Коли люди почали множитися на Землі, народилися у них дочки, одна краще
за іншу. І були вони до того гарні, що сам Господь Бог не міг утриматися від
спокуси помилуватися їхніми принадами, особливо, коли дочки людські милися
у річці.
- Ах, який рахат-лукум!.. - захопливо бурмотів Всевишній, роздивляючись
у телескоп принади людські. І підіймався... точніше, підносився у Господа
Дух Святий від такого видовища.
Одного разу, споглядаючи в черговий раз красу земну, Бог помітив як
невідомо звідки з'явилися якісь підозрілі типи велетенського зросту і почали
найнахабнішим чином підкрадатися до дочок людських. Відчувши недобре,
Господь прилипнув до об'єктива телескопа і став чекати, що буде далі. А далі
було ось що: на величезне обурення Всевишнього таємничі незнайомці назвалися
дочкам людським синами Божими, а після, упевневшись, що вони гарні, почали
брати їх собі за дружин, яку хто обрав. Такого розбещення людей Бог аж ніяк
не очікував і ледь не звалився з Небес від подиву.
- Ґвалт! - зарепетував Він, прийшовши до тями. - Цнотливості позбавляють!
- Хто? Де? - вигукнув збуджено Сатана, забігаючи до божественних покоїв
і шалено озираючись на всі боки. - Не починайте без мене!..
Але не встигнув грішний ангел зрозуміти, що до чого, як Господь ухопив його
за комір і потягнув до телескопа.
- Що це за самозванці? - обурювався Всевишній. - Які ще такі "сини Божі"?
- А що, Ти й синів ще маєш? - спитав здивовано Люцифер. - А я й не знав...
- Не клей дурня! - заволав Господь і добряче струсив Сатану в повітрі. -
Тобі добре відомо, що ніяких синів у Мене немає й бути не може!.. Хоча, ні...
один є... чи буде, народжений незайманою дівою... Але це тебе не стосується!
Відповідай, рогатий, хто це розважається з дочками людськими? Твої приятелі?
- Знать не знаю їх, і відать не відаю, хто вони такі, - зізнався Сатана, дивлячись
у телескоп. - Еге! Такого я навіть у Пеклі не бачив!..
- Не блазнюй, блазню! - заволав Бог, відштовхуючи Диявола від об'єктива. -
Звідки їм ще взятися, як не з Пекла?
- А я звідки знаю? Може, хто з ангелів вирішив повеселитися на землі...
- Що?! - Всевишній аж підстрибнув від таких нахабних звинувачень. - Та
як же це безтілесні, світлоносні створіння можуть... це... того... з дочками
людськими?
Однак Сатана не став вступати в полеміку з розгніваним божеством
стосовно того, що можуть, а чого не можуть ангели, і поспіхом зник від гріха
подалі, а саме - до Пекла.
Залишившись наодинці, Господь трохи заспокоївся й почав розмірковувати
над словами Сатани: "А раптом нечистий правий і незнайомці ці - ангелі Мої?
О, горе Мені! Знову падають ангели з Небес!"
І побачив Господь, яке велике розбещення людей на землі: ніхто вже не
догоджає Його слуху молитвами й плачем, ніхто не робить усеспалень
приємних смородом своїм і ароматом; усі вівтарі занедбані, усі храми
спорожніли; усюди блуд, розпуста й свято плоті, а цнотливість і праведність
оголошено пороком.
- Не вічно Духу Моєму бути зневажливим людьми! - сказав Господь
суворо. - Тому що вони плоть, а плоть не вічна, і рано чи пізно обернеться
на порох. І щоб цей час настав швидше, нехай будуть дні їх сто двадцять
років... А то взяли, бач, моду жити по п'ятсот років і більше!..
І сказав Господь: "Знищу-но Я з лиця землі людей, котрих Я створив, від
людини до скотів, і гадів і птахів небесних знищу; бо Я розкаявся, що створив їх".
І тільки-но Він хотів почати винищення, як примчав Сатана з Пекла й заволав
несамовитим голосом:
- Стій, Господи! Навіщо ж знищувати стільки добра? І головне - за що?
- А ти сам хіба не бачиш? Уся земля розбестилась перед лицем Моїм,
і наповнилась земля лиходійствами... Дивитися гидко!.. Тьху!
- А як на мене, то все нормально, - пробурмотів задоволений Люцифер,
роздивляючись Землю в телескоп.
- Гадаєш? - з недовірою спитав Господь і заглянув у об'єктив.
І подивився Бог на землю, - і ось, вона розбещена, бо всюди розпуста й
ґвалт, і блудіння; і повсюди гульба та оргії, і безсоромність, і сором та інші
неподобства.
- Та де там "нормально"? - обурився Бог, відвісивши грішному ангелу
добрячого стусана у потилицю. - Цей вертеп, по-твоєму, "нормально"?!
- У нас у Пеклі всі так поводяться, - відповів ображено Сатана, чухаючи
голову між рогами.
- У Пеклі! - вигукнув Бог і зареготав. Але відразу замовкнув, і похмуро
промовив: - Ще не вистачало, щоб на Землі було як у Пеклі... Приготуйся!
Настав час знищити всіх людей!
- Та почекай, Господи! - зарепетував Сатана. - Що Ти все занадився:
"знищити та знищити"! Скільки коштіви, скільки сил витратили на цих людей.
А тепер одним махом узяти все й знищити?
- Щось Я не второпаю, хто з нас всесвітнє зло? - глузливо промовив Бог. -
Адже хто-хто, а ти повинен радіти руйнуванню й смерті.
- Мабуть, - стиснув плечима Люцифер. - Тільки... шкода мені, чомусь, людей.
Прикіпів я до них, чи що...
- Ні, ви лише послухайте! - ляснув у долоні Бог. - Жалісний який знайшовся!
Гадаєш, Мені не шкода? Та Мені, можливо, у тисячу разів більш шкода, аніж
тобі... Але немає іншого виходу!
- Гаразд, - зітхнув із сумом Люцифер. - Знищувати, так знищувати!.. Тільки...
Може, залишимо парочку людей і тварин трохи, аби потім не створювати всіх
заново?
- Парочку, кажеш? - Господь погладив сиву бороду. Спершу Він хотів відкинути
пропозицію грішного ангела, однак, згадавши скільки довелося порпатися зі
створенням усіх тварюк земних, сказав: - Парочку можна... Але тільки парочку!
