Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45668
Рецензій: 89356

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Михаль-вівчар (II)

© Олексій Тимошенко, 03-12-2012
***
Михаль знаходився у своєму кабінеті, однак у думках блукав  квартирою Корнійчуків, ніби продовжував проводити дізнання. Розмова із дівчиною так нічого і не прояснила. Ну, посварилися, ну наговорили одне одному зайвих слів, потім помирилися. Все з’ясували. Ініціатором примирення був хлопець. Далі… Нічого. Михаль вирішив, що слід іще подумати, подивитися генограму, можливо поговорити із батьками, а поки що треба сказати хлопцям, щоб переговорили із сусідами, можливо щось пропустили. “Треба у школу сходити, - згадав Михаль, - переговорити із вчителями, подругами, можливо щось і з’явиться”.
Стукіт у двері визволив Михаля із полону спогадів.
- Дозвольте, пане Вівчарю. Старший погонич….
- Так, Андрію.  Заходь.
Колісник усміхався і був у доброму гуморі. По його обличчю  можна було зрозуміти, що справа просувалася у потрібному напрямку.
- Сідай, - кивнув Михаль, – розповідай, що нового.
- Так. Федчан ваш ще той тип. Але все по-порядку.  Є в мене пара-трійка людей, ну, з числа, е-е-е… скажімо мешканців, яким не байдужа доля міста і, взагалі... Тому почав  я з них. Щоправда, лише один зміг щось розказати, бо знає цього Назара особисто. Мав, можна сказати, спільні інтереси. Так от. Назар Федчан  має відношення до одного Гурту, товариства, куди входять люди, яких ми називаємо шанувальниками  Культу Сірої  Вовчиці.
- Та ну!
- Ото вам і “та ну!” Людина моя  теж колись до них мала відношення… поки  не  виставили її за двері. Напевно, дізналися, що вона трохи повідомляла про те, що в них там відбувалося.
Михаль задумався.
Це, певна річ, трохи ускладнює ситуацію. Про Культ Сірої Вовчиці він знав давно. Гурт її шанувальників нараховував десь 30-40 членів, що збиралися раз на тиждень у підвалі відомого художника Гната Тамлюка. Там було багато творчих людей – усяких поетів, травурів, художників, писак якихось, хоча були і звичайні люди. Тамлюк був  у них за ідейного лідера. Років десять тому у Конторі від когось лунала  пропозиція, щоб прикрити діяльність цих вельмишановних осіб. А потім подумали, зважили. Ну, власне, шкоди від них  жодної, користі також. Збираються, обговорюють те, що відбувається у світі, читають якійсь книжки, балакають.  Як і дехто у місті, займаються пошуками “пасторальної історії номер один”, ледацюги, яких світ не бачив. Ще вони тяжіють до містичних вірувань.  Тим більше, що там у них дійсно завжди була людина, яка мала відношення до Контори. Навіщо закривати? Краще зробити все для того,  щоб Гурт існував собі тихенько, але, щоб все про нього було відомо.
- Гм. Кажеш Культ Сірої Вовчиці?
- Так. Щоправда, у цього Назара  Федчана були якійсь із ними тимчасові непорозуміння, не приймали його деякий час.
- А зараз?
- Так. Схоже на те, що відвідує їх засідання.
- Ну, добре, що ще?
- Тепер щодо сусіда Григора Сіромахи. Схоже, що цілком нормальна людина, характеризується позитивно, не зловживає, проявів надзвичайного не має.  Живе за Смітником, край міста, знаєте там, де Млин. Порядний. Займається полюванням, збиральництвом. Має родину. Стосунки із Назаром край напружені. Час від часу вони сваряться. Ще – поряд з ними є ділянка землі, вона і є предметом їхньої сварки. Документи на неї є і  в одного, і в другого.
- Це як?
- А біс його знає! Документів тих я не бачив. Але може бути… ви ж знаєте, як у нас…
- Так.
Що ж, це, звичайно, важлива інформація, але замало… замало.
- Пане Михалю! Я тут подумав…
-Слухаю.
