Таня Малярчук. Біографія випадкового чуда: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 240 с.
Найдивовижніше в чудесах те, що вони справді трапляються. Існують люди, які про це знають. Зазвичай, це письменники. Застерігаю, що зміна поколінь тут ні до чого. Саме знання азів психології та вміння художньо їх втілити, наявність власного стилю, самообмеження заради творчого результату, відмова від самозамилування (додам, що переважання того чи іншого робить літературу для мене нецікавою) дозволяє мені назвати Таню Малярчук світлоносним явищем у літературі початку двадцять першого століття
«Мистецтво не є тупим копіюванням кримінальних архівів або картинки за вікном, це паралельна реальність» (О. Соловей). Коли життя пересічної людини, як правило, малоподієве, втрачає сенс, то конфлікт між реальністю й відчуттям справедливості неминучий. Проте героїня «Біографії...» Лєна успішно розв’язує його через вихід на інший рівень візуальності. На шляху в незвідане вона знаходить таку собі саморегулюючу форму заміни/обміну, коли повітряна яма зовнішнього існування заповнюється фантазіями зі світу підсвідомих імпульсів, котрі, в свою чергу, пов’язані з космосом, і побачити їх можна тільки внутрішнім зором уяви. Завдяки прийому паралельності реалій/ірреалій, художня фіксація цих збігів і перехрещень не здається чимось дивовижним, швидше, навпаки, закономірним. Магнітне поле інтриги становить напруга способу життя у двох вимірах. Слово і діло розділяє провалля між рутиною прози повсякденності та ілюзіями, котрі займають місце реальності, ущемленої мерзенністю світу («У Лєни ніколи нічого не було, але вона мала тверезий розум. Тверезий і ясний. Можливо, трохи цинічний, але цинізм – це форма захисту в умовах надзвичайного стану. На розум Лєна покладала останні свої надії»).
Подвійна оптика художнього бачення Т. Малярчук пропонує просту інтерпретацію зовнішньої заплутаності подій, коли нібито випадкові обставини виносяться за дужки нормального життя і породжують небачені досі форми соціальної мімікрії. Неподолана схильність головної героїні до справедливості діє як наркотик, діє вибухово. Пізнання життєвих протиріч приходить поза дійсністю, і нерідко всупереч їй. Право вибору надано всім персонажам роману ( правда, не у всіх цей вибір адекватний розумінню справедливості), і це веде за собою зміну власної екзистенції, що при всій своїй практичній безплідності оголює хронічну недугу нашого суспільства – янусоликість. Тенденція до божевілля героїні роману сприймається як норма. Для неї це вихід/прорив до особистого Бога через пережиття власної катастрофи у руслі певної камерності чехівського психологізму. А дещо показовий комізм змальованих ситуацій є очевидним обігруванням типових кліше казковості й міфотворення, до яких помітно схильна титульна нація:
( «Лєна спалахнула.
– Але їсти собак – це ненормально!
– Для нас ненормально, я з вами згодна. А в Китаї
навпаки – звичайна річ...
– То нехай своїх псів і їдять! А українським нехай
дадуть спокій!»).
Творчість завжди надлишкова, вона зневажає закони раціо. За Т. Малярчук, дійсність мистецьки переконлива: тональність письма індивідуальна, густа, концентрована й одночасно легка і прозора, наче лет метелика; трошки іронії (іронія – краща протиотрута проти всілякої фальші), скепсису, гіркоти, дистанція від щойно написаного, котра підкреслює самотність окремої людини у нашому суспільстві. Воістину, божевільня стає схованкою навіть для пересічної особистості. Назвати ту обставину, що Таня Малярчук на матеріалі власних спостережень дослідила якийсь там соціальний зріз епохи межичасся, видається мені банально-заштампованим висновком. Так чи інак, всі письменники нового часу цього прагнуть.
У нас усі жанри імпортовані (думка не моя, та шкода, не пам’ятаю, хто автор), тому нічого дивного нема в тій показовій тенденції, що в нашому літературному рухові запанувала епоха палп-фікшн: швидко пишеться, ще швидше читається і... без жалю викидається на умовний смітник. Нинішні реалії неспокійного й непередбачуваного мистецького сьогодення призводять до того, що «балом править» успіх комерційний, не художній. І майже як вирок сприймається афоризм Роксани Харчук: «Письменників стає дедалі більше, а літератури дедалі менше». Сподіваюся, що raison d’etre першої половини цього визначення щодо творчості Тані Малярчук умотивовано.