- Кого будемо залишати? - зрадів Сатана. - Я маю тут на примітці парочку
людей...
- Знаємо Ми твої примітки! - відмахнувся Господь Бог. - Мабуть, якихось
грішників підсунути хочеш? Нізащо! Упораюсь якось без твоїх порад. Тут
справа серьозна. Тут треба, щоб людина була праведна і непорочна в роді
своєму...
Начіпивши на ніс окуляри, Бог почав гортати книжку життя, роздивляючись
записи про кожну людину, про її діяння та вчинки. Однак прочитавши більшість
біографій, Він на Свій превеликий подив не знайшов жодної гідної для порятунку
кандидатури: на кожній сторінці було повно вбивць, крадіїв, прелюбодіїв,
ґвалтівників і лихословів, заздрісників, ненажер, брехунів і гордіїв, а праведника
не було жодного. "Оце так Сатана постарався: споганив Мені весь рід людський!"
- дивувався Всевишній, гортаючи книжку життя. Сягнувши середини книжки,
Він відчув страшенну втому від споглядання пороків і злодійств роду людського,
і вирішив трохи перепочити.
Але тільки-но Господь Бог відкинувся на спинку небесного престолу та закрив
очі, як із Землі донеслися якісь дивні звуки; і були ці звуки до того сумні й
нудні, що Бог не витримав і спитав дратівливо:
- Хто це там ниє?
Сатана кинув лінивий погляд на Землю і махнув рукою:
- А-а! Це Ной, син Ламеха. Старшенно нудний тип! Його тому й прозвали
"Ноєм".
- І чого це він так ниє? - поцікавився невдоволений нудними звуками Бог. -
Здохнути можна від нудьги!
- Молиться. Хоче набути благодать перед очима Твоїми, - відповів Люцифер,
анітрохи не приховуючи огиди.
- Справді? Який спритний! Мою благодать треба ще заслужити! Подай-но
Мені справу про його життя-буття...
І Бог почав вивчати життя Ноя. Як це не дивно, Ной був єдиною людиною
праведною і непорочною у своєму роді, у той час як усі інші навколо його -
не враховуючи дружини його та синів його - були геть розбещені й гріховні; Ной
ходив перед Богом, але Той попросту не помічав його, бо бачив на Землі лише
розпусту й нічого більше. День і ніч молився Ной Господу Богу, сподіваючись
на Його милість, виснажував себе нескінченними постами до такої міри, що
став схожий на живого мерця. І як дружина не намагалася примусити його
з'їсти хоча б що-небудь, він суворо дотримувався дієти, побоючись, як би його
не звинуватили в ненажерливості.
- Ну, що ж! - сказав задоволений Бог. - Схоже, цей Ной заслуговує на Мою
благодать, і він цілком достойний врятуватися від знищення.
- О, Боже! - вжахнувся Сатана. - Тільки не цей! Він же доконає Нас своїм
причитанням.
- Цить! Така воля Моя, і вона не обговорюється! А тепер поміркуймо, як Нам
краще знищити людей і всю іншу живність.
- Може, астероїдом їх! - запропонував Люцифер.
- Астероїдом, кажеш? - Господь розмірковуючи погладив бороду. - Ні, астероїд
не годиться - занадто гучно й пилюки забагато. Ще чого доброго Землю розколить
навпіл...
- Ну, тоді влаштуємо виверження вулканів по всій Землі! - не вгамовувався
Сатана. - Я вже й дров приготував для розтопки. Влаштуємо пекло грішникам!
- Вулкани?.. Ні, не годиться - занадто димить і смердить. Якщо ця гидота
підніметься до Небес - дихати буде нічим. Треба щось простіше...
І тут Всевишнього осяяла геніальна думка:
- А влаштую Я всесвітній потоп!
- Не вийде, - скептично сказав Люцифер. - Де взяти стільки води, щоб затопити
всю планету?
- А якщо розтопити льодовики на полюсах?
- Усе одно не вистачить. Сам поміркуй, Господи: середня висота материків
над рівнем моря десь метрів вісімсот-дев'ятсот, та ще й сотня найбільших
вершин, висота яких більше семи тисячі метрів. Щоб вкрити все це водою,
знадобиться другий Світовий океан.
- Справді? Що ж робити?
- Я маю одну ідею, - промовив загадково Сатана, таємниче озираючись
на всі боки. - Але вона... як би це сказати... не зовсім праведна...
- Викладай!
Люцифер нахилився над вухом Всевишнього та заговорив тихим голосом:
- Коротше, можна влаштувати повінь лише в одному районі Землі.
Припустимо, між річками Тиґр і Євфрат. А в Святому Письмі запишимо, що
потоп був по всій землі. Хто посміє сумніватися в істинності святої книги, що
написана зі слів самого Бога?
- Та це ж справжнє ошуканство! - обурився Господь. - Шахрайство найвищої
проби! Ти що, хочеш зробити з Мене брехуна й шахрая?
- Господи! - іронічно промовив Сатана. - А створення всесвіту за шість днів -
це не брехня? Хто ж повірить, що Всесвіт з мільярдами галактик, повний
септильйонів зірок можна створити за пару днів?
- Ну, знаєш! - з люттю стиснув кулаки Всевишній. - Та за такі слова, Я...
тебе!..
- Що, Ти - мене? - посміхнувся Люцифер, спокійно схрестивши руки на
грудях. - Знову скинеш з Небес? Ну, так ми вже звиклі до цього. Тільки хто
Тобі допоможе винищити всіх людей? Мабуть, Сам не захочеш руки Свої
непогрішимі бруднити? А ангели Твої до того невинні, що навіть мухи образити
не можуть...
Один Бог знає, як Він витримав подібну зухвалість і не спопелив на місці
нахабу. Ледь упоравшись зі Своїм гнівом, Всевишній перевів Дух Святий і
промовив крізь зуби:
- Добре. Роби, як знаєш. Але якщо потім спливе правда про потоп...
- Будь упевнений, Господи! - відповів радісно Сатана, закочуючи рукава. -
Жодна собака не дізнається!.. Ну, настав мій зірковий час! Зараз будемо
мочити людей!..
- Яке там - "мочити"? - зупинив його Господь. - Я ще повинен попередити
цього... як його? Ноя! Нехай підготується до евакуації...