-Якби я мав більше інформації про вашу… проблему, можливо зміг би краще орієнтуватися у ході розв’язування  цієї справи.
Михаль уважно дивився на Андрія  і намагався визначити ступінь довіри, на яку він міг розраховувати. Взагалі то їх обох багато пов’язувало, та й і так  Андрій багато знає! Якщо зробив крок – роби другий!
- Добре, Андрію. Дійсно, можливо це допоможе тобі. І, ясна річ,  мені.  Слухай уважно, бо тепер ми будемо розбиратися разом.
***
Дивно, але після розмови із Андрієм Михаль відчув полегшення.  Як же йому не вистачало людини, із якою можна було поговорити,  поділитися своїми враженнями, таємними думками! Так, Вівчарю, іноді для щастя потрібна лише проста розмова людей, які можуть побалакати, не боячись зради. Можуть просто поговорити, не очікуючи схвалення, чи заперечення. Як же йому не вистачає звичайного спілкування! Мало не єдина людина, із якою Михаль міг спокійно говорити була його Василка, але цього разу.. ні, цього разу все інакше.
Із Андрієм вони домовилися, що він спробує вийти на когось, хто має вільний вхід до Гурту і спробує поговорити, з’ясувати щось про Федчана.
***
Кожна людина, яка розмовляє із Прокурором відчуває щось особливе. Хтозна, що саме викликає цей стан - суміш хвилювання із повагою. Можливо, цьому сприяє приміщення Прокуратури, старовинне, із великими вікнами та товстими, метровими  стінами, а можливо – довгі коридори, якими довго човгаєш, доки не доберешся до місця призначення. Певну долю відповідальності за виникнення цього стану  можна покласти на золоту табличку біля дверей: “Прокурор”. Далі залишається зробити лише останній крок, постукати у двері і вперед. В очі одразу кидається чималий  стіл, що займав мало не чверть кімнати, на ньому чорний телефон, якійсь папери.  Піднімаєш очі – натикаєшся на погляд Прокурора. Деяку мить дивишся, потім вичавлюєш із себе щось на зразок    “добридень”.
Шлях Михаля до Прокурора був, звичайно, не таким тривалим, адже  все-таки він Вівчар. Проте і Вівчар – жива людина, а значить теж підвладний всіляким емоціям. Особливо, якщо звістка про необхідність відвідати Прокурора приходить неочікувано    (хоча, це завжди так). І особливо, якщо Прокурор телефонує особисто. І зовсім вже знаково, коли  говорить при цьому:
- Пане Михалю! Турбує міський Прокурор. А ви не заглянете до мене? Так, завтра, десь о десятій, вас влаштує? Ото й добре. Значить, домовилися.
Звісно, домовилися. А що – є іще варіанти? Спробуй тут придумати щось інше.
Час пройшов швидко і вранці Михаль вибрався на роботу із важким серцем  та неприємним передчуттям. Останній раз із Прокурором вони бачилися місяць тому, в робочій обстановці. Від тієї зустрічі  у Вівчаря залишилися подвійні враження – з одного боку Прокурор демонстрував зацікавленість у роботі Контори, говорив, що підтримує  і схвалює діяльність Михаля, а з іншого… та в нього робота така! Принаймні Михаль мав чим себе заспокоїти.  У Прокуратурі Михаль був на  пів десяту (краще прийти раніше), обережно зайшов до приміщення і мимоволі  почав рахувати кабінети, повз які  йшов до дубових дверей та золотої таблички кабінету Прокурора,.
- Пане Вівчарю, ми раді вас бачити.  Вельмишановний пан Прокурор на вас вже чекає! – молоденька секретарша приязно всміхнулася Михалю, який постукавши, зайшов до приймальні.
- Дякую. – всміхнувся Михаль і рушив до кабінету. – Дозвольте?
- Так-так, пане Вівчарю, так-так. Ми раді вас бачити.
