Михаль поспішав на службу. Він не полюбляв запізнюватися і не схвалював, коли це роблять інші. Так, є різні обставини, але якщо у людини існують проблеми із організацією часу – то вже кепсько. Про це Михалю змалечку говорив батько, так вважав і сам хлопець. У Михаля взагалі було багацько від батька – і широка усмішка, що сяяла на його обличчя, як промінь яскравого сонця, і чорне, як перо ворона, волосся, і, навіть, його здатність говорити по суті, небагато, але переконливо. А ще, Михаль, як і батько, був Вівчарем.
Михаль крокував вулицею і майже не звертав уваги на погляди городян, які спідлоба дивилися на нього. Це повторювалося майже щодня, особливо тоді, коли він залишав машину вдома та йшов до Контори. Що ж, так і треба. До Вівчаря слід ставитися належним чином, не насміхатися, не зневажати, а саме так – дивитися спокійно, можливо трохи відсторонено, але дивитися, не ховати очі. Бо, якщо очі ховають – значить бояться, а його, Вівчаря, боятися не треба. Поважати. Так, поважати необхідно. А ще – дякувати за його роботу, роботу Вівчаря. Не всі мешканці Пасторалі, щоправда, визнавали необхідність існування Контори, хтось і на кілометр не наближався до неї, обходив десятою дорогою. Та все ж більшість правильно ставилися до цієї необхідної установи, з повагою. А Василка, його тендітна Василка, її не любила. Ну, це цілком зрозуміло. Якій дружині буде подобатися, що чоловік днями пропадає на роботі, забуває про відпочинок, родину? Навіть у вихідні зникає – бо на думці у нього лиш одне - робота! Все то так, але Василка… вона мала ще одну причину минати Контору, і спогад про цю причину у пам’яті Михаля був запертий за міцними дверима, заколочений міцними цвяхами сімейних непорозумінь та образ. Михаль намагався про це не думати - то була його маленька таємниця.
- Пане Михалю, вітаю Вас із теплим ранком! – хриплий голос пані Янчук повернув Вівчаря до реальності. Напроти нього стояла невеличка жінка із сивим волоссям.
- Дякую, пані Маріє, - відгукнувся Михаль, – дякую, вітаю і Вас.
Пані Янчук кивнула головою.
- Теплий ранок. Ви, бачу, до Контори? А я от..
Михаль уважно подивився на жінку. Мала вона не дуже гарний вигляд, і її обличчя, порізане зморшками, було сірим і втомленим.
- Щось трапилося? Я можу допомогти?
- Вчора забрали Івана. Постукали у двері і забрали. Вони сказали… тобто ваші хлопці сказали, що у нього з’явилися ознаки… ну, ви розумієте, що в нього можуть з’явитися якійсь здібності … надзвичайні…і що Вовчиця…
- Пані Маріє, не турбуйтеся, я брав відгул, ще не знаю, що відбувалося у Конторі. Розберемося, так, розберемося. Ви ж розумієте, ми повинні стежити, пильнувати. Вовчиця не спить. Ви ж це розумієте, пані Маріє, правильно ж?
- Так, пане Вівчарю, я розумію. Ви дізнаєтеся, як справи в Івана?
- Добре, – пробурмотів Михаль, ледь кивнув головою і пішов далі.
Такі розмови є невід’ємною частинкою роботи Вівчаря. Іноді хтось із жителів Пасторалі підходив до нього, чи до когось із його колег і, вмиваючись слізьми, вимолював прощення для своїх родичів. Та як бувало у таких випадках, нічого зробити вже не можна було, адже його хлопці з Контори працювали професійно, із фанатизмом, і, якщо людина потрапляла у їхнє поле зору, то, значить, підстави були. “Бійся Вовчиці!” – батькові слова у таких випадках спливали у пам’яті Михаля. Бійся Вовчиці!
- Вовчиця!!!Вовчиця!!! – відчайдушний крик зруйнував ранкову гармонію і спричинив вуличну метушню.
-Вовчиця!!! – понеслось вулицею поміж будинків. – Обережно!!
Михаль миттєво зібрався, серце сполохано загупало у швидкому ритмі, зрадницька думка виповзла із глибин свідомості: “Тікати”. Та Михаль швидко опанував себе, зорієнтувався, так і є, крик пролунав біля Гастроному, напевно треба бігти туди.