І сказав Бог Ною: "Кінець усякої плоті прийшов перед лицем Моїм; бо земля
наповнилася від них лиходійствами. І ось, Я знищу їх з лиця землі".
- ... тебе ж пощажу Я, - продовжував віщати Господь з Небес, - бо набув
ти благодать перед очима Моїми за праведність і непорочність свою.
- Слава Богу! - вигукнув Ной і, впавши на коліна, заходився бити чолом об
землю, та так заповзято, що на іншому боці планети почався землетрус, і впали
гори, і завалилися домівки, поховавши під уламками тисячі грішників.
Побачивши таку ревність, Всевишній навіть пустив сльозу, і знову звернувся
до Ноя:
- Прийди ж до Мене, син людський, аби не померти тобі серед плоті, котра
збочилась і розбестилась, і пішла не туди...
- Іду, Господи! - заволав захоплено Ной і почав стрибати вгору, бажаючи
піднестись на Небеса, але як він не намагався, нічого не виходило.
- Чого ж ти зволікаєш, муж праведний? - спитав нетерпляче Бог. - Йди до
Нас.
- Та щось не виходить... - розгублено промовив Ной, продовжуючи стрибати.
- Отож! - зловтішно зареготав Люцифер, спостерігаючи крадькома за тим,
що відбувалося на Землі. - Закони фізики ще ніхто не скасовував!
- Як же я врятуюсь, Господи? - питав Ной, не полишаючи надії застрибнути
на Небеса. - Адже плавати я не вмію...
- От біда! - сказав з прикрістю Бог. - Чому ж він, праведник, не може
піднестись на Небеса?
- Гріхи в Рай не пускають, - поглузував Сатана, однак, побачивши гнівний
погляд божества, відразу додав: - Це все земне тяжіння. Між двома
матеріальними точками діють сили взаємного тяжіння... Закон всесвітнього
тяжіння...
- Без тебе знаю про цей дурний закон! Краще підкажи, як подолати це
тяжіння.
- Лише на ракеті.
- На якій ще ракеті? - здивувався Всевишній.
- На багатоступінчатій, або, у крайньому випадку, одноступінчатій.
- Ти знущаєшся? - зашипів Господь. - Які в біса ракети? Вони ще аероплани
не навчилися будувати!
- Справді? - Сатана зробив вигляд, ніби дуже здивований. - Тоді прироби йому
крила. Адже з крилами він точно піднесеться до Нас на Небеса.
- Та де ти бачив людину з крилами, бовдуре? - обурився Бог, не почувши
в голосі нечистого іронію. - З крильми бувають лише ангели, та й то не всі!
- Ну, значить шлях на Небеса йому заказаний... Тоді прироби йому зябра.
Так він точно не захлинеться при потопі, і можливо залишиться живий.
- Що ти верзеш, мерзотнику?! - Всевишній ледь стримувався, щоб не вийти
із Себе. - Які до біса зябра? Нам потрібна людина за образом і подобою Нашою,
а не амфібія чи мутант якийсь!
- Гаразд, гаразд, - сказав поважно Сатана. - Тілесної суті торкатися Ми не
будемо. Отож доведеться думати, як врятувати родину Ноєву та всіх інших
тварюк, коли вода вкриє землю і не залишиться на ній ані п'яді суходолу... Усе!
Я вже подумав. Накажи йому спорудити ковчег!
- Який ще ковчег?
- Величезний дерев'яний ящик, смолою обмазаний зовні та всередині.
- Та ти при своєму розумі, рогатий? Який ж це потрібен ящик, щоб вмістити
всю Ноєву родину, припаси, та ще й по парі кожній тварюки? Лише одних рептилій
тисячі видів. Я вже мовчу про ссавців і птахів... Як запхати їх до одного ящика?
- Усе дуже просто! Немає ніякої потреби брати на борт усіх тварин. Нехай
візьме лише тих, що помістяться в ковчезі, а в Біблії запишемо так само, як
про потоп: мовляв, узяли всіх без винятку і ще повно вільних місць залишилося...
- Що?! Знову брехня?
- Та не брехня, а лише перебільшення, гіпербола - такий прийом у літературі.
- О, Я Всемогутній! - застогнав Господь. - Якщо в Біблії і надалі буде стільки
перебільшень, то рано чи пізно люди засумніваються в істинності самої Книги.
І навіть більше - поставлять під сумнів Моє існування!.. Але робити нічого!
Доведеться ризикнути...
І знову сказав Бог Ною: "Зроби собі ковчег з дерева гофер; відділення зроби
в ковчезі, і обсмоли його смолою всередині та зовні. І зроби його так: довжина
ковчега..."
- Хвилинку, Господи! - обізвався Ной. - Я запишу... Бо забуду... - і відразу ж
виліпив із глини щось на зразок плитки, і загостреною паличкою почав виводити
на ній якісь знаки, що згодом отримали назву клинопис.
- "...довжина ковчега, - продовжував Господь, - триста ліктів; широта його
п'ятдесят ліктів, а висота його тридцять ліктів".
- Ого! - вигукнув Ной. - Чимала споруда! Та як же я її збудую самотужки?
Та тут роботи на десятки років!
- З Моєю допомогою як-небудь збудуєш. І синів своїх, ледарів, до роботи
залучи.
- Ну, хіба що з Божою допомогою... - пробурмотів Ной. - А то на цих
ледацюг ніякої надії. Особливо на Хама...
- "Введи також до ковчега з усіх тварин і від усякої плоті по парі... З птахів
по роду їх, та із скотів по роду їх, та з усіх що плазують по землі по роду їх..."
- Плазунів? - злякано перепитав Ной. - Тобто гадів? А без них не можна?
- Ні, не можна! - відрізав Бог. - Для Нас будь-яка тварюка важлива: й отруйна,
і не отруйна... Та ти не бійся! Вони тебе не чіпатимуть - Я вже їх попередив.
"Ти ж візьми собі всякої їжі, якою харчуються, і збери до себе; і буде вона
для тебе та для них їжою".
- О, Господи! Це ж скільки треба їжі, щоб усю цю ораву прогодувати?
І на який термін?
- Я гадаю, днів на сорок... Але краще запастися по-більше... До речі! Ось
ще дещо: ковчег збудуй подалі від домівки, аби сусіди не пронюхали про наш
з тобою договір і не рознесли звістку про потоп землею. І сам, звісно, не патякай...
