнак, дивися хто до нас завітав. Вівчар.
- Я…
- Дивися, Варнаку, на нього, поки він ще цілий. Я і сам добрався б до вашої Контори, якби не був зайнятий. Роботи у нас з тобою Варнак багато. Ніколи було. Тому дивись Варнак, дивись. І ти дивись, Михалю-вівчар. Може трохи сумління прокинеться, згадаєш усіх, кого Вовчиця забрала.
- Григоре, давайте спробуємо порозумітися, ви ж мусите розібратися. Не все залежить від Контори. Ми не все можемо. Жителі міста теж владні щось зробити.
- Жителі… - пробурмотів Григор-звіробій, - купка наляканих ідіотів. От скажи, Вівчар, невже за стільки років не можна було спіймати Вовчицю?
- Пошук Вовчиці не є основною метою діяльності Контори.
- А що є основною метою? Протирання штанів на стільцях?
- Ні. Профілактика, попередження, боротьба із проявами надзвичайного.
- Гм. Звучить якось по-дурному. А Вовчицю хто буде ловити?
- А як спіймати, якщо навіть побачити її важко?
- Отож бо! Чуєш, Варнак, їм важко її побачити!! Нічого, ми знайдемо цю Вовчицю, притягнемо у місто, кинемо на Площу – дивіться мешканці Пасторалі на потвору! Отак буде, ясно? Чого став як стовп, заходь, якщо прийшов. Варнак, можна впустити.
Михаль обережно зайшов на подвір’я.
Стариган Григор зачинив двері і махнув рукою.
- Пішли у оселю. Пригощу тебе Рипейським чаєм. Збирав власноруч. Буде смачно. І ти не думай, Вівчарю, я не божевільний. Варнак теж. Ми з ним двоє залишилися. Він, як людина, все розуміє, може вислухати, балакати щоправда ще не навчився, але це і не потрібно. Я і так його розумію. В тебе справа яка до мене?
- Є пара питань.
- Ясна річ.
Це був не будинок, а фортеця. Вікна хоча й великі, а розміщувалися високо від землі. Стіни грубі, з гладенького бука, вони мали належати не цій оселі для самотнього чоловіка, а могутній цитаделі на краю світу. Біля будинку двоповерховий сарай, поряд колодязь та якась невеличка будівля. “Кузня” – зрозумів Михаль. Між цими спорудами повільно прогулювався Варнак, такий же господар всього майна, як і стариган Григор.
- Я вже років п’ять отак проживаю. Самому, знаєш, теж непогано. За Млином я дивлюся, бо це останній у Пасторалі. Він, між іншим, ще непогано виконує своє призначення.
Михаль слухав старигана, а думав про своє. Згадував Федчана та його історію. Невже він все придумав?
- Тобі, Михалю, пощастило, бо якраз збирався пити чай. Тож чекати доведеться недовго. Я зранку грубу розпалив, харч приготував. Ти може їсти хочеш? Можу пригостити борщем. Ні? А дарма, такої смакоти ти не куштував.
- Та я неголодний. Послухай, Григор, а що, поряд з тобою ніхто не живе?
- Ні. Хвилин п’ять до найближчої вулиці йти. Якщо швидко. У давнину тут була околиця Пасторалі, ти ж знаєш, може.
- Так.
- Ну, от. А ще років п’ятнадцять тому тут було будинків десять. Підстанція тут ще розміщувалася. Жили дружньо, не сварилися. Ну, майже. А потім життя закрутило, Вовчиця ця ще додала. Хто перебрався до центру Пасторалі, хто виїхав кудись, хто богові душу віддав. Загалом всі кудись якось непомітно зникли. Тепер я залишився і Варнак. Ти чай пий.
- Дякую. Я, власне, чого прийшов. До мене нещодавно чолов’яга один прийшов. Не вельми приємний. Він мені про тебе розповів.
- Чолов’яга? Та тут стільки чолов’яг раніше приходило… всіх не згадаєш. Спало їм на думку, бідолашним, що мій Варнак – то і є Вовчиця. Ото дурня!
- А що – цікаве припущення, - посміхнувся Михаль, – за розміром підходить.
- Пхе. За розміром. Ти, Вівчарю, цю Вовчицю коли не-будь бачив, на власні очі?
- Ні. Не бачив.
- І ніхто не бачив. Бо бачать лише свій страх. Більше нічого. Страх оселився у місті, чуєш Вівчарю. Тому і Контора ваша не може впоратися, бо вона той страх і породжує. Профілактикою займаєтеся. Залишили б людей у спокої. Що, думаєш, сміливо патякає?
- Сміливо.
- А мені можна. Бо в мене страху немає.
- А що є, Григоре?
- Нічого немає, Вівчарю, порожнеча. Так що там твій чолов’яга?
- Сказав, що ти з ним землю не можеш поділити. Що маєш прояви надзвичайного.
- Маячна це все. Землі тут гарної немає. Та і скільки хочеш її, заїжджай, працюй.
- А може щось помітив незвичайне, поряд із подвір’ям? Скажімо, повітруль?
- Може й бачив, а може й ні, – засміявся стариган, – Варнак напевно точно знає. Хочеш, спитаємо? Ні? А як звуть твого чолов’ягу?
- Федчан. Назар Федчан.
- Федчан, – спохмурів Григор, – зачекай. Знав колись такого. Знаєш, Михалю, а дійсно, було у мене непорозуміння із Назаром. Тип він неприємний, і що, найцікавіше, конфлікт був якраз через землю, однак…
- Що?
- Давно це було, Михалю. Років двадцять тому. Коли життя тут буяло. Коли Станція працювала. Сусід це мій був. Так, було таке, але давно.
Михаль обмірковував слова старигана. Не схоже, що він брехав. Який сенс? Але тоді, що це все означає? Тоді неправду казав Андрій! В будь-якому випадку, прояснити ситуацію він міг би. Міг би, якби не спав. Так-так-так. Чекати, поки з’явиться Федчан? Може він і не з’явиться. Може виявитися, що ця ситуація має абсолютно інше тлумачення, аніж це уявляє Михаль.
Виходить, поки що всі доріжки ведуть до Андрія? Ні, не всі. Одна з них – край небезпечна, якою слід дуже обережно пробиратися – до Василки.
“Розмови не уникнути”, - зрозумів Михаль.
- Дякую, Григоре, за чай, за розмову.
- Ну, вже вибачай, сказав, що знав.
Сутеніло. Ніч вже наближалася і день повільно розчинявся у вечірніх тінях. На небі з’явлалися яскраві зорі і невимушено миготіли, ніби розмовляли невідомою мовою. Піднімався вітер і колихав дерева, грався їхнім пожовклим листям і щось шепотів.
Михаль сів за кермо, розвернув машину та помахав рукою Григору-звіробою. Поки далеко не від’їхав, час від часу дивився у дзеркало. Фігури Григора та його вірного Варнака поволі віддалілися не лише від машини, але й від їхнього оселі. Починалася нічне полювання на Вовчицю і колись, можливо ще не скоро, вони таки доберуться до неї. Ще трохи і нічні мисливці розчинилися у темряві.
- Вдалого полювання, - прошепотів Михаль, - вдалого полювання, Григоре – звіробоє.
Потім трохи мовчить і додає.
- Вдалого полювання, Вівчарю.