В цю мить залізне завивання Вовчиці остаточно розбило ранкову буденність. Вперед, Вівчарю! Не бійся Вовчицю!!!
Михаль набрав обертів і, мало не злетів, так він швидко біг. Коли завернув за Гастроном, то побачив, що все вже завершилося. Біля під’їзду листя та сміття змішалися у незвичайній круговерті, за мить на її місці залишилися сумка та чоловіча шапка. Двері відчинилися і перед Михалем з’явилась дівчина із короткою зачіскою. Михаль мимовільно подумав, що вона схожа на його Василку. Дівчина була у розпачі.
- Андрію!! Андрію!! Повернися!!!Клята Вовчиця, поверни мені Андрія!!
Михаль мовчки відвернувся. Та він нічого і не зміг би зробити!!! Ніхто не може зробити нічого проти Вовчиці!! Ніхто. Навіть Вівчар. Все, що можна зробити, це пильнувати, стежити, займатися профілактикою, роз’ясненням. Цим і займається його Контора, його хлопці!! Вони виконують свою роботу, і виконують її гарно. В минулому році було виявлено біля тридцяти аномалій серед мешканців Пасторалі, тридцять випадків проявів ірраціонального, того, що не можна пояснити розумом, осягнути логікою. І Вовчиця приходила у тричі менше, аніж позаминулого року. Значить є зв’язок, є результати їхньої роботи. І життя у Пасторалі продовжується, і це чудово!
Службова машина Контори обережно під’їхала до будинку.
- Пане Вівчарю, дозвольте звернутися! – Федір Дяконюк, молодший спеціаліст, вискочив із машини і витягнувся перед Михалем. – Дозвольте приступити до роботи, Експертна Група із нами. Слідчий також.
- Працюйте, – кивнув Михаль, – а мене відвезіть до Контори. І заспокойте дівчину.
***
Силу-силенну паперів Михаль підписував щодня. Більшість із них він майже не читав, тільки пробігав очима, так, для годиться. Сьогодні робота у Конторі теж почалася із цього. Секретар підготував всі матеріали за останні два дні та із вправністю досвідченого паперознавця знайомив Михаля з їх змістом. Вівчар його тріскотню майже не слухав, бо думками був не тут, у кабінеті, а там на вулиці, із пані Марією.
- Матеріали по Івану Янчуку вже готові? – запитав у Секретаря.
- Так, пане Вівчарю, я якраз хотів познайомити вас із ними. Викладач міського коледжу, історик. Три місяці був під наглядом Другого Відділу.
- Ну?
- Інформація надійшла від колег. Зафіксовано надзвичайні прояві інтуїції. В поодиноких випадках навіть прояви передбачення. Всі матеріали зібрані, вас вчора не було, тому ваш заступник Андрій Назарович наказ підписав, але все по закону, так, по закону. Депортація. У таких випадках – Депортація.
- Добре. Залиш, я подивлюся. А це можеш забрати.
-Дякую. Ще там до вас…відвідувач. Приймете?
“Відвідувач. Звісно прийму. Для чого ж я тут сиджу”, – Михаль намагався піднімати собі настрій.
- Заходьте.
Двері відчинилися і перед Михалем з’явився кремезний чолов’яга з маленькими вусиками та хитрими очима. У руках він тримав свого зім’ятого капелюха.
- Чим забов’язаний, пане…
Вусики зарухалися і Михаль почув тихенький голос:
- Федчан. Назар Федчан. Я, пане Вівчарю, до вас у справі дуже незвичній, навіть, можна сказати, з приводу однієї пікантної ситуації. Егеж. Бачите, і я можу до Вівчаря отак от. Заходити, як до звичайної людинки.
Руки Назара нервово стискали капелюха.
- Я живу край міста, біля дороги, що веде у Рипейські гори. Ну, ви знаєте. Егеж. Останнім часом я роблю вечірні прогулянки, так мені порадили лікарі. Подихати гірським повітрячком. Егеж. Ото я і дихаю. Ви не подумайте, я не жалітися прийшов, я, навпаки, для того, щоб у Пасторалі менше було… щоб Вовчиця.. ну, ви розумієте. Ми всі трохи боїмося Вовчицю. А ввечері так гарно. Зорі, свіжий вітер, чисте повітря… Люблю я, знаєте, природу.