- Не хвилюйся, Господи! - відповів Ной. - Я буду німий, як риба!
- Яке вдале порівняння! - сказав розчулено Сатана. - І головне - підходить
до нашої теми...
- Не каркай, лисий чорт! - сердито гримнув Бог і звернувся до Ноя: - Ось,
невдовзі всьому живому на землі прийде... е-е... кінець. А втім, не всьому:
ті, що мають зябра та вміють плавати вціліють. Але ти не бійся! У ковчезі,
у тому величезному ящику, що я велів тобі збудувати, ти зможеш перечекати
потоп. Проте часу залишилося у тебе зовсім небагато, тому - не зволікай,
приступай до роботи...
І Ной помчав робити все, що звелів Господь. З ранку до вечора він працював
до сьомого поту, натер мозолі на руках і на ногах, стоптав велику кількість
сандалів, і в клоччя роздер до дюжини сорочок. Сусіди з подивом дивилися
на дивну споруду, що росла посеред пустелі та все допитувались у Ноя навіщо
йому знадобився такий величезний дім. Ной відповідав жартівливо: мовляв,
чекаю поповнення в родині та розширюю площу для житла. Однак у глибині
душі його мучила совість. Адже незабаром усім цим людям належало
померти; і Ной це знав, але мовчав, як риба. "О, Боже! - думав Ной. - Як
нестерпно брехати всім цим людям, приреченим на загибель! Хоча й грішники
вони, але ж усе таки люди. Хто дав їм можливість спокутувати свої гріхи?
А як же ж милосердя, прощення гріхів? Можливо, хто-небудь з них ще покається
та обере шлях праведний і безгрішний. Та навіть якщо вони винуваті в усіх
лиходійствах, де чесний суд? Де справедливість? Невже й немовлята настільки
всі гріховні, що заслуговують на смерть?.."
І до того мучила совість Ноя, що він вирішив порадитися з дружиною, як
йому вчинити: попередити людей про майбутню катастрофу чи берегти
мовчання й спостерігати їх загибель. Дізнавшись про докори сумління Ноя,
стара похитала головою та почала кричати на чоловіка:
- Та ти зовсім розум втратив, старий! Знайшов кого жаліти - безбожників,
прелюбодіїв і повій! Забув уже, як глузували з тебе за твою праведність і
безгрішність? Як називали "дурнем", "диваком" та... іншими словами? Ні, хай
постигне всіх їх кара Божа! Хай всі вони підуть на дно! Тепер вони за все
заплатять! Хвала Всевишньому! - є справедливість на землі!.. А ти навіть і
не думай розповісти їм про потоп! Хай буде так, як забажав Господь...
Спочатку Ной хотів з дружиною посперечатися і дати їй по шияці за такі
неправедні слова, однак помітивши у неї під рукою гарячу сковороду, обмежився
сумним зітханням. Тим більше що в пам'яті його раптом спливли гірки згадки
про всі образи, нанесені його праведній душі підступними сусідами та іншими
людьми. І жага помсти взяла гору. "Ну й хай їм грець! - подумав праведник. -
Нехай відбудеться суд Божий. Нарешті грішники дізнаються, що таке
"спокутування гріхів". Скуштують святої водички та причастяться мулом!.."
Від таких думок полегшало на душі Ноя, і він відправився на пошуки земних
тварюк.
Доволі швидко він зібрав усіх невеличких тварин, котрі не мали гострих іклів
і кігтів і не могли чинити опір нахабним рукам Ноя. Однак великі скоти й звірі
нізащо не бажали лізти до ковчега. І як Ной їх не вмовляв, як не благав - усе
марно. Не раз йому доводилось тікати від розлючених буйволів, слонів та
носорогів, котрих він намагався затягнути за хвоста до ковчега. Залізши на
найближче дерево, Ной уже згори закликав до розуму нерозумних тварюк
і заклинав їх ім'ям Господа, і крив їх словом Божим, але тварини не звертали
на нього уваги, бо не розуміли людської мови... або Всевишній їх не попередив.
І Ной у відчаї заволав, сидячи на верхів'ї дерева, прямо в небо:
- О, Боже мій! На тебе лише уповаю й сподіваюсь! Врозуми Ти ці дурні
створіння та спрямуй їх на шлях істинний, що веде до мого ковчега... Інакше
після повені не побачимо ми більше цих тварюк...
Ледь Ной промовив усе це, як від тварин, що паслися на рівнині, відділилося
по парі кожній тварюки та попрямували до ковчега. Зрадівши, Ной швидко
спустився з дерева та побіг відчиняти їм двері.
Із захопленням і радістю Ной спостерігав, як величезні слони, грізні носороги
та незграбні гіпопотами без усяких умовлянь заходять усередину ковчега. Однак
наступної миті його радість відразу змінилася жахом, коли він побачив на обрії
парочку левів, що наближалися до нього. З дивовижною для шестисотлітнього
старого спритністю Ной видерся на дах ковчега і, відновивши дихання, знову
заволав до неба:
- О, Господи! Невже мені доведеться взяти й цих тварюк?
- Звичайно, - відповів Всевишній. - Саме цих неодмінно треба взяти.
- Але ж вони зжеруть мене, мою сім'ю та всіх скотів у ковчезі! - вигукнув
здивованно Ной.
- Не хвилюйся, дурнику! Я дав їм вказівку нікого не чіпати. На час повені
вони будуть харчуватися лише зерном. Тому злізай, і нічого не бійся.
Повіривши Богу на слово, Ной спустився вниз і, затамувавши подих, став
чекати наближення величезних кішок. Вони пройшли повз, навіть не глянувши
на людину. У переляканного Ноя полегшало на серці, однак моторошні підозри все
ще не полишали його. Тоді зібравши в кулак усю свою волю, Ной вирішив розвіяти
всі сумніви і з цією метою смикнув лева за хвоста. Ох, краще б він цього не робив!
Пролунало таке жахливе ревіння, що Ной примружив очі від жаху й наклав під себе,
вирішивши, що життю його прийшов... кінець. Однак на подив Ноя нічого жахливого
не трапилося. Коли він відкрив одне око, то побачив, що лев і левиця піднялися
на задні лапи й покірно чекають на його команди.