Прокурор сидів за столом.  Очі виблискували склом круглих окулярів, надаючи погляду ще більшої гостроти. Обличчя Прокурора  виглядало втомленим і стурбованим. Руки лежали на столі, долонями вниз. Під правою – якійсь папірець. Поряд – чорнильна ручка.
- Добридень, пане Прокуроре, викликали?
- Ти, Вівчарю, сідай, досить оцих…це ти у Конторі своїй будеш… викликати. А у нас – бесіда, звичайна розмова двох людей, яким небайдужі минуле та майбутнє міста. Так же?
- Так.
- Ото ж бо! Як справи, по роботі і взагалі?
- Ну… ніби все гаразд.
- Ніби. Якось це звучить…розпливчасто. Багацько роботи?
- Як зірок на небі, – всміхнуся Михаль.
- Багацько. Але мені здається – можна краще працювати.
Михаль напружено міркував, намагаючись зрозуміти, у який бік завертає розмову вельмишановний пан Прокурор. Поки що це зробити було геть важко.
- Краще можна завжди.
- Я тут дивився на цифри за минулий рік – трохи зацікавився, бачу - діаграми, графіки. Це все привабливо, дуже красиво виглядає, але в реальності картина не зовсім.
- Це чому -  не зовсім?
- Вівчарю, що ти мені тут…зовсім-незовсім…в мене що – очей немає? Та слід лише вийти на вулицю, на базар зазирнути, послухати, що люди говорять. А ви пишете томи… папір мараєте, графомани!
- Пане Прокуроре!
- Ти, Вівчарю, не поспішай. Я що, не знаю, як ти мені будеш зараз розповідати? Людей не вистачає, техніки бракує, бензину немає – баки діряві… Голови у вас діряві… розвелося…Вулицям ходить натовп носіїв надзвичайного… діти навіть і ті… Серед білого дня… люди зникають… У діру провалюються чи що?
- Перепрошую, пане Прокуроре! Вовчиця…
- Слухай, Вівчарю… мені до твоєї Вовчиці справи немає…тобто, звичайно, я теж хвилююся, але ваша справа – не балачки розводити, а попереджати, працювати, аналізувати…буде ефективною ваша робота -  не буде Вовчиці! Розумієш? Логіка тут проста. Не треба ускладнювати. Є робота – немає Вовчиці! Є Вовчиця – немає роботи! Вовчиця з’являється? А?
- Так.
- Ото ж бо! Значить, ціна вашій роботі – мідяк!  
Прокурор замовк. Трохи дивився на Михаля, раптом посміхнувся.
- Вівчарю, я ж знав твого батька, Касія, добре знав.  Професіонал. Знавець своєї справи, та й людина непогана. Ти можеш… ні, мусиш бути…як він, розумієш?
- Так, пане Прокуроре.
- Та що ти “пане Прокуроре, пане Прокуроре”.
Михаль спантеличено подивився на Прокурора. Важка розмова. А як інакше, аніж “пане Прокуроре?”. Такі закони Пасторалі. Людина, яка йде на державну службу, особливо у Прокуратуру, та ще й на керівну посаду, втрачає ім’я. Це офіційна процедура, людина добровільно відмовляється від свого імені і після відповідного підпису у паперах, закріпленого печаткою, позбавляється права називатися тим ім’ям, яке вона отримала при народженні. Вважається, що це забезпечує успішність професійної діяльності і є запорукою ефективного вирішення завдань, які постають перед спеціалістом. Потім, якщо вона залишає службу, ім’я повертають, проте дуже часто службовці вважають за необхідне не повертати його собі. Звичка, так би мовити. Втім, не всі посади у місті змушували людину до такої процедури. У деяких випадках службовці мали “право імені”, своєрідну недоторканість. Вівчар мав таке право.
Цікаво, яка ж все-таки причина його виклику? Планова перевірка вже була. Хтось із Контори допоміг? У принципі таке могло бути. Підлеглі його хоча і не любили Прокурора, але… перевертень міг завестися. Всіх не проконтролюєш. Люди у Конторі працюють різні. Хтось із жителів міста “допоміг”? Теж може бути. Незадоволені завжди можуть бути. От лише питання, що вони могли повідомити. Може…ні, Василка ні… вона не могла. Федчан? Ніби не повинен, час ще не вийшов. Та що тут гадати – могло бути будь-що!!!! Будь-яка причина!! Навіть не важливо, яка саме, якої значущості!!!
