Ти тоді стрибнув з мосту... Шубовснув каменем на дно, де причаїлось вогке, слизьке, потворне лихо. Земля затряслася. Небо затремтіло. Замовкло все. Ліхтарно-мерехтливе сяйво закоркувало душу. В моїх очах навіки застряг місяць. Той, що освітив Тобі шлях до хаосу. Ти знову зник...
Хвилина фатуму. Сміх падолисту. Єдність жаху. Що спотворило життя? Де початок кінця? Як тобі там, на дні усього, що тримало всесвіт. Тепло. Тиша. Прямолінійна тріщина сковує середину. Дощ вимиває нутрощі. Галас вивітрює нагромаджені божевільно-параноїдальні думки. Де Ти?
Пам’ятаєш ту тітку, що намагалась спинити Тебе? Вона теж мала в очах місяць. Бо, необачно, попросила свого коханого (на першому ж побаченні) стрибнути. Ти сміявся з неї. Вона ридала. Я стояла, палила та... мовчала. Тим і вирішила все: кульмінацію Твого лету та вгамування затаємниченої втіхи. Гріхопадіння. Жертва. Смерть...
Та Ти поборов її, прийнявши. Стійкість Твого серця розчавило бридке каміння; перешіптування поодиноких хвиль сховало Тебе від світу. Від того, де Ти страждав. Чому? Чому не втримала, не пригальмувала словесного свого потоку, чому, бодай не подала руки? Де Ти. . .
Я тепер сама. Сама собою. Вишукую в задзеркаллі спаплюженої душі світло. Хоча б те, яке залишилось від Тебе. Ти подарував мені його, а я – вбила. Бо німа, бо жорстока, бо хитка, як той міст. Біль. Темрява. Спіткаюсь. Б’є годинник. Шумить серце. А Ти – Тебе нема. Мене нема. Та й навіщо?
Щастя треба нищити, допоки воно не привласнило твою всьогість. Необхідно збавляти його швидкий хід, примушувати кульгати, а не йти в-ногу з світообігом. Бо нас вже нема в тому часі. “Е-ге гей!Душе, де ти?” Мабуть, спить, чи то пак – дрімає. Вставай, підемо шукати нові мости, а, може, якраз пощастить?
Ти стрибнув. Я зомліла. Ми того вечора сміялись зі світу, а тепер він познущався з нас. Байдуже. Морок, слизькість. Сон. Забуття. Бог мені простить Тебе…