Михаль мовчки слухав, чекав, поки відвідувач, нарешті, дійде до основного. Проте, коли він почув те на що чекав, зрозумів – це йому дуже і дуже не подобається.
- А позавчора я вийшов пізніше, ніж зазвичай. Новини дивився по телевізору, не міг відірватися. Ото я вийшов, пройшов трохи дорогою, не дуже далеко, і бачу – тіні майнули по небу, я думав – птахи гірські, та ні, пригледівся, а то дівчата бавляться, літають.
-Повітрулі?
Раптом Михаль відчув небезпеку. Він уважно вгледівся у Назара і тільки тепер помітив, що від його очей віє холодом.
- Вони ж, а хто іще. Я, чесно кажучи, думав, що то легенди, казочки, а ні.
- Може вам таки здалося? Примарилося?
- Егеж. Примарилося. Я за деревом встиг заховатися, як вони на землю спустилися, троє їх було, красиві. А ще я побачив серед них…
- Ну?
- Та дівчина одна, розумієте, дуже вже схожа на дружину вашу, Василку. Я ж новини дивився, я там про вашу родину розповідали. Василка ж? Так я ото і подумав, зайду до Вівчаря, поговорю, може якось домовимося?
***
Довго думав Михаль про слова Федчана після того як він вийшов із кабінету. Всі справи відійшли на другий план, на передньому залишилися лише спогади про минуле та цей неприємний тип. Хоча саме з такими вдавалося співпрацювати дуже ефективно. До Контори їх тягнуло неначе магнітом. І ходили такі Федчани коридорами сірого приміщення, від кабінету до кабінету. Що поробиш, інформація найкраще передавалася саме у такий спосіб. Цього разу ця інформація не повинна була потрапити далі. Михаль підняв слухавку і чітко промовив черговому:
- Колісника до мене. Швидко.
Андрій Колісник був вельми професійним оперативним працівником. У хлопчини за плечима були навчання у виші, і не де-небудь, а у Академії. Він мав цупкій погляд, що чіплявся за різні факти та події, які на перший погляд здавалися непов’язаними між собою. Як йому вдавалося зв’язати деякі речі і побачити приховані аспекти ситуації, не знав ніхто. Окрім, хіба що, Вівчаря. Так, у Михаля була підозра, і, навіть, більше - він був переконаний, що Колісник мав прояви надзвичайних здібностей, дуже розвинуту інтуїцію, що межувала і з допустимою нормою. А можливо – то вже було порушення, предмет розмови у їхній Конторі, або Прокуратурі. Справа у тому, що сам Михаль вважав, що справжньому оперативнику непогано не просто мати уявлення про різні прояви порушення норми, але й самому мати хоча б маленький вогник надзвичайного. Така якість, на його думку, власне і забезпечує успішність роботи професіонала. Михаль про свої думки нікому не повідомляв, гадаючи, що краще про таке нікому не знати. Якби у Прокуратурі дізналися, що думає з цього приводу Вівчар, ніхто б його не зрозумів, не схвалив би його позиції, так би мовити А в нього і так проблем вистачає.
Окрім того, Андрій був з числа тих працівників, якому Михаль міг довіряти, вони потрапляли у різні ситуації, себто надійним хлопчиною був цей Колісник, надійним.
В двері постукали і на порозі з’явився Андрій.
- Оперуповноважений, старший погонич Контори, Андрій Колісник за вашим…
Михаль кивнув.
-Та годі.. проходь, Андрію. Сідай. Ти як? Щодо роботи і взагалі…
- Дякую, пане Михалю, по роботі ніби гаразд, сьогодні справу Демчука завершив, пам’ятаєте того художника… ну, що малював картини, на яких зображував майбутнє?
- Так-так.
- Експерти наші зовсім розгубилися. Уявляєте, на п’яти картинах події, що відбулися протягом року, а намальовані вони були три роки назад. Експертиза так показала. А він, дурень, усе на свою фантазію зпихував. А ще на сни. Я йому, телепню, кажу, мовчи, про сни не патякай, бо впаяють такий термін, що й Депортація не допоможе. А він лише посміхався, мовляв, байдуже йому… Кажу ж, дурень!
- Ну, такий у нас контингент, ти ж знаєш. Я про що хотів побалакати, – Михаль зупинився на мить, збираючись із думками, - власне в мене до тебе справа.