І тут до Ноя нарешті дійшло, що Бог надав йому владу над усіма тваринами
земними. Від радощів Ной був сам не свій і, не дивлячись на калюжу під ногами,
він швидко прийняв гордовиту позу й почав лупцювати себе в груди кулаками,
а після заволав таким несамовитим голосом, що всі тварини в ковчезі злякано
забились по кутах.
І зробив Ной все, що звелів йому Господь: спорудив ковчег, зібрав усіх тварин,
натаскав до ковчега припасів і став з родиною чекати потопа...
У той же день, коли закінчив Ной роботу, пішов йому шестисотий рік. Таку
знаменну дату гріх було не відсвяткувати, і він вирішив влаштувати бенкет,
поки всьому світові не настав кінець. Однак тільки-но був накритий святковий
стіл, розставлені всі страви та напої, аж раптом небо вкрили чорні, наче сажа,
хмари, і настала темрява посеред білого дня - хоч око виколи!
- Устигнути б випити за своє здоров'я, - пробурмотів Ной, з острахом дивлячись
у темні Небеса.
І тут піднявся сильний вітер, вдарила блискавка, освітивши денний морок,
а слідом тишу розірвав страшенний гуркіт. І це був не грім небесний, а голос
Божий, звернений до Ноя.
І сказав Господь: "Увійди ти та вся твоя родина до ковчега; і всякого скота -
і чистого, і нечистого - візьми з собою, а також птахів небесних і гадів, що
повзають по землі, візьми; бо зараз Я буду лити дощ на землю сорок днів
і сорок ночей; і знищу все існуюче, що Я створив, з лиця землі".
- Ну, щиро дякую Тобі, Господи! - сказав глумливо Ной, роблячи низький
уклін. - Ось так ушанував! Славетний подарунок до дня мого народження -
потоп всесвітній! Не міг хоча б день почекати?..
- Що ти сказав? - перепитав Всевишній, не розібравши слів праведника
крізь ревіння бурі.
- Я кажу: "Уже біжу!" - відповів злякано Ной, зіщулившись під краплями
дощу, що хльоскали його по обличчю. - Зачини за мною двері, Господи!..
І Ной побіг до ковчега, перестрибуючи через калюжи, що з кожною хвилиною
ставали все більшими, перетворюючись на маленькі озерця.
І ввійшов Ной, і сини його, і дружина його, і дружини синів його з ним у ковчег,
рятуючись від вод потопу, що постійно прибували. А скоти чисті та нечисті,
і птахи небесні й гади, що повзають по землі, уже давно були в ковчезі, бо Ной
не випускав їх з того часу, як зібрав всіх звідусіль, побоючись, що кляті тварюки
в останню мить не захочуть лізти до ковчега.
І спалахували блискавки, і гримів грім; і розверзлись усі джерела великої безодні,
і вікна небесні всі відчинилися; і лився на землю безупинний дощ. І посилилась
вода настільки, що підняла ковчег, і він, піднявшись над землею, рушив з місця
і поплив по воді, наче корабель морем. Відчувши, що ковчег рухається, Ной
захолонув від жаху, і, впавши на коліна, заходився несамовито молитися Господу
Богу; і молився він, і його дружина, і його сини, і дружини його синів, а тварюки
земні ревіли, кричали й верещали кожна на свій лад, і в паніці носилися з одного
кута в інший.
Тим часом ковчег продовжував плисти по воді, наштовхуючись на верхів'я
дерев і дахи затоплених домівок. Від кожного зіткнення ковчег увесь здригався
і всі, хто були в ньому, тремтіли від жаху, побоючись, що їх притулок не витримає
і геть розвалиться.
Удари в стіни ковчега ставали все частішими, і невдовзі до слуха Ноєва крізь
свист вітру й шум дощу донеслися несамовиті крики:
- Рятуйте! Допоможіть! Заради Бога, пустіть нас до себе!..
Здивований Ной перестав молитися, відкрив зроблене ним вікно ковчега й
визирнув назовні. Від побаченого йому стало моторошно: навколо ковчега
у воді борсались сотні людей - старі, діти, матері з немовлятами на руках.
Вони стукали в стіни ковчега й ридаючи благали про допомогу.
Серце праведника стиснулось від жалю. На якусь мить він захотів відчинити
двері та впустити їх усіх; він навіть готовий був викинути за борт деяких тварин,
якщо це буде потрібно. Однак Ной вчасно опанував себе і зі скам'янілим лицем
закричав потопельникам:
- Вільних місць немає!
Ной вже хотів зачинити вікно аж раптом побачив серед пловців своїх сусідів
і не зміг відмовити собі в задоволенні помилуватися на таке видовище. Деякі
із сусідів упізнали Ноя і стали благати врятувати їх і просили в нього пробачення
за минулі образи.
- Бог простить, - відповів Ной прохолодно. - А я не уповноважений приймати
такі важливі рішення...
- Ах ти ж наволоч! - заволали сусіди, захлинаючись чи то від води, чи то від
обурення. - Нічого! Попадешся ти нам!.. Чортів праведник!.. Та щоб ти горів
у Пеклі синім полум'ям!..
- Ну, це навряд чи, - промовив із сумнівом Ной. - Місце в Раю мені вже
забеспечено. Так що, з вами ми більше не побачимося... - і зачинив вікно.
Ще деякий час потопельники лупцювали в стіни ковчега й проклинали Ноя
та лаяли його, як могли. Але поступово крики почали вщухати аж поки зовсім
не стихли.
- Слава тобі, Господи! - пробурмотів Ной з полегшенням. - Відмучилися
грішні...
І позбавилась життя всяка плоть, що рухається по землі... Усе, що мало
дихання духа життя в ніздрях своїх на суходолі, померло... Було знищено всяку
істоту, котра була на поверхні землі... залишився лише Ной, і що було з ним у
ковчезі...
І захотів Ной відпочити після всього побаченого і почутого; і лягли спати Ной
і вся його родина, однак сон не приходив, бо внизу не стихав галас, що виходив
від тварин, котрі ревіли, кричали й верещали тому, що вода почала заходити до
ковчега й заливати нижнє житло. І довго крутився Ной на своїй постелі,
намагаючись заснути, але нічого не виходило.
- От скоти, - прошепотів Ной, відкриваючи очі.
