або Справжній українець
Напевне, наступну історію можна теж вважати одним з варіантів «ранку головного героя». Звісно, якщо називати ранком усе, що відбувається до обіду. Ото ж, одного недільного ранку попхалися ми з моєю тодішньою до супермаркету за продуктами. До якого саме супермаркету і яка саме у мене була «тодішня» для суті сюжету значення не мають жодного, тому не заморочуватиму вас зайвими подробицями. Так от, повертаємося ми уже додому, нав’ючені торбами, як блядські верблюди. А назустріч мій колега по роботі із своєю «половинкою». Поширене в народі порівняння «як нова копійка» щодо цієї пари зовсім недоречне, оскільки сказати «як нові копійки» про них – це дуже применшити. Вишиванки, напуцовані мешти, шар штукатурки та шлейф парфумерії - іншими словами, все як прийнято в благопристойних християн при недільному поході до церкви. На секунду ми зупинилися, привіталися перекинулися кількома дебільними фразами із репертуару капітана Очевидності. Щось типу «А ви звідки? – З закупів. А ми з церкви». Ото ж після дотримання всіх формальностей ми розминулися, а моя вирішила підшпилити мене:
- От бачиш, - каже, - свята неділенька - справжні українці у вишиванках з жінками до церкви йдуть, а ти безбожник жінок як шкарпетки змінюєш і тільки по генделиках тиняєшся. Ні аби до церкви піти та гріхів хоч трохи відмолити.
В принципі, нічого такого нового в цій сентенції я не почув. Іншого разу просто змовчав би. Який смисл дискутувати? Звичайна бабська маячня. Та ще й, відверто кажучи цілковита правда. Але, мабуть на верблюда вплинула близькість жаданого дому та, відповідно, розв’ючення, через що він розродився пристрасною тирадою.
- А хочеш повчальну але правдиву історію про цього щирого українця (він же – українець справжній)?
І тут ми переходимо власне до історії.
Наш ліричний герой працює завгаром. Тобто, слідкує аби водії нічого не поцупили та не обманювали власників, а натомість сам думає що б поцупити та де б обманути. І в цих своїх тривіальних прагненнях доходить до смішного, а може до маразму. То вже як на чий смак.
Отже, пізня осінь. Шеф дає ліричному герою 80 гривень і посилає перевзути машину. По 20 гривень за колесо. Але, як виявилося, в машини 5 коліс. П’яте запасне. А гривень 80. В умові задачі запитується – хто бортував «запаску». Правильно – її бортував шофер. А ліричний герой доповів шефу, що грошей не вистачило і він доклав свою 20-ку. Шеф звісно компенсував. І виписав безплатну пілюліну шоферу: чому той, кажучи літературною мовою, ви…каблучується і не може сам перебортувати «запаску». Питаю Романа (шофера):
- А чому ти змовчав?».
- Та-а-а-а, мені ще з ним працювати. А заклав би його то він би мене з’їв.
Звісно, відповідь непереконлива. Хоча, з іншого боку, в чому тут дивина? Чому б одному українцю не з’їсти іншого? Чому б одному щирому християнину не обдурити іншого християнина? А ще типовіше: чому б обдуреному не стерпіти та не змовчати?
Я навіть не питатиму пафосне – хто ж з нас більш щирий українець та християнин, я – який не ношу вишиванок і не відвідую церкву, чи ліричний герой?
Ото ж, розказав я цю, як кажуть англійці, sad but true (сумну але правдиву) історію своїй подрузі і, сподіваюся, зняв її претензії щодо мого морального обліку. Не всі, звісно, але хоча б частку.
