Не намилується синочком своїм, не натішиться. Маленькі рученята, стиснуті в кулачки, розкинув. Спить мирно, рівно дихає, снами дитячими снить. А вона тихенько йому колискову наспівує. Одними лиш кутиками вуст усміхається. Бережно його на руки бере, до грудей пригортає, колише. Він – щастя її. Він – дитя її, плоть і кров. І ніхто у цілому світі не відчує її радості!.. «Ой, свят-свят… Не доведи, Господи, такого горя нікому…» – проказує до себе старенька прибиральниця, витираючи віконце на дверях палати-ізолятора. «Все, сердешна, колише… А дитина вже рік, як на тому світі…» Ніхто не знає її радості. Він сміється до неї крізь туман Вічного Шляху щоночі…