- Гаразд, Вівчарю, годі лірики. Тепер до справи. Є в мене  до тебе розмова.
Михаль уважно дивився на Прокурора.
- У вас у Конторі зараз є одна справа…по родині Корнійчуків.
Як же він забув!! Михаль ледь стримався. Ясна річ!! От відчував він, що тут щось буде, що потягне за собою ця ситуація проблеми!!! Але ж швидко як!  Оперативно. Все таки хтось із Контори повідомив. Ну, добре.
Михаль спробував зібратися, зосередитися. Що ж, принаймні, тепер знаєш, про що мова буде йти, а значить аргументи можна приготувати, докази навести, переконати, або, принаймні, вміло вести власний захист. Михаль навіть посміхнувся.
- Так, пане… Прокуроре, є така справа. Там… зникнення мешканця міста, ну, і прояв надзвичайного. Проте, не все просто. Сталося позавчора. На місці події працювала група Каплюка.
- Так-так.
- Ну, і я теж був. Говорив із родиною, дівчиною. Марія її звуть. Враження склалося доволі позитивне. Протоколи, всі необхідні документи у наявності. Марія, як предмет події, поки що затримана.
- Що сам думаєш?
- Думаю, що не все  тут однозначно. Розмова із батьками Марії показала, що її ступінь відповідальності за зникнення брата, тобто за появу Вовчиці мінімальна. Принаймні так можна зрозуміти із їх слів. Генограма нічого  особливого не показала. Марія, на мою думку, досить цікава особа, але  ще дуже… молода. Чесно кажучи, остаточного рішення ще не маю.
Прокурор кивнув.
- Так, розумію. Поспішати не потрібно. Я, Вівчарю, хочу сказати… ну, треба тут обережно, ти ж знаєш, жителі  міста і так незадоволені. Обережно, відповідально, професійно. Головне, помилятися нам не можна. Це основне. І взагалі. Подумай, нам не потрібно зараз іще одну таку справу. Якщо там все виглядає, так як ти кажеш, то можливо нічого не треба придумувати, га?
Михаль щиро здивувався. Цього від Прокурора він не чекав. Очікування були різні, але точно не такі. Хоча, можливо це такий варіант перевірки на професійну компетентність. Мовляв, зараз ми, друже, тебе перевіримо на міцність. Ти кажеш нам, що, так, нічого там немає, жодних проявів надзвичайного, ірраціонального, а ми тобі одразу – дивися, а факти кажуть про інше. Що ж ти, Вівчарю, такий неуважний, не дотримуєшся законів, не виконуєш свої обов’язки?! Як же тут бути? Михаль згадав Марію та свою розмову із нею. Факти – річ, звичайно, важлива, але не основна. Проте говорити Прокурору про свої вподобання Михаль не поспішав, хоча відверто кажучи, така прокурорська позиція йому подобалася.
- Вважаю, що у ваших словах є слушна думка. Треба ще перевірити.
- Гаразд, Вівчарю, не буду ходити навколо тебе стежками. В мене до тебе є прохання. Не як від Прокурора, а як від Дмитра Новака.
Михаль ледь не впав зі стула, коли почув слова Прокурора. Дмитро Новак – це справжнє його ім’я. І згадувати його було злочином. І якщо Прокурор на це зважився, значить були відповідні причини. Раптом Михаль зрозумів, Прокурор пішов на таке, щоб переконати його у тому, що гра його чесна, що йому, Михалю можна не боятися і що Прокурор не буде ховати у кишені каменюку.
- Так, Михалю, ти почув моє справжнє ім’я, тепер ми можемо говорити відверто?
Вівчар у відповідь посміхнувся.
-  Звичайно, Дмитре.