- Делікатна?
- Саме так. Як вже сказав, контингент у нас…важкий. Публіка різного ґатунку. Є такі, як той художник, божевільні творці, є й інші…
- Як той тип, що зранку під кабінетом у вас стовбичив? – весело припустив Андрій.
- Так, Андрію. Треба його перевірити. Зібрати інформацію, з’ясувати з ким спілкується, чим дихає, хто такий, власне. Тільки треба це зробити тихо… так, щоб ніхто про це не знав. А ще треба це зробити дуже швидко… за три дні. Максимум. Зрозуміло?
- Та зрозуміло.
- От і добре. Я підготую інформацію про нього, небагато, але по суті. Далі вже сам. І ще, там іще сусід у нього, Григір Сіромаха. Теж перевір. Кажуть він має прояви. Ну, що я буду тобі пояснювати…розберешся.
- Розберуся. Дозвольте йти?
Михаль кивнув. Що ж, початок справі покладено, тепер треба ще поговорити з Василкою. І поставити крапку у цій неприємній історії.
***
Розмова із Федчаном ще довго згадувалася Михалем, до глупої ночі.
- Ну, то що, пане Вівчарю, історію свою я вам розповів, не знаю тепер як і бути. Я ж бо чесний громадянин, патріот міста можна сказати. А тут таке. У мене, хе-хе, внутрішній конфлікт виникає. Дві сили у мені борються. Я ж вас теж розумію. Ну, не догледіли за дружиною. Буває. А тут треба пильне око! Я ото за дружиною спо-сте-рігаю. І за іншими теж. Ну то що будемо вирішувати, Вівчарю?
Михаль мовчки дивився на Федчана.
Ні, бити цього типа не можна. Небезпечно. Та і взагалі, може це… провокація? Внутрішня служба, або не дай бог, Прокуратура перевіряє його, Михаля.
Вівчар піднявся, відійшов від стола та відвернувся від непроханого гостя. Спиною відчував погляд його колючих очей. Як голки.
- Що ви хочете від мене? Грошей?
-Та чого ж ви так про мене погано думаєте! Не все, знаєте, вимірюється золотом. Я ж порадитись до вас прийшов, розповісти про те, що мене, як справжнього жителя Пасторалі турбує. А ви - грошей! Пх-е. Та якби вони мені треба були! Сусід у мене є. Григір Сіромаха. Ділянка землі у нього велика. А ще підозрюю, що він має теє… здібності до лікування нетрадиційного. Хочу щоб ви перевірили. Ну, а якщо і немає, то треба його трохи.. ну для профілактики, так би мовити…
“Т-а-ак, - думав Михаль. - Ото добра людина, чесний житель міста. Прийшов, щоб відправити на Депортацію свого сусіда, який чимось йому не сподобався. Веселі справи…”
- Мені треба подумати. Зрозуміло? Декілька днів. Можливо, тиждень. І щоб подумати про вашого Сіромаху. Ми ж не всесильні.
- А чого ж, перевіряйте, тільки ж час йде, а дружина ваша…
- Все. Мою дружину залиште у спокої. Годі.
***
Михаль додому потрапив пізно, після наради, на якій обговорювали поточні справи. Говорили про внутрішні проблеми Контори, про останні тенденції у виникненні та проявах надзвичайного, про налагодження більш ефективної роботи із Депортаційним центром і про інше. В принципі нічого нового. Щотижня одне й те саме. А вдома… все теж досить одноманітно. Вечеря, трохи телевізора подивитися (новини переважно), погортати книжку перед сном, ну, і, звісно, трохи пожалітися Василці на роботу, на місто і на життя у цілому. Та все то на жарт, бо насправді службу свою Вівчар любив, жителів міста поважав, а до життя ставився… загалом позитивно.
Василка зустріла у дверей, відправила мити руки, потім вони повечеряли. Обговорили останні міські новини (ти, чув, обіцяють зливу неймовірну, що йде з Ріпейських гір, а у міському зоопарку поповнення – новий директор, а ще Цирк приїжджає завтра)
Михаль посміхався кутиками губ.
- Слухай, Василко, де ти про все це дізнаєшся? Хоча б щось істотне. Важливе.
Дружина одразу спохмурніла.