Скочивши на ноги, він відчинив дверцята лазу, спустився вниз по драбині та
заволав щосили:
- Мовчати, тварюки! Ще один вереск і викину всіх за борт!
Перелякані тварини забилися по кутах і відразу замовкли. А Ной дуже
задоволений своєю владою над тварюками земними пішов відпочивати...
Вода ж продовжувала прибувати, посилюючись на землі сто п'ятдесят днів...
І минуло сорок днів і сорок ночей заявлені Богом, а дощ усе ніяк не вщухав.
І вікна небесні як і раніше були відкриті, і ніхто не збирався їх зачиняти.
Усе це не на жарт стривожило Ноя, бо запаси харчів на ковчезі завершувалися,
а хижі тварюки земні вже м'ясоїдно дивилися на травоїдних скотів. Побоючись,
як би на ковчезі не почався голодний бунт і кривава різанина, Ной звернувся
до Бога з молитвами про найшвидше закінчення потопу, проте відповіді не було.
З ранку до вечора Ной бився чолом об дошки перекриття ковчега та підносив
до Небес молитви-запитання, але Небеса як і раніш мовчали...
А все тому, що Всевишній попросту забув про Ноя і про самий потоп на
землі. Адже вперше за сотні років після створення всесвіту Йому випала
нагода відпочити від галасу й гоміну, що постійно доносився із Землі. Господь
був неймовірно радий, що у Всесвіті нарешті настала довгоочікувана тиша,
і ніщо вже не порушувало Його божественний спокій. Майже півроку Бог
не чув ніякого зойку, плачу, умовлянь і зухвалих богохульств. Увесь цей час
Всевишній віддавався спогляданню далеких світів, де Він на Свій великий подив
побачив неймовірну кількість розумних істот, які незрозуміло звідки взялися
та незрозуміло за чиїм образом і подобою були створені. І були ці істоти куди
більш досконалі, аніж люди на Землі, і набагато розумніші та благопристойніші,
аніж створіння Божі. "Знову Сатана бешкетує!" - подумав Бог, дивлячись у
телескоп на бридкі, з погляду божественного сприйняття краси, мармизи
загадкових істот. І були ці істоти до того кмітливі й тямущі, що набудовували
собі зоряні ковчеги й носилися ними у безповітряному просторі та висаджувалися
на інші планети й заселяли їх. Остання обставина не на жарт стривожила Господа.
"Як би ці створіння не прилетіли на Землю і не захопили її..." - думав Всевишній,
спостерігаючи за успіхами в астронавтиці занадто розумних істот. Він уже
збирався напустити туману й пилу на Чумацькому шляху, аби приховати
Землю від фасетових очей дивних істот аж раптом із самої Землі донеслися
знайомі нудні звуки.
- Це що таке? - здивувався Бог. - Невже хтось уцілів після потопу?
- Та Ти зовсім склерозний, Господи! - промовив Сатана, вилізаючи з чорної
діри. - Це ж Ной! Забув, чи що? Той, котрий збудував ковчег. Знову взявся
за старе, зануда...
І згадав Бог про Ноя, і про всіх звірів, і про всіх скотів, що були з ним у ковчезі,
і сказав:
- Ах, Ной! Я й забув про нього зовсім. І що він хоче?
- Відомо що, - стиснув плечима Люцифер. - Хоче, аби припинився потоп і води
пішли назад. Ти ж обіцяв, що дощ буде сорок днів і сорок ночей, а минуло вже
півроку, а він ллє, як із відра.
Тут Господь кинув швидкий погляд на календар і вжахнувся. Дійсно, на Землі
вже минуло кілька місяців з того часу, як Він відкрив усі вікна небесні та відкрутив
усі крани великої безодні. За цей час і насправді міг відбутися всесвітній потоп!
Занепокоєний Господь навів на Землю телескоп і з полегшенням побачив, що
води затопили лише Межиріччя, де річки вийшли з берегів, трохи перебільшивши
щорічні показники.
- О, слава... Мені! - вигукнув радісно Всевишній. - Ще не все втрачено! І є ще
можливість повернути всі води в зад.
- А може залишимо все як є? - запропонував грішний ангел. - Стільки води
вичерпувати...
- Ще чого! І так розвели сирість. Бракувало, щоб уся земля вкрилася пліснявою.
Тому йди негайно та перекрий воду: зачини всі джерела безодні й вікна всі небесні
зачини...
І Сатана в черговий раз помчав виконувати волю Божу...
І не було його доволі довгий час, однак дощ не припинився, і лив із тією ж
силою, як і раніше.
- Чого він порпається? - питав Сам Себе Господь. - Не може виконати
просте доручення!.. Обрав собі помічника на власну голову!..
Розгніваний Господь уже хотів піти власноруч перекрити засувки всіх джерел
безодні аж тут примчав Сатана, увесь мокрий з голови до ніг; в одній руці
тримав він розводного ключа, а в іншій великого молотка.
- О, Господи! - кричав Люцифер біжучи. - Біда трапилася! Не вдається
перекрити воду: усі крани, усі засувки - нічого в біса не держить! І до всього
зірвало головний кран...
- Що ти верзеш? Як це - "не держить"? - обурився Всевишній. - Шкідник
чортів! Ідіот безрукий! Ти лише те й знаєш, що капості робити...
- А я тут до чого? - образився Сатана, викручуючи мокру сорочку. - Там же
не мінялося нічого з часів створення всесвіту! Усе зносилося, усе прогнило...
а тепер і полетіло... Ти вибач, звісно, Господи, але туди я більше не полізу...
Мені сирість протипоказана...
- О, Я Всемогутній! - застогнав Всевишній і закрив Своє лице руками. - Ну
нікому нічого не можна доручити! Доводиться все робити Самому...
І закотивши до ліктя рукава, Господь рішуче попрямував у безодню. Лише
Йому одному відомо, скільки сил божественних і нервів пішло на те, щоб
полагодити всі засувки, поміняти крани, поставити де треба хомути. Порпався
Він доволі довго; і ось на стоп'ятидесятий день потопу роботу з кранами було
завершено. В останній раз ударив Бог великим молотком і відразу припинився
дощ із неба.
І вибрався з безодні Бог чорніше хмари та страшніше Сатани. Жбурнувши
великого молотка на престол небесний, Він витер спітніле чоло та промовив:
- Усе! Не буду більше робити ніяких потопів. Достатньо з Мене й одного!