-  Так от. Якщо уникнути тривалої розповіді, то можу сказати основне,  Корнійчуки - то моя рідня, хоча більше вони спілкуються із моєю матір’ю та все ж. Та й Марію знаю мало не з народження. Впевнений, що ваші підозри помилкові.  
-А-а-а..
- Тим паче досить з них. Вистачить і зникнення хлопця. Батьки й так переживають, а якщо ще й донька…
- Я розумію.
- Ну, якщо розумієш, то й чудово. Гадаю сьогодні ми знайшли спільну мову.
Михаль кивнув, а сам подумав про те, що зустріч ця була для нього не такою вже і поганою. Якщо чесно, він сам шукав підставу, щоб цю справу закрити, якесь внутрішнє відчуття йому підказувало, що треба гарно подумати, аніж працювати із Марією далі. Та й не бачив він її провини! А якщо так, то прохання Дмитра було для Михаля на руку.
- Я спробую допомогти,  – нарешті вимовив Михаль.        
      
***  
Спогади про першу зустріч із Василкою не так часто турбували Михаля. Здавалося, що це було давно, років сто тому, не менше. Хоча пройшло всього п’ять років.  З них – рік шаленого кохання, зустрічей, сповнених юнацької закоханості та безмежної довіри одне до одного. Познайомилися вони на святкування Дня міста. Тоді з самого ранку у місті панував веселий настрій, атмосфера свята настільки  була солодкою, що здавалося – немає нічого кращого у житті, ніж прогулянки вулицями, якими ходило багацько мешканців міста. Як правило, на свято Вовчиця майже ніколи не з’являлася, тому й раділи всі, почували себе вільно, дивилися навкруги,  всміхалися. А подивитися було на що! У День міста на центральній площі встановлювали велику сцену, на якій з самого ранку виступали різноманітні творчі колективи. Були там і співаки, і жонглери,  і трувери,  проте, найбільш цікавими та шанованими були перфоменси та театральні вистави. Часто у полі зору театрального мистецтва опинялися сюжети, що були традиційними  і обов’язковими для такого свята. Це так звані “пасторальні історії”, або еклоги, які хоча трохи і відрізнялися одна від одної, але містили, як основний компонент, зображення пасторальних сцен, спокійного життя у гармонії із природою, і, звісно, зображення Вівчаря, його буття та пригоди. Поряд із основним персонажем було ряд інших, але не менш важливих. Таких історій було безліч. Всі  вони торкались якогось історичного аспекту взаємодії Вівчаря та громади, завжди дуже цікаво вимальовували образ Вовчиці, як правило, у кумедному, гумористично –сатиричному плані. Популярними були історії про Вівчаря та Повітрулю, які теж завершувалися по-різному, однак все одно представляли певний інтерес, оскільки вирізнялися своєю теплотою, увагою до емоційних стосунків людей.  Часто говорили про “пасторальну історію номер один”, про те, що слід дотримуватися традицій, що лише вона має право на існування, що ця історія  є первинною, єдиною і якщо дотримуватися того, що у ній розповідається, місто буде врятоване – Вовчиця зникне. Це були розмови, звичайно, кулуарні, за лаштунками свята. Та й немає такої історії!! Як можна визначити, яка історія є основною, а яка – ні?  Тому Михаль вважав, що не треба займатися таким пошуком - треба  займатися реальними справами.
Власне еклоги могли бути двох видів. Перші – це трагедії, із меланхолійним  настроєм, другі – комедійні.  Михалю останні подобалися більше, однак останнім часом їх не так часто показували. Цікаво, що за тенденція?  Михаль навіть згадав, що в дитинстві мріяв бути пасторальним Вівчарем, а ще він тоді думав, що його батько був саме таким Вівчарем.
- Синку, у тебе тато Вівчар!! Тобі немає чого боятися, Вівчарі, вони знаєш, які сильні!
- Сильніше за ведмедя?
- Так, синку!
- І за тигра?
- І за тигра!
- А за лева?
- За всіх на світі!!