- Кажеш, істотне… Ну, добре. Івана Янчука, сина пані Марії, сусідки нашої, забрали. Чув, напевно? А у нього дружина залишилася, син маленький.
Михаль насупився.
- Знаю я. Така у нас робота. У мене. Забрали, значить було за що. От як.
- Було за що? Цікаво у вас виходить. Так і будь-кого можуть забрати! За будь-що. А мене, Михалю, теж заберуть?
- Ні. – сухо відповів Михаль. - Тебе не заберуть… Бо ти… Що ти таке кажеш!! Василко!!! У нас не буває випадковостей, розумієш, система працює ефективно, самовіддано, ми охороняємо спокій міста, і виходить у нас це по-різному, але в основному – все по закону, все правильно, доцільно, ти ж знаєш, Вовчиця…
- Знаю я вашу Вовчицю…примара…
Василка розвернулася і вийшла з кухні, залишивши Михаля на самоті із власними думками.
Якось все не так. По-інакшому мусить бути. Раптом Михаль подумав, а якщо той Федчан правду казав, про повітруль? Невже, його Василка знову зв’язалася з тими… Можливо тому і вдома немає у них миру? Вперше за сьогоднішній день Михаль подумав про те, що Назар Федчан міг тоді дійсно бачити його дружину.
- Та ні! Маячня! – вголос промовив Михаль. – Треба лягати спати.
Вранці Михаля телефонний дзвінок змусив підхопитися із ліжка та нагадав про роботу.
- Пане Вівчарю, турбує черговий Контори. У нас надзвичайна подія. Машина за вами вже виїхала.
Голос чергового тремтів і свідчив про те, що він дуже хвилюється.
***
На місці пригоди Вівчаря зустрів експерт-феноменолог Василь Біда. Він ходив біля під’їзду дому, у якому все відбулося і кидав навкруги сполоханий погляд.
- Доповідаю. У квартирі проживає родина… родина Корнійчуків. Склад родини - батько Микола Миколайович, 54 роки. Його дружина – Галина Андрійовна, 48 років. У шлюбі 20 років. Сусіди відзиваються позитивно. Їх діти. Син - Артем, 19 років, студент міського училища культури. Донька Марія, 15 років. Школярка.
Марія виявила ознаки передбачення майбутнього у розмові із сусідами, Микитюками. Склад родини. Віктор Геннадійович, 60 років. Вікторія Назарівна, його дружина, 59 років. Сусіди відзиваються позитивно. Поверталися із дачі, де займалися сільськогосподарськими роботами. Віктор Геннадійович поливав огірки та помідори. Дружина – квіти. Разом збирали колорадського жука. Зустріли Марію біля дому. В розмові дівчина звернула увагу на стан сусідки, і припустила, що Вікторія Назарівна захворіла, або переживає з приводу якоїсь події.
- Зачекай, Василю. Не бачу тут ірраціонального. Вона могла зрозуміти це із зовнішнього вигляду жінки. Гадаю все було написано у неї на обличчі.
-Буде ірраціональне, пане Вівчарю, буде. Слухайте далі. Ще Марія сказала, що Віктор Геннадійович мусить бути обережним наступного дня на роботі у спілкуванні з колегою, таким собі Антоном Храплюком, інженером- програмістом. Розмова відбулася позавчора. І того ж дня інформація надійшла до Контори від шановного Віктора Геннадійовича, як патріота нашого міста. Ось протокол старшого погонича Юрія Ковальчука. ”Віктор Геннадійович Микитюк дійсно мав конфлікт зі своїм колегою. Проте встановлено, що Марія не могла цього знати. Спільних знайомих не виявлено. Отже, інформація не могла бути осягнута за допомогою раціонального, можливості для циркуляції чуток не було. Це все підтверджує припущення шановного Віктора Геннадійовича про надзвичайні здібності Марії». Ну що?
- Гаразд. Продовжуй.
- Повертаємося до родини Корнійчуків. Марія того ж дня, перепрошую, ввечері, посварилася із братом Артемом. Предмет сварки та особливості конфліктної ситуації описуються і перевіряються. Проте свідчення батьків плутані і не дозволяють встановити точної картини.
- Що каже Артем?
- Нічого не каже. Вранці в його кімнаті було порожньо.
- Що!?