Щоб так горбитися ще раз... Та нізащо!..
Вода ж поступово висихала на Землі, однак зовсім не так швидко, як хотілося
Ною. Уже півроку він носився клятою водною гладінню в напівзатопленому
ковчезі, спав на прогнилих дошках, харчувався лише рибою, що ловив сіттю
з вікна ковчега, пив воду гидку на запах і на смак. Та навіть ці незручності
тьмяніли у порівнянні з жахливим смородом, що виходив від тварин із нижнього
житла. Від смороду мерзенного їжа не лізла до горлянки, і до всього паморочилася
й боліла голова.
- О, Господи! - гукав нещасний Ной. - За що мені всі ці страждання? Чим
завинив я перед Тобою? Нехай краще мене спіткала б доля грішників, що загинули
під час потопу, ніж стільки часу терпіти весь цей сморід!.. О, як би я тільки знав
що випаде на мою долю, не став би будувати я ковчег. Жити напівголодним,
харчуючись гнилим зерном та рибою, не спати уночі через крики й метушню
тварин - оце так Божа благодать, хай їй трясця!
І тут ковчег увесь здригнувся, наче налетів на мілину, і всі, хто були в ньому -
тварини й люди - всі разом повалилися додолу. Ударившись при падінні головою,
Ной поміркував і зробив висновок, що ковчег зупинився на Араратських горах.
Таке дивне на перший погляд припущення було для Ноя цілком очевидним, адже
весь цей час ковчег відносило вітром і течією на північ в бік Кавказських гір,
і зачіпитися він міг лише за Араратську вершину. На радощах, що плаванню
його нарешті настав кінець, Ной хотів був розчинити вікно, однак страшні
сумніви як і раніше непокоїли його. Він відчував, що не витримає, якщо ще раз
побачить воду замість суходолу.
І цілий місяць Ной сидів перед зачиненим вікном, і лише на сороковий день
наважився розчинити його... Побачене вразило його: навколо ковчега була лише
вода, і ніяких ознак суходолу! У відчаї Ной заволав на весь ковчег, до смерті
налякавши і свою родину, і кожну тварину.
Узявши себе в руки, Ной вирішив випустити з ковчега ворона, аби перевірити,
чи пішла вода із землі. Однак птах чомусь не бажав вирушати на пошуки
суходолу, і, зробивши кілька кіл над водною гладінню, залетів назад у відчинене
вікно. Сердитий Ной знов випустив ворона, та клятий птах наполегливо повертався.
Обурений такою поведінкою, Ной заходився гнати ворона геть від ковчега,
махаючи на нього руками та кидаючи в нього всім, що потрапляло під руки.
І довго ще ворон відлітав від вікна і прилітав назад, поки не стомився, і не сів
на дах ковчега. Ной зі злостю погрозив йому кулаком і закричав:
- Ну й сиди там, падло нещасне! Попросиш ти в мене зерна...
У відповідь ворон лише обурливо каркнув.
Тоді вирішив Ной випустити від себе голуба - птаха смиренного та не такого
нахабного, як ворон. Але й голуб не знайшов місця спокою для ніг своїх, точніше
для крил своїх, і повернувся до ковчега. Ной простягнув руку свою, і взяв його,
і почав годувати з руки своєї, скоса поглядаючи на ворона, котрий із заздрістю
дивився на сирі зерна.
- А тобі не дам! - сказав сердито Ной і під обурливий крик ворона зачинив вікно.
Після семи днів Ной знову випустив голуба з ковчега. Цього разу птаха
не було доволі довго, і Ной уже став непокоїтись, що той не витримав прикрого
видовища безкрайньої водної гладені, упав у воду і пішов на дно. Пустивши гірку
сльозу від таких сумних роздумів, Ной хотів уже випустити другого голуба аж
раптом побачив на тлі вечірнього сонця птаха, що летів прямо до ковчега.
Та який же був подив і радість Ноя, коли він помітив у роті, чи то пак у дзьобі,
голуба свіжий листок оливи. Це була вірна ознака того, що вода нарешті зійшла
із землі!
На радощах Ной заходився танцювати, розмахуючи олійним листком.
- Хвала Господу! Настав кінець моїм стражданням! - закричав Ной,
продовжуючи свій шалений танець.
Однак далеко не всі в ковчезі поділяли його радість. Син Ноя, Хам, котрий
усі ці місяці страждав від морської хвороби і з цієї причини став украй
дратівливим, не витримав зойку батька й сказав:
- Татусю! Прикрийте свого рота! Не поводьте себе, як божевільний: цей листок
міг приплисти сюди бог знає звідки. Те, що його приніс голуб, зовсім не означає,
що десь поблизу є суходіл.
- Та як ти смієш так розмовляти з батьком?! - обурився Ной. - Хам! Хам
невихований!..
- Звісно, я Хам, - відповів син. - Ви ж самі отак мене назвали при народженні.
А у вашому віці слід було б поводити себе скромніше...
Ной ледь не задихнувся від гніву, проте, трохи поміркувавши, зрозумів, що
Хам правий: у шестисотлітньому віці слід бути стриманим. До того ж, радіти
особливо було нічому: навколо плескалася лише вода і не було жодної ознаки
суходолу.
Почекавши ще сім днів, Ной знову випустив голуба, сподіваючись, що і цього
разу він принесе який-небудь доказ того, що вода сходить із землі та не стоїть
на місці. Однак голуб більше не повернувся. "Мабуть, набиває черево оливами
з дерева, звідки листок зірвав", - із заздрістю подумав Ной і проковтнув слину.
Від думки про стиглі плоди, що хитаються на деревах десь на далекому суходолі,
у Ноя страшенно забурчало в шлунку, і він заволав моторошним голосом:
- Та коли ж ця клята вода зійде?..
І ось на шестисотпершому році Ноєвого життя, на перший день першого
місяця зникла вода на землі, і оголила товстий шар мулу, що вкривав усю
землю. Довкола стояв такий сморід, що Ной був уже не радий відходу води.
Але гірше за все був навіть не сморід, а відразливе видовище трупів людей
і тварин, що залишилися після потопу та деінде стирчали з мулу, повільно
розкладаючись на сонці. Дивлячись на все це, Ной ледве стримував бажання
блювати, і час від часу затискав рот рукою.