- Тоді я не боюся! В мене тато  - Вівчар! Мамо, а хто такий Вівчар? Це, той хто виступає на сцені? На площі. Він вміє співати, любить людей і природу, оберігає овець і його боїться Вовчиця?
**
Окрім Пасторальних історій Михалю запам’яталися різноманітні атракціони, цукрові кульки та всякі дрібниці, які продавалися і на площі, і майже на будь-якій вулиці міста. Пізніше, коли Михаль вже закінчив школу, а потім училище, і планував  піти на службу до Контори погоничем, то почав трохи по-іншому сприймати і саме свято Дня міста, а також історії. Однак, все одно на душі було радісно, коли співи труверів лунали містом.  Не дивно, що такий спів навіював романтичні думки і створював ілюзію казки. Казкою виявилося і знайомство із Василкою, чудовою дівчиною, що проживала у передмісті Пасторалі, навчалася в міському  училищі культури та мистецтв. Їх познайомив Костя і весь вечір вони провели вдвох.  Після цього вони проводили майже весь вільний час, окрім хіба тих сумних днів, коли непорозуміння та сварка зіпсували на деякий час їхні стосунки. А приводом до конфлікту стала якась дрібниця, щось несуттєве. Михаль згадати не міг, через що саме вони посварилися, але це торкалося певної розбіжності у поглядах на життя. Вони тиждень не бачилися, а потім Михаль не витримав і знайшов Василку. Після цього він зрозумів, що прив’язався до Василку міцним вузлом, тому коли дізнався, що вона не зовсім звичайна дівчина, то це стурбувало його і змусило його серце битися у прискореному ритмі. Прикро, але дізнався він про це не від самої Василки, а від батька, Вівчаря.
Якось одного вечора батько ходив квартирою насупленим та сердитим як хмара. Михаль знав, що у таких випадках була якась причина, яка змушувала батька міряти кімнату невеличкими кроками, зупинятися час від часу, та  дивитися у вікно, за яким стіною стояла темрява. Нарешті, батько не витримує, підходить до Михаля,  і втупившись прямо в очі говорить чітко і неголосно:
- Треба поговорити.
Михаль розуміє, що розмова відбудеться важка та напевно не дуже приємна, однак киває у відповідь, не промовляючи ані слова.
- Не буду лити воду, це не для нас. Запитаю одразу – ти не хочеш познайомити родину із своєю дівчиною?
Михаль мовчить, бо знає, що винен. Звісно, він міг давно розповісти про дівчину, ну, хоча б мамі, але ж вони з Василкою не так давно разом. Йому хотілося просто перевірити їхні стосунки, переконатися, що Василка – це те, що йому треба. Тому він і не поспішав говорити про дівчину. Чи не так?
-Послухай, батьку, не треба…
- Що?
- Ну, робити передчасні висновки. Я хотів, але ти постійно зайнятий, я бачу тебе раз на тиждень, у вихідний, коли  просинаюся – тебе вже немає, лягаю спати – ще немає. Про що говорити?
Батько деяку мить дивиться, не відводячи очі. Потім промовляє:
- Ти ж знаєш, у мене робота. І взагалі, сьогодні не про це.
Потім він себе опановує, навіть його голос стає не таким грубим і він продовжує вже по-іншому.
- Синку, робота Вівчаря забирає багацько сил, якщо не всі.  Так, я віддаю службі чималу частку свого власного часу, але це пов’язано зрозуміло з чим. Така посада є дуже відповідальною, необхідною для нашого міста і це велика шана та честь, що твій батько виконує обов’язки Вівчаря. Так, я не завжди можу приділити час своїй родині, та це зовсім не означає, що я вас із мамою  не люблю, чи не хочу бути разом. Навпаки. І наша сьогоднішня розмова є підтвердженням такої думки. Я просто хочу бути у курсі справ та подій,  які відбуваються у твоєму житті. Не хочу стояти осторонь, ось як. Тим більше, у твоєму віці може бути всяке. Я  ж пам’ятаю свої двадцять два роки. Ех, життя було!