- Так, пане Михалю. Вовчиця. Хіба черговий не сказав вам?
Цього ще не вистачало. Мало підозри на прояв ірраціонального, так ще й Вовчиця! Проблем тепер не оберешся. Ну, Михалю, невдало почався сьогоднішній день. А що буде далі? Та-а-к. Що ми маємо… родина Корнійчуків… все позитивно… прояв передбачення… сварка з братом… зникнення. Ніби все логічно. Ні, друже, в такому варіанті це не дуже привабливо виглядає. Це ж, однозначно, Депортація, або затримання для перевірки. А перевіряти тут, власне, нічого. Навіть тричі дурень побачить зв’язок між подіями, а слідчі – і тим паче! В Прокуратурі будуть у гарному настрої весь наступний тиждень. Тільки треба трохи свято їм зіпсувати. Пошукати, може щось і знайдемо. В будь-якому випадку, провести розслідування треба.
- Ситуацію зрозумів. – кивнув Михаль Василю. – Тепер пішли на місце події, будемо розмовляти. Міркувати, що з цим усім робити.
- Пішли, пане Вівчарю. Всі дійові особи на місці. Звісно, окрім Артема.
***
У квартирі панувала робоча атмосфера. Експертна група займалася звичною справою. Віктор Каплюк досліджував кімнату, і іноді щось записував до нотатника. Толік розмовляв із родиною Корнійчуків. Вони сиділи на дивані – чоловік та дружина. Дівчина сиділа на стільці. Коли Вівчар зайшов із Василем до кімнати, всі одразу подивилися на нього. Кожен – по своєму, проте дуже виразно. Микола Миколайович – з недовірою, його дружина, Галина Андріївна – із надією, Марія якось байдуже, холодно. Зате хлопці одразу підхопилися. Каплюк посміхнувся у вуса, привітався, і щось тихенько пробурмотів. Що саме Вівчар не розібрав, бо здавалося, що Каплюкові вуса виросли саме для того, щоб приховувати якійсь таємниці. Толік теж привітався і почав доповідати:
- Пане Вівчарю, експертна група у складі трьох експертів та слідчого працює на місці Надзвичайної події, а також з приводу прояву ірраціонального феномену, або…феноменів. Ситуацію вивчено та описано. Деякі деталі та коментарі отримуються у бесіді.
- Генограму склали?
- Аякже. – озвався Каплюк.
- Добре. Покажіть місце події.
Генограма була одним із прикладних методів роботи службовців Контори. По суті це була графічна історія родини, родове дерево, так би мовити, яке складали слідчі та експерти за допомогою людей, які підлягали дослідженню. В Конторі вважали, що історія родини може підказати напрямок роботи із людьми, трохи прояснить сімейні лінії розвитку, допоможе зрозуміти, що відбувається у родині. І можливо, із цього можна буде зрозуміти, якими були передумови виникнення незвичайного, та іноді спрогнозувати прихід Вовчиці. Останнє відбувалося доволі рідко, найчастіше генограма допомагала просто зрозуміти родинну специфіку. Михаль до проведення генограми ставився спокійно, із певною долею здорового глузду.
- Угу. Йдіть за мною. – Каплюк рушив по коридору, назад до виходу із квартири. Михаль ще раз глянув на господарів квартири і пішов на ним.
Кімната була невеличкою. Ліжко, письмовий стіл, тумба, дві полиці із книжками, на стіні плакати із зображеними на них співаками. Нічого особливого. Звичайна кімната звичайного юнака.
Михаль вкотре задавав собі питання – чому ж Вовчиця обирає отаких от хлопців, чи дівчат? Хоча не важливо кого, і в якому віці. Закономірності тут не встановлено, вони - і експертна група, і слідчі, уся Контора цим і займаються. Можна навіть сказати, що й Прокуратура цим займається. По своєму, зрозуміло, але займається.
Вовчиця, вовчиця… примара, як казала його Василка.
***
Коли вперше у своєму житті Михаль почув про Вовчицю, йому було років п’ять.
Він гуляє разом з іншими дітьми – Тарасом та Федьком у піску, у дворі їхнього будинку. Тарас, хлопчина із ластовинням на обличчі, із рудим волоссям, раптом забирає у Федька маленьку пластмасову машинку. Вантажівку.
- Не віддам, не віддам. Це моє, це моє… - вихваляється Тарасик.