Подолавши жахливу огиду, Ной все ж таки вирішив вийти з ковчега і
поцілувати довгоочікувану землю. Відкривши двері, він віддав шану Господу
за припинення потопу, а також за швидший відхід ненависної води і вийшов з
ковчега...
Не встиг Ной і кроку зробити, як земля під ним розверзлася, і він із мерзенним
хлюпанням провалився по груди в багнюку. І відразу в ніс його вдарив такий
жахливий запах гнилі, що він вибухнув добірною лайкою, забувши в мить про
свою праведність і подяку Господу Богу за спасіння.
І довго ще Ной проклинав своє жалюгідне буття, і лаявся на чому світ стоїть
аж поки сини не витягли його з багнюки та не затягли назад до ковчега. Лише
тоді, трохи заспокоївшись, Ной заприсягнувся, що не вийде з ковчега доти, доки
вся земля не стане твердою, якою їй і слід бути...
А тим часом Господь Бог роздивлявся землю в телескоп, аби оцінити наслідки
катастрофи, що відбулася з Його волі.
- От горе... - бурмотів Він, споглядаючи гори трупів, що були розкидані по всій
землі. - Це ж скільки живності утопло!
- Нічого! - відповів Сатана, хрумкаючи яблуком з дерева пізнання добра і зла. -
Зате удобрили землю на тисячі років наперед. Ох, і вродить вона тепер!.. Славний
буде врожай!..
Господь відірвався від об'єктива й кинув на грішного ангела похмурий погляд:
- Годі жерти яблука з дерева пізнання! Уже всі плоди позривав, а пізнання добра
і зла так і не придбав! Краще пошукай, куди цей Ной подівся... Ніяк не можу його
знайти...
- А чого його шукати, Господи, - проплямкав Сатана, ховаючи недогризок за
спину. - Он він, торчить на горі Арарат.
- Якого біса він там робить? - здивувався Бог, підкручуючи різкість телескопа. -
Чому не виходить із ковчега? Йому що, особливе Боже запрошення потрібне?
І сказав Господь Бог Ною:
- Вийди з ковчега ти і дружина твоя, і сини твої, і дружини синів твоїх з тобою...
- Не вийду! - закричав Ной, відкриваючи вікно і з острахом дивлячись у небо. -
Там смердить!
- Та не смердить уже, дурнику! - розсердився Господь. - Земля вже давно
обсохла.
- А точно? - спитав Ной, відкриваючи двері ковчега та пробуючи землю ногою.
- А точно! - передражнив його Всевишній.
- А потопу більше не буде? - не вгамовувався Ной.
- Не буде.
- А дощу?
- Дощ, звісно ж, буде.
- Тоді не вийду!
- Та буде звичайний дощ - допотопний! Пару днів поллє й перестане...
У відповідь зляканий Ной зачинив двері й закрив їх на засув.
- Ну, не дурій, Нойчику! - лагідно промовив Господь. - Виходь, рідненький...
Я не буду більше проклинати землю за людину, і не буду більше вражати
всього живого, як Я зробив...
- Заприсягнись! - донеслося з ковчега.
- Ось тобі хрест!
- Ну, гаразд...
І вийшов Ной і сини його, і дружина його, і дружини синів його з ним. А слідом
за людьми вийшли всі звірі, і весь скот, і всі гади, і всі птахи, усе, що рухається
по землі, по родам своїм, і заходилося носитися по землі, радіючи довгоочікуваній
свободі.
І вирішив Ной віддячити Господу за своє спасіння від потопу, і влаштував
жертовник. І захотів він принести в усеспалення хліби, та тільки зерна в ковчезі
зовсім не залишилося, бо останній мішок зжерли тварини. І так розсердився Ной,
і так йому стало соромно перед Господом, що вирішив він принести в жертву
з усякого скота чистого та з усіх птахів чистих, котрі ще не встигли віддалитися
від ковчега, бо дуже прив'язалися до людей.
І став Ной різати скотів чистих і птахів чистих, окропляючи жертовник кров'ю
тварин і власними сльозами, бо за місяці плавання в ковчезі дуже полюбив
кожну тварюку, і жалісні крики тварин викликали у нього надзвичайні страждання.
Закінчивши свою криваву справу, Ной запалив вогонь на жертовнику і затягнув
пісню на честь Всевишнього.
І почуяв Господь приємний запах, і сказав у серці Своєму:
- Усе! Не буду більше робити ніяких потопів, і не буду більше вражати всього
живого! Нехай живуть собі... І надалі в усі дні землі сівба і жнива, холод і спека,
літо і зима, день і ніч не припиняться.
- Як це? - спитав занепокоєно Сатана. - А кінець світу? Ми ж планували
влаштувати Апокаліпсис!
- Який ще кінець світу? - здивувався Бог.- З чого це раптом?
- Та наприкінці часу, Господи! - вигукнув Люцифер, закотивши очі від безсилої
злоби. - Коли розпуста людей стане більше попередньої, а земля розбеститься
далі нікуди, і всяка плоть збочить свій шлях до неможливого... Амінь!
- Як! Знову все розбеститься й збочиться?!
- А Ти думав! - посміхнувся зловтішно Сатана. - Гріховність у них у крові.
Вона передається у спадок з часів Адама й входить з молоком матері. Так що,
скільки не знищуй їх, скільки не лякай - вони все одно будуть грішити й надалі.
- І ти кажеш Мені це тільки зараз? - погрозливо промовив Господь. - Чого ж
ти раніше мовчав, бісова твоя морда? На біса Ми робили цей потоп, якщо все
буде як і раніше? Навіщо Я спасав цього Ноя, якщо всі його нащадки знову
візьмуться за старе?
- Та хто ж знав? - пробурмотів Сатана, роблячи крок назад із винуватим
виглядом. - Мені тільки зараз це спало на думку...
- Геть з очей Моїх... у Пекло! - гримнув Усевишній. - І щоб Я тебе на Небесах
більше не бачив!
- З величезним задоволенням! - промовив з почуттям власної гідності Люцифер
і розчинився в порожнечі.
- Ходять тут усякі! - невдоволено пробурчав Господь, сідаючи за телескоп. -
Не закривають після себе вікна небесні й влаштовують тут всесвітні потопи!..
І Господь Бог повернувся до Свого улюбленого зайняття - споглядання землі
і почав спостерігати за тим, як плодяться та розмножуються люди...