Батько навіть примружує  очі від задоволення. Після цього посміхається.
- Ну, гаразд, розповідай. Кажуть, що її звуть Василка?
Ну, от, – думає  Михаль, – це той, у якого немає вільного часу на родину, вже і ім’я дізнався. Ясно, чим вони займаються у Конторі!
- Правильно кажуть. Батьку, я тебе з нею познайомлю, вона  – чудова. Ось побачиш.
- Михалю, мене турбує зовсім не те, що ти ховаєш від нас свою Василку, а інше. Ти ще маєш занадто мало років, щоб не наробити дурниць у своєму житті, і повір мені, ти вже їх зробив.
- Це ти про що, батьку?
- Гаразд. Михалю, ти взагалі то уявляєш, чим займається твій батько? Чи так – “щось чув?”
- Уявляю. Ти охороняєш місто. Не сам звісно, але разом зі своєю Конторою.
- Правильно. І напевно ти знаєш, що від якості нашої роботи залежить те, як часто у наше місто приходить Вовчиця, як часто зникають люди. В цілому, це відбувається, можна сказати, рідко, та все ж буває. Ти розумієш, що наша робота полягає також у виявленні, описі всіляких проявів надзвичайного, аномального, оскільки статистика засвідчує, що є певний зв’язок між цими феноменами. Так от, якщо класифікувати феномени такого надзвичайного, ірраціонального, то можна побачити наступну картину – це різні прояви інтуїції, передбачення, прогнозування, нетрадиційного лікування людей, скажімо візуальної  діагностики, деякі патології людей творчих професій – реалізація надзвичайного у продуктах своєї творчості  і ще купа різних речей.
- Я це знаю. Навіщо ти мені це нагадуєш? – не міг второпати  Михаль.
- Зараз. Май терпіння, сину.  Серед цієї “купи” є такий феномен, який зустрічається досить рідко, але вражає своєю неординарністю. Мова йде про особливу здатність людини, носієм якої є повітрулі.
- Повітрулі? Не сміши мене. Це не більше, аніж казка. Легенда. Одна із пасторальних історій. Батьку, ти, схоже, надивився  пасторальних вистав. Стій, ти що хочеш сказати?
- Так, Михалю.  Є інформація, що твоя Василка – повітруля.
- Ні. Не може бути. – відмахується Михаль. – По-перше, це міф. По-друге, вона б мені сказала.
- Сину Вівчаря? Гм. В мене є сумніви.
- Ну, а якщо й так. То що?
Батько  мовчки дивиться на сина, всміхається, але посмішка його зовсім невесела.
- Михалю, ти, напевно, погано розумієш ситуацію. Дивися – у сина Вівчаря подружка – повітруля.  Ти таке собі уявляєш?
- Не бачу нічого кримінального.
- Тобто у людини, яка бореться із надзвичайним, перед носом ходить  це саме надзвичайне. Що скажуть у місті? Про це ти подумав?
- О-о-о. Що скажуть у місті! Та мені байдуже, що будуть говорити і хто. Чому я повинен робити те, що скажуть інші, а? Мені байдуже.
- Синку, проблема у тому, що повітрулі підлягають Депортації. Це я тобі говорю із відповідальністю, як людина, яка мала справу до такого процесу. І потім, Вівчар – це людина міста. Це не якась окрема персона, що існує сама по собі і робить, що заманеться. Я хочу, щоб ти розумів – Вівчар відповідає перед містом, громадою, Міською Радою, Мером, Прокурором, нарешті. Якщо, у місті відчують, що Вівчар не виконує своїх обов’язків, його просто знімають із посади. Таке вже було в історії нашого  міста. Ти, напевно, погано вчив історію міста.
- Тоді… що мені робити?
- Головне - не поспішати. Не робити необережних кроків,  думати. Треба поговорити із Василкою, це по-перше. Принаймні, я зробив би так на твоєму місті.
- Добре. А  - по-друге?