- Віддай!Віддай! – мало не плаче Федько. – Якщо не віддаси, тебе забере Вовчиця, чуєш, тебе забере Вовчиця!
Після цим слів обоє замовкають. Відчувають, що сказали небезпечні слова, непрохані. Федько закриває рота долонями, ніби боїться, щоб не промовити іще чого не будь. Звідкись з’являється мати Тарасика. Підхоплює його на руки, щось говорить йому тихо, іграшку віддає Федьку, а Михаль чує, мовляв, не бійся Тарасику, ніхто не прийде до тебе, то все казки, легенди, а гратися із цими дітьми не треба… не варто.. За мить вона із сином зникає, ще трохи забирають і Федька. У піску залишається Михаль, та оскільки гратися вже немає з ким, він човгає додому. Мама бачить, що Михаль зажурений і теж його заспокоює.
- Синку, у тебе тато Вівчар!! Тобі немає чого боятися, Вівчарі, вони знаєш, які сильні!
- Сильніше за ведмедя?
- Так, синку!
- І за тигра?
- І за тигра!
- А за лева?
- За всіх на світі!!
- Тоді я не боюся! В мене тато - Вівчар! Мамо, а хто такий Вівчар?
***
Марія сиділа у кутку кімнати на дивані, обхопивши коліна руками. Михаль обережно підійшов до дівчини і промовив:
- Поговоримо?
Марія мовчала.
- Я тебе … розумію. Так. Мене звуть Михаль… я –Вівчар.
- Знаю. Чула. Михаль-вівчар.
- Добре. Гадаю, чула лише хороше? – спробував пожартувати Михаль.
-Різне.
- Не буду виправдовуватися. Можу тільки сказати, що я ніколи…
Марія раптом підняла голову і Михаль побачив її заплакані очі.
- Ви раніше когось втрачали? Ну, я маю на увазі…
- Так. Звісно. І близьких людей, і знайомих… а на роботі я маю постійно справу з цим.
- І що ви відчували?
-Різне. Останнім часом - вже нічого. Але розумієш, треба мати силу…
- Угу. Особливо для того, щоб слухати ваших оцих…з Контори.
- Маріє, ти ж повинна розуміти, у них робота, і в мене. Служба.
- Весела робота. Перспективна.
- Не виходить у нас розмова?
- Ні.
Михаль сів поряд із Марією. Втупився поглядом у стіну, на мить у нього промайнули думки, до появи яких він ставився з обережністю. Що, Вівчарю, маєш отримати за свою роботу? Згадалася сусідка, пані Марія, інші жителі міста. Ні-ні. Треба зупинити цей потік…сумнівів, непорозумінь та звинувачень. Крім них же є ще багацько інших, від яких він неодноразово чув слова подяки…за добрі справи.. за спокій у місті…за міцний сон.. за спокійне життя…за все.
- Послухай, Маріє, ти ж хочеш, щоб у нас більше цього не відбувалося? Правильно ж? Щоб родини жили гарно… в любові. Не тремтіли тоді, коли чули про… появу Вовчиці…не боялися. Щоб можна було із надією дивитися у майбутнє, знати, що все буде гаразд у рідних… близьких, друзів. Просто знайомих. Тоді у міста, у нашої Пасторалі, буде майбутнє. То як?
- Хочу.
-Тоді ти повинна розуміти - для того, щоб розібратися у цій складній ситуації, вивчити всі особливості появи Вовчиці, ми мусимо докладати усіх зусиль. Аналізувати, збирати інформацію, встановлювати зв’язок, одним словом, займатися профілактичними роботами. Ясно, що ця робота… вона складна, іноді не всім подобається, можливо має певні …скажімо, аспекти, які, ну, мають певну невизначеність, але ти розумієш, що нічого не приходить швидко, просто так. Кількість рано чи пізно переходить у якість. Ми вже маємо такий фактаж! Вже є серйозні дані, абсолютно надійні та валідні. Ми на правильному шляху, але ваша допомога – жителів Пасторалі є дуже нам необхідною. Правда.
- Що ви хочете від мене?
- Розкажи про свою розмову з братом. Про що говорили, про кого, можливо, ти звернула на щось увагу, одним словом, нас цікавлять різні деталі, особливості вашої розмови.
- Добре. Я розповім.