- Далі будемо міркувати. Деякі думки у мене є. Запам’ятай, Михалю, з кожної складної ситуації є вихід. Головне – не втрачати голову, ну, і я ж таки Вівчар, допоможемо тобі  синку, не хвилюйся….
***
День обіцяв бути приємним. Сонце з самого ранку заглядало у вікно, і торкалося своїми промінцями обличчя Михаля. Вівчар крізь сон, не розліплюючи очей  відганяв рукою сонячного гостя, та звісно виходило це в нього кепсько. Нарешті, спрацював біологічний годинник і Михаль прокинувся. Щодня він підіймався рівно о шостій, так привчив він себе мало не з дитинства. І виходило це в нього якраз непогано. А секрет був вельми простий. Треба ввечері, коли укладаєшся спати, уявити годинника, бажано механічного. Головне, щоб був циферблат із великою та малою стрілками. Як тільки образ годинника кристалізувався  у свідомості, можна переходити до наступного етапу підготовки – представити, що стрілки повертаються, а коли доходять до необхідного часу, спрацьовує дзвоник.  Жодного разу Михаль  не проспав і не запізнився на роботу. Якось він подумав про те, а чи не є це проявом надзвичайного, і одразу втішив себе – це, мабуть, научіння. А научіння – це зовсім не надзвичайне, а навпаки – абсолютно буденне, таке, що зустрічається майже щодня у їхньому житті – родині,  школі,  на роботі. Фактично, усе життя людини є суцільним  научінням, із малечку  і до поважного старечого віку. Просто не всі ще здатні до ефективного научіння, не вміють мобілізувати себе на досягнення якихось серйозних цілей.
Василка гримала посудом на кухні, напевно, готувала сніданок. Михаль відчув, що не проти випити кави, тому хутко підхопився із ліжка і швидко вдягнувся.  Це була ще одна приємність (першою була поява сонця у кімнаті, два дні було на небі хмарно), бо пив він переважно гірський чай, каву просто не любив. Так само як віддавав перевагу бокалу гарного вина, відкидаючи навіть можливість споживання більш міцних напоїв. Це що, свідчить про те, що сьогодні він і в цьому проявить себе по-іншому. Михаль засміявся. Хто про що, а Вівчар зранку думає про гулянку. Ніби й приводу жодного немає.
- Василко! Кава вже зварена?
-Так, любий, ти просинаєшся як завжди за розкладом.
- Що є, то є. – пробурмотів Михаль і рушив до ванної кімнати.
Раптом пролунав телефонний дзвінок. “О, ні, все так гарно починалося”. Михаль зупинився  і простягнув руку до слухавки.
- Слухаю.
- Пане Михалю, це Марта, дружина Андрія.
Голос Марти тремтів і зрадницьки викривав  її хвилювання.
- Так, Марто, я впізнав вас. Щось трапилося?
- Я… не знаю  як сказати…розумієте турбуюся я..
- Не хвилюйтеся… давайте по порядку.
- Андрій…я.. він спить.
- Ну, це не привід для хвилювання. Я от теж міцно спав.
- Ні-ні, пане Михалю. Він не просинається, розумієте, не просинається…вже друга доба пішла.
- Друга доба?  Може він втомився, спробуйте його трохи чимось..
- Ні, пане Михалю, я впевнена - з ним щось трапилося. Він прийшов позавчора дивний якийсь, ліг спати і все… не просинається, щоб я не робила.
- Гаразд. Переконали, буду за десять хвилин. Василко, кава відміняється.
- Вівчарю, ти як завжди..
Однак Михаль вже не слухав дружину, а думками  був поряд із Андрієм. Якщо все сказане Мартою є правдою, то  справи виходять дуже й дуже невеселі. Чиє прохання виконував Андрій? Правильно, Михаля. Звісно, можливо справа не в цьому, але щось підказувало Михалю, що є зв’язок між приходом Федчана і цим дивним станом Андрія.
“Розберемося”, - вирішив Михаль і вийшов з квартири.
***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Розчарували

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© kk, 06-12-2012

страсті нагнітаються :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© koka cherkaskij, 04-12-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 3.3199651241302 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …